Прізвисько: відмінності між версіями
| [неперевірена версія] | [неперевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Ліс (обговорення | внесок) Немає опису редагування |
|||
Рядок 1:
'''Прі́звисько''' ('''ву́личне прі́звище''', '''кли́чка''') — вид [[антропонім]]а: неофіційне особове іменування, яким середовище індивідуалізує або характеризує особу.
В [[українська мова|українській мові]] термін '''прізвисько''' фіксується з [[14 століття]].
==Історія виникнення==
Здавна на Україні поруч з іменами і прізвищами Були поширені вуличні прізвиська. Окрім даного від народження імені, прізвиська мали і сивочубий козарлюга, і малюк-безштанько. У 1886 році харківська губернська управа склала бланки для подвірного опису, у яких була графа, де записувались прізвиська та причини їх виникнення. Розповідали, як під час чергового перепису населення повітові чини заходили у селянські двори і занотовували прізвища. Деякі селяни (хто через лінькуватість, хто заради жарту) називали імена, а на запитання про прізвище лише знизували плечима. Переписувачі не довго ламали голову над тим, як звітувати перед начальством. Якщо у дворі було брудно, то господаря записували Дришлею, якщо хазяїн похропував у прохолодку на ряднині поза хатою, то його нагороджували прізвищем Тягни рядно, якщо помічали великий віз під навісом, то голова сім’ї і його дружина ставали Чумаками. Дітей, правда, могли прозивати, а через деякий час і записували Чумаченьками. І понині ці прізвища гуляють українськими селами, а прізвисько “чумак” одержують і неспокійні торговці, і тягаки, і неохаї.
Присліпа, Штиря, Харман, Сторчак, Підвечеря, Кабанець, Корж, Горб, Шмат, Шкода – ці та сотні подібних прізвищ значилися у списках куренів Запорозької Січі. Але вони напевно не були справжніми. Козаки не шукали слави у гучному імені. Хоч не красне прізвисько, проте власне. Важливіше було залишити після себе добрі справи. Більше того, часто зміни, навпаки, радували. Нове ім’я – нова доля. Адже серед запорожців було чимало втікачів, тих, кто прагнув швидше викреслити із пам’яті своє минуле. Загубившись у пониззі Дніпра, вони надовго, якщо не назавжди, розлучалися зі старими іменами. Від урядових осіб до Січі надходили різноманітні запити про втікачів. Але кошовий отаман незмінно надсилав одну й ту саму відповідь: у списках такого немає.
Відомого фаворита Катерини ІІ Григорія Потьомкіна в народі називали Катериничем. Та в нього було ще одне прізвисько, яким його нагородили козаки. Січовики нарекли Потьомкіна Грицьком Нечосою за те, що, як свідчать перекази, він носив довговолосу перуку і рідко коли її розчісував. Козак не зволікав, коли звучав заклик збиратися у похід. Його ніщо не могло втримати вдома. Коли стелиться доріжка, козакові не до ліжка. Ще б пак! Адже, якщо хтось виявить легкодухість або затягне побачення з коханою, ніякого суду не потрібно – мало того, що називатимуть гніздюком, сиднем, полежаєм, тюхтієм, так ще й приліплять таке прізвисько, що соромно буде людям у вічі дивитися. Зате хоробрих у бою і вірних у товариськості нагороджували звучними прізвиськами, котрі багато до чого зобов’язували.
Одна голова, та десять язиків у козацького дотепника. Нагородження прізвиськом у січовиків було своєрідним іспитом для новачків. Як повинен був почуватися молодий козак, коли його називали, скажімо, Стріляй-Бабою або Завий-Вовком? Комусь такі прізвиська здавалися образливими, і вони навіть кидалися з кулаками на товаришів. Таких не поважали. Але більшість козаків все ж витримували характер. Сказано на глум, а ти бери собі на ум, а ти бери собі на ум. Той, з кого кепкували спокійно ставився до витівок козацького гурту, розуміючи, що придумування прізвиськ – то своєрідна розумова забава для козаків. Він міг лише кинути: „каже чорт-зна що, аби даремно пара з рота не йшла”.
З тих часів вільного козацького товариства пішли гуляти Україною веселі прізвища і прізвиська. Сьогодні, дивись, та й зустрінеш і Паливоду, і Самодригу, і Жуйбатька, і Півторадня, і Бабородича, і Пужайчереду. Трапляються і такі: Нетудихата, Небиймуха, Попсуйшапка, Валяйбаба, Заплюйсвічка, Золотопуп, Покипотелеця. Поряд з іменами і прізвищами у селах продовжували звучати найрізноманітніші прізвиська. Якщо спитаєш про когось, трохи знайомого, то можеш почути у відповідь: „А по-вуличному не знаєте, як звуть?”
Багато сільських прізвиськ давали за ремеслом – Коваль, Гончар, Тесля, Швець. Дітей майстра в цьому випадку кликали: Коваленки, Гончаренки, Тесленки. Дружина могла носити інше прізвисько. Зустрічались і незвичайні заняття, що відобразилися спочатку в прізвиськах, а потім і прізвищах – Давибаран, Сушириба, Козолуп, Кишкодеря.
Кожна людина в сільській громаді – на очах у всіх, кожного по-своєму обдаровували природа та сімейне виховання, кожен мав рису, що відрізняла його від інших. Все це, звичайно, і місце в громаді визначало, і відбивалося у прізвиськах. Теліпайло, Говоруха, Тарабар, Чмихало, Зачепило, Острогляд, Дурноляп, Перевертун, Хандрига, Забігайло – влучне народне слово приклеювалося міцно, передавалося з роду в рід, нерідко втрачаючи свої початкові значення та зміст.
== Приклади прізвиськ ==
Рядок 26 ⟶ 43:
* [[Чучка Павло Павлович|''Чучка П. П.'']] Прізвисько // {{УМ-2000}} — С. 494.
* Прізвисько // {{МФЕ}} — С. 338.
* Супруненко В. П. Ми – українці. Енциклопедія українознавства., у 2 кн.: - Дніпропетровськ: ВАТ „Дніпрокнига”, 1999. Кн.. 1. – 412 с.
ISBN 966-7691-001-2
{{ling-stub}}
| |||