Зайченко Ілля Леонтійович: відмінності між версіями

[неперевірена версія][неперевірена версія]
Вилучено вміст Додано вміст
Borys-Anatoly (обговорення | внесок)
Немає опису редагування
Borys-Anatoly (обговорення | внесок)
Рядок 67:
Після закінчення медичної освіти в 1926 році працює в науково-дослідних установах та лікарнях міст Харкова, Києва, Одеси, Мукачева, Ужгорода, Львова. В повоєння Другої Світової війни був обласним хірургом в семи областях.<br/>
Напружена праця дарувала Іллі Леонтійовичу багатолітню щиросердну дружбу з колегами-професорами [[Новаченко Микола Петрович|Миколою Петровичем Новаченко]], [[Шуринок Андрій Романович|Андрієм Романовичем Шуринком]], Станіславом Яковичем Долецьким [https://ru.wikipedia.org/wiki/Долецкий,_Станислав_Яковлевич] {{ref-ru}}, М. І. Кокочашвілі, [[Бабич Борис Карлович|Борисом Карловичем Бабичем]] та доцентом [[Алексеєнко Іван Пименович|Іваном Піменовичем Алексеєнком]].<br/>
8 січня 1927 року одружився з Оленою Францівною Біневською (24.04.1907-31907—3.04.1988; лікар-невропатолог, аспірантка академіка [[Маньківський Борис Микитович|Бориса Микитовича Маньківського]]), яка стала не лише подругою усього життя, матір'ю трьох синів, а і поплічницею в експериментальному лікуванні, здійснюючи реабілітацію після операцій [у книзі «Ростіть здоровими діти» Ю.&nbsp;М.&nbsp;Кохан багато про цей тандем пише, як удвох розкалічували закарпатських дітей].<br/>
Був змушений повернутися в листопаді 1941 року в м. Київ, бо сім'ю не було евакуйовано, а пацієнтам та лікарям, уцілілим під час розбомблення санітарного поїзда, яким керував, на той момент вже допоміг прилаштуватися на місці. У аналогічній скруті, не евакуйованими, з сім'ями в окупованому нацистами Києві, залишилося чимало колег – і тому організував їх на відновлення роботи з надання медичної допомоги мирному населенню (фактично очолював Київський науково-дослідний інститут ортопедії і травматології з листопада 1941 року по жовтень 1943 року, про що потім в радіопередачі «Біля партизанського вогнища» згадувала проф. [[Меженіна Єлизавета Петрівна|Єлізавета Петрівна Меженіна]]) та налагодив співпрацю з підпіллям та партизанами загону ім.&nbsp;Сталіна, з якими і перебазувався пізніше до міста Одеси.<br/>
Після звільнення міста Одеси налагоджував там та в сусідніх областях хірургічну медичну допомогу інвалідізованим ветеранам війни та мирному населенню.<br/>
Рядок 73:
Далі настав львівський період життя та праці. Помер від десятого обширного інфаркту міокарду 15 червня 1964 року, на робочому місці. Розтин робив проф. Євген Гнатович Пальчевський.
Сини Олександр, Костянтин, Богдан та онуки Данило, Оксана, Назар, Ярина продовжили справу Іллі Леонтійовича та Олени Францівни – теж обрали медичний професійний шлях.
 
 
== Наукова діяльність ==