Куліш Пантелеймон Олександрович: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Я додола матеріалу до біаграфії Мітки: Візуальний редактор Редагування з мобільного пристрою Редагування через мобільну версію |
Немає опису редагування Мітки: перше редагування Візуальний редактор |
||
Рядок 56:
Після довгих клопотань перед [[Третій відділ|III відділом]] Куліш здобув посаду у канцелярії губернатора, а згодом почав редагувати неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей».
=== 1850-
У 1850-х повертається до Петербурга, де продовжує творити, хоча друкуватися деякий час він не мав права. Працюючи у Варшаві в 1864 — 1868 роках, з 1871 року у Відні, а з 1873 — у Петербурзі на посаді редактора «Журнала Министерства путей сообщения», він готує тритомне дослідження «История воссоединения Руси». Перекладацька діяльність П. Куліша була великим внеском в українську літературу.
Так, у 1897 році вийшла збірка його перекладів «Позичена кобза». До неї увійшли твори світової культури – Ф. Шиллера, Г. Гейне, Дж. Байрона, Й. Гете, 13 п’єс В. Шекспіра. Цикл творів російських поетів він назвав «Переспіви з великоруських співів». Заслуга П. Куліша в тому, що він намагався передати як зміст, так і форму творів зарубіжних класиків. І. Франко вказував, що Куліш «дав нам переклад «Гамлета», з яким можемо без сорому показатися в концерті європейських перекладів великого британця».[[Файл:Куліш Пантелеймон.2.jpg|міні|200пкс|Пантелеймон Куліш, 1860 р.]]
[[Файл:Куліш Пантелеймон.jpg|міні|200пкс|Пантелеймон Куліш]]
Наближалося 25-рiччя царювання [[Микола I (російський імператор)|Миколи І]]. Можливо, з ласки монарха, а особливо завдяки клопотанням вірної подруги Олександри Михайлівни, П. Плетньова та протекції земляка-сенатора О. В. Кочубея, П. Куліш повернувся до Санкт-Петербурга, де продовжив творити, хоча деякий час не мав права друкуватися. Під криптонімом «Николай М.» він публікує в Некрасовському «Современнике» російські повісті і двотомні «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя».
Рядок 74 ⟶ 76:
[[Файл:Куліш Барвінок.jpg|міні|200пкс|Пантелеймон Куліш з дружиною [[Ганна Барвінок|Олександрою]], [[1877]] р.]]
Роки спливали, відходили в небуття друзі, однодумців, по суті, не залишилося, надто після появи «Истории воссоединения Руси», яка була зустрінута українською громадськістю із розчаруванням і обуренням (гострому осуду працю піддали, зокрема, [[Глібов Леонід Іванович|Л.Глібов]], [[Грінченко Борис Дмитрович|Б.Грінченко]]). Сам Куліш поступово розчарувався в державній службі і своїх [[Москвофільство|«москвофільських»]] орієнтаціях. [[1876]] року з'явився [[Емський указ]], згідно з яким заборонялося друкувати українською мовою будь-які тексти, крім художніх творів і історичних документів, ставити театральні вистави; не дозволялися прилюдні читання українською мовою, а також викладання нею будь-яких дисциплін… Львівський журнал [[Правда (журнал)|«Правда»]] в 1876 році у статті «Указ проти руського язика» проаналізував наслідки цього згубного для української культури шовіністичного указу, а через два роки [[Драгоманов Михайло Петрович|М. Драгоманов]] подав до Міжнародного літературного конгресу в [[Париж]]і науковий реферат, у якому інформував європейську громадськість про самодержавну акцію щодо цілковитого усунення української мови з громадського життя.
* П. Куліш був першим перекладачем Біблії українською мовою. П. Куліш водночас займався видавничою діяльністю, був активним співробітником в українському журналі «Основа». Останні роки життя провів на власному хуторі Мотронівка на Чернігівщині. Тут і помер 14 лютого 1897 р.
=== Останні роки життя ===
| |||