Валуєвський циркуляр: відмінності між версіями

Окремі дослідники вважають, що чи не головним каталізатором появи циркуляру стали переклади на українську мову чотирьох Євангелій, надіслані на розгляд Святійшого Синоду для отримання дозволу на друк нікому невідомим відставним інспектором Ніжинського ліцею Пилипом Морачевським<ref name="єванг">[http://news.iv-fr.net/index.php?id=608 Євангеліє та циркуляр]</ref>. Щоб не допустити друку перекладів, до ІІІIII Отделєнія «звернулись» аноніми, які назвалися представниками «киевского духовенства». В тексті анонімки йшлося про небезпеку допущення до друку українського перекладу Євангелія. З тексту нібито випливає, що її автори допускають можливість схвалення Синодом українського перекладу та протестують проти цього: «''считаем излишним доказывать и то, что допустив нелогичный и затейливый перевод Св. Писания на то наречие русское, которое по своему складу менее всего заслуживает это предпочтение, Св. Синод допустит историческую ошибку и что всяк, кто словом или делом будет способствовать этому опасному предприятию, может приобрести известность Герострата и скоро увидит оправдание на опыте той благоразумной сентенции, что малая ошибка бывает причиной великих бед''». Дослідники звертають увагу<ref name="єванг" />, що аноніми звернулись до охранки, а не до до Синоду і припускають<ref name="єванг" /><ref name="міллер">{{Cite web |url=http://www.franko.lviv.ua/Subdivisions/um/um2-3/Statti/4-MILLER%20Oleksij.htm |title=Олексій Міллер. Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання Олександра II |accessdate=26 лютий 2011 |archiveurl=https://web.archive.org/web/20131016044407/http://www.franko.lviv.ua/Subdivisions/um/um2-3/Statti/4-MILLER%20Oleksij.htm |archivedate=16 жовтень 2013 |deadurl=yes }}</ref>, що ініціатором звернення був [[Київське генерал-губернаторство|київський генерал-губернатор]] [[Анненков Микола Миколайович|Микола Анненков]], оскільки його власноручне звернення до шефа жандармів князя Долгорукого за змістом стовідсотково збігається з текстом анонімки: ''«Добившись же перевода на малороссийское наречие Священного Писания, сторонники малороссийской партии достигнут, так сказать, признания самостоятельности малороссийского языка, и тогда, конечно, на этом не остановятся и, опираясь на отдельность языка, станут заявлять притязания на автономию Малороссии»''.

Через декілька днів П. Валуєв отримав незалежно від ІІІIII відділення, через підзвітне йому цензурне [[відомство]], новий документ з українського питання, який перегукувався з листом М. Аннєнкова й, цілком вірогідно, був ним інспірований<ref name="міллер" />. 27 червня голова київського цензурного комітету Орест Новицький надіслав міністру внутрішніх справ листа, складеного на основі записки цензора того ж комітету Лазова, в якому повідомляв, що до його відомства надійшов рукопис «Притчи Господа нашого Иисуса Христа на украинский мови росказани» і висловлював сумнів щодо потрібності такого видання<ref name="панч">[http://www.day.kiev.ua/69078/ Секрети валуєвського циркуляра 1863 року]</ref>. О.Новицький стверджував, що учням-українцям не потрібно читати Євангеліє по-українськи, адже освіта по всій Росії «''производится на общерусском языке и употребление в училищах малороссийского наречия нигде не допущено''»<ref name="панч" />.

Давно вже тривають суперечки в нашій пресі про можливість існування самостійної малоросійської літератури. Приводом до цих суперечок служили твори деяких письменників, які відзначалися більш чи менш примітним талантом або своєю оригінальністю. Останнім часом питання про малоросійську літературу набуло іншого характеру внаслідок чисто політичних обставин, що ніяк не стосуються власне літературних зацікавлень. Колишні твори малоросійською мовою були розраховані лише на освічені верстви південної Росії, нині ж прихильники малоросійської народності звернули свої погляди на масу неосвічених, і ті з них, які прагнуть до здійснення своїх політичних задумів, взялися, під приводом поширення грамотності і освіти, за видання книжок для початкового читання, букварів, граматик, географій і т. ін. Серед подібних діячів траплялось немало осіб, на злочинні дії яких були заведені слідчі справи особливою комісією.

У С.-Петербурзі дехто навіть збирає пожертви на видання дешевих книг південноросійською говіркою. Багато цих книг надійшли вже на розгляд до С.-Петербурзького цензурного комітету. Чимала кількість таких самих книг подані і до Київського цензурного комітету. Цей останній має особливі застереження щодо дозволу на згадані видання, беручи до уваги такі обставини: навчання в усіх без винятку училищах проводиться загальноросійською мовою і вживання в училищах малоросійської мови ніде не дозволено; саме питання про користь і можливості вживання в школах цього наріччя не тільки не вирішене, але навіть порушення цього питання прийнято більшістю малоросіян з обуренням, що часто висловлюється в пресі. Вони досить обґрунтовано доводять, що ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може, і що наріччя їх, вживане простолюдом, є ні чим іншим, як російською мовою, лише зіпсованою впливом Польщі; що загальноросійська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть значно зрозуміліша, ніж те наріччя, яке вигадують для них деякі малороси, і особливо поляки, — так звана українська мова. Особам того гуртка, який силкується доводити протилежне, більшість самих малоросів докоряє сепаратистськими задумами, ворожими до Росії і згубними для Малоросії.

Явище це тим більш прикре і заслуговує на увагу, що воно збігається з політичними задумами поляків, і чи не їм завдячує своєю появою, судячи з рукописів, які надходили до цензури, і з того, що більша частина малоросійських творів насправді надходить від поляків. Нарешті, і київський генерал-губернатор вбачає небезпечним і шкідливим випуск у світ перекладу на малоросійську мову Нового Заповіту, який нині перебуває на розгляді духовної цензури.