Зайченко Ілля Леонтійович: відмінності між версіями

8 січня 1927 року одружився з Оленою Францівною Біневською (24.04.1907—3.04.1988; лікар-невропатолог, аспірантка академіка [[Маньківський Борис Микитович|Бориса Микитовича Маньківського]]), яка стала не лише подругою усього життя, матір'ю трьох синів, а і поплічницею в експериментальному лікуванні, здійснюючи реабілітацію після операцій (у книзі «Ростіть здоровими діти» Ю.&nbsp;М.&nbsp;Кохан багато про цей тандем пише, як удвох «розкалічували» закарпатських дітей).<br/>

Був змушений повернутися в листопаді 1941 року в м. Київ, бо сім'ю не було евакуйовано, а пацієнтам та лікарям, уцілілим під час розбомблення санітарного поїзда, яким керував, на той момент вже допоміг прилаштуватися на місці. У аналогічній скруті, не евакуйованими, з сім'ями в окупованому нацистами Києві, залишилося чимало колег – і тому організував їх на відновлення роботи з надання медичної допомоги мирному населенню (фактично очолював Київський науково-дослідний інститут ортопедії і травматології з листопада 1941 року по жовтень 1943 року, про що потім в радіопередачі «Біля партизанського вогнища» згадувала проф. [[Меженіна Єлизавета Петрівна|Єлізавета Петрівна Меженіна]]) та налагодив співпрацю з підпіллям та партизанами загону ім.&nbsp;Сталіна, з якими і перебазувався пізніше до міста Одеси.<br/>

У 1946 році черговим завданням від Міністерство охорони здоров'я УРСР стала організація охорони здоров'я на Закарпатті, у чому Ілля Леонтійович та Олена Францівна брали активну участь до 1951 року.<br/>

Далі настав львівський період життя та праці. Помер від десятого обширного інфаркту міокарду 15 червня 1964 року, на робочому місці. Розтин робив проф. Євген Гнатович Пальчевський.