Ю: відмінності між версіями

У старослов'янській кирилиці [[Файл: Early Cyrillic letter Yu.png|30px]] зазвичай вважають 33-оюю за порядком. Числового значення не має. Назва в слов'янській азбуці збігається з сучасним&nbsp;— «ю», у сучасній [[Церковнослов'янська мова|церковнослов'янській]] мові [[Файл: Early Cyrillic letter Yu.png|25px]] ({{lang-uk|її}})&nbsp;— [[знахідний відмінок]] короткої форми займенника {{lang-chu|я}} («вона», «та»), але слід мати на увазі, що в [[Староцерковнослов'янська мова|староцерковнослов'янській]] орфографії цей займенник записувався як [[Ѭ]] («великий йотований юс»), бо за походженням він являє собою [[Носові голосні в праслов'янській мові|йотований носовий]] ''*jǫ'' (подібно всім закінченням знахідного відмінка слів з основою на ''*-a''), збіг цього слова з назвою букви пізніший&nbsp;— після скасування «великих юсів» у кириличному письмі. З огляду на те, що в «Паризькому абецедарії» (''«Abecedarium bulgaricum»'') «ю» назване «юсом», можна припустити, що це було первісним найменуванням букви, а перенесення назви на знаки для носових сталося вже в Стародавній Русі, де носові голосні зникли вже до XI&nbsp;ст.<ref>{{книга|автор=Т.&nbsp;А.&nbsp;Иванова|заголовок=Старославянский язык. Учебник |посилання= |відповідальний= |місце=С.-П. |видавництво=Авалон, Азбука-классика |рік=2005 |том= |сторінок=240 |сторінки=31|isbn=|ref =}} {{ref-ru}}</ref>

У [[Глаголиця|глаголиці]] має накреслення [[Файл: Glagolitic yu.svg | 14px]], за ліком 34-та. Для походження глаголичної форми загальноприйнятої теорії немає, але найчастіше її співвідносять зіз [[Латинська абетка|латинським]] [[диграф]]ом {{lang-la2 |IU }} ({{lang-la2 | iu}}). Числового значення також не має.

Ю&nbsp;— 32-га літера [[українська абетка|української абетки]]. На початку слів, після голосних і розділових знаків відповідає парі звуків [[Українська фонетика|[јu]]], після приголосних&nbsp;— їхнє пом'якшення (якщо це можливо) і звук [[Огублений голосний заднього ряду високого підняття|u]]. Після приголосних, втім, в українському письмі ставиться не цілком вільно, якщо не зважати на запозичення. В українській мові, на відміну від російської, цілком звичайне м'яке поєднання ''Цю'': ''Цюрупа'', ''пацюк'', ''цюкати'', ''Цюрко'', ''по пальцю'' та ін. Після ''м'', ''б'', ''п'', ''в'', ''ф'', майже завжди потрібне відділення [[Апостроф|апострофом]] (''б'ю'', ''п'ю'', ''в'ю'') або літерою ''л'' (''знайомлю'', ''люблю'', ''сплю'', ''ловлю'', ''графлю''). Після гортанних ''г'', ''к'', ''х'', а також після ''щ'' в українській лексиці не використовується. Після шиплячих ''ж'', ''ш'', ''ч'' вживається лише, коли вони подовженні: ''подорожжю'', ''тушшю'', ''річчю''. Після ''з'', ''с'', ''д'', ''т'' також є певні історично зумовлені обмеження, що дозволяють ставити ''ю'' після цих приголосних у закінченнях іменників (''князю'', ''лосю'', ''ґедзю'', ''гостю''), але не в дієсловах (форми ''возю'', ''носю'', ''ходю'', ''пестю'' є [[діалекти|діалектними]], а в [[літератуна мова|літературній мові]] має бути зміна приголосних, як у ''вожу'', ''ношу'', ''ходжу'', ''пещу''). Винятки з описаних вище правил відносяться до запозичень (''бюст'', ''Вюртембург'', ''пюпітр'', ''дежавю'', ''курфюрст'', ''мюрид''; ''гюрза'', ''кювет'', ''Хюе''; ''Цюрих'' тощо), більшість із яких&nbsp;— іншомовні імена і назви. [[Харківський правопис]] та [[проект правопису 1999 року]] пропонували писати всі ці слова через [[апостроф]]. До [[1990]] року слова ''журі'', ''брошура'' та ''парашут'' також писалися через літеру ''ю''. У [[Драгоманівка|драгоманівці]] пропонувалося викинути «ю» з абетки і замінититизамінити її залежно від значення на буквосполучення «jу» або «ьу».