Річ Посполита: відмінності між версіями

У Польсько-Литовській Речі Посполитій політичний [[анархізм]] був одним з провідних ідеалів шляхетської демократії. Її девіз&nbsp;— {{lang-pl|«Nierządem Polska stoi»}} («Польща тримається непорядком»)&nbsp;— містить парадокс, яким захоплювався б сам [[П'єр Жозеф Прудон|Прудон]]. На відміну від сусідніх держав, де на той час сформувався монархічно-централістський тип влади, закони і практики Речі Посполитої були натхнені глибоко вкоріненою вірою в суверенітет окремого феодала на своїй території. В польській патріотичній літературі, цей феномен, часто представлений як виняткова для тієї доби відданість ідеалам [[Свобода|свободи індивіда]] та громадянської свободи.<ref>C. Backvis. Les thémes majeures de pensée politique polonaise au XVI siécle // Annuaire de Philologie et d'Histoire Orientales et Slaves.&nbsp;— Брюсель, 1954—1957; том XIV, С. 309</ref> Насправді, широкі права, якими користувалась шляхта, не поширювались на інші верстви населення, передовсім, основну частину населення - селянство, котре було позбавлене будь-яких особистих прав і зазнавало примусової деградації через закони про [[Пропінація|пропінацію]].

На основі цих інституцій, шляхта вважала себе за найвищу владу в державі і вважала, що сеймики становлять головну гілку [[Законодавчий процес|законодавчого процесу]]. Інтереси центрального уряду становили тільки один з аспектів нарад шляхти, і не конче найважливіший. Пропозиції короля, сейму й [[Урядники Речі Посполитої|державних урядовців]] шляхта приймала з великими засторогами про сферу власної компетенції й не почувалася зобов'язаною коритися їм або дотримуватися їх. Від послів сподівалися, що вони твердо дотримуватимуться даної їм інструкції, й вимагали присягнути «Всемогутньому Богові, в Трійці єдиному», що вони «боронитимуть свободу» й не допустять «законів, які суперечать інструкціям».

Вибори короля в Польщі були подією незвичайною. Теоретично в них мав право брати участь кожен шляхтич Речі Посполитої, а на практиці короля звичайно обирало десять—п'ятнадцять тисяч чоловік. Вони збиралися верхи на [[поле Воля]] поблизу Варшави, стаючи згуртованими лавами навколо павільйонів своїх провінцій. Будь-який шляхтич-католик&nbsp;— поляк чи іноземець&nbsp;— мав право подати свою кандидатуру. Кожна провінція спершу обговорювала питання виборів на своїх сеймиках і здебільшого приїздила до Варшави з певними уявленнями про свої симпатії. Але процес, завдяки якому та орда озброєних вершників досягала одностайної постанови, вибравши з-поміж десятків кандидатів і позицій, можна було б охарактеризувати тільки як акт колективної інтуїції. На початку дня прихильники кожного провідного кандидата організовували його рекламну кампанію. Делеґації рухались від павільйону до павільйону, аналізуючи зміну загальних настроїв, вербуючи прихильників, посилаючи повідомлення до своїх провінційних павільйонів, щоб вирішити, до яких заходів удаватися далі. [[Великий коронний маршалок]] без упину їздив по полю, спонукаючи тих, хто програвав, не чинити непотрібного опору, лестощами спонукаючи їх усіх дійти згоди і обрати спільного кандидата. Якщо йому щастило, ввечері голосно вигукували ім'я сподіваного переможця; провінції одна за одною підхоплювали той крик, аж поки він переходив у несамовитий рев, а потім, оголивши шаблі, шляхта Речі Посполитої вітала свого короля. Але досить часто навіть інтуїції не вистачало, щоб прихилити всіх до одностайності. Великі заворушення, запеклі бійки і приватні сутички були звичайною справою. [[1764|1764 року]], коли вбили лише тринадцять виборців, казали, що вибори були на диво спокійні. КілкаКілька разів&nbsp;— [[1575]], [[1587]], [[1697]], [[1733|1733 років]]&nbsp;— розв'язати всі суперечки на полі не щастило. В таких випадках обирали дві кандидатури, а потім обидва «з успіхом» обрані королі підтримували свої претензії подальшою [[Громадянська війна|громадянською війною]]. Цей крайній приклад застосування принципу виборності до Польсько-Литовської монархії нагадує відому думку [[Джеймс Брюс|Джеймса Брюса]] про [[державний устрій]] [[Священна Римська імперія|Священної Римської імперії]] в середньовічній [[Німеччина|Німеччині]]. Говорячи про [[Формалізація|формалізацію]] системи виборів імператора, яку [[1356|1356 року]] здійснив імператор [[Карл IV (імператор Священної Римської імперії)|Карл IV]], Брайс дав такий коментар: «Він леґалізував анархію й назвав її конституцією»<ref>James Bryce. The Holy Roman Empire.&nbsp;— Лондон, 1875; С. 238</ref>. Ця паралель цілком доречна. Чимало вчених, зокрема й сам Брайс, вважали, що державний устрій Польщі є похідним від німецької системи, а то й просто наслідує їй. Безперечно, вирішальне верховенство виборців над монархом було однією з головних причин занепаду монархії&nbsp;— і в Польсько-Литовській державі, і в Німеччині{{sfn|Дейвіс|2001|с=293-294}}.

Ставши обраним, новий король їхав до сейму, де слухав пропозиції шляхти про умови, на яких вона погодиться з його коронацією. [[1573|1573 року]], після перших виборів короля, [[Генріх Валуа|Генріха Валуа]] запропонували [[Генріхові артикули|дев'ять таких умов]]. Протягом правління подальших королів ці Генріхові статті становили фіксований, ніколи не змінюваний договір про державний устрій. Шляхта наполягала серед іншого на своєму праві безперешкодно обирати короля в майбутньому незалежно від планів короля щодо своєї родини; на своєму праві схвалювати всі оголошення війни, всяке стягування податків, всі заклики до [[посполите рушення|посполитого рушення]]; про реґулярні засідання сейму і про принцип [[Толерантність|толерантності]], сформульований [[Варшавська конфедерація (1573)|актом Варшавської конфедерації]]; про призначення шістнадцяти сенаторів-резидентів, які мають перебувати коло короля. Остання стаття проголошувала право шляхти на опір, ба навіть обов'язково непокори в разі, якщо король порушить свою присягу. [[1576|1576 року]], під час других виборів, зі [[Стефан Баторій|Стефаном Баторієм]] обговорили низку додаткових статей, що дістали назву [[pacta conventa]], узгоджених пунктів. Протягом подальшої історії речіРечі Посполитої терміни pacta conventa і Генріхові статті вживали, не розрізняючи. Внаслідок, таких заходів короля Речі Посполитої призначали як довічного управителя, що працював на основі договору відповідно до правил фірми. Від коронації до могили він не міг мати жодних ілюзій, бо був слугою, а шляхта&nbsp;— його господарем<ref>Paul Skwarczyński. The origin of the name Pacta Conventa in 1573 // Slavonic and East European Review.&nbsp;— 1958—1959; T. XXXVII, C. 469—475</ref><ref>Les tractations, autor de l'élection de Henri de Valois comme Roi de Pologne 1573 // Revue Internationale d'Histoire Politique et Constitutionelle&nbsp;— Париж, 1955; Т. Vб С. 173—317</ref>.