Відкрити головне меню

Зміни

927 байтів вилучено ,  9 місяців тому
оформлення
 
== Ономастика ==
За даними турецького джерела, яси в XVI&nbsp;ст. ще значилися під своїми прізвищами: Багдаса, Гордіса, Комуча, Босонга, Конуча, Сабола, Бексан, Дорган тощо. Наразі вони мають інші прізвища, які з'явилися у них унаслідок переходу до католицького віросповідання. Найбільш поширені з них: Буді, Балог, Бато, Андре, Яроні, Голей, Кіс, Беремо, Гока та ін.{{sfn|Калоев|1996|p=18}}<ref>{{sfn|Калоев Б.&nbsp;А.&nbsp;Поездка к венгерским ясам // Советская этнография.&nbsp;— |1984.&nbsp;— №&nbsp;6.&nbsp;— С. |p=102.</ref>}}.
 
== Етнонім ==
Із втратою ясами рідної мови були втрачені їхні землеробські і скотарські терміни. Відтепер їх замінили загальноугорські, серед яких чимало тюркських і слов'янських нашарувань. Так, пшениця називається у них „буза“, а ячмінь&nbsp;— „арпа“, що відповідає тюркським назвам; жито ж іменується „рош“ тощо. Головна увага в господарстві приділялася хлібу, який здебільшого займав половину посівної площі. Одним з найбільш поширених злаків вважалася пшениця, що давала високий урожай навіть на піщаних землях Кішкуншагу, де для її помелу було безліч вітряних млинів. Навколо Кішкунфеледьгази, наприклад, їх налічувалося понад 100. Основною злаковою культурою був ячмінь, який використовувався здебільшого для пивоваріння. Його сіяли спеціально для приготування пива і на корм коням. Навіть у період повсюдного поширення кукурудзи в Угорщині ([[XVIII століття|XVIII&nbsp;ст.]]) і витіснення нею інших хлібних злаків ячмінь у ясів переважав. Жито і кукурудза (кукоріка) становили порівняно невеликі посівні площі.
 
У Надькуншагу структура розподілу культурних рослин була іншою, ніж у Ясшаґу. На межі XIX—XX&nbsp;ст. центральну площу в господарстві займали хліб і кукурудза. Кормові рослини займали понад половину своєї посівної площі і навіть посеред кукурудзи сіяли кабачки. У Ясшаґу кормові рослин різноманітніші. Більшу частину кукурудзи куни продавали, тоді як яси використовували кукурудзу як фураж для своїх тварин. У Ясшаґу кукурудзу вирощували як городню рослина аж до [[1950]]&nbsp;р. У її посіві велику роль відігравала ручна праця, машинами тут не користувалися; Прийоми збирання кукурудзи в Ясшаґу також різко відрізнялися від надькуншагських прийомів. Навіть сама назва кукурудзи відрізнялася: в Ясшаґу&nbsp;— „кукуріца“, в Надькуншагу&nbsp;— „тенгері“{{sfn|Калоев|1996|p=124-125}}<ref>{{sfn|Калоев Б.&nbsp;А.&nbsp;Поездка к венгерским ясам // Советская этнография.&nbsp;— |1984.&nbsp;— №&nbsp;6.&nbsp;— С. |p=103; }}<ref>Сабо Ласло. Ясский этнос Венгрии и этнография ясской культуры // Проблемы исторической этнографии осетин.&nbsp;— Орджоникидзе: Северо-Осетинский научно-исследовательский институт истории, филологии и экономики при Совете Министров Северо-Осетинской АССР, 1987.&nbsp;— С. 108.</ref>.
 
Поза орними землями (на берегах річок і в виноградних садах) в Ясшаґу культивували різноманітну зелень. Поширення набули овочеві і баштанні культури, а також фруктові сади і виноградники. [[Виноградарство]] нерідко ставало провідною галуззю кооперативних господарств ясів. Так, у с. Яссентандраш в [[1989]]&nbsp;р. найбільші прибутки кооператив отримав від продукції виноградних і садових плантацій. Маючи власні пункти торгівлі в Будапешті, господарство безпосередньо реалізувало продукцію цих галузей. Особливо сади і виноградники ясів в Кішкуншагу славляться своїми давніми традиціями, розмірами займаних площ і високими смаковими якостями, спричиненими місцевими природними умовами. З технічних культур особливо сильно були поширені в Ясшаіу і за його межами посіви льону. З коноплі робили одяг і предмети домашнього вжитку. Про це свідчать представлені в музеях ручні прядки, інші пристосування для обробки і отримання конопель, зразки лляної тканини, вироби і одяг з неї{{sfn|Калоев|1996|p=125}}<ref>Сабо Ласло. Ясский этнос Венгрии и этнография ясской культуры // Проблемы исторической этнографии осетин.&nbsp;— Орджоникидзе: Северо-Осетинский научно-исследовательский институт истории, филологии и экономики при Совете Министров Северо-Осетинской АССР, 1987.&nbsp;— С. 110.</ref>.
Нарешті, яси сіяли багато кормових трав, головним чином на хутірських і садових ділянках. Значну частину землі в кожному господарстві займали луки і ті ділянки, де вирощували кормові рослини. Сільськогосподарський реманент ясів був вельми схожий на той, який застосовувався в Україні та на Північному Кавказі, особливо це стосується важкого дерев'яного передкового плуга, іменованого угорцями (отже, й ясами) „еке“. У нього запрягали до чотирьох пар волів{{sfn|Калоев|1996|p=125-126}}<ref>Сабо Ласло. Ясский этнос Венгрии и этнография ясской культуры // Проблемы исторической этнографии осетин.&nbsp;— Орджоникидзе: Северо-Осетинский научно-исследовательский институт истории, филологии и экономики при Совете Министров Северо-Осетинской АССР, 1987.&nbsp;— С. 108.</ref>.
 
Загублені ясами і багато аланських (осетинських) найменувань сільськогосподарських знарядь. На зміну їм прийшли угорські, серед яких чимало слов'янських: борона (борона), каша (коса), сарпо (серп) тощо. Колекції цих знарядь в музеях Ясшаґу та інших округ Угорщини дають можливість говорити про велику схожвсть їх із південноросійськими та кавказькими. Багато землеробських знарядь (волокуші, серпи, дерев'яні граблі, совки і сита для віяння та ін.) мають разючу подібність до знарядь, відомих у горян Північного Кавказу. Яси ще до приходу в Угорщину користувалися на Північному Кавказі важким плугом типу українського або південноросійського. На це вказують знахідки плужного лемеша й ножа (X—XII&nbsp;ст.) на аланских городищах. Застосування аланами в той час важкого плуга було викликано бурхливим зростанням їхнього землеробства в степах Передкавказзя{{sfn|Калоев|1996|p=126}}<ref>{{sfn|Калоев Б.&nbsp;А.&nbsp;Поездка к венгерским ясам // Советская этнография.&nbsp;— |1984.&nbsp;— №&nbsp;6.&nbsp;— С. |p=103.</ref>}}. Поширення важкого колісного плуга в рівнинній частині Північного Кавказу і в степах Північного Причорномор'я дослідники пов'язують із розселенням аланів та їхніх предків<ref>Бубенок Олег. Ясы и бродники в степях Восточной Европы (VI&nbsp;— начало XIII&nbsp;вв.).&nbsp;— Киев: Логос, 1997.&nbsp;— С. 167—168.</ref>.
 
Яський важкий плуг складався зі снасті та передка на двох рівних дерев'яних коліщатках із залізними обручами і дерев'яною віссю. У нього запрягали, як правило, тільки волів, причому певну кількість, залежно від ґрунту. У другій половині XIX&nbsp;ст. з появою у ясів легких залізних фабричних плугів стали використовувати для оранки і коней. До плуга запрягали зазвичай дві пари коней. Дуже був поширений спосіб спільної обробки землі, при цьому частіше об'єднувалися споріднені сім'ї. Сіяли вручну, шляхом розкидання зерна з мішка, одягнутого на плече. Боронували саморобними квадратними дерев'яними боронами, забезпеченими дерев'яними зубами, рідше залізними. Збирання хліба проводилося покупними серпами і косами, а з другої половини XIX&nbsp;ст. нерідко й фабричними косарками. Після просушування хліб звозили на тік у хутір або на поле для молотьби, що робилася кіньми, а почасти вручну&nbsp;— вибиванням палицею; ставили дві пари коней одну за одною і ганяли по колу по зерну{{sfn|Калоев|1996|p=51, 126—127}}.
Вівчарство було найбільш прибутковою галуззю скотарства у ясів, від якої цілком залежав добробут їхніх домашніх і кустарних промислів. Розводили породу овець виключно білої масті з довгою м'якою шерстю і гвинтовими рогами. Цапів тримали не більше 2-3 голів в отарі як ватажків. Вівці і кози найкращим чином забезпечували потреби господарства м'ясом, молоком і сиром{{sfn|Калоев|1996|p=133}}.
 
Зберегли яси і стародавні традиції конярства своїх іраномовних предків, надзвичайну любов до коня. Кажуть, що за коня яс віддавав найдорожче&nbsp;— дружину, що малоймовірно, але те, що кінь цінувався у ясів вельми високо,&nbsp;— це безперечний факт{{sfn|Калоев|1996|p=133}}. У Ясшаґу, регіоні інтенсивного землеробства, завжди існувала потреба в хороших конях. Добрий кінь міг бути проданий там за хорошу ціну, коней гірших збували в селах уздовж Тиси<ref name=autogenerated23>Fél Edith, Hofer Támas. Proper Peasants: Social Relations in Hungarian Village.&nbsp;— Chicago: Aldine Publishing Company, 1969.&nbsp;— P. 352.</ref>. Важливо і те, що яси, на відміну від кунів Надькуншага, що володіли великими пасовищами знаменитої Угорської низовини, не знали табунного конярства, властивого їм на їхній прабатьківщині і загубленого тут унаслідок малоземелля. У той же час на високому рівні знаходилося у них домашнє конярство, вирощування робочих і верхових коней місцевої породи. Із власників таких коней формувався знаменитий Яскунський гусарський полк, куди закликали на службу ясів і кунів зі своїми кіньми в повному обмундируванні і з амуніцією, подібно до того як це практикувалося у козаків. Нарешті, любов ясів до коня виражалася в тому, що тварина ця була позбавлена від виконання будь-яких важких робіт. За етнографічними даними, майже до початку XX&nbsp;ст. кінь використовувалася ясами виключно для верхової їзди. Подібно до північнокавказьких горян, яси до початку XX&nbsp;ст. не впрягали коня в плуг і гужовий транспорт. Як тяглова сила яси використовували переважно волів{{sfn|Калоев|1996|p=133-134}}<ref>{{sfn|Калоев Б.&nbsp;А.&nbsp;Поездка к венгерским ясам // Советская этнография.&nbsp;— |1984.&nbsp;— №&nbsp;6.&nbsp;— С. 103—104.</ref>|p=103-104}}. Дослідники вважають, що традиція конярства в угорців, що славилися здавна своєю кіннотою, взагалі походить від давніх іранців{{sfn|Калоев|1996|p=84}}.
 
Велику увагу сучасні угорські яси приділяють і розведення свиней&nbsp;— нетрадиційне заняття на їхній прабатьківщині, на що вказує майже повна відсутність знахідок кісток свині в аланських городищах і могильниках. У всякому разі, в яському „Словникові“ немає згадки назви свині (осет. хуы&nbsp;— давньоіранське слово). Звідси можна зробити висновок, що до появи цього пам'ятника (XV&nbsp;ст.) й угорські яси не займалися розведенням там свиней. Мабуть, це стало можливим після вигнання турків і поширення у ясов хутірської системи, що дозволила утримувати свиней в необмеженій кількості. Відтоді свинарство стало основою господарства ясів в селах і хуторах, їхнього добробуту. Майже жодне господарство ясів не обходиться без свиней. Багато з них відгодовують в рік по 50-100 голів для власного споживання і збуту на ринку. З чималим числом таких господарств, наприклад, можна було зустрітися в с. Ясалшосентдьердь, одному з великих яських сіл (1400 дворів), де сильно була розвинена спеціалізація і по іншим видам тварин. Яси розводили дві породи свиней: місцеву, угорську, і англійську. Угорська&nbsp;— невелика, тупоноса, давала багато сала, яке коптили над вогнищем для тривалого зберігання. З давніх часів утримувана англійська порода служила для отримання м'яса, з якого робили різні ковбаси{{sfn|Калоев|1996|p=134—135}}.
Система утримання худоби у ясів знала два способи&nbsp;— пасовищний і стійловий; з них наприкінці XIX&nbsp;ст. найбільшого поширення набув стійловий, що пояснюється скороченням пасовищних полів, їхнім переходом на посів сільськогосподарських культур. Аналогічний процес спостерігався й у кунів, хоча в меншій мірі. У всякому разі, в Надькуншагу, маючи у своєму розпорядженні великими пасовищами і полями, куни і в XIX&nbsp;ст. використовували три способи утримання худоби&nbsp;— табунний, напівтабунний і стійловий. Багато подібності у ясів і кунів із народами Північного Кавказу виявляється в пастухівстві і в даних, які стосуються умов наймання, праці і побуту пастухів. Про це можна судити не тільки за польовими записами, але й особливо за численними музейними експонатами, представленими у великій кількості, перш за все, в кунських музеях. На фотостендах показані різні види тварин під наглядом спеціальних пастухів (табунники, пастухи великої рогатої худоби, вівчарі, свинопаси), що були у ясів і кунів. Тут же зберігається спорядження пастуха: сумка з телячої шкури, палиця з гачком, нерідко вкрита майстерним різьбленням, що слугувала не тільки для лову овець, а й як зброя.
 
З одягу пастуха найбільшу цікавість становить смушкова шуба без рукавів типу кавказької бурки, вкрита аплікацією. Вона оберігала його від дощу, холоду, служила постіллю. У пастухи йшли люди з бідних верств ясів, у кунських селах це заняття було спадкове&nbsp;— професійне. Пастухи ці наймалися в основному великими скотарями в степах Альфельда, де вони цілий рік перебували з отарами, виконуючи всі роботи, пов'язані з худобою&nbsp;— пасіння, охорону стада, доїння тощо. За великими стадами стежили кілька пастухів на чолі зі старшим. В обов'язок сільських пастухів входило тільки сезонне випасання. Оплату пастухам давали (за домовленістю) худобою, зерном або грошима. За пастухами спостерігала особлива виборна рада громади або села. Стійлове утримання худоби вимагало заготівлі значної кількості кормів (головним чином сіна) на зиму. При ньому весь худобу утримували на околицях сіл, де для них будували приміщення, загони, сховища для кормів. Судячи з музейних експонатів, знаряддя для заготівлі сіна не відрізнялися від північнокавказьких&nbsp;— звичайна фабрична коса, своєрідні дерев'яні вила та граблі{{sfn|Калоев|1996|p=135-136}}<ref>{{sfn|Калоев Б.&nbsp;А.&nbsp;Поездка к венгерским ясам // Советская этнография.&nbsp;— |1984.&nbsp;— №&nbsp;6.&nbsp;— С. |p=103.</ref>}}.
 
З приходом ясів і кунів в Угорщину пов'язана і поява тут особливої ​​східної породи собаки&nbsp;— командор (мабуть, походить від кумана, куна), типу кавказького вовкодава (а за словами деяких угорських авторів, південноросійської вівчарки), великого зросту, кістки якої нерідко археологи знаходять у кунських поселеннях (XIV—XV&nbsp;ст.). Командор і пізніше мав поширення, особливо у кунів для охорони їхніх табунів в степах Хортобадь. У багатьох кунських музеях зберігається залізний нашийник із довгими й гострими голками для цієї собаки, що давав їй можливість перемоги при сутичці з вовками. Інша, повсюдно поширена порода собаки в Угорщині&nbsp;— пулі, невеликого зросту, що слугувала для випасу й охорони всіх видів тварин. І табунники, і пастухи великої рогатої худоби, і вівчарі, і свинопаси не могли обійтися без цієї собаки, їхнього надійного і вірного помічника, яка, за словами ясів, не знала собі ціни. „Пастух без собаки нічого не вартий“,&nbsp;— говорили куни. Інакше кажучи, вважався він неповноцінним. Тільки за участю собаки-кулі пастух міг пасти тварин і забезпечити їх збереження. Перебуваючи постійно в стаді, собака ця заспокійливо діяла на тварин, вони звикали до неї, підкорялися її волі. Ясський пастухи стверджували, що „без участі собаки-кулі неможливо заспокоїти оскаженілого бика або врятуватися від нападу розлючених свиней“. Значення цієї собаки в тваринницькому господарстві угорців, в тому числі ясів, неоціненне. Звідси&nbsp;— необхідність вирощування і навчання собаки безпосередньо в стаді (пасти і охороняти тварин){{sfn|Калоев|1996|p=31, 136—137}}.
 
=== Бджільництво ===
Значного розвитку у ясів отримало бджільництво. Угорська (в тому числі яська) назва мез ([[мед]]), як і осетинське мыд (мед), походить із давньоіранської. У той же час яси втратили такі давні вірування бджільництва аланів-осетинів, як пошанування божества Анігол (Анæгол), що зберігалося ще в недавньому минулому бджолярами осетинами-дигорцями, а також приготування з меду знаменитого напою ронга&nbsp;— напій героїв нартівського епосу. Серед яських вуликів найбільш архаїчними були колодні, що широко застосовувалися і північнокавказькими аланами. На думку етнографів, за посередництва аланів вони набули поширення в Грузії, ще недавно колодні вулики побутували в низці місць Південної Осетії. Найдавніший вулик у вигляді колоди в Угорщині, що датується [[1770]]&nbsp;р., зберігається в музеї м. Ясберень. Наукова співробітниця музею Едіт Батхен присвятила йому спеціальну статтю. Мед і [[віск]] мали велике значення в господарстві ясів. Мед вживали в їжу, багато його йшло на виготовлення прохолодних напоїв, пива, а також для лікування різних хвороб<ref>{{sfn|Калоев&nbsp;Б.&nbsp;А. Поездка к венгерским ясам // Советская этнография.&nbsp;— |1984.&nbsp;— №&nbsp;6.&nbsp;— С. |p=104</ref>}}{{sfn|Калоев|1996|p=34, 51, 138—139}}.
 
=== Рибальство ===
35 585

редагувань