Еміграція з України: відмінності між версіями

Друга хвиля еміграції, що відбувалася від 1920 до 1930 р., носила в основному політичний характер: з України виїхало багато осіб, які в 1917—1920 рр. брали участь у змаганнях за самостійність України. Третя хвиля тривала від 1940 до 1954 р. і складалася з осіб, які опинилися поза Україною внаслідок Другої світової війни і відмовилися від повернення назад. По війні більшість спочатку перебувала в таборах для переміщених осіб та військовополонених а відтак поселилася в різних країнах Західної Європи та американського й австралійського континентів. Четверта хвиля почалася в другій половині 1980-их рр. у зв'язку з лібералізацією політичного режиму в СРСР і триває досі. Внаслідок економічної кризи, що супроводжувала розпад СРСР і становлення незалежної України, мільйони українців виїхали і далі виїжджають на роботу до різних країн світу.

 

 

Освоєння просторів Російської імперії супроводжувалося масовими переселеннями українців за межі України. За [[1891]]-[[1900]] роки переселенці з України становили 36% усіх внутрішніх мігрантів імперії, у [[1901]]-[[1910]] роках їхня частка зросла до 49% і досягла 60% у роки перед [[Перша світова війна|Першою світовою війною]]. За період з [[1896]] по [[1914]] рік з 9-ти українських губерній за [[Урал]] переселилися 1,6 млн. осіб. З них 23% виїхали з Полтавщини, 17% - з Чернігівщини, 12% - з Київщини, 9% - з Херсонщини, 7% - з Таврії, 4, 5% - з Поділля, 4% - з Волині. У цей самий час почалася активна еміграція населення із західноукраїнських земель за океан, яка становила, з [[1895]] до [[1913]] року виїхало 413 тис. осіб.

 

 

Особливо значних розмірів набула українська міграція у радянський період. Насильницька колективізація [[1929]]-[[1930]] років супроводжувалася виселенням за межі України близько мільйона осіб.

 

 

Майже два мільйони людей були евакуйовані у роки війни у східні регіони [[СРСР]]. У повоєнний період великого розмаху набули переселення людей з України до [[Середня Азія|Середньої Азії]] та [[Сибір]]у.