Влизько Олекса Федорович: відмінності між версіями

[перевірена версія][неперевірена версія]
Вилучено вміст Додано вміст
Немає опису редагування
Рядок 24:
}}
 
'''Оле́кса Фе́дорович Влизько́''' (*{{ДН|17|2|1908|4}}, станція {{не перекладено|Боровьонка|Боровьонка|ru|Боровёнка (Новгородская область)}} [[Крестецький муніципальний район|Крестецького повіту]] [[Новгородська губернія|Новгородської губернії]]&nbsp;— †[[14 грудня]] [за іншими даними&nbsp;— вночі проти 8 грудня]<ref>див.: [[Шевченко Сергій Володимирович|Шевченко С. В.]] [http://gazeta.dt.ua/history/oleksa-vlizko-tayemnicya-strati-poeta-_.html Олекса Влизько: таємниця страти поета] // Дзеркало тижня. Україна.&nbsp;— 2015.&nbsp;— №&nbsp;26.&nbsp;— 17–24 липня.</ref> [[1934]], [[Київ]])&nbsp;— український [[поет]], [[прозаїк]], [[футурист]].
 
Жертва [[Сталінські репресії|сталінського терору]].
Рядок 30:
== Життєпис ==
[[Файл:Oleksa Vlyzko-1.jpg|thumb|left|Фотопортрет Олекси Влизька замолоду|150px]]
Олекса Влизько народився [[4 лютого]] (ст. ст.) [[1908]] року на станції {{не перекладено|Боровьонка|Боровьонка|ru|Боровёнка (Новгородская область)}} [[Крестецький муніципальний район|Крестецького повіту]] [[Новгородська губернія|Новгородської губернії]], де його батько служив [[дяк]]ом, псаломником. [[1917]] року родина переїхала на батьківщину діда&nbsp;— в село [[Сигнаївка]] [[Звенигородський повіт|Звенигородського повіту]] [[Київська губернія|Київської губернії]] (нині&nbsp;— [[Шполянський район]] [[Черкаська область|Черкаської області]]). У [[1919]]&nbsp;— в с.&nbsp;[[Станіславчик (Шполянський район)|Станіславчик]], далі в с.&nbsp;[[Лебедин (Шполянський район)|Лебедин]], де у 13 років важко перехворів на скарлатину і втратив слух, потім, з [[1921]]&nbsp;— знов у [[Сигнаївка|Сигнаївці]]. У 1923-му разом зі старшим братом, Олександром, та матір'ю тікає від батька, який почав зловживати спиртним, до [[Київ|Києва]].
 
Втрата слуху майбутнім письменником компенсувалася вольовим розвитком пам'яті, начитаністю: книжка стала для хлопця одним з головних джерел формування художньої й соціальної свідомості. Закінчив мовно-літературний факультет [[Київський університет|Київського інституту народної освіти]]. Одружився з правнучатою небогою [[Шевченко Тарас Григорович|Тараса Шевченка]] Фотіною (Тіною) Красицькою. [[1928]] року подорожував по [[Німеччина|Німеччині]], згодом&nbsp;— по нагір'ях [[Памір]]у.
 
[[1927]] року в пресі з'явилося повідомлення про загибель Влизька в [[Дніпро (річка)|Дніпрі]]. Вістка справила приголомшливе враження. Чільний тогочасний критик [[Коряк Володимир Дмитрович|Володимир Коряк]] у центральній харківській газеті «Комуніст» умістив некролог, у якому назвав юного поета «українським Пушкіним»<ref>див.: Коряк Володимир. Олекса Влизько // Комуніст.&nbsp;— 1927.&nbsp;— 2 серпня.</ref> Однак інформація виявилася звичайнісінькою містифікацією, що їх так полюбляли футуристи, Влизько згодом спростував її весело-іронічною заявою в пресі та новими книжками.
 
Арештований [[1934]] року. Після вбивства [[Кіров Сергій Миронович|Сергія Кірова]], у грудні [[1934]] року страчений нарівні з багатьма діячами української культури, серед яких [[Косинка Григорій Михайлович|Григорій Косинка]], [[Фальківський Дмитро Никанорович|Дмитро Фальківський]], [[Кость Буревій]], [[Крушельницький Тарас Антонович|Тарас]] та [[Крушельницький Іван Антонович|Іван Крушельницькі]], [[Лебединець Михайло Мусійович|Михайло Лебединець]], [[Шевченко Роман Ілліч|Роман Шевченко]], [[Оксамит Михайло Гаврилович|Михайло Оксамит]] та інші<ref>див.: http://zbruc.eu/node/30591 «Кіровські» розстріли у Києві</ref>. Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР на закритому засіданні, що розпочалося [[14 грудня|14&nbsp;грудня]] [[1934]] року в Києві, офіційно винесла Олексі Влизьку смертний вирок за приналежність до міфічної контрреволюційної терористичної організації. [[Реабілітація жертв політичних репресій в СРСР|Реабілітований]] посмертно [[1958]] року.
[[Файл:Oleksa Vlyzko-2.jpg|thumb|150px|Фотопортрет Олекси Влизька]]
 
Рядок 45:
 
[[Файл:Oleksa Vlyzko P'yanyi korabel.jpg|thumb|left|Обкладинка збірки поезій Олекси Влизька «П'яний корабель»|150px]]
Рано почав писати вірші: спершу російською мовою, поступово зі словником удосконалював свою українську. У літературу Влизька ввів [[Антоненко-Давидович Борис Дмитрович|Борис Антоненко-Давидович]], надрукувавши в київському [[Глобус (журнал)|журналі «Глобус»]] (1925.&nbsp;— №&nbsp;22) його [[вірш]] «Серце на норд». Відтоді Влизько регулярно друкується в газетах «Комсомолець України», «Культура і побут», [[Літературна газета|«Літературна газета»]], журналах [[Життя й революція|«Життя й революція»]], [[Молодняк (журнал)|«Молодняк»]], «Нова громада», [[Червоний шлях (журнал)|«Червоний шлях»]]. Зблизився з [[Семенко Михайль Васильович|Михайлем Семенком]] і українськими [[футурист]]ами, активно співпрацював у їхньому органі журналі [[Нова ґенерація|«Нова генерація»]]. Належав до літературних організацій «[[Молодняк]]» і [[ВУСПП]]. У першому номері органу ВУСППу&nbsp;— [[Літературна газета|«Літературній газеті»]]&nbsp;— було надруковано напутні рядки з вірша Олекси Влизька «Поетові»: «Не лицемір, поете, серцем, і не роби із нього шарж,&nbsp;— замало глянути крізь скельця, на бунт, виспівуючи марш» (1927).
 
[[1927]] року вийшла перша збірка поезій Олекси Влизька «За всіх скажу». Тогочасна критика напрочуд високо оцінила поетичний дебют молодого автора. Збірку відзначено премією [[Народний комісаріат освіти ДКР|Наркомосу УСРР]] на конкурсі з нагоди 10-річчя Жовтня. Попри тяжку недугу, вірші Влизька сповнені бадьорими інтонаціями, поет оспівував екзотику морської стихії, поривання в небуденність. Був невтомним шукачем образів і ритміки, суголосних добі національного відродження та революційної романтики. Автор збірок віршів «За всіх скажу» (1927), «Поезії» (1927), «Hoch, Deutschland!» (1930), «Живу, працюю!» (1930), «Книга балад» (1930), «Рейс» (1930), «Моє ударне» (1931), «П'яний корабель» (1933), «Мій друг Дон-Жуан» (1934), книжки нарисів «Поїзди ідуть на Берлін» (1931).
 
== Видання ==