Відкрити головне меню

Зміни

Виправлення термінів з метою уникнення оббріхування читачів
'''Західноукраї́нськаГалицька мо́вно-літерату́рна пра́ктика'''  — західно-українська (галицька) мова— як варіант української літературної мови із специфічними ознаками, зумовленими історичними, політичними, соціальними та мовними (діалектними) чинниками, який функціонував нав [[Західна УкраїнаГаличина|західноукраїнських земляхГаличині]] упродовж 19 — 1-ї пол. 20 ст.
 
Понад п'ять століть західноукраїнські землі перебували в складі інших держав, не мали ні територіальної, ні етнічної єдності. Ця обставина, а також суто географічні умови — значний масив гірського рельєфу, що утруднював спілкування між селами, містами і містечками, сприяли збереженню у мові населення деяких архаїчних рис, успадкованих з давньоукраїнської (руської) мови, та виробленню нових діалектних рис, відмінних від тих, що формувалися у [[Східна Україна|Східній Україні]]. Поставлена в підневільне становище, українська мова в різних частинах Західної України зазнавала впливу структурно віддалених мов держав-завойовників — [[Польська мова|польської]], [[Німецька мова|німецької]], [[Угорська мова|угорської]], [[Румунська мова|румунської]]. Внаслідок цього окремі [[Лексика|лексичні]], [[Морфологія (мовознавство)|морфологічні]], [[Синтаксис|синтаксичні]] елементи згаданих мов протягом тривалого часу адаптувалися до системи української мови і стали органічною складовою частиною [[Південно-західне наріччя|південно-західного наріччя]], певною мірою вплинувши на специфіку його лексичного складу.
== Історія ==
 
Демократизація української літературної мови ув Західній УкраїніГаличині, започаткована [[Шашкевич Маркіян Семенович|Маркіяном Шашкевичем]], [[Вагилевич Іван Миколайович|Іваном Вагилевичем]], [[Головацький Яків Федорович|Яковом Головацьким]] в альманасі «[[Русалка Дністровая]]», відкрила шлях до широкого використання різних елементів південно-західного наріччя. Однак потреби української літературної мови, яка, хоч і обмежено, почала функціонувати у [[Преса|пресі]], [[Шкільництво|шкільній]] і університетській освіті, діловодстві Західної України, зокрема [[Галичина|Галичини]] (внаслідок революції [[1848]] уряд [[Австро-Угорщина|Австро-Угорщини]] змушений був зробити деякі поступки корінному населенню щодо його національного відродження), не могли задовольнятися лише народною мовою.
 
Важливим джерелом західноукраїнськоїгалицької мовно-літературної практики залишилися також старокнижна українська та [[Старослов'янська мова|старослов'янська]] мови. Цілком природним процесом було творення нових слів, переважно [[Абстрактна лексика|абстрактної лексики]], розширення значень існуючих слів, [[Калька (мовознавство)|калькування]], особливо [[термін]]ів, з різних мов, а то й прямі запозичення, насамперед з польської та німецької, російської та інших слов'янських мов. Вплив польської та німецької мов позначився і на [[Ідіома|ідіоматиці]], синтаксисі української літературної мови, що функціонувала на західноукраїнських територіях.
 
Процес вироблення літературної мови в Західній УкраїніГаличині, особливо її наукового, публіцистичного стилів, завдяки пресі, а пізніше — виданням [[Наукове товариство імені Тараса Шевченка|Наукового товариства імені Шевченка]] відбувався швидкими темпами. її престижу великою мірою сприяла діяльність І. Франка, Осипа Маковея, Леся Мартовича, Василя Стефаника, Марка Черемшини, Ольги Кобилянської, Богдана Лепкого, М. Яцкова та ін.
 
Східноукраїнські письменники, позбавлені можливості друкуватися у [[Російська імперія|Російській імперії]], публікували свої твори в західноукраїнськихгалицьких виданнях. Передплачуючи ці видання, східноукраїнська інтелігенція засвоїла цілий ряд західноукраїнських лексем, що особливо наочно виявилося, коли в Східній Україні після російської революції [[1905]] було дозволено видавати газети і журнали українською мовою. Переведення у цей час деяких львівських видань до [[Київ|Києва]] (наприклад, «[[Літературно-науковий вістник|Літературно-наукового вісника]]») дало змогу ширшому загалу українського населення ознайомитися із західноукраїнською мовно-літературною практикою.
 
Проте, продовжуючи збагачувати літературну українську мову, витворену на східноукраїнській основі, західно-українська (галицька) мова продовжувала розвиватись, принаймні в перші десятиліття ХХ ст. Апогеєм її розвитку стали літературно-мистецькі твори західно-українських (галицьких) письменників рубежу 19/20 ст. І. Франка, О. Кобилянської, В.Стефаника, Б. Лепкого, В. Пачовського і ін. та державно-правові
(юридичні, військові, публіцистичні і ін.) документи періоду існування ЗУНР (1918—1923 рр.), як і, взагалі, західно-українська галицька преса від кінця ХІХ ст. аж до 1939 р. Теж на Заході деякі емігрантські видання продовжують її плекати аж до нинішнього дня.
В нормативному відношенні західно-українська (галицька, до 1918 р. звана як руська) мова, як варіант української літературної, вперше унормована словником Є. Желехівського «Малоруско-німецький словар», тт. І-ІІ (1888 р.) і граматикою С. Смаль-Стоцького і Ф. Гартнера «Граматика руської мови» (1893 р.).
Дискусія, безперечно, мала позитивний вплив на розв'язання окремих питань розвитку української літературної мови, сприяла об'єктивному процесові взаємодії південно-східного наріччя як основи нової української літературної мови і південно-західного, що власне і відбивало факт творення єдиної літературної мови.
 
Не втративши своєї основи, виробленої письменниками Східної України і визнаної взірцевою діячами української мови і культури на всіх українських територіях, українська літературна мова помітно збагатилася внаслідок взаємодії із західноукраїнськимгалицьким варіантом літературної мови: її словниковий склад поповнився рядом слів абстрактного характеру (''вибух, розпач, прагнути, досконалість, здолати''), термінами з різних галузей науки, суспільного життя (''многочлен, відхилення, провідник, недоторканність особи, ухвала, продукти, звіт''), словами на позначення різних реалій (''тека'' та ін.).
 
== Примітки ==
16

редагувань