|
Найбільшою за обсягом частиною ранньої літературознавчої спадщини Возняка є його дослідження з давньої української літератури. Вознякові публікації українських пісень характерні конкретністю, точністю і доказовістю. Культурне життя України ХVІІ−ХVІІІ століть стало предметом дослідження і в інших працях вченого, який серед великої кількості різних писемних пам’яток того часу зумів знайти цінні матеріали з давньої літератури. Більшість із них опублікував на сторінках ЗНТШ, коли під впливом свого учителя Кирила Студинського почав досліджувати творчість полеміста Лаврентія Зизанія. Праця Возняка «Початки української комедії», як і його розвідки, присвячені Лаврентію Зизанію, Іову Борецькому, Памві Беринді, українським віршам і пісням ХVІІ−ХVІІІ століть, стали тим важливим матеріалом, на якому будувався монументальний компендіум з давньої літератури – трьохтомна «Історія української літератури», що вийшла у Львові в 1920−1924 роках. Цінний університетський авторський підручник перевидав у 1992−1994 М. Гнатюк. Видання супроводжувала його передмова, де з’ясовано причини довголітнього вилучення Вознякової книги із наукового обігу, несправедливі ідеологічно мотивовані закиди радянської соціологічної критики, зокрема О. Білецького: «Виклад М. Возняка переважно фактографічний, описовий, позбавлений будь-якої оригінальності в освітленні фактів»<ref>Цитую за: ''Гнатюк М.'' Михайло Возняк і його «Історія української літератури». Передмова // Михайло Возняк. Історія української літератури. Л., 1992. С. 21−22.</ref>; «Подібно до давніх українських націоналістів, М. Возняк будує свою “Історію...” на ідеї відрубності українського народу від російського, який сформувався, на його думку, пізніше, внаслідок змішування переселенців з України з фінськими і тюркськими елементами» (Там само. С. 21−22). Ідея національної ідентичності, історичного генезису у праці історика української літератури безумовно викликала виразно тенденційний спротив шовіністичної російської, а потім і радянської критики. Детальний аналіз доктринерської марксистсько-ленінської методології О. Білецького та його «оцінки» історико-літературознавчої концепції М. Возняка здійснив у «Післяслові» до цитованого видання «Історії...» 1992−1994 М. Нечиталюк, який абсолютно точно вбачав в основі літературознавчої методології Возняка «історико-літературну концепцію українства у найширшому розумінні, що збігається з поняттям етногенезу українського народу і його культури», висновував «вихідну історичну концепцію України» у праці академіка Возняка із розвідок І. Франка та М. Грушевського<ref>Нечиталюк М. Післяслово // Возняк М. Історія української літератури. Львів,1994. Кн. 2. С. 539−543.</ref>. Сучасний літературознавець В. Микитюк відзначив також важливу роль «Історії літератури руської» Ом. Огоновського, що послужила своєрідною ідеологічною матрицею і джерелом матеріалів для Возняка: «“Історія літератури руської” Омеляна Огоновського за своїми естетичними підходами виразно проромантична, а тому бачимо доволі холодну оцінку попередніх епох, зокрема Просвітництва, літератури бароко та класицизму; створена уже в іншу добу праця Михайла Возняка виявляє характерну для європейського позитивістського літературознавства рису: на ієрархізацію та поцінування літературних явищ впливали актуальні ідейно-політичні норми, що означало на практиці пошанування класицистичних і реалістичних течій»<ref>Микитюк В. Періодизація історії української літератури у синтезах Омеляна Огоновського та Михайла Возняка // Українське літературознавство, 2010. № 69. С.168.</ref>.
Значні здобутки Возняка у вивченні та популяризації спадщини «Руської трійці», зокрема М. Шашкевича, відзначив львівський філолог Н. Федорак: «Досі найповнішим виданням його писань – і оригінальних, і перекладних – залишається те, яке підготував ще до 100-літнього ювілею майбутній академік Михайло Возняк і яке побачило світ у Львові 1912 року як окремий “Збірник фільольоґічної секції Наукового Товариства імені Шевченка”»<ref>Федорак Н. Маркіян Шашкевич і його літературна творчість сьогодні // Вісник НТШ. Львів, 2011. № 45. С. 14.</ref>. Виданню «Писання Маркіяна Шашкевича» (Збірник Фільольогічної секції Наукового Товариства імені Шевченка. Львів. Т. XIV. 294 с.), що його підготував Возняк, передувала його розвідка « Маркіян Шашкевич як фольклорист (1911)». Власне, вже тоді розпочались безпосередні контакти Возняка з Іваном Франком. Варто назвати одну із перших помітних Франкових оцінок-рецензій діяльності Возняка, а саме згадану вище шашкевичезнавчу<ref>''Франко І.'' Рецензія на видання: Михайло Возняк. Маркіян Шашкевич як фольклорист. Львів, 1911. - Т.29. С. 249−257.</ref>, що відіграло важливу роль у житті молодого вченого. Франко помітив здібності дослідника, допоміг йому критичними вказівками, відзначив як позитивну якість науковця скрупульозний і точний метод дослідження, що назавжди стало визначальним у практиці літературознавця: «Із трьох згаданих адептів рутеністики М. Вознякові треба признати найбільшу працьовитість та найліпше вироблений метод точного, скрупулятного до найменших дрібниць досліду язикових та літературних явищ. Можна ще спеціальніше зазначити, що головним центром їх праць та наукових дослідів являється так звана “руська трійця” відродителів духового та літературного життя в Галичині, а особливо особа Маркіяна Шашкевича. Розвідка добродія Возняка, якої заголовок подано вище, визначається всіма прикметами совісно виконаної, переважно бібліографічної праці...»<ref>Там само. - Т. 29 С. 249−257.</ref>. Згодом, значні здобутки Возняка у вивченні та популяризації спадщини Шашкевича відзначив Н. Федорак: «Досі найповнішим виданням його писань – і оригінальних, і перекладних – залишається те, яке підготував ще до 100-літнього ювілею майбутній академік Михайло Возняк»<ref>Федорак Н''.'' Маркіян Шашкевич і його літературна творчість сьогодні // Вісник НТШ. Львів, 2011. № 45. С. 14.</ref>.
Друкована франкіана М. С Возняка налічує до 130 позицій, неопублікована – до 50.
=== Возняк і франкознавство ===
Саме Возняк започаткував новий напрямок в українському літературознавстві − франкознавство. «Різноманітна й напрочуд плідна організаційно-наукова діяльність академіка Возняка у вивченні спадщини найбільшого після Шевченка українського письменника, його власна колосальна продукція з її високим науковим рівнем, виховання франкознавчих кадрів і накреслення перспектив дальших досліджень – усе це дає нам повне право іменувати академіка Михайла Возняка фундатором українського франкознавства», – так точно окреслив коло франкознавчих студій М. Возняка його видатний учень<ref>Денисюк І''.'' М. Возняк – фундатор українського франкознавства // '' ''Денисюк І''.'' Літературознавчі та фольклористичні праці: У 3 томах, 4 книгах. Львів, 2005. Т. 2. С. 256−257.</ref>. Денисюк дуже рельєфно вказав на «франкознавчу парадигму» – різноаспектну дослідницьку діяльність Возняка у франкознавстві (наукову, організаційну, пошукову, реноваційну, популяризаторську, розвиток і виховання учених-франкознавців, перспективне планування франкознавчих студій та інституцій і т.д.).
Возняк перший збагнув та відзначив універсалізм генія Івана Франка, виняткове значення його діяльності в українському літературному процесі та необхідність комплексного вивчення спадщини великого мислителя. Глибинне розуміння у франкознавця йшло від того, що молодий учений формував свій інструментарій у безпосередньому спілкуванні з самим Іваном Франком, вивчаючи і рецензуючи деякі його праці. В українському літературознавстві Возняк також є автором перших спроб створення синтетичних монографій про життя і творчість Івана Франка. Етюдами до дослідження такого типу І. Денисюк вважав возняківські брошури «Життя і значення Івана Франка» (Львів,1913), «Пам’яті Івана Франка. Опис життя, діяльності й похорону» (Відень, 1916). Завдання та перспективи франкознавства окреслено у Возняковій публікації до десятиріччя з дня смерті Івана Франка<ref>На порозі студій над І. Франком // Діло. 1925. № 18.</ref>. У її назві підкреслено етапу франкознавства, а в самій розвідці започатковано термін «франкознавство»<ref>Денисюк І. М. Возняк – фундатор українського франкознавства // Денисюк І. Літературознавчі та фольклористичні праці: у 3 томах, 4 книгах. Львів, 2005. Т. 2. С. 253−257.</ref>. Після Другої світової війни Возняк видав монографію про свого вчителя під назвою «Титан праці» (Львів, 1946). Автор розвивав, доповнював та удосконалював монографію до кінця свого життєвого шляху, тож наступна книга – «Велетень думки і праці: Шлях життя і боротьби Івана Франка» (Львів, 1958) – вийшла вже після його смерті. На думку І. Денисюка, вона «була синтезом евристичних пошуків дослідника, його історико-генетичного підходу до тексту та ідейно-художньої інтерпретації твору на тлі життя і суспільно-політичної боротьби автора»<ref>Там само. - С. 257</ref>.
Новим етапом, навіть цілою епохою у франкознавстві називав монументальну постать академіка Михайла Возняка з його скрупульозними й глибинними студіями спадщини Каменяра видатний український франкознавець, бібліограф і текстолог М. Мороз, особливо відзначаючи праці, опубліковані у 1940−1941: «Автобіографічний елемент в оповіданні Франка “На дні”», «Еліза Ожешко і Іван Франко у взаємному листуванні», «Іван Франко у виданнях, редагованих Лукичем», «Рябина», «Вимоги Франка від української літератури», «До джерел Франкового Похорону»<ref>Мороз М. Визначний франкознавець // Радянське літературознавство. № 10, 1981. С. 60−66.</ref>. Також бібліограф систематизував Вознякові розвідки про Франка у періодиці («До історії тексту “Украдене щастя” І. Франка», «Франко як дослідник і історик української літератури», «Тюремні чернетки Івана Франка», «Франко і Шевченко», «Іван Франко в автобіографічних висловах», «Про принципи видання творів І. Франка», «Іван Франко в боротьбі з Ватиканом, як лютим ворогом слов’янських народів», «Хто автор “Слова від видавництва” до Франкового перекладу “Мертвих душ” Гоголя?", а про книжку М. Возняка «Титан праці. Життя і творчість Івана Франка» (Львів, 1946) зазначив, що це одне з перших радянських монографічних досліджень біографії і творчого шляху письменника, книга, яку попри багатство на фактичні матеріали, «більшість з яких – цитати з невідомих на той час джерел», рецензенти не оцінили прихильно. Натомість, вважає М. Мороз, дослідження «Велетень думки і праці. Шлях життя і боротьби Івана Франка», було прихильно зустрінуте критиками. Книга багата фактичним матеріалом, систематизованим і ґрунтовним викладом усіх подій біографії та творчості І.Франка. «У 1955 році вийшла книжка “З життя і творчості І. Франка”, вона включає 18 статей про майже всі періоди життя і творчості І. Франка. В цьому ж році посмертно вийшла ще одна збірка “Нариси про світогляд Івана Франка”, вона включає три більші статті: “Автобіографічний елемент в оповіданні Франка ‘На дні’”, “Перший наддністрянський прогресивний журнал” (це дослідження про періодичні видання І.Франка “Громадський друг”, “Дзвін”, “Молот”); та третя ‒ “Формування світогляду Івана Франка".
Повертаючись до перших франкознавчих спроб Возняка, можна зазначити, що багато його публіцистично-літературознавчих характеристик стали хрестоматійними, своєрідними кліше-метафорами, однак залишаються продуктивними і сьогодні: «Від смерти Шевченка поза Михайлом Драгомановом ніхто з Українців не здобув собі більшого імени на всіх українських землях, як в австрійській, так і російській Україні, ні один із українських письменників поза Шевченком не має такого розголосу межи чужими, славянськими та неславянськими народами, як др. Іван Франко. А вже найбільше популярне імя д-ра Франка в галицькій Україні. Вдумчивий вихованець середньої школи бере собі за приклад “Бориса Граба”, одушевляється чарівними сценами громадського життя карпатської Руси XIII стол. в “Захарі Беркуті”. …Схоплені з дійсного життя “Звірячий буджет” та інші. Чотири десятки літ минає в 1913, як др Франко виступив перший раз на літературнім полі, а про своє житє, про свою працю і змагання за той час може з найбільшим правом сказати до українського народа: Я весь вік свій, весь труд тобі дав У незломнім завзятю, Підеш ти у мандрівку століть З мого духа печатю»<ref>Возняк М. Життя і значення Івана Франка. Львів, 1913. С. 6.</ref>. «…Мій український патріотизм се не сентимент (чулість), не народна гордість, то тяжке ярмо, вложене долею на мої рамена. Можу здрігатися, можу тишком проклинати долю, що вложила мені на рамена се ярмо, але скинути його не можу, не можу шукати іншої вітчини, бо я став би підлим оглядом власної совісти…»<ref>Там само. С. 23.</ref>.
Детальний життєпис Франка, Франкові рефлексії про школу, гімназію та університет в інтерпретації молодого франкознавця 1913 не викликали повної сатисфакції у зрілого письменника. Головно його претензії (окрім окремих фактичних неточностей опису життя і публікації текстів) стосувались тих сторінок брошури, де було охарактеризовано педагогів Франка і якість освіти. «Про тенденційну соціологізацію, художній вимисел ранніх оповідань про школу, що було зумовлено світоглядом та політичними поглядами митця кінця 70-х – середини 80-х років, свідчать Франкові тексти, які він написав у 1912−1913 рр. (“Причинки до автобіографії”, “Спомини із моїх гімназіальних часів”, “В інтересі правди”) у відповідь на спробу біографів (І. Ющишин, С. Єфремов, М. Возняк) подати історію його життя на основі художніх творів»<ref>Микитюк В. Рецепція педагогічної прози Івана Франка / Reception of Ivan Franko Pedagogikal Prose/. Spheres of Culture / Ed. By Ihor Nabytovych. Lublin, 2012. Vol. 2. С. 94.</ref>. Все ж таки інформація у брошурі Возняка «Життя і значення Івана Франка» була особливо цінною, оскільки її міг верифікувати ще сам письменник. З цієї праці Возняка стали відомими для широкого загалу перипетії студентського життя Франка, участі у часописі «Друг» та «Академіческому кружку»; перші публікації творів, вплив М. Драгоманова та ін. «…Незвичайно бистроумний політик Михайло Драгоманов в редакцію “Друга” післав він три листи, надруковані там же… Закидав нашій молодіжи, що вона під культурним і науковим оглядом остала поза тодішнім європейським рухом, що лінива в думанню, що не достає до етичних засад. Під впливом листів Драгоманова став “Друг” писати чистою народною мовою, а наше літературне житє значно оживилося. Зворот Франка до поглядів Драгоманова зазначився уже в повісти Франка “Петрії і Добощуки”, в якій при кінці піднесено вагу читалень і господарських спілок», – писав дослідник. Власне, ця праця Возняка є однією з перших науково-популярних біографій, з якої читач дізнався правду про арешти Франка, історію створення більшості його прозових і драматичних текстів, поетичних збірок, редакторську діяльність, обставини громадського та особистого життя. Літературно-критичного аналізу Франкових текстів у брошурі Возняка практично немає, а опис зведено до пафосного контатування та загальників-кліше: «Працював Франко на всіх можливих полях літератури…». «Зів’яле листя» перше видання 1896, що здобуло йому невмирущу славу поета. Перлини особистої лірики є в збірці «Із днів журби». «Semper tiro» дають нагоду читачеві дізнати справжньої артистичної розкоші. З поетичної творчости Франка на філософічні теми його збірка «Мій Ізмарагд», рід повного курсу практичної життєвої, християнської моралі, в другім виданню «“Давнє й нове” значно доповнена» (Там само. С. 32). «Був тим пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку».
Також головно фактографічне значення має хронологічно наступна праця Возняка «Пам’яті Івана Франка. Опис життя, діяльності й похорону, що складається з п’яти розділів, короткий зміст яких вичерпно характеризує брошуру-етюд: І. Прометеєві України (возвеличення Франка як письменника, який трудився все життя для свого народу). ІІ. Іван Франко (Шкільні роки. Під впливом Драгоманова. Перший арешт. Каменяр. Другий арешт. Дальша праця Франка до кінця першого періоду діяльності. В наймах. Третій арешт. Франка признають першорядним письменником. Лід проламаний. Франко основатель радикальної партії. Нові розчарування. Третя доба життя й діяльності Франка. 25-літній ювілей літературної творчості. На вершині творчості. Наукова діяльність). ІІІ. Смерть і похорон Івана Франка (Останні хвилини життя. Під враженням смерті Івана Франка. У власній хаті поза Львовом. Остання прислуга. Промова президента Загальної української ради. Похоронний похід. Промова представника українських культурних товариств. Промова представника української преси. Промова голови української радикальної партії й Української Бойової Управи. Промова представника Українського Січового Війська. Промова делегата Волині. Промова представника рідних околиць Франка. Промова представника української академічної молоді. Промова представниці українського жіноцтва. Промова представника української соціально-демократичної партії). ІV. З голосів преси. V. Заповіт.
Як і в попередній праці, Возняк описує і систематизує відомі і невідомі факти з життя і творчості мислителя, лише подекуди вдаючись до авторського аналізу змісту і структури художніх творів: «В оповіданнях Франка пересувається перед очима читача ряд героїв: дитина, жінка, мужик, Жид, злодій, арештант, та в усіх них старається Франко віднайти божу іскру»<ref>''Возняк М.'' Пам’яті Івана Франка. Опис життя, діяльності й похорону. Відень, 1916. С. 25.</ref>. Звісно, дослідження має також всі ознаки некрологу-панегірика, що зумовлено відходом письменника.
Наступна велика монографія Возняка про Франка датована аж 1946 роком (''Возняк М''. Титан праці. Львів, 1946. 93с.). За тридцять років наукової праці Возняк не тільки відбувся як літературознавець, але й виробив свій стиль аналізу і синтезу літературного процесу та творчості окремих митців, зокрема Франка. На перешкоді справді об’єктивного наукового аналізу у цій роботі літературознавця стояли ідеологічні цензурні рамки, у які потрапив франкознавець за часів совєтської окупації. Тому тут так помітні виразні «каменярські» акценти у доборі матеріалу про Франка: біографічні відомості про життєвий і творчий шлях Івана Франка, етапи його формування як особистості та вплив навколишнього середовища на творчість майбутнього письменника (три арешти, розчарування у коханні, провал Франкової доцентури, співпраця з українськими та закордонними виданнями, участь Франка у депутатських виборах до ради тощо). Возняк у цьому дослідженні показує, який важливий вплив мало листування Франка з М. Драгомановим на формування світогляду молодого письменника: «Свідоцтво цього враження видно до деякої міри в листах Павлика до Драгоманова. В листі з липня 1876 Павлик стверджував, що Франко жалував своїх таких слів із початку того року: “Я пишу для інтелігенції”». А 2 листопада того ж року Павлик писав до Драгоманова, що Франко змінився так, що його не впізнати. «Він хотів відібрати собі життя, що таке перед тим думав і писав… Той чоловік, що казав мені торік: “Я не думаю писати по-хлопськи, за хлопів і для хлопів”, тепер зовсім перевернувся» – писав вчений<ref>''Возняк М''. Титан праці. Львів, 1946. С. 39.</ref>. Також у цій праці подано історію видання «Друга» та працю Франка у цьому видавництві, його етапи розвитку та занепаду. «Старші науковці і попи нас цуралися, при нас стояла тільки горстка молодежі, тим часом, коли нам самим треба було ще багато вчитися». М. Возняк подає історію видання Франкових творів, обставини та життєві ситуації з дитинства та молодечих років, які Франко змальовує у своїх автобіографічних оповіданнях («Олівець», «Малий Мирон», «На дні» та ін.), детально досліджує співпрацю Франка з «Зорею» та «Kurjerom Lwowskim», роботу в останньому Франко називав «працею в наймах у сусідів».
Наступні з’явились 1955. Перша з них – це «Нариси про світогляд Івана Франка» (Львів, 1955. 193 с.) Це дослідження складається з трьох розділів. Перший має назву «Автобіографічний елемент в оповіданні Франка “На дні”». Мета цього розділу, як про це свідчить заголовок, – витлумачити автобіографічний елемент в оповіданні Франка «На дні». «Суспільно-психологічна студія» Франка, вважає Возняк, має прототипом самого письменника, але дискусійним є питання, наскільки глибоко автобіографічний цей твір. Літературознавець досліджує уривки з оповідання, що змальовують несподівані ускладнення першого кохання Франка до Ольги Рошкевич (названої в оповіданні Ганею). Возняк використовує для аналізу матеріали листування Франка з Ольгою Рошкевич, де письменник коментує план написання цього твору: «Маю план до більшої повісті, котра, якби її скінчити добре, стала б голосна не тільки в нашій богоспасаємій Галичині, а забігла б трохи далі. Тенденція її тепер на часі, – становить предмет спору у французькім парламенті, про то пишуть найбільші газети, – а піднесення голосу в повісті, основаній чисто на фактах і на фізіологічно-психологічних спостереженнях, могло б додати ваги аргументам, зиськати для справи широку публіку. Ся тенденція – знесення тюрем… "Ось таку тенденцію буде мати моя повість, хоть, розуміється, факти не будуть до неї накручувані, а вона мусить просто і ясно з них випливати…».
Назва другого розділу – «Перший наддністрянський прогресивний журнал». Тут подано відомості про «Громадський друг» та участь Івана Франка у цьому журналі. Возняк наголошує на просоціалістичних тенденціях у діяльності Франка: «Громадський друг» виходив у Львові в 1878 році і був, за словами Франка, гарячим викликом тодішній націоналістичній і ліберальній українській інтелігенції Наддністрянщини.
У третьому розділі йдеться про формування світогляду Івана Франка на основі документів з 1878−1881, фактографічний матеріал яких використаний у цьому розділі. М. Возняк проводить думку про те, що Франко визнавав вплив на формування його світогляду та формування реалістичного напрямку творчості російської літератури, зокрема творів Льва Толстого і Івана Тургенєва, а також Еміля Золя.
Статті М. Возняка присвячені лише одному періоду діяльності Франка – 1876−1882 рокам». Про цензурні заборони у літературознавчій діяльності і переслідування комуністичною владою завідувача кафедри української літератури писав його учень М. Нечиталюк так: «Був ще третій “оргвисновок” – всіляко зволікати і стримувати видання нових книг М. Возняка про І. Франка. Збережене у моєму архіві листування між видавництвом АН УРСР і дирекцією Інституту суспільних наук, закриті видавничі рецензії і категоричні висновки редакторів у справі видання ряду книг М. Возняка, підготовлених ним до відзначення 100-літнього ювілею І. Франка (таких, як “Іван Франко популяризатор передової російської літератури”, “З життя і творчості Івана Франка”, “Велетень думки і праці” та ін.), аж кричать про нечувану у своєму лицемірстві видавничо-рецензійну цензуру, якої зазнавали всі без винятку рукописи опального академіка, подані до республіканських видавництв»<ref>Нечиталюк М. Післяслово // ''Возняк М.'' Історія української літератури. Львів, 1994. Кн. 2. С. 535.</ref>. Варто відзначити, що перший «оргвисновок» – це ліквідація відділу української літератури, що ним керував академік, у структурі львівського філіалу АН УРСР; другий – виведення М. Возняка зі складу редакційної колегії ювілейного двадцятитомного видання творів І. Франка.
Друге з черги монографічне видання М. Возняка 1955 року було надруковане у Києві<ref>''Возняк М.'' З життя і творчості Івана Франка''.'' К., 1955. 303 с.</ref>. Над цим збірником автор працював в останні місяці свого життя, будучи вже тяжко хворим. У статті, відібрані для збірника, він вносив чимало змін і доповнень, але не встиг повністю викінчити компіляцію своїх франкознавчих розвідок. Зокрема, остаточно не опрацьована вперше надрукована в цьому збірнику стаття «Франкова книжечка для робітників “Про працю”», а також статті про Франка як фольклориста. Безперечна цінність компендіуму у багатому фактичному матеріалі, однак помітне певне ідеологічне перенаголошення попередніх праць, закономірна, зумовлена ідеологічним пресом, самоцензура. Збірник містить 18 розділів, у яких висвітлено багатогранну діяльність Франка. Перший розділ («Іван Франко в автобіографічних висловлюваннях») подає етапи формування особистості та шлях становлення Франка як митця. Другий («З початків реалізму Івана Франка») – це матеріали й аналіз статті Франка «Літературні письма»<ref>Друг. 1876. № 19. 13.Х</ref>, де заманіфестовано погляди молодого критика на завдання тогочасної науки про літературу. Наступний розділ – «Знахідка з часу першого ув’язнення Івана Франка». У ньому Возняк опублікував й проаналізував рукописний текст авторства Франка на чистих сторінках однієї книжки (ХІІ том «Исторических монографий и исследований» Миколи Костомарова, 1872). Зворотний бік обкладинки і обидва боки форзаца списаний сатирою Франка «Сморгонська академія»<ref>''Возняк М.'' З життя і творчості Івана Франка''.'' К., 1955. С. 50.</ref>. Четвертий розділ збірника – «Франкова книжечка для робітників “Про працю”», – присвячений співробітництву Франка з польським часописом «Praca» та аналізу «Про працю»: «Анонімна книжечка Франка є збірником його статей, надрукованих у “Pracy” під заголовком “Робітничі питання”». П’ятий розділ має назву «Перша передмова І. Франка до перекладу “Фауста”». Шостий досліджує «Співробітництво Франка в “Prawdzie” Свєнтоховського», яке розпочалося дописом «Z Czervonej Rusi» в № 6 за 1884 під псевдонімом «Мирон». У сьомому комплексно висвітлено листовні контакти з відомою польською письменницею («Еліза Ожешко і Іван Франко у взаємному листуванні»). «Стаття І. Франка “Українські партії в Галичині”, що була написана для петербурзького тижневика “Kraj” як оцінка політичного життя наддністрянських українців у той час, у викладі Возняка розглядається як автобіографічний документ, бо Франко тут говорить про свою участь у народовецькому “Ділі”, про Івана Белея, редактора “Світу”, та інших молодих співробітників цього журналу».
Дев’ятий розділ – «Незакінчена повість Франка», – побудований на матеріалах статті Возняка 1929 під назвою «“Не спитавши броду”, невикінчена повість Франка». Десятий – «Участь Франка у “Веселці”». Матеріали цієї збірки уклала студентська українська громада Києва, прозові статті тут чергуються з піснями та найкращими віршами Шевченка й інших новочасних поетів. У цій збірці надрукований вірш Франка «Наймит». Одинадцятий розділ досліджує життя Целіни Журовської, що була прототипом героїні цього твору («З історії “Леля і Полеля”»). Дванадцятий – «Рядки доповіді І. Франка про російську літературу». Тринадцятий – «Стаття І. Франка “Формальний і реальний націоналізм”». Наступний – «Тюремні чернетки Івана Франка».
У п’ятнадцятому («До історії тексту п’єси Івана Франка “Украдене щастя”») Возняк детально розглядає історію подання драми Франка на часописний конкурс та публікує документи про оцінки журі, зокрема, Ом. Огоновського («У автора талант драматичний, але в характеристиці дійових осіб проявляється тенденція радикальна. Такі особи з неморальними прикметами годі виставляти на сцені») та Є. Олесницького («Драма повна живої акції, найкращі частини її – це процеси психологічні дійових осіб, які переведені природно і з глибоким знанням людської душі. <…> Під сценічним оглядом не можна цій драмі нічого закинути. Вона написана з знанням сцени і безперечно буде будити ефект в представленню».
|
