Вікіпедія

Українська революція (1917—1921): відмінності між версіями

Інтерактивний перегляд історії
[перевірена версія][перевірена версія]
← Попереднє редагуванняНаступне редагування →
Вилучено вміст Додано вміст
ВізуальнийВікірозмітка
м Така була назва держави
м clean up, typos fixed: 1-ої → 1-ї за допомогою AWB
Рядок 62:
3—5 (16—18) березня на території України практично були ліквідовані органи царської адміністрації, виконавча влада перейшла до призначених Тимчасовим урядом губернських та повітових комісарів<ref>Нариси історії української революції 1917—1921 років.&nbsp;— К., 2011.&nbsp;— C. 91.</ref>. Як і в Росії, в Україні почали формуватися Ради об'єднаних організацій, а також Ради робітничих і солдатських депутатів.
[[Файл:Mityng.jpg|thumb|left|200px|Віче на Софійській площі в Києві 19 березня 1917 року]]
На початку березня в клубі «Родина» [[Товариство українських поступовців|Товариства українських поступовців]] зібралися близько 100 представників українських організацій. На цих зборах народилася ідея створення спеціальної організації для координації національного руху<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— C. 134.</ref>. Однак принципи її творення викликали гостру полеміку. Члени ТУП ([[Сергій Єфремов|С. Єфремов]], [[Дмитро Дорошенко|Д. Дорошенко]], [[Людмила Старицька-Черняхівська|Л. Старицька-Черняхівська]] та інші) вважали, що саме їхня організація мала стати центром єднання національних сил. Такий підхід не знайшов підтримки у більшості учасників зборів. З ініціативи соціал-демократа [[Антонович Дмитро Володимирович|Д. Антоновича]] та інших учасників зборів новий орган було вирішено формувати на коаліційній основі<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— C.134.</ref><ref name="ReferenceA">Історія України.&nbsp;— К., 1997.&nbsp;— С. 185.</ref>. 7 березня пройшли вибори керівного ядра [[Українська Центральна Рада|Центральної Ради]]. Головою УЦР був обраний відомий історик і громадський діяч [[Михайло Грушевський|М. Грушевський]], який в цей час ще не повернувся до Києва з Москви, де добував своє заслання.
 
У перших декадах березня Центральна Рада була одним з лівофлангових гравців у суспільно-політичному житті країни, поступаючись ініціативою російським політичним партіям та організаціям<ref>Історія України.&nbsp;— К., 1997.&nbsp;— С. 185.<name="ReferenceA"/ref>. Ситуація змінилася, коли в Києві відбулася ініційована Центральною Радою 100-тисячна [[Свято Свободи у Києві 19 березня 1917 року|маніфестація]], що скінчилася віче, яке підтримало резолюцію про автономію України<ref>Нариси історії української революції 1917—1921 років.&nbsp;— К., 2011.&nbsp;— C. 136.</ref>. 6—8 (19—21) квітня в Києві пройшов [[Всеукраїнський національний конгрес|Всеукраїнський національний з'їзд]]<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— C. 146.</ref>, на якому були присутні близько 900 депутатів від різних українських політичних, громадських, культурно-освітніх та професійних організацій. На з'їзді депутати обговорили різні аспекти національно-територіальної автономії України, прийняли рішення про створення крайової влади й вироблення проекту автономного статуту України, обрали 118 членів Української Центральної Ради, у тому числі М. Грушевського&nbsp;— головою УЦР, [[Володимир Винниченко|В. Винниченка]] і С. Єфремова&nbsp;— заступниками голови<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— C. 147—150.</ref>. Мандати членів Ради отримали відомі українські громадські та політичні діячі: Д. Дорошенко, [[Микола Міхновський|М. Міхновський]], [[В'ячеслав Прокопович|В. Прокопович]], [[Євген Чикаленко|Є. Чикаленко]], [[Олександр Шульгін|О. Шульгін]], [[Андрій Ніковський|А. Ніковський]], [[Софія Русова|С. Русова]], [[Володимир Леонтович|В. Леонтович]], Л. Старицька-Черняхівська та ін.
 
=== Перший універсал УЦР ===
Рядок 122:
У листопаді—грудні 1917 року пройшли [[Вибори до Всеросійських установчих зборів|вибори]] до [[Всеросійські установчі збори|Всеросійських установчих зборів]], які показали, що есерів підтримують близько 40&nbsp;% виборців, більшовиків&nbsp;— до 25&nbsp;%; в Україні українські соціалістичні партії зібрали дві третини голосів, більшовики&nbsp;— більше 10&nbsp;%. Однак більшовики продовжували утримувати владу в Центральній Росії. Отримавши владу в Петрограді, [[Володимир Ленін|В. Ленін]] був переконаний, що для її збереження контроль над армією куди важливіше результатів виборів в Установчі збори. Хоча, до середини листопада на підтримку більшовиків висловилися лише 3 з 15 російських армій<ref>Нариси історії української революції 1917—1921 років.&nbsp;— К., 2011.&nbsp;— C. 215.</ref>. 9 (22) листопада [[Раднарком]] видав наказ про заміну верховного головнокомандувача генерала М. Духоніна, який відмовився підкорятися більшовикам, прапорщиком М. Криленком. Одночасно по радіо і телеграфу Раднарком звернувся до армії, повідомивши, що надає право полковим та дивізійним комітетам вести переговори з супротивником про перемир'я на своїх ділянках оборони. Практика «братання» з ворогом швидко поширювалася по лінії фронту. Таким чином, повалення більшовиками Тимчасового уряду, вихід зі світової війни шляхом «братання» з ворогом підривали правопорядок та соціальні підвалини. А після розгону більшовиками Установчих зборів суспільство втратило можливість мирним демократичним шляхом впливати на владу<ref>Нариси історії української революції 1917—1921 років.&nbsp;— К., 2011.&nbsp;— C. 216.</ref>. Отже, виникало питання легітимності влади більшовиків.
[[Файл:Grushevskiy parad.jpg|thumb|250px|right|Михайло Грушевський на військовому параді в Києві]]
Уряд УНР засудив політику більшовиків. У заяві Генерального секретаріату з 30 листопада більшовики були названі «безвідповідальними людьми, які розуміють революцію як долання всякого організованого життя». Центральна Рада і Генеральний секретаріат для стабілізації становища в країні і недопущення анархії в армії закликали регіональні уряди створити однорідний соціалістичний уряд<ref name="ReferenceB">Історія України.&nbsp;— К., 1997.&nbsp;— С. 196.</ref>. 17 листопада було прийнято рішення взяти ініціативу формування такого уряду в свої руки, а 23 листопада Південно-Західний і Румунський фронти були об'єднані в один&nbsp;— Український.
 
27 листопада (10 грудня) більшовики в Могилеві при Ставці створили революційний польовий штаб для боротьби з «контрреволюційними» військами Каледіна, Дугова та Центральної Ради. У відповідь на дії більшовиків Генеральний секретаріат наказав розрізненим українізованим частинам, які перебували за межами України, передислокуватися на територію УНР, а 30 листопада (13 грудня) роззброїв і вислав з Києва пробільшовицьки налаштовані частини міського гарнізону<ref>Історія України.&nbsp;— К., 1997.&nbsp;— С. 196.<name="ReferenceB"/ref>.
 
4 (17) грудня Раднарком оприлюднив «[[Ультиматум Раднаркому|Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради]]». Вимоги більшовиків зводилися до того, що УЦР повинна відмовитися від дезорганізації загального фронту і пропуску військових частин на Дон, Урал, в інші місця, припинити роззброєння радянських, червоногвардійських частин, а також сприяти боротьбі з «контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням»<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— C. 384.</ref> 4 (17) грудня в Києві відкрився Всеукраїнський з'їзд Рад, в роботі якого взяли участь більше 2 тисяч делегатів. З'їзд висловив підтримку Центральній Раді<ref>Нариси історії української революції 1917—1921 років.&nbsp;— К., 2011.&nbsp;— C. 222.</ref>. Більшовики, опинившись на з'їзді в значній меншості, наступного дня покинули з'їзд. 5 (18) грудня Центральна рада відхилила «ультимативні вимоги» більшовиків.
Рядок 134:
11 (24) січня 1918 року [[Мала Рада]] ухвалила [[Четвертий Універсал Української Центральної Ради|Четвертий Універсал]], який проголосив незалежність Української Народної Республіки. В документі говорилося: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу»<ref>Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: В 2-х т.&nbsp;— К.: Наукова думка, 1997.&nbsp;— T. II.&nbsp;— C. 103.</ref>. Також в Четвертому Універсалі говорилося про формування [[Рада Народних Міністрів УНР|Ради Народних Міністрів]], переговори про мир з Центральними державами, розпуск регулярної армії і формування «народної міліції», був заклик до боротьби з більшовиками.
 
У ніч на 16 (29) січня в Києві почався збройний виступ окремих частин міського гарнізону та робітників заводу «Арсенал», спрямований проти УЦР. 22 січня збройні сили УНР придушили цей заколот. Тим часом наступ більшовицьких військ на території України тривав. Наприкінці січня члени Малої Ради і Ради Народних Міністрів були вимушені перебратися з Києва до Житомира. 26 січня більшовицькі війська захопили Київ. У місті почався «[[червоний терор]]», жертвами якого стали кілька тисяч осіб<ref name="ReferenceC">Історія України.&nbsp;— К., 1997.&nbsp;— С. 204.</ref>.
 
=== Берестейський мир ===
Рядок 167:
На початку березня до Києва повернулися Рада Народних Міністрів та Центральна Рада. У столиці їх зустріли стримано. Кияни, переживши жах «червоного терору» під час перебування в місті війська М.&nbsp;Муравйова, не знали, чого чекати від німців та австрійців, усю відповідальність за їхній прихід покладали на УЦР<ref>Нариси історії української революції 1917—1921 років.&nbsp;— К., 2011.&nbsp;— C. 242.</ref>.
 
Тим часом в Бресті більшовики підписали мирний договір з Центральними державами. РРФСР визнала суверенітет України і зобов'язалася «негайно підписати мир з Українською Народною Республікою та визнати мирний договір між цією державою і державами [[Четверний союз|Четверного союзу]]». 17—19 березня більшовики в Катеринославі провели Другий Всеукраїнський з'їзд Рад. 21 березня новообраний ЦВК рад України переїхав до Таганрога. 18 квітня більшовики на сесії комітету ліквідували Народний секретаріат і створили [[Повстанбюро|Бюро для керівництва повстанською боротьбою]], так звану «дев'ятку»<ref>Історія України.&nbsp;— К., 1997.&nbsp;— С. 204.<name="ReferenceC"/ref>.
 
Навесні в УНР активізувалися правоконсервативні кола. Так, в Києві була створена [[Українська народна громада]], яка об'єднала у своїх рядах землевласників та колишніх військових. Значну частину членів УНГ становили старшини 1-го Українського корпусу та козаки Вільного козацтва, а її головою став [[Павло Скоропадський|П. Скоропадський]]. Громада налагодила тісні зв'язки з Українською демократично-хліборобською партією, Союзом земельних власників<ref>Нариси історії української революції 1917—1921 років.&nbsp;— К., 2011.&nbsp;— C. 248.</ref>. Керівництво УНГ поставило перед собою завдання змінити соціалістичний уряд на консервативніший.
Рядок 176:
[[Файл:Skoropadsky - 1918 (3).jpg|thumb|200px|right|Павло Скоропадський]]
{{seealso|Українська держава}}
23 квітня 1918 року тристороння комісія підготувала господарський договір між УНР і Німеччиною та Австро-Угорщиною. УНР зобов'язалася поставити Центральним державам 60&nbsp;млн пудів зерна, 400&nbsp;млн штук яєць, іншу сільськогосподарську продукцію. Цей договір підштовхнув німців та австрійців до прийняття рішення змінити уряд в країні<ref>Нариси історії української революції 1917—1921 років.&nbsp;— К., 2011.&nbsp;— C. 250.</ref>. 24 квітня генерал В. Гренер зустрівся з делегацією Української народної громади. Сторони досягли взаєморозуміння у питанні зміни уряду. 25 квітня наказом фельдмаршала Г. Ейхгорна в УНР були введені німецькі військово-польові суди<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— C. 466.</ref>. 26 квітня Центральна рада висловила протест. 28 квітня німецький військовий підрозділ увірвався в будинок, де засідала Центральна Рада, заарештував кілька членів Центральної Ради і закрив засідання. 29 квітня (1918 року) Центральна Рада утвердила «[[Статут про державний устрій, права і вольності УНР]]». У той самий день на Всеукраїнському з'їзді хліборобів, який зібрав близько 6,5 тисяч делегатів, [[Скоропадський Павло Петрович |П. Скоропадський був проголошений гетьманом України]].
[[Файл:Prayer for Hetman Skoropadsky 1918.jpg|thumb|200px|left|Молебень на Софійській площі в Києві з нагоди проголошення Павла Скоропадського гетьманом]]
Павло Скоропадський походив з старшинського роду, був великим землевласником, в армії Російської імперії дослужився до генерал-лейтенанта, влітку 1917 року створив 1-ий Український корпус шляхом українізації 4-го армійського корпусу VII армії Південно-Західного фронту, восени 1917 року був обраний почесним отаманом Вільного козацтва. З приводу своїх основних цілей на посту глави держави Скоропадський писав: ''«Створити сильний уряд для відновлення, перш за все, порядку, для чого необхідно створити адміністративний апарат, якого на той час фактично не існувало, і провести дійсно здорові демократичні реформи»''<ref>Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917&nbsp;— грудень 1918.&nbsp;— К.; Філадельфія, 1995.&nbsp;— С. 145—146.</ref>. У більшовизмі Скоропадський убачав велику загрозу для країни, так, у своїх «Спогадах» він писав: ''«Я не сумніваюся, як і не сумнівався раніше, що всякі соціалістичні експерименти, якби у нас уряд був соціалістичним, повели б негайно до того, що вся країна в 6 тижнів стала б здобиччю всепожираючого молоха-більшовизму. Більшовизм, знищивши всяку культуру, перетворив би нашу чудову країну на висохлу рівнину, де з часом усівся би капіталізм, але який! .. Не той слабкий, м'якотілий, що тлів у нас досі, а всесильний Бог, у ногах якого буде валятись і плазувати той самий народ»''<ref name="skoropadskyj">Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917&nbsp;— грудень 1918.&nbsp;— К.; Філадельфія, 1995.&nbsp;— С. 146.</ref>.
 
У ніч на 30 квітня під контроль гетьманців перейшли всі найважливіші урядові установи. В Києві була поширена підписана гетьманом «[[Грамота до всього українського народу]]», в якій говорилося про перехід повноважень глави держави до «гетьмана всієї України» П. Скоропадського, перейменування УНР в Українську державу, формування виконавчого органу Української держави&nbsp;— Ради Міністрів, відновлення «Права приватної власності&nbsp;— як фундаменту культури й цивілізації», оголошення свободи купівлі та продажу землі<ref name="ReferenceD">Історія України.&nbsp;— К., 1997.&nbsp;— С. 208. </ref>. Прерогативи влади гетьмана були розписані у «Законі про тимчасовий державний устрій України». Гетьман призначав отамана (голову) Ради Міністрів, затверджував і звільняв склад уряду, виступав найвищою посадовою особою в зовнішньополітичних справах, верховним воєначальником, мав право оголошувати амністію, а також воєнний чи особливий стан. Таким чином, в Україні на зміну парламентській демократії прийшов авторитарний режим<ref>Історія України.&nbsp;— К., 1997.&nbsp;— С. 208.<name="ReferenceD"/ref>.
 
На початку травня гетьман призначив головою уряду [[Федір Лизогуб|Ф. Лизогуба]]. Лизогуб був великим землевласником, головою Полтавського губернського земства. Більшість міністерських посад зайняли кадети, що підтримували гетьманський режим. Посаду міністра закордонних справ погодився зайняти есер Д. Дорошенко. Правда, як тільки Дорошенко зайняв посаду в уряді, в газеті «[[Нова Рада]]» з'явилося повідомлення про виключення його з партії.
Рядок 188:
Першими указами гетьмана було скасовано чинність законів Центральної Ради і Тимчасового уряду, ліквідовувалися посади губернських і повітових комісарів, замість яких вводилися посади губернських і повітових старост. До влади на місцях прийшли консервативні сили: землевласники, старі земські діячі, військові. Про цей нюанс досить детально пише і сам Скоропадський в своїх спогадах. Як людині поміркованій йому не подобалися деякі занадто консервативні або занадто праві особистості, залучені до гетьманського уряду. Але в країні був дефіцит кадрів управлінців-держслужбовців, і треба було будувати держапарат з допомогою людей, акі мали відповідні фахові знання. Тому Скоропадський вимушений був йті на певні компроміси, аби досягти поставленої мети створення функціонуючої незалежної держави<ref name="skoropadskyj"/>.
 
Гетьман почав наступ на революційну демократію. Було заборонено проведення з'їзду представників міст, з'їздів УПСР, УСДРП, а також селянського і робітничого з'їздів<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— C. 525—526.</ref>. У травні було зупинено випуск низки революційно-демократичних видань, а ті, що продовжували виходити, потрапили під прес цензури<ref name="ReferenceE">Історія України.&nbsp;— К., 1997.&nbsp;— С. 212.</ref>.
 
Спершись на землевласницькі та підприємницькі кола, а також праві консервативні політичні сили<ref>Головною соціально-політичною опорою гетьманського режиму були дві потужні групи буржуазії&nbsp;— аграрна і промислово-фінансова, які на політичній сцені були представлені Всеукраїнським союзом земельних власників і Союзом промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства.</ref>, гетьман проводив належну внутрішню політику. Так, гетьманський уряд не визнав того статус-кво в земельних відносинах, який склався навесні 1918 року. Оголосивши відновлення приватної власності, він створив правові підстави для повернення землі та майна поміщикам. 15 травня гетьман запровадив тимчасові правила відшкодування збитків. Замість скасованих [[земельні комітети|земельних комітетів]] Центральної Ради створювалися тимчасові земельні комісії, на які покладалося завдання повернути майно «законним» власникам<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— C. 533.</ref>. 18 травня Ф. Лизогуб видав циркуляр, яким зобов'язав губернських старост оповістити населення про негайне повернення власникам усього відібраного у них рухомого майна. Паралельно з цим уряд гетьмана, який ясно розумів необхідність вирішення фундаментального питання про землю, готовив відповідну аграрну реформу. Вона повинна була розпочатися у зимку 1918—1919&nbsp;рр. Після досліджень стосовно розмірів землеволодіннь, їх характеру, площі земель, що потенційно могли бути передані селянам-біднякам, ефективності методів сільського господарства міністри розпочали розробку конкретних планів<ref name="skoropadskyj"/>. 27 травня гетьман затвердив закон про право на врожай 1918 року, який визнавав право власників землі на озимі посіви 1917 року. Указами Міністерства праці значно обмежувалися функції профспілок, їм заборонялося втручатися в дії адміністрації, що стосуються питань найму та звільнення робітників, фінансування, економічної діяльності. Комплекс заходів був прийнятий для реанімації національної промисловості й торгівлі.
Рядок 216:
{{legend|#FFE17F|[[:uk:Королівство Сербія|Королівство Сербія]]}}
{{legend|#F5AAA5|Радянська [[:uk:Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка|Росія]]}}]]
Після державного перевороту склалася напружена ситуація у сільській місцевості. Контрреволюційні настрої у землевласницьких колах, політика консервативного уряду призвели до масового руху поміщиків за відшкодування завданої їх господарствам під час революції збитків. Цей рух вилився у форму каральних експедицій проти селянства<ref>Історія України.&nbsp;— К., 1997.&nbsp;— С. 212.<name="ReferenceE"/ref>. Поміщики або самі створювали власні загони, або зверталися за допомогою до окупаційних військ. Селяни відповідали поміщикам повстаннями. Наприкінці травня розпочалося [[Канізьке повстання|повстання в Єлисаветградському повіті]] Херсонщини. 3 червня ліві есери підняли повстання в Звенигородському та Таращанському повітах Київщини. В середині червня селянські збройні виступи прокотилися північчю Чернігівщини. Селянське повстання у червні—серпні охопило Лубенський, Старокостянтинівський та Кременецький повіти Волинської губернії, а в середині серпня&nbsp;— значну частину території Подільської губернії, зокрема Могилів-Подільський та Ямпільський повіти<ref>Нариси історії української революції 1917—1921 років.&nbsp;— К., 2011.&nbsp;— C. 364.</ref>. На півдні України восени почали орудувати збройні загони селян під проводом [[Нестор Махно|Н. Махна]].
 
Улітку в країні великого розмаху набрав [[страйк|страйковий рух]]. Попереду цього руху були залізничники, незадоволені наступом на їхні соціальні права, утиском профспілок. Страйк, який 15 липня розпочали робітники і службовці станцій Здолбуново, Сарни, Коростень та Одеського товарного вузла, вже наступного дня підтримали робітники київських головних майстерень. Страйк залізничників охопив близько 200 тисяч робітників і службовців<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— C. 530.</ref>. За прикладом залізничників у боротьбу втягувалися робітники інших галузей, у першу чергу металісти. Тільки в липні—серпні відбулося 11 страйків металістів.
Рядок 263:
Тим часом під впливом більшовицької агітації, спрямованої, зокрема, на ліквідацію приватної власності на землю та її зрівняльний поділ, в Україні швидко поширювалися прорадянські настрої. Вони охопили й армію УНР. Так, 21 березня у Вапнярці командування Південно-Західного фронту, відрізаного від решти армій УНР, створило революційний комітет, який заявив про свій перехід на радянську платформу. За кілька місяців війни з більшовиками та поляками збройні сили УНР скоротилася з більш 100 тисяч до 30 тисяч бійців.
[[Файл:Simon Petljura.jpg|thumb|200px|left|Симон Петлюра]]
У березні війська Антанти під тиском повстанських частин отамана Григорієва та більшовицьких частин залишили Херсон та Миколаїв, а на початку квітня&nbsp;— Одесу. 9 квітня члени Директорії С. Петлюра і А. Макаренко санкціонували створення нового (знову соціалістичного) уряду УНР на чолі з [[Борис Мартос|Б. Мартосом]]. 12 квітня уряд Мартоса оголосив свою «програмну декларацію». У ній йшлося про те, що суверенному життю українського народу заважають два вороги: «польське панство» та «російське комуністичне більшовицьке військо». Новий уряд УНР закликав усі українські політичні та соціальні сили встати на боротьбу за вільну і незалежну Україну. Призначення Мартоса призвело до протистояння в самій УНР<ref name="ReferenceF">Історія України.&nbsp;— К., 1997.&nbsp;— С. 225.</ref>. Члени Директорії П. Андрієвський та [[Євген Петрушевич|Є. Петрушевич]] були незадоволені новим урядом. А командувач Волинської групи армії УНР [[Володимир Оскілко|В. Оскілко]], що розділяв погляди Андрієвського, 29 квітня спробував здійснити в УНР державний переворот: заарештувавши членів уряду, він проголосив себе головним отаманом армії УНР. Заколот провалився<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— C. 723.</ref>. 9 травня [[Симон Петлюра|С. Петлюра]] був обраний головою Директорії, а 13 травня на нараді з урядом П. Андрієвський був виведений з її складу. 9 червня в Проскурові отаман [[Петро Болбочан|П. Болбочан]] спробував заволодіти Запорізьким корпусом й з його допомогою здійснити заколот проти Петлюри. На наступний день Болбочан був заарештований, а 28 червня розстріляний.
 
Навесні розгорнувся антикомуністичний рух селян, розлютованих політикою «[[воєнний комунізм|воєнного комунізму]]». У березні антибільшовицьке повстання підняв отаман Зелений. 1 квітня 1919 уряд УРСР оголосив його «поза законом». Через кілька днів більшовики оголосили «поза законом» отаманів Соколовського, Гончара, Орловського. Кількість антикомуністичних виступів селян зростала. У квітні, за даними органів НКВС, їх було більше 90. Спочатку повстання розгорнулися в Київській, Чернігівській та Полтавській губерніях, а згодом охопили всю ту територію України, яку контролювали більшовики. Влітку велике антибільшовицьке повстання підняв Григорієв.
 
14 травня польська армія генерала [[Юзеф Галлер|Ю. Галлера]], сформована у Франції для боротьби з більшовиками, розгорнула наступ на північно-західній Волині проти військ УНР. Директорія та уряд УНР з залишками армії змушені були відступити на територію ЗУНР (ЗОУНР). У травні—червні командуванню удалося реорганізувати армію УНР за регулярним принципом. На початку червня армія УНР перейшла в контрнаступ на більшовицькі війська й досягла лінії Старокостянтинів&nbsp;— Проскурів&nbsp;— Кам'янець-Подільський<ref>Історія України.&nbsp;— К., 1997.&nbsp;— С. 225.<name="ReferenceF"/ref>. 6 червня уряд УНР повернулося на свою територію. Місцем його резиденції став Кам'янець-Подільський.
 
20 червня військова делегація УНР на чолі з генералом [[Сергій Дельвіг|С. Дельвігом]] підписала у Львові тимчасовий договір з представниками польської армії про припинення військових дій, встановлення між польською і українською арміями демаркаційної лінії. Директорія отримала можливість зосередити всі збройні сили на більшовицькому фронті.
Рядок 296:
==== Військовий союз з Польщею. Повстанський рух. Другий Зимовий похід Армії УНР ====
 
11 березня 1920 у Варшаві відновилися українсько-польські переговори, які розпочалися наприкінці 1919 року. 28 квітня було підписано [[Варшавський договір 1920|договір]] між УНР і Польщею, за яким Польща визнавала незалежність України, зобов'язувалася не укладати жодних угод з третіми країнами, ворожими Україні, визнавала за УНР право на територію східніше від границь Речі Посполитої 1772 року<ref name="ReferenceG">Історія України.&nbsp;— К., 1997.&nbsp;— С. 229.</ref>. Отже, УНР за визнання незалежності довелося заплатити ціною територіальних поступок. До Польщі відходили Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, частково Полісся та сім повітів Волині.
 
Крім політичної конвенції, Варшавський договір містив ще й військову, за якою 25 квітня 1920 об'єднані збройні сили Польщі та УНР перейшли у наступ на Червону армію<ref>Історія України.&nbsp;— К., 1997.&nbsp;— С. 229.<name="ReferenceG"/ref>. 6 травня польсько-українські війська оволоділи Києвом. 26 травня було сформовано новий уряд УНР на чолі з [[В'ячеслав Прокопович|В. Прокоповичем]]. На фронті тим часом йшли позиційні бої, бо поляки, діставшись до границь 1772 року, не хотіли продовжувати наступ. Сама армія УНР не мала для цього достатніх сил. Її загальна чисельність ледь сягала 20 тисяч бійців, а зброї і спорядження вистачало лише для половини з них<ref>Солдатенко В.&nbsp;Ф.&nbsp;Українська революція. Історичний нарис.&nbsp;— К., 1999.&nbsp;— C. 852.</ref>.
 
На початку червня радянське командування перегрупувало й зміцнило свої сили, передислокувавши з Кавказу 1-у Кінну армію С. Будьонного. 13 червня, після прориву будьонівцями фронту 1-оїї польської армії, армія УНР розпочала відступ. У вересні відновився наступ польсько-українських військ. Форсувавши в середині місяця Дністер, армія оволоділа територією між Дністром і Збручем. 19 вересня польсько-українські війська захопили Тернопіль, а 27 вересня&nbsp;— Проскурів.
 
12 жовтня в Ризі між польською та радянською сторонами була досягнута домовленість про перемир'я. Тим самим Польща порушила Варшавський договір. 21 жовтня армія УНР була інтернована польськими військами. 18 березня 1921 в Ризі був підписаний [[Ризький мир 1921|мирний договір]] між Польщею, з одної сторони, РРФСР і УРСР&nbsp;— з іншої, за яким Польща в обмін на територіальні поступки, аналогічні тим, що мали місце у Варшавському договорі, визнала УРСР.
Рядок 352:
** [[Лемко-Русинська Республіка]]
** [[Команчанська Республіка]]
 
* [[Кримська Народна Республіка]]
* [[Кубанська Народна Республіка]]
Рядок 359 ⟶ 358:
 
* [[Махновський рух]] ([[Революційна повстанська армія України]])
 
* Отамани [[Матвій Григорієв|М. Григорієв]], Зелений ([[Данило Терпило|Д. Терпило]]), [[Ангел Євген Петрович|Є. Ангел]], [[Мордалевич Юліан Арсентійович|Ю. Мордалевич]], [[Струк Ілько Тимофійович|І. Струк]], Блакитний ([[Пестушко Костянтин Юрійович|К. Пестушко]]), [[Чучупак Василь Степанович|В. Чучупак]] та багато інших.
 
Рядок 375 ⟶ 373:
=== Радянські республіки ===
* [[Українська Народна Республіка Рад]]
 
* [[Донецько-Криворізька Радянська Республіка]]
 
* [[Одеська Радянська Республіка]]
 
* [[Радянська Соціалістична Республіка Тавриди]]
 
* [[Українська Радянська Республіка]]
 
* [[Кубанська Радянська Республіка]]
 
* [[Кубано-Чорноморська Радянська Республіка]]
 
* [[УСРР|Українська Соціалістична Радянська Республіка]]
 
* [[Галицька Соціалістична Радянська Республіка]]
 
* [[Бессарабська Радянська Соціалістична Республіка]]
 
Рядок 404 ⟶ 393:
 
* [[Українська соціал-демократична робітнича партія]]
 
* [[Українська партія соціалістів-революціонерів]]
 
* [[Українська партія соціалістів-федералістів]]
 
* [[Українська демократично-хліборобська партія]]
 
* [[Українська партія соціалістів-самостійників]]
 
* [[Українська народна партія (1902)|Українська народна партія]]
 
* Українська партія лівих соціалістів-революціонерів
 
* Українська трудова партія
 
* [[Всеукраїнський союз хліборобів-власників]]
 
* [[КП(б)У|Комуністична партія (більшовиків) України]] (на правах обласної організації [[РКП(б)]])
 
Рядок 426 ⟶ 406:
 
* Українська республіканська партія
 
* Українська націонал-демократична партія
 
* Українська соціал-демократична партія
 
* Християнська суспільна партія
 
Рядок 452 ⟶ 429:
* Гошуляк І.&nbsp;Л.&nbsp;Про причини поразки Центральної Ради. // УІЖ. −1994.-№&nbsp;1.
* Гриценко А.&nbsp;П.&nbsp;Політичні сили в боротьбі за владу в Україні (грудень 1917&nbsp;— поч. 1919&nbsp;р.) -К., 1993.
* Гриневич В. А.,[[ Гриневич Людмила Володимирівна|Гриневич Л. В.]] Слідча справа М.&nbsp;А.&nbsp;Муравйова: Документована історія.&nbsp;— К., 2001.
* Держалюк М.&nbsp;С.&nbsp;Міжнародне становище України та її визвольна боротьба у 1917—1922&nbsp;рр. -К., 1998.
* Здоров А. Український жовтень. Робітничо-селянська революція в Україні (листопад 1917&nbsp;— лютий 1918&nbsp;рр.).&nbsp;— Одеса: «Астропринт», 2007.&nbsp;— 268 с.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Українська_революція_(1917—1921)