Каспрук Арсен Арсенович: відмінності між версіями
| [перевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Arizon (обговорення | внесок) Немає опису редагування |
|||
Рядок 72:
Найбільший науковий доробок А. А. Каспрука був у дослідженні української класичної поезії, що лягло в основу розвідки розділу «Поезія» [70-90-ті роки XIX ст.,] восьмитомної «Історії української літератури» (Т. 4, кн.. 2, — 1968), де перу автора, крім «Загального огляду», належать аналіз поетичної творчості І. Франка, П. Грабовського, М. Старицького, Я. Щоголева, В. Самійленка, І. Манжури. Та «Історії української літератури» (Т. 1 — 1987) [Поезія 70-90 рр.] аналіз поетичної творчості Я Щоголева, І. Манжури, П. Куліша, Б. Грінченка, В. Самійленка, О. Пчілки, (в співавторстві з [[Бондар Микола Пантелеймонович|М. П. Бондарем]], який після смерті А. А. Каспрука опрацював, доповнив та переробив тексти відповідно до нових вимог перебудовної доби).
== Розгромна рецензія на монографію Каспрука ==
Історія життя літературознавця і письменника Арсена Каспрука є прикладом «вищого пілотажу» роботи КГБ. Вченого, якого все життя совітська окупаційна система піддавала жорсткому тиску, потім обвинуватили у всіх можливих гріхах. Коли він вже ні на що не міг відповісти.
В 1973 році аспірант Інституту літератури Микола Ігнатенко отримав від своїх кураторів завдання написати розгромну рецензію на монографію «Українська поема кінця ХІХ – початку ХХ ст.».
М. Ігнатенко ніколи не був й так і не став спеціалістом у галузі української поеми, але задля кар’єрного росту, дав себе стягнути в цю ганебну історію. Пішов на поводу прибічників ставленика Москви директора Інституту літератури Миколи Шамоти.
Зокрема М. Ігнатенко в рецензії написав:
«У вступі оглянуто основні суперечки літературознавців навколо визначення жанру поеми. '''Однак якоїсь чітко визначеної періодизації у розгляді матеріалу не бачимо. Принцип періодизації дожовтневої літератури, в основі якого лежить стаття В. І. Леніна «Пам’яті Герцена», по суті, випав з поля зору автора.''' Кожна епоха пропонує письменникам свої теми. В часи, коли в дожовтневій українській літературі розглядуваного періоду чітко окреслились два полюси – революційно-демократичний і реакційний з різноманітними буржуазно-ліберальними відгалуженнями, яскраво проявилося ідейне розмежування творчих сил. А саме тому авторові слід було б, гадаємо, і композиційно організувати матеріал так, щоб ця ідейна розмежованість одразу видна була читачеві.
Тим часом поетична творчість І. Франка, Лесі Українки, П. Грабовського, М. Старицького, С. Воробкевича, І. Манжури, В. Мови, Я. Щоголева, М. Вороного, М. Чернявського, Олени Пчілки, П. Куліша, Б. Грінченка, В. Масляка розглядається в одному ряду. Одні з названих письменників все життя залишалися тією чи іншою мірою лише демократами (а приміром, П. Куліш у цей час дійшов краю у своїх реакційних поглядах). Інші ж – зробили діалектичний стрибок у своєму духовному розвитку від демократичності до революційності. '''Саме класова розстановка творчих сил повинна була лягти в основу структури книжки. Тоді б на фоні тогочасного літературного процесу яскравіше б вирізнялося ідейне лице і поем, і їхніх творців.
'''З точки зору наукової типології поема на фольклорний сюжет – не вид, а підвид. У дослідника виходить навпаки. І це певною мірою приводить до того, що '''автор проявляє надмірну увагу до питань «етнографізму» та фольклоризму літератури, а подекуди й замилування цим «етнографізмом».''' «Весь твір, – пише А. Каспрук про поему Манжури «Іван Голик», – це гімн народові, його невичерпній творчій силі, його невмирущості. Фольклор допомагає тут у героїзації історичного минулого, в оптимістичному прославленні могутності народу, і в цьому полягає його ідейно-естетична функція» (стор. 67-68). Чи не поступився тут тверезий науковий аналіз захопленню?
'''Дослідник не помітив істотної вади у «козацьких» поемах Куліша, Олени Пчілки, Чернявського, Грінченка, Щоголева, Масляка, – те, що годилось би назвати принаймні тяжінням до патріархальщини, він називає «не лише піднесенням патріотичної гордості українського народу, але й протиставленням героїчного минулого важкій соціальній дійсності» (стор. 103).''' Невже так можна сказати і про «Байду» В. Масляка і про «Смерть отамана» Б. Грінченка і про «Бабусину казку» Я. Щоголева?
А. Каспрук ставив собі завдання «розглянути процес становлення і розвитку української поеми кінця ХІХ – початку ХХ століття», він мав намір «по можливості повно розкрити ідейно-тематичне багатство української поеми розглядуваного періоду…» (стор. 22). '''Чи досяг автор повністю своєю мети? Здається нам, що в ряді питань він спинився на півдорозі. Книжці, на жаль, бракує стрункості, а подекуди й методологічної чіткості. Скажімо, правильно називаючи серед інших важливих факторів розквіту української передреволюційної поеми і такий, як «наявність цілої плеяди талановитих поетів» (стор. 19), А. Каспрук посусідив тут далеко не рівнозначних і не рівноцінних письменників кінця ХІХ – початку ХХ ст.: І. Франка, М. Старицького, Лесю Українку, В. Самійленка, В. Мову, Олену Пчілку. Чи всі ж вони «зробили великий внесок у розвиток української ліро епіки» (стор. 20)?»
'''Це було офіційне звинувачення Арсена Каспрука в українському буржуазному націоналізмі.
Розгромну рецензію було надруковано в журналі «Радянське літературознавство» №7 за 1973 рік, сторінки 93-96.
Арсен Каспрук за свою книжку отримав догану і в 1973 році мова взагалі велася про його звільнення з Інституту літератури, як за рік до того було вигнано з роботи з цього інституту товариша і однокурсника Каспрука Леоніда Махновця за книжку про Григорія Сковороду.
В 1972 під час першого процесу над [[Василь Стус|Василем Стусом]] 1972 року, Арсен Каспрук написав низку рецензій на твори Стуса. Василь Стус у своєму «Коментарі на вирок суду» писав<ref>[http://exlibris.org.ua/stus/r04.html «Погром в Україні, 1972-1979», стор. 37-40.]</ref><ref name="коментар">{{Cite web |url=http://www.uaweb.org/stus/r04.html |title=Коментар Василя Стуса на вирок суду. |accessdate=16 серпень 2015 |archiveurl=https://web.archive.org/web/20150514075332/http://www.uaweb.org/stus/r04.html |archivedate=14 травень 2015 |deadurl=yes }}</ref>:{{Text|Наведу далі уривки з рецензії А. Каспрука на збірку «Зимові дерева», яку він написав для слідства: ''«Це поетика декадансу, поетика ідейного занепаду»''. У віршах Стуса ''«радянське життя постає як добровільний допр<ref>[[Допр]] — дім примусової праці</ref>, де живуть і діють неохайний вчитель етики, вчорашній христопродавець, п'яниця, альфонс, дочка асенізатора тощо. Бридкішої гидоти, жахливішої зненависти не міг придумати найвинахідливіший упереджений проти нашої дійсности фантазер». «Не треба доводити, що книжка Стуса шкідлива всім своїм ідейним спрямуванням, усією своєю суттю. Нормальна неупереджена людина прочитати її може лише з обридженням, із зневагою до „поета", що так порочить свою землю і свій народ»''. Про збірку «Веселий цвинтар» Каспрук пише: ''«Радянські люди за Стусом це бездушні автомати, люди без голови, манекени, що механічно розігрують заданий за схемою безглуздий спектакль». «З художнього боку вірші Стуса це якась маячня, злобливе белькотіння, а з громадського, політичного – це свідомий наклеп, очорнювання і оббріхування нашої дійсности»''. Такі ж його відгуки про статтю «Феномен доби» та «Зникоме розцвітання». Одне слово, на руках цього доктора філології<ref>Каспрук не мав ступеня доктора філологічних наук — йому не дали захистити докторську дисертацію саме через його національно-патріотичну позицію.</ref> – моя кров, як і на руках слідчих Логінова, Мезері, Пархоменка, судді, прокурора і адвоката-прокурора, накиненого силоміць.}}
| |||