Вікіпедія

Петрушевич Євген Омелянович: відмінності між версіями

Інтерактивний перегляд історії
[перевірена версія][перевірена версія]
← Попереднє редагуванняНаступне редагування →
Вилучено вміст Додано вміст
ВізуальнийВікірозмітка
уточнення
м clean up, typos fixed: арґументацією → аргументацією (3), реґіональні → регіональні (2) за допомогою AWB
Рядок 34:
}}
 
'''Євге́н''' (галицьке; в діаспорі '''Евген'''<ref>{{ББ|927}} {{ref-uk}}</ref>) '''Омеля́нович Петруше́вич''' ([[3 червня]] [[1863]], [[Буськ]], нині [[Львівська область|Львівської області]], [[Україна]]&nbsp;— [[29 серпня]] [[1940]], [[Берлін]], тепер [[Німеччина]])&nbsp;— український громадсько-політичний діяч, [[Правник|правник]], [[Доктор наук|доктор]] цивільного і церковного права ([[1891]]), [[Президент]] і Уповноважений Диктатор (верховний військово-політичний зверхник під час війни) [[Західноукраїнська Народна Республіка|Західноукраїнської Народної Республіки]] (ЗУНР).
 
== Життєпис ==
Рядок 48:
На Сокальшині виявив себе талановитим організатором громадсько-політичного та культурно-освітнього життя у трохи віддаленому від галицької столиці повіті: був головою повітової «[[Просвіта|Просвіти]]», закладав мережу її осередків у регіоні, заснував повітову касу ощадності, бурсу для дітей «Шкільна поміч», очолював боротьбу проти [[Москвофільство|москвофільства]], яке ще мало тут досить сильні позиції. За сприяння Е. Петрушевича було збудовано «[[Народний дім (Сокаль)|Народний дім]]» у Сокалі<ref name="Т43"/>. Як адвокат здобув прихильність широкого загалу професійним захистом від сваволі влади.
 
Із утворенням [[Українська Національно-Демократична Партія|Української Національно-Демократичної Партії]] ([[1899]]) став її активним членом. Тож не випадково на перших (після ухвалення в [[Австро-Угорщина|Австро-Угорщині]] демократичного закону) виборах до [[Райхсрат|австрійського парламенту]] ([[1907]] року) його обрали послом від великої виборчої округи Сокаль&nbsp;— [[Радехів]]&nbsp;— [[Броди]]&nbsp;— [[Зборів]] (не раз виступав на Зборівщині<ref>''Литвин М.'' Петрушевич Євген Омелянович…&nbsp;— С. 59.</ref>). Серед 30 українських депутатів став одним із лідерів (поряд з [[Кость Левицький|Костем Левицьким]]), згодом&nbsp;— головою Української парламентської репрезентації, виступи якого на сесіях відзначалися цілеспрямованістю та глибокою арґументацієюаргументацією. Критикував політику австрійського уряду в національному питанні, постійно звертав увагу парламенту на нехтування властями інтересів бідноти, наполегливо вимагав впровадження реформ (насамперед виборчої&nbsp;— до [[Галицький сейм|Галицького сейму]], в якому українці мали лише 12 послів; саме цій проблемі він присвятив першу промову в [[палата послів|Палаті послів]] [[1908]]&nbsp;р.).
 
=== Сколівський період, діяльність у парламенті Австро-Угорщини ===
Рядок 55:
[[1910]]&nbsp;р. його від [[Стрий]]ської виборчої округи було обрано послом до [[Галицький сейм|Галицького сейму]] (замість [[Олесницький Євген|Евгена Олесницького]], який склав мандат; від IV курії округу Стрий&nbsp;— Сколе, входив до складу «Українсько-руського соймового клубу»<ref>''Чорновол І.'' 199 депутатів Галицького сейму…&nbsp;— С. 113.</ref>). На першій осінній сесії 1910 року виступив з доповіддю від радикального крила українських депутатів під час гострої дискусії з приводу обговорення нового закону про вибори до сейму. Впродовж майже двох років як провідний діяч «Українського сеймового клубу» очолював боротьбу за новий виборчий закон, який, врешті-решт, було ухвалено. На виборах [[1913]] року до Галицького сейму увійшли 34 українські посли. На цьому керівництво українського клубу не зупинилося. Зайнявши провідні позиції в комісії для опрацювання нового виборчого закону, Е. Петрушевич (обраний від IV курії округу [[Стрий]]&nbsp;— [[Сколе]], входив до складу «[[Український соймовий клуб|Українського соймового клубу]]», був заступником голови<ref>''Чорновол І.'' 199 депутатів Галицького сейму…&nbsp;— С. 114—115.</ref>) і К. Левицький домоглися збільшення квоти українців у сеймі до 62 мандатів, що було схвалено послами сейму. Крім того, після довголітньої боротьби, нарешті, у лютому [[1914]]&nbsp;р. ухвалено постанову про заснування у Львові українського університету.
 
Брав активну участь в діяльності австрійського парламенту. У розпал [[Перша світова війна|Першої світової війни]] ([[1916]]) замінив К. Левицького на посаді голови Української парламентської репрезентації, очолив боротьбу на захист інтересів українства. Вона набула особливо гострого характеру після оприлюднення [[23 жовтня]] 1916 року цісарського маніфесту, який надав полякам право на відновлення державності й фактично підпорядкував [[Польща|Польщі]] Галичину. З цього приводу між українськими парламентаріями, з одного боку, та польськими, з другого, розгорнулася справжня війна. Є. Петрушевич провів низку зустрічей з впливовими діячами Австро-Угорщини, оприлюднив кілька арґументованихаргументованих заяв у виступах і пресі, обстоюючи історичну справедливість щодо Галичини&nbsp;— української етнічної території та її народу, що мав таке ж право на національну державність, як і решта народів імперії.
 
Використовуючи такі потужні арґументиаргументи, як участь українців, зокрема Легіону Українських Січових Стрільців, у війні на боці Австро-Угорщини, антиросійське спрямування політики [[Загальна Українська Рада|Загальної Української Ради]], українські посли парламенту на чолі з Є. Петрушевичем і К. Левицьким домоглися деякого послаблення утисків урядових чиновників і польської адміністрації на українське населення [[Галичина|Галичини]]. Українців стали більше залучати на керівні посади в місцеві та реґіональнірегіональні установи, що більше, [[Горбачевський Іван Якович|Іван Горбачевський]] став міністром здоров'я (1917—1918), а [[Ганінчак Йосип|Йосип Ганінчак]]&nbsp;— генеральним прокурором Австрії. Вдалося змістити цісарського намісника Галичини генерала Діллера з його відверто пропольською орієнтацією, якого замінив більш поміркований і прихильний до українців генерал [[Карл фон Гуйн]]. Парламентську діяльність Є. Петрушевича високо оцінював К. Левицький: «Євген Петрушевич виявляв велику енергію у важнійших хвилинах наших визвольних змагань,&nbsp;— писав він у спогадах 1937&nbsp;р.&nbsp;— Поміж послами належав до діячів гострійшого тону».
 
=== Перед проголошенням ЗУНР ===
Рядок 71:
Улітку 1919&nbsp;р. польське військо за сприяння Франції захопило майже всю Галичину (румунське ще восени захопило Буковину). Під загрозою надзвичайної небезпеки, витвореної польським наступом, за одними даними, 31 травня 1919 року в приміщенні [[Бучацький монастир|Бучацького монастиря]] ЧСВВ відбулось засідання послів Української національної Ради ЗУНР, які «скасували парламент та передали всю повноту влади диктаторові ЗУНР Євгенові Петрушевичу».<ref>''[[Стоцький Ярослав Васильович|Стоцький Я]].'' Бучацький монастир Отців Василіян: на службі Богові й Україні. До 300-ліття заснування.&nbsp;— Жовква&nbsp;: Місіонер, 2011.&nbsp;— 24 с. вкл.&nbsp;— С. 102.&nbsp;— ISBN 978-966-658-239-6.</ref> За іншими, [[2 червня]] [[1919]] у приміщенні Бучацького монастиря ЧСВВ відбулась державна нарада ЗУНР за участи майже всіх чільників держави, зокрема президента ЗУНР, державних секретарів, генералів [[Омелянович-Павленко Михайло Володимирович|Михайла Омеляновича-Павленка]] і [[Олександр Греков|Олександра Грекова]], полковника [[Курманович Віктор|Віктора Курмановича]] та інших старшин [[УГА]]. Переглядали «фатальну ситуацію на фронті», вирішили використати всі можливості для оборони Галичини, в крайньому випадку&nbsp;— перевести [[УГА]] за [[Збруч]]<ref>''[[Шанковський Лев|Шанковський Л]]''. Бучаччина в роки визвольної війни 1918—1920 // {{ББ|78}}</ref>. Історик о. [[Назарко Іриней-Іван Іванович|Іриней Назарко]] стверджував, що Диктатором Петрушевич став у травні у Бучачі.<ref name="Н1">о. ''[[Назарко Іриней-Іван Іванович|Назарко І]].'' Лицар у чернечій рясі // {{ББ|110}}</ref>
 
У [[Заліщики|Заліщиках]]<ref>''Тимченко Р.'' Євген Петрушевич…&nbsp;— С. 149.</ref> УНРада 9 червня надала йому спеціальні права уповноваженого [[Диктатор]]а (верховного військово-політичного зверхника на час війни), які означали сумісництво обов'язків президента й голови уряду. Відтак функції Державного секретаріату передано уповноваженим, зокрема, [[Голубович Сидір|Сидору Голубовичу]]&nbsp;— функції уповноваженого з внутрішніх справ, [[Курманович Віктор|Віктору Курмановичу]]&nbsp;— військових, [[Витвицький Степан|Степану Витвицькому]]&nbsp;— закордонних тощо. Це рішення загалом було схвалене галицьким суспільством, але керівництво [[УНР]] розцінило його як недемократичне, вбачаючи у ньому сепаратистські тенденції. Петрушевича усунули з Директорії, а щоби втримати надійний вплив на реґіонрегіон, при уряді УНР утворено міністерство Галичини на чолі з галицьким соціалістом [[Вітик Семен|Семеном Вітиком]], через що його відносини з [[Симон Петлюра|Симоном Петлюрою]], які й до того не були ідеальні, загострилися.
 
Цікаво, що деяких східно-українських визначних військовиків (зокрема Оскілка і Болбочана) звинуватили в намаганні призначити Петрушевича і головою Директорії УНР.
Рядок 100:
Помер [[29 серпня]] [[1940]] у віці 77 років у [[берлін]]ському районі {{не перекладено|Гермсдорф (район Берліна)|Гермсдорф|ru|Хермсдорф (район Берлина)}}<ref name="ЛН351"/>.
 
Був похований на берлінському [[цвинтар]]і римо-католицького [[Кафедральний собор святої Ядвіґи|собору св. Ядвіги]] представниками УНО, які згодом встановили на могилі пам'ятник. За даними М.&nbsp;Литвина, К.&nbsp;Науменка, влітку 1959&nbsp;р. Об'єднання українських правників-емігрантів (Торонто) упорядкувало могилу, встановило 1,5-метровий пам'ятник, заплатило за ділянку до 2020&nbsp;р.<ref name="ЛН351"/> До [[2002]] року могилу доглядало [[Посольство України в Німеччині|посольство України в Німеччині]].
 
Перепохований [[1 листопада]] [[2002]] року на [[Личаківський цвинтар|Личаківському цвинтарі]] у Львові; перепохованням опікувався [[Юрій Ференцевич]].
Рядок 153:
{{УНР2}}
{{Бібліоінформація|TYP=p|колір={{колір|Україна}}}}
 
[[Категорія:Посли Галицького сейму 9-го скликання]]
[[Категорія:Посли Галицького сейму 10-го скликання]]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Петрушевич_Євген_Омелянович