Відкрити головне меню

Зміни

Ніяких змін в розмірі, 8 місяців тому
оформлення
| rels= [[католики]], [[язичництво|традиційні яські вірування]], [[шаманізм]]
| входять=[[угорці]]
| related= [[осетини]]v
}}
{{Otheruses}}
Фахівці давно звернули увагу на збережений до нового часу в Передкавказзя топонім [[Маджар|Можар, Маджар]]. Почав вивчення цього топоніма Янош Ерней. На його наявність посилаються автори з історії мадярів до [[Х століття|Х ст.]] Ерік Мольнар, Карой Цегледі, [[Дюла Немет]], Ласло Бендефі. Про те, що цей етнотопонім зберігається віддавна, можна судити з його опису, залишеному арабським мандрівником [[Ібн Батута|Ібн Батутою]] ([[1304]]–[[1377]]), який відвідав його близько [[1332]]–[[1333]] р. [[Ібн Батута]] зберіг його назву «ал-[[Маджар]]». Ал-Омарі (помер в [[1349]] р.) згадує це місто під іменем «[[Маджар]]», а [[Абу-л-Фіда]] говорить про нього, можливо, на основі усної інформації, називаючи «Куммаджар», тобто «[[Маджар]] на річці Кумі» і розташовуючи на півдорозі між сучасним Дербентом («Залізні ворота») і Азовом. На думку Тадеуша Левицького, який навів дані східних авторів про цей топонім, «[[Маджар]]» нині — руїни на околиці м. [[Будьонівськ]]а в [[Ставропольський край|Ставропольському краї]] (до [[1793]] р. — м. Прикумськ). Левицький ідентифікує «[[Маджар]]» із топонімом «Можаров Юрт» («Мажаров Юрт») [[Книга Великому Кресленню|«Книги Великому Кресленню»]] [[1627]] р. Також «Поля Можарские» фігурують в джерелі [[XVI століття|XVI ст.]], а руїни старовинного міста на Кумі згадує архівний документ. В урочищі Маджар проводилися археологічні розкопки{{sfn|Шушарин|1997|p=164-165}}. [[Осетини|Осетинські]] перекази відображають алано-угорські контакти саме в цьому місті. Згідно з одним із переказів, родоначальник [[дигорці|дигорських]] феодальних родів Баделя вважається вихідцем з [[Угорщина|Угорщини]], а за іншим — з [[Маджар]]а, звідки він разом з братом Басіатом (родоначальником [[Балкарці|балкарських]] таубіївських родів) пішов до [[Балкарія|Балкарії]], а далі, залишивши там брата, в [[Дигорія|Дигорію]]{{sfn|Калоев|1996|p=82}}.
 
Свідченням тісних контактів мадярів з аланами [[Північний Кавказ|Північного Кавказу]] і [[Подоння]] є аланські за походженням слова [[угорська мова|мадярської мови]]. На іранізми не тільки в [[угорська мова|угорській]], а й в мовах східних [[фіно-угри|фіно-угрів]] ([[удмурти|удмуртів]], марі, [[ханти|хантів]] і [[мансі]]) вказують багато вчених. Контакти [[фіно-угри|фіно-угрів]] зі стародавніми [[іранці|іранцями]], що почалися ще на початку доби заліза, обумовлювали сприйняття ними маси іранських слів, а разом з ними, безсумнівно, і чималої кількості іранських елементів матеріальної і духовної культури, вірувань, що доводиться багатьма даними [[етнографія|етнографії]]. Особливе місце має бути відведено тому факту, що більшість (або принаймні значне число) відомих нам угро-фінських народів, у тому числі [[мансі]] і [[ханти]], найближчі родичі [[угорці]]в за мовою, [[марійці]], [[удмурти]] і деякі інші племена угро-фінської мовної системи обрали для своїх етнонімів іранську підоснову. Навіть сама назва мадярин (угорець) виводиться від давньоіранського слова mort (mart) 'людина'. Видатний угорський історик Дьйордь Дьйорффі у зв'язку з цим висуває теорію, згідно з якою в історії [[угри|угрів]] і [[сармати|сарматів]], які жили в найближчому з ними сусідстві, був період, коли останні поширили свою владу на [[угри|угрів]], прагнення яких пристосуватися до завойовникам і змусило їх назвати себе іранськими (сарматськими) словами. Безперечно також і те, що частина [[іранські мови|іранських]] ([[осетинська мова|осетинських]]) слів була засвоєна мадярами (угорцями) на їхній прабатьківщині<ref>{{sfn|Магометов&nbsp;А.&nbsp;Х. Взаимодействие культур иранских (скифов, сарматов и алан) и финно-угорских народов // История, этнография и культура народов Северного Кавказа.&nbsp;— Орджоникидзе: Северо-Осетинский государственный университет им. К.&nbsp;Л.&nbsp;Хетагурова, |1981.&nbsp;— С. |p=29</ref>}}{{sfn|Калоев|1996|p=80}}.
 
Крім давньоіранського слова 'золото' (арань), засвоєного ще за угро-фінської доби, а також іранського слова 'сім' (хет), запозиченого за доби угорської спільноти, і слів зі значенням 'корова' (техен), 'молоко' (тей), 'десять' (тиз), 'повсть, фетр' (немез), 'м'ясо' (хуш), 'віз, віз' (секер) , 'ряднина, полотно' (васон), 'вдівець, вдова' (езведь), 'тисяча' (езер) і кілька пізніших іранських запозичень зі значеннями 'сорочка' (інг) і 'шабля, шашка, меч' (кард) потрапили вже в мову мадярів невідомо, з яких іранських мов і в який час, у мові мадярів є слова, в аланському походженні яких у фахівців немає сумнівів. Щодо цих слів відомо також, що вони запозичені до здобуття батьківщини, а не з мови тих аланів, які мешкали в королівстві Угорщина, починаючи з епохи монгольської навали. Ці аланські слова мають значення: 'княгиня, королева' (ассонь, зараз це слово має значення 'жінка'), 'міст' (хід), 'панцир' (верт). До них примикає група слів, аланське походження яких більш-менш ймовірне: 'весь, цілий' (егес), 'багатий' (газдаг), 'молодша сестра' (хуг), 'отрута, трутизна' (мерег), 'скло' (ювег), 'яма' (верем), «зелений» (зельд). Пам'ять про контакти з мадярами зберегла й мова осетинів, які є прямими нащадками аланів. Осетинські слова 'п'яний' (ресіг), 'дуб' (тельдзе), 'сад, город' (керт)&nbsp;— на думку деяких учених, є мадярськими за походженням. Крім зазначених вище запозичень з іранських мов, у мову мадярів до здобуття батьківщини проникли слова середньоперської мови (пехлеві), що мають значення 'ярмарок' (вашар), 'мито' (вам), 'фортеця, замок' (вар) і, ймовірно, 'пісня, мелодія' (ханг), сучасне значення цього слова&nbsp;— 'голос, звук'. Всі ці запозичення, виявлені працями угорських лінгвістів, систематизовані і пояснені в зведених роботах Гези Барці{{sfn|Шушарин|1997|p=214}}.Серед осетино-угорських мовних сходжень звертає на себе увагу чоловіче ім'я Аладар, відоме вже в епоху Арпадів (осет. [[Алдар|«князь» (алдар)]]){{sfn|Кузнецов|1993|p=97}}.
Відомо, що заснована ханом [[Кубрат]]ом [[Дуло (династія)|династія Дуло]] існувала і у [[болгари|болгар]]. Її походження навіть пов'язують з аланами та аланським етнонімом дул-ас, опираючись на ім'я найвідомішого з синів [[Кубрат]]а [[Аспарух]]а, яке має давнє північноіранське походження й означає в перекладі 'світлий кінь'. Дослідники відзначають ім'я Дуло в сарматських написах, а прізвище «Дулата»&nbsp;— Дулаєви у [[осетини|осетинів]] існує дотепер. Збіг імені легендарного аланського князя з реальним осетинським фамільним ім'ям вельми прикметний. Аланське походження князя Дуло визнане в угорській історіографії{{sfn|Кузнецов|1993|p=102—10}}{{sfn|Калоев|1996|p=83}}.
 
Не заперечуючи зв'язку угорської генеалогічної легенди з гунським міфом про оленя, полювання на якого допомагає знайти нову батьківщину, угорські та осетинські вчені вказують, що даний сюжет відомий не тільки у гунів і [[оногури|оногурів]], а й у [[алани|аланів]]-[[осетини|осетинів]]. Дійсно, в осетинському [[Нартський епос|нартівському епосі]] присутня барвиста розповідь про невдале полювання нарта [[Сосруко|Сослана]] на чарівного оленя{{sfn|Кузнецов|1993|p=103}}. У осетинів-горян нерідко заснування того чи іншого поселення пов'язується з оленем, якого ранить мисливець, і поранений олень приводить його до джерела або на якусь галявину, де мисливець обирає собі місце поселення<ref name=autogenerated8>{{sfn|Магометов А.&nbsp;Х.&nbsp;Взаимодействие культур иранских (скифов, сарматов и алан) и финно-угорских народов // История, этнография и культура народов Северного Кавказа.&nbsp;— Орджоникидзе: Северо-Осетинский государственный университет им. К.&nbsp;Л.&nbsp;Хетагурова, |1981.&nbsp;— С. |p=32.</ref>}}. Так, згідно з легендою, переслідуючи оленя, відкрив для поселення землі Устур-Дигорії родоначальник знатної родини Хаміцаєвих Хамица. Так само потрапляє в Дигорію Гагу, що заснував Доніфарс. Близькі легенди розповідалися і про заснування с. Ціміті і Донісар<ref>Туаллагов&nbsp;А.&nbsp;А. Меч и фандыр (Артуриана и Нартовский эпос осетин).&nbsp;— Владикавказ: Ир, 2011.&nbsp;— С. 42.</ref>.
 
У [[IX століття|IX&nbsp;ст.]] [[угорці]] покинули українські степи, просунулися далі на захід та осіли на території сучасної [[Угорщина|Угорщини]]. Існує версія, за якою певна частина аланських племен (так звані «кінні алани») пішла в [[Дунай|Подунав'я]] разом з [[Угорці|угорцями]]<ref name{{sfn|Магометов|1981|p=autogenerated8 />32}}. У недавньому минулому в низці місцин [[Альфельд]]а зустрічалися ще аланські поселення, що відносилися до раннього середньовіччя. Як на одне з таких місць мешкання нащадків цих аланів вказують на невелике село Кендереш (кендер 'конопля', осет. ган) в Надькуншагу{{sfn|Калоев|1996|p=29, 49-50, 86}}. Дослідники також висували думка, за яким ім'я [[Арпад]]а швидше аланське, ніж мадярське, ім'я його співправителя [[Курсан]] походить від осетинського Хур-зæнæг 'нащадок Сонця', і більше того, перший християнський король [[Угорщина|Угорщини]], [[Іштван I Святий|Іштван Святий]], носив у язичництві, згідно з Тітмаром Мерзебурзьким (IV 59), ім'я Вайк, зіставне з осетинським [[Уаіги|уаиг]] 'велетень, велет'<ref>Kucharski Eugeniusz. Żywioł alański (jaski) w Karpatach Wschodnich.&nbsp;— Warszawa: Komisja Naukowych Badań Ziem Wschodnich, 1938.&nbsp;— S. 7.</ref>.
 
Доведено, що з іменем перших угорських князів, [[Іштван I Святий|святого Іштвана]] і [[Ласло I Святий|святого Ласло]] ([[XI століття|XI&nbsp;ст.]]) пов'язаний культ святої чаші&nbsp;— характерна іранська ідея. У скарбниці династії [[Арпади|Арпадів]] довгий час зберігали прекрасну золоту чашу, інкрустовану коштовним камінням. За описом вона точно відповідає чаші Хосрова, що зберігається в Парижі, і електровій чаші, знайденій у Сегед-Надьсекшош, у багатому гунському комплексі, що датується [[V століття|V&nbsp;ст.]], а також схожій чаші, описаній у легендах про [[Король Артур|короля Артура]]. Однією з чудесних речей, пов'язаних зі святим Ласло, є срібна чаша, що володіє магічними властивостями. Безсумнівно, всі ці чаші відповідають тим уявленням, які характеризували вже скіфів, а також персів-Ахеменідів. У персів царську владу небесного походження і царське сяйво&nbsp;— [[фарн]]&nbsp;— символізувала золота чаша. Ця сяюча чаша небесного походження була зображена на фресці церкви в Велемері, написаній у [[1378]]&nbsp;р. На вже загиблому розписі зображений [[Святий Емерік|святий Імре]] (син [[Іштван І Святий|короля Іштвана]]), що сидить на коні і передає батькові, котрий також сидить на коні, чарівну чашу. Про таку ж святу чашу, прикрашену дорогоцінними каменями, [[Святий Грааль|чашу Грааля]], писав [[Кретьєн де Труа]]: на королівському бенкеті дівчина-красуня вносить у залу чашу, оздоблену найпрекраснішими дорогоцінними каменями світу, сяйво яких затьмарює світло канделябрів. Немає сумніву, що вірування і звичаї, пов'язані зі святою і одночасно магічною чашею небесного походження, народилися в іранців і своїм корінням сягають скіфського або, найпізніше, ахеменідського часу, й уже звідти вони потрапили в Західну Європу через Карпатський басейн<ref>Маккаи Янош. Древнеиранский обычай «подношения чаши» и его связи // Донские древности&nbsp;— Азов: Азовский краеведческий музей, 1997.&nbsp;— Выпуск 5. Сарматы и Скифия. Сборник научных докладов III международной конференции «Проблемы сарматской археологии и истории».&nbsp;— С. 148—149.</ref>. Ця священна чаша угорської династії, як і [[Святий Грааль]], відповідає чаші [[Нартамонга|Нартамонга (Уацамонга)]], чарівній посудині, яка відіграє важливу роль в нартівському епосі осетинів<ref>Литлтон К. Скотт, Малкор Линда А. От Скифии до Камелота.&nbsp;— М. : Менеджер, 2007.&nbsp;— С. 271—292.</ref>.
За новим переписом (1784—1787&nbsp;рр.), чисельність жителів майже у всіх яських селах різко збільшилася, що пояснюється не тільки природним приростом, але і припливом вихідців з інших регіонів, осіданням після вигнання турків, чималим числом залишилися турецьких ремісників&nbsp;— мідників, чув'ячників, кравців, що увійшли до цехових об'єднань Ясшаґу. Характерно, що, за тим самим переписом, ремісники, помилково іменовані тут містянами, в цілому становили велику кількість серед населення великих яських поселень: у Ясберені&nbsp;— 1110 осіб, у Ясароксаллаші&nbsp;— 507, Ясапаті&nbsp;— 402, Ясдожі&nbsp;— 143 і&nbsp;т.&nbsp;д.{{sfn|Калоев|1996|p=43}}.
 
Кавалерійський полк з яських воїнів (2500 чоловік) бився під прапором Кошута в революції [[1848]]&nbsp;— [[+1849]] рр. Деякий час штаб Кошута розташовувався в головному місті ясів. В один із передреволюційних років гостював тут і національний герой Угорщини, поет Шандор Петефі, який присвятив місту Ясберень і його мешканцям один зі своїх чудових віршів<ref name=autogenerated4>{{sfn|Магометов А.&nbsp;Х.&nbsp;Взаимодействие культур иранских (скифов, сарматов и алан) и финно-угорских народов // История, этнография и культура народов Северного Кавказа.&nbsp;— Орджоникидзе: Северо-Осетинский государственный университет им. К.&nbsp;Л.&nbsp;Хетагурова, |1981.&nbsp;— С. |p=33.</ref>}}. Після скасування яскунських привілеїв у [[1848]]–[[1849]]&nbsp;рр. почався процес поділу земель Куншагу, що супроводжувався переселенням мешканців Ясшаґу на новопридбані землі з використанням їх під землеробство{{sfn|Кузнецов|1993|p=140}}.
 
Дуже великою подією для всіх угорців стало будівництво охоплюючої різні регіони країни залізниці, особливо інтенсивне з середини XIX&nbsp;ст. і до початку Першої світової війни. Перша залізниця пройшла по Сольнокській області ще в [[1847]]&nbsp;р., а головний шлях [[Сольнок]]-[[Дебрецен]] був відкритий у [[1857]]&nbsp;р. У [[1880]]–[[1890]]&nbsp;рр. була побудована ціла мережа залізниць місцевого значення. Однак залізнична мережа обійшла стороною більшу частину яських поселень, як і багатьох кунських. Область [[Ясшаґ]] із її центром [[Ясберень]] залишилася осторонь від цієї магістралі на кілька десятків кілометрів, що не могло не викликати занепаду її колишньої могутності, змінити її самоврядування. Прагнення ясів і кунів здійснити своїми засобами будівництво залізниць на їхніх територіях у необхідних масштабах не мало успіху, на що вказували і деякі угорські вчені: „Звиклі до вільних стосунків виробництва товарів і торгівлі,&nbsp;— писав Геза Чех,&nbsp;— яскуни хоча і підключилися до будівництва залізниць, однак через брак капіталу виявилися нездатними побудувати густу і відповідну їхнім інтересам мережу залізниць. Їхніх грошових капіталів вистачило тільки на те, щоб побудувати короткі залізничні гілки, що підходили до головних залізничних магістралей (Ясапаті-Уйсас і Мезотур-Туркеве), або ж підключитися до підприємництва великих поміщиків, які й фінансували це починання. Будівництво місцевої залізниці Мезотур-Туркеве є прикладом крайньої самопожертви з боку населення“. Відкриття в Яскуншагу залізниць дало змогу розвинути його зв'язки з іншими регіонами країни, підняти сільське господарство, торгівлю, кустарні (цехові) промисли, що мали давні традиції, особливо в [[Ясшаґ]]у.
 
== Етнопсихологія ==
В угорській є слово „серен“, що означає „діяльний“, „старанний“, „розторопний“, „перевірений“, яке безумовно відповідає осетинському „сæрæн“&nbsp;— „енергійний“, „діяльний“, „перевірений“, „умілий“. Цікаво, що угорці це слово застосовують до мешканців Ясшаґу як їхню характерну, нібито, рису<ref name{{sfn|Магометов|1981|p=autogenerated8 />32}}. Як і угорцям в цілому, їм притаманні широка гостинність, доброта характеру, невимушеність у поводженні, що споріднюєїх з горянами Північного Кавказу. Хоча в угорців, у тому числі ясів, не прийнято проказувати тости, а тим більше підносити почесні келихи, гість у них оточений турботою і увагою, він зобов'язаний пити хоча б нарівні з іншими, його розважають жартами, піснями, грою на музичних інструментах{{sfn|Калоев|1996|p=21}}. Говорячи про відмінність між кунами і ясами, угорці стверджують, що перші відрізняються твердим характером, запальністю, часто необдуманими вчинками, не є господарями свого слова; другі, за їхніми словами, позбавлені цих недоліків, в той же час рішучі в досягненні своїх цілей, але можуть і не виконати обіцяне, якщо це розходиться з їхніми інтересами{{sfn|Калоев|1996|p=28}}.
 
== Сільське господарство ==
Нарешті, у весільному циклі ясів ясько-осетинські паралелі проявлялися і в обрядах, пов'язаних із відвезенням нареченої з батьківського дому в будинок нареченого, прилучення там її до нової сім'ї тощо. Майже всі вони збереглися у ясів тільки в спогадах, у осетинів&nbsp;— побутують до наших днів. За словами яських старожилів, весільному поїзду перегороджували шлях перетягуванням мотузки і в будинку нареченої, і на вулиці села. Мати нареченого, в оточенні жінок похилого віку, з тарілкою меду в руках і ложкою зустрічала у порога молоду. Тут вони пригощали один одного медом на знак того, що будуть жити в мирі та злагоді. Цього звичаю дотримуються і в наші дні. Увійшовши на кухню, молода торкалася рукою до плити, що означало прилучення її до нової сім'ї. За старих часів, коли тут знаходилося відкрите вогнище, звичай цей виконували, подібно до осетинів, триразовим обведенням нареченої навколо вогнища. Вчені не мають уявлення про традиційне весільне вбрання ясів, відомо тільки, що наречену одягали її подруги перед рушанням весільного поїзда{{sfn|Калоев|1984|p=105}}{{sfn|Калоев|1996|p=218}}.
 
При вивченні традиційного угорського весілля звертає на себе увагу приготування для нареченої спеціальної скрині („чындзы чырын“ у осетинів), де наречена привозить рідні нареченого подарунки, розкриття цієї скрині і показ її вмісту (подарунків) у весільний вечір у будинку нареченого в присутності свекрухи і сусідських жінок. Цей обряд у осетинів називається „чындзы чырын гом кæнын“ ('розкриття скрині нареченої'). Обряд цей до дивовижного схожий в угорців і осетинів<ref>{{sfn|Магометов А.&nbsp;Х.&nbsp;Взаимодействие культур иранских (скифов, сарматов и алан) и финно-угорских народов // История, этнография и культура народов Северного Кавказа.&nbsp;— Орджоникидзе: Северо-Осетинский государственный университет им. К.&nbsp;Л.&nbsp;Хетагурова, |1981.&nbsp;— С. |p=31-32.</ref>}}.
 
Весільна хода, очолювана дружками, у ясів супроводжувалася піснями й танцями. Дружки ж керували застіллям, яке було найважливішим етапом весілля в цілому. Нагодувати і напоїти масу учасників урочистостібуло нелегким завданням для його організаторів. Готували велику кількість страв і напоїв. Подавали велику кількість курячого бульйону з приправою з тіста, відварну баранину, голубці зі шматками свинини, смажених і відварних курей та гусей тощо. Застілля починалося о п'ятій годині вечора після повернення молодих з церкви. У минулому наречений і наречена не брали участь в трапезі на своєму весіллі, подібно до того як це було в осетинів. Традиційним тут було і те, що чоловіки і жінки сиділи окремо. Сучасне весільне застілля ясів не відрізняється від загальноугорського. Усі сидять за одним столом на чолі з нареченим і нареченою, причому з ними поруч садять їхнії близьких родичів. Отже, традиційне весілля ясів зазнало серйозних змін. Це саме можна сказати і щодо весільного застілля, абсолютно відмінного від осетинського{{sfn|Калоев|1984|p=105}}{{sfn|Калоев|1996|p=219-220}}.
 
=== Поховальна обрядовість ===
Дослідниками відзначається велика схожість у похоронних обрядах угорців і осетинів у минулому. Це, перш за все, обряд оплакування за участю плакальниць (хъарæггæнæг), які виконували імпровізовані плачі (хъарджытæ). Загальновідомими були в угорців і нічні пильнування біля померлого (пор. осет. æхсæвбадаентæ)<ref name{{sfn|Магометов|1981|p=autogenerated8 />32}}.
 
Етнічні особливості ясів багато в чому простежуються в їхніх похоронних і поховальних обрядах, що сягають своїм корінням стародавнього іранського світу. Тут на особливу увагу заслуговує давньоіранський похоронний обряд поховання з конем або з його збруєю, сприйнятий угорцями від скіфо-сарматів у період їхнього перебування в Причорномор'ї і в степах України та Південної Росії і збережений в їхньому побуті ще в [[XI століття|XI&nbsp;ст.]], тобто через два століття після того, як вони отаборилися в Центральній Європі. Обряд поховання з конем зберігався майже до [[XV століття|XV&nbsp;ст.]] у північнокавказьких аланів і їхніх нащадків осетинів, у яких він був замінений обрядом посвяти коня небіжчика, виконуваним нерідко і в наші дні.
У цілому похорон у ясів, як і осетинів, відрізнявся широким суспільним характером: на них збиралася маса народу. Велику роль у цьому грали спеціальні сповіщувачі, які виконували функції осетинських сумних вісників (хъоргæнæг), і сільський покликач(у осетин фидиуæг). Перші сповіщали про те, що трапилося всіх родичів і знайомих, де б вони не знаходилися, другий закликав односельців на похорон спочатку дзвоном з церкви (у зв'язку зі смертю жінки давали один дзвін, у зв'язку зі смертю чоловіка&nbsp;— два), потім обходив вулиці і голосно оголошував ім'я померлого і час його поховання. У ясів був відсутній осетинський звичай&nbsp;— шити небіжчикові новий одяг. Його ховали в тому вбранні, яке він носив; разом з ним клали в труну його капелюх, палицю і пляшку з горілкою; очі небіжчика прикривали монетами. За померлим строго дотримувалися жалоби члени родини та близькі родичі які зазвичай протягом року не могли веселитися, співати пісні, грати на музичних інструментах, влаштовувати весілля тощо. Усе майно небіжчика переходило у власність вдови. Звичай цей, за словами угорських етнографів, які не зустрічався в інших регіонах Угорщини, що вказує на його місцеве походження. У звичаєвому праві осетинів удова не користувалася такими правами{{sfn|Калоев|1984|p=105-106}}{{sfn|Калоев|1996|p=221-222}}.
 
Слід зазначити, що у давні часи в осетинів померлих у шлюбному віці дівчину або хлопця ховали у білому з виконанням особливого обряду. В угорців померлих у такому ж віці молодих юнаків та дівчат ховають і понині з відповідним обрядом, а надгробний камінь (осет. цырт) ставлять білого кольору. Цікаво, що слово „могила“ у угорській мові&nbsp;— „шир“, „ширт“ (що відповідає архаїчній формі в осетинській „чирт“)<ref name{{sfn|Магометов|1981|p=autogenerated8 />32}}. У музеї Надькереша, що між Кішкуншагом і Ясшаґом, викликає цікавість велика колекція дерев'яних могильних стовпів різної величини, без жодних прикрас і написів, що характерно для кальвіністів, якими є населення даної місцевості{{sfn|Калоев|1996|p=72}}.
Влаштовувані після похорону поминки символізували в угорців урочисте прощання з покійним. Його місце біля столу залишали порожнім, а у його тарілку клали їжу. Ті ж самі обряди були неодмінними атрибутами похоронного комплексу осетинів<ref name{{sfn|Магометов|1981|p=autogenerated8 />32}}.
 
== Календарна обрядовість ==
 
== Сучасне становище ==
Сучасні яси значною мірою асимільовані [[угорці|угорцями]]: ще в XVII столітті вони повністю втратили свою [[яська мова|яську мову]] та перейшли на [[угорська|угорську]]. Але вони не загубили суттєві риси своєї національної, етнічної, самобутності, антропологічний тип, зберегли автономний характер поселення, суттєві риси своєї колишньої військової організації, певні форми суспільного побуту й укладу життя, властиві аланам на їхній далекій батьківщині. Це дало їм можливість виступати в політичному і культурному житті Угорщини як самостійному етнічному підрозділу<ref name{{sfn|Магометов|1981|p=autogenerated4 />33}}.
 
Нічого подібного немає у кунів, у яких етнічна самоназва зникла, збереглося лише в якійсь мірі усвідомлення свого походження, головним чином на території їхнього розселення. Причини збереження або втрати самоназви ясами та кунами пояснюються різними рівнями їхнього способу життя. Яси, зберігши войовничий аланський дух, були хоробрими воїнами. Як осілі мешканці, вони були досвідченими хліборобами і скотарями, володіли різними видами ремесла. Всі ці якості, принесені ясами з собою до Угорщини, високо цінувалися королем і вищим духовенством, які надавали їм різні привілеї, що сприяли збереженню їх як етнічної спільності, використовуючи їх до своєї користі; вони не заважали ясам зберігати власну гідність, пам'ятати про своє походження. На думку угорських учених, яси помітно виділяються серед інших етнічних груп угорців порівняно високим зростом, деякими особливостями побуту, матеріальною та духовною культури, збереженням самосвідомості. Де б не мешкали представники цієї народності, в Ясшаґу або за його межами, вони називають себе ясами. За їхніми власними словами, вони найкращі серед угорців хлібороби, скотарі, ремісники і до того ж правовірні католики. Мабуть, ця їхня впевненість виправдовується багатьма фактами і традиціями, що сягають аланської доби і притаманні тільки їм{{sfn|Калоев|1996|p=4-5, 19}}. Є чимало прикладів, які свідчать про те, як ревно оберігається ними досі етнічна самоназва. Так, у [[1967]]&nbsp;р., в період створення в Ясшаґу нових сіл шляхом об'єднання хуторів, яси поставили умову, щоб назви сіл починалися з «Яс»,&nbsp;— знак того, що вони населені саме ясами. Іншим усталеним знаком яської приналежності є «ріг Лехеля», зображення якого є обов'язковою частиною герба в кожному селі. Яси неохоче приймають у своє середовище людей, що потрапили до них, особливо на керівну роботу, з інших, неяських груп угорців{{sfn|Калоев|1996|p=18-20}}.
35 398

редагувань