Відмінності між версіями «Ґергарт Гауптман»

м (додана Категорія:Люди на марках за допомогою HotCat)
Гауптман є тут учнем [[Ібсен]]а, хоча ще незрілим, але вже з проблисками сильного, самобутнього таланту. У тому ж [[1889]] з'явилася друга п'єса Гауптмана, «Свято миру» («Das Friedensfest»), в якій він остаточно виступив на шлях свідомого натуралізму і робить сміливу спробу до створення нового драматичного стилю.
 
Популярність Гауптмана зміцнювалась і талант його визнавався серйозною критикою тільки після постановки двох наступних п'єс: драми «Самотні» («Einsame Menschen», 1890) і комедії «Колега Крамптон» («College Crampton», [[1891]]); остання п'єса - одна з найвеселіших і розумних у всій новітній німецькій літературі. У «Самотніх» Гауптман виявиввисловив деякусвої близькість до поглядів графа [[Лев Толстой|Льва Толстого]]погляди на шлюб.
 
У 1891 р. Гауптман переселився до Шрайбергау (зараз [[Шклярська Поремба]]).
 
Новітнім великим твором Гауптмана була драматична поема «Ткачі» («Die Weber», [[1892]]), що майстерно зображує економічне становище [[Сілезія|сілезьких]] робітників. Крім драм, Гауптман написав ще кілька оповідань («Der Apostel» та ін.). ГауптманКритика талановитішийоцінила Гауптмана як талановитішого і глибшийглибшого, аніж [[Герман Зудерман|ЗудерманаЗудерман]], а в способі розробки своїх сюжетів - як набагато детальнішийдетальнішого й сміливішийсміливішого Ібсенавід [[Ібсен]]а. Індивідуалізація осіб за допомогою відтінків мови доведена у нього до високого ступеня досконалості.
 
За 15 років Гауптман став на чолі сучасної німецької драми. Почавши з натуралізму в дусі [[Золя]], з проблеми спадковості у своїх ранніх речах («Vor Sonnenaufgang», «Friedensfest»), Гауптман надалі у своїй творчості ставив собі різноманітні завдання. Від натуралістичних драм, що описують трагізм середовища, він перейшов до психології особистості в боротьбі із середовищем. На цьому побудовані його «Einsame Leute», де зображуються типи перехідного часу, коли особистість, пізнавши свої права, ще недостатньо зміцніла, щоб утвердитися в них. Велике суспільне значення мала його драма «Die Weber» (1892), де на тлі заколоту голодних ткачів малювалася страшна картина людського горя. Основний мотив всієї драми виражений в заключних словах: «У кожної людини має бути мрія» («Jeder muss halt a Sehnsucht ha b enhaben»). Вона дуже цікава з технікитехнікою: героєм її є натовп, склад якоїякого змінюється в кожній дії.
 
[[Файл: Gerhart Hauptmann.jpg|thumb|Гергарт Гауптман (з книжки 1905 р.)]]
 
У подальшій творчості Гауптмана п'єси реалістичного змісту чергувалися з казковими, фантастичними драмами. У «Вознесінні Ганнеле» ("Hannele's Himmelfahrt", 1892) Гауптман з великим успіхом об'єднувавпоєднував зображення самої грубої дійсності - життя в нічліжному притулі - з фантастичним світом мрій, що розцвітали в душі зацькованої дівчинки, щояка вмирала. Контрастами зовнішньої потворності життя з красою прихованого духовного світу ця драма виробляєсправляє чарівне враження. До розряду реалістичних драм Гауптмана відносяться історична драма «Флоріан ГайерГаєр» (1895), «МихаельМіхаель Крамер» ([[1901]]), «Візник Геншель» ([[1898]]), народні фарси «Боброва шуба», «Червоний півень», «Шлук і Яу» і новітня його драма «Роза Бернт» (1903). У кожній з цих драм ідеалістичні прагнення духу протиставляються принижуваній правді життєвих обставин і людських пристрастей.
 
У «Флоріані ГейерГеєрі» Гауптман зробив спробу відродити історичну хроніку. «Боброва шуба», «Червоний півень», «Шлук і Яу» за силою гумору і влучним натуралістичному зображенням робітничого класу, без будь-якої ідеалізації, надзвичайно життєві і художні. У «Розі Бернт» знову виступає питання про особу, яка гине, коли індивідуальна совість стає об'єктом людського суду. Всі ці драми цілком реальніреалістичні за манерою письма, але все пройняті прагненням відбитизобразити ідеалістичні пориви духу: в цьому сила Гауптмана, який і в громадськихсоціальних драмах, і в психологічних, що зображують особистість у боротьбі із середовищем, ніколи не обмежується життєвої стороною конфліктів, а завжди чутливо прислухається до голосу духу. Поряд з реалістом в Гауптмана високо стоїть поет, чуйно відтворює атмосферу національних казок і переказів у віршованих драмах: «Затонулий дзвін» (1896) і «Бідний Генріх» (1903). «Затонулий дзвін» — трагедія ідеаліста, скутого жалістю до земного, але він прагне вгору. «Бідний Генріх» — переробка старовинногостаровинної німецькогонімецької переказулегенди про прокаженого, зціленомузціленого самовідданою любов'ю дівчини. Дух поетичного старовинного переказу чудово збережений у драмі. Таким чином, основна риса Гауптмана — поєднання натуралістичних прийомів, близькості до життя і їїйого безпосереднімконкретних інтересівпроявів, співчуття людськимдо людських стражданнямстраждань, з глибоким ідеалізмом, з вірою в дух людський дух, який ставить собі все більш і більш високі цілі.
 
У дусі ірраціоналізму написані драми «Зимова балада» ([[1917]]), «Білий рятівник» ([[1920]]), «Індіподі» (1920); романи «Юродивий у Христі Емануель Квінт» ([[1910]]), «Острів великої матері» ([[1924]]). Проза Гауптмана, за винятком роману «Єретик з Соани» ([[1918]]), що містить викриття святенницькоюсвятенницької моралі, поступається за художньою силою його драматургії. У пізній творчості Гауптмана виділяється драма «Перед заходом сонця» ([[1932]]), в якій звучать соціально-критичні мотиви. У період панування нацизму в Німеччині Гауптман відійшов від сучасних тем. Написав автобіографічний роман «Пригода моєї юності» ([[1937]]), драматичну тетралогію на сюжет грецької легенди про Атридів (1941–1944). Поема «Великий сон» свідчила про ворожість Гауптмана до нацизму. Після краху гітлерівського режиму Гауптман був обраний почесним головою організації демократичної інтелігенції «Культурбунд».
 
За творчістю Гауптмана ще за життя письменника слідкувала українська критика. Про Гауптмана писали статті [[Іван Франко]] (1898), [[Леся Українка]] (1901), [[Григорій Цеглинський]], [[Кміт Юрій Кміт]], [[Яцків Михайло Юрійович|Михайло Яцків]]. Українські дослідники [[Родзевич Сергій Іванович|С. Родзевич]] та О. Хоміцький розглядали літературну спадщину Гауптмана. У 1899 р. Леся Українка переклала п'єсу письменника «Ткачі». З [[1898]] р. його драми перекладали [[Павлик Михайло Іванович|М. Павлик]], [[Крушельницький Антін Владиславович|А. Крушельницький]], [[Грінченко Борис Дмитрович|Б. Грінченко]], [[Федорців Федь|Ф. Федорців]], [[Голубець Микола|М. Голубець]]. Пізніше з українських перекладачів Гауптмана слід назвати [[Тобілевич Софія Віталіївна|С. Тобілевич]], М. Вороного, О. Бублик-Гордона, [[Назаренко Юрій Йосипович|Ю. Назаренка]] та інших. У [[1910]]—[[1920]] рр. у театрах Галичини ставились такі п'єси Гауптмана, як «Візник Геншель», «Ганнуся», в Одесі — «Візник Геншель» ([[1904]]). З [[1919]] року в театрах України ставляться «Ткачі», «Візник Геншель», «Затоплений дзвін», «Ганнуся», «Ельга», «Перед заходом сонця» та інші п'єси.
 
== Твори ==