Відкрити головне меню

Зміни

Ніяких змін в розмірі, 8 місяців тому
рефакторинг зносок
У грамоті [[1323]] р. наводяться як імена згаданих 18 ясів, так і імена їхніх батьків, загалом 30 імен, що становлять науковий інтерес. Яські імена в українській транскрипції: Ларсан син Зокана, Івахан син Фурдуха, Яколус син Кешкене, Хареф син Амбултана, Деметрус син Пубула, Стефаніус син Бегзана, Паулус син Мокзуна, Андреас, Хакан, Захарас і Георгіус, Деметрус син Курмана, Гурз, Арпан, Андреас сини Звагана, Задух син Колхена, Георгіус син Мадьяра, Петрус син Хомоза.
 
Згадані яські імена ще підлягають ретельному філологічному аналізу, який дозволить витягти з них додаткову історичну інформацію<ref name=autogenerated18>{{sfn|Калоев Б.&nbsp;А.&nbsp;Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк.&nbsp;— М.: Наука, |1996.&nbsp;— С. |p=198.</ref>}}. Торкаючись походження імен, [[Ламанський, Володимир Іванович|Володимир Ламанський]] писав, що «з них, за винятком Мадьяр, якщо не всі інші 19, то принаймні значна їх більшість, не тюркського, а іранського вигляду й характеру»<ref name=autogenerated19>Ламанский В.&nbsp;И.&nbsp;Заметка об ясах-аланах // Труды Одиннадцатого археологическаго съезда в Киеве. 1899.&nbsp;— М.: печатня А.&nbsp;И.&nbsp;Снегирёвой, 1902.&nbsp;— Том II с 26 фототипными таблицами.&nbsp;— С. 120.</ref>, з чим солідарний Ласло Сабо. Борис Калоєв порівнює такі імена ясів, як Безган, Пубула, Ларса, Закан, Макзун, Гурзо, Арпан, Задухи, Зваган з тими, що зустрічалися у осетинів-єрашті [[Моздокський район|Моздокського району]] [[Північна Осетія|Північної Осетії]], вихідців з [[Дигорська ущелина|Дигорської ущелини]], на початку XIX&nbsp;ст.,&nbsp;— Гуіман, Гога, Гола, Дибан, Балі, Гуджі, Бурс, Гіца, Егон тощо. Причому цим переселенцям давали два імені: своє і церковне&nbsp;— Димитрій, Павло, Андрій, Захар, Георгій, Петро та інші, що зустрічаються серед розглянутих яських імен і характерні для імен східного (православного) християнства<ref name{{sfn|Калоев|1996|p=autogenerated18 />198}}. Ламанський справедливо звернув увагу на те, що 10 ясів мають християнські імена Димитрій, Стефан, Павло, Андрій, Захар, Георгій, Петро, причому ці імена більш типові для східних (православних) християн, аніж для західних (католиків)<ref name=autogenerated19 />. Оскільки [[куни|половці-куни]] на початку XIV&nbsp;ст. в основному ще були язичниками, яські християнські імена не могли бути запозичені від [[куни|кунів]] і залишається припускати, що християнські імена ясами були принесені зі Східної Європи, де вони і познайомилися з візантійським християнством до навали монголів.
 
Королівська влада, даючи звільнення групі ясів від влади кунів, переслідувала при цьому і власні цілі. Відомо, як посилилося політичне значення половців-кунів у другій половині XIII&nbsp;ст. Коли куни відтіснили угорських вельмож від королівського двору, перебували найближчими радниками королів і брали участь у вирішенні державних справ, а син Бели IV Стефан одружився на одній з дочок хана Котяна. Піднесення прибульців-кунів викликало гостре невдоволення угорських феодалів, підтримуваних римським папою. У цих умовах королівська влада була змушена лавірувати. Переважання половців у внутрішньополітичному житті Угорщині стало скорочуватися після подій [[1290]]&nbsp;р., коли група половецьких князів організувала змову, убила короля Ладислава і сама була страчена. Не дивно, що яси виходять на історичну арену Угорщини незабаром після цих драматичних подій, а потім починають отримувати від влади пільги і привілеї. Король задовольнив прохання 18 ясів, дозволив їм самим обирати собі суддю, а також дав ясам право проходити військову службу в королівських військах. [[Карл Роберт]] дозволив ясам битися під своїми знаменами<ref name=autogenerated17>Кузнецов В.&nbsp;А.&nbsp;Алано-осетинские этюды.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, 1993.&nbsp;— С. 117—118.</ref>.
В [[1301]]&nbsp;р. єдиною його опорою проти феодалів були куни. Вони не хотіли, щоб угорський престол зайняв чеський герцог і неодноразово робили військові походи проти чехів. В [[1317]]&nbsp;р. куни підтримували супротивника короля Карла І Копас. Боршу. Пізніше влада кунів стала зовсім небажаною для короля, і коли він отримав остаточну перемогу над феодалами, то грамотою [[1323]]&nbsp;р. обмежив владу кунів. Доти, як видно з вищевикладених фактів, у внутрішні справи кунів королі не втручалися. Припускають, що протиставлення кунів і ясів було навмисним кроком з боку короля<ref>Сабо Ласло. Ясский этнос Венгрии и этнография ясской культуры // Проблемы исторической этнографии осетин.&nbsp;— Орджоникидзе: Северо-Осетинский научно-исследовательский институт истории, филологии и экономики при Совете Министров Северо-Осетинской АССР, 1987.&nbsp;— С. 101—102.</ref>.
 
Через десятиліття, приблизно в [[1333]]–[[1334]]&nbsp;рр., з'являється згадка про першого відомого ватажка ясів Шандора. З цього свідоцтва ми дізнаємося, що його слуга Пал Секей поскаржився управителю області Сольнок на куна, на ім'я Іштван, який вкрав у нього речі. Яс Шандор згадується також в грамотах [[1335]]&nbsp;р. у зв'язку з тим, що він разом зі своїм озброєним слугою входив до королівського оточення у Вишеграді<ref name=autogenerated13>{{sfn|Калоев Б.&nbsp;А.&nbsp;Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк.&nbsp;— М. : Наука, |1996.&nbsp;— С. |p=93.</ref>}}.
 
Всі ці грамоти, однак, не вказують місця мешкання ясів, які згадуються в них. Вважають, що яські (аланські) поселення знаходилися на північному сході від Буди, на кордоні областей [[Піліш]] і Естергом. Джерела вказують на розташування яських поселень і поза [[Ясшаґ]]ом, далеко від нього, в землях [[Комаром (комітат)|Комаром]], [[Ноград (комітат)|Ноград]] і Барш, ближче до королівського двору, Дьйордь Дьйорффі вважає, що територія між Темешем і Нижнім Дунаєм також належала до числа ранніх яських поселень; одним із доказів цього, за його словами, є те, що назва місця Моксонд ([[1370]]: Moxond), що знаходиться тут, збігається з однією із яських назв (Mokzun), мешканці якого в [[1323]]&nbsp;р. мали певні привілеї<ref name{{sfn|Калоев|1996|p=autogenerated13 />93}}.
 
В [[1339]]&nbsp;р. центр Ясшаґа місто Ясберень і його сьок (адміністративна одиниця) стали рівними з кунськими сьоками. До кінця XIV&nbsp;ст. у ясів з'являється невідомий раніше соціальний термін «капітан» (Sandrini capitanei Jazinorum). За словами дослідників, точне значення цього терміна досі неясне, але ясно, що термін «капітан» не пов'язаний зі структурою угорського суспільства і вживався на позначення вождів родів і племен. Дослідники звертають увагу на одночасну поява терміну «капітан» і у кунів (у грамоті [[1347]]&nbsp;р.) і роблять висновок про значну соціальну диференціацію кунів і ясів, коли знатні і незнатні протистоять один одному<ref name=autogenerated17 />.
Дуже великою подією для всіх угорців стало будівництво охоплюючої різні регіони країни залізниці, особливо інтенсивне з середини XIX&nbsp;ст. і до початку Першої світової війни. Перша залізниця пройшла по Сольнокській області ще в [[1847]]&nbsp;р., а головний шлях [[Сольнок]]-[[Дебрецен]] був відкритий у [[1857]]&nbsp;р. У [[1880]]–[[1890]]&nbsp;рр. була побудована ціла мережа залізниць місцевого значення. Однак залізнична мережа обійшла стороною більшу частину яських поселень, як і багатьох кунських. Область [[Ясшаґ]] із її центром [[Ясберень]] залишилася осторонь від цієї магістралі на кілька десятків кілометрів, що не могло не викликати занепаду її колишньої могутності, змінити її самоврядування. Прагнення ясів і кунів здійснити своїми засобами будівництво залізниць на їхніх територіях у необхідних масштабах не мало успіху, на що вказували і деякі угорські вчені: „Звиклі до вільних стосунків виробництва товарів і торгівлі,&nbsp;— писав Геза Чех,&nbsp;— яскуни хоча і підключилися до будівництва залізниць, однак через брак капіталу виявилися нездатними побудувати густу і відповідну їхнім інтересам мережу залізниць. Їхніх грошових капіталів вистачило тільки на те, щоб побудувати короткі залізничні гілки, що підходили до головних залізничних магістралей (Ясапаті-Уйсас і Мезотур-Туркеве), або ж підключитися до підприємництва великих поміщиків, які й фінансували це починання. Будівництво місцевої залізниці Мезотур-Туркеве є прикладом крайньої самопожертви з боку населення“. Відкриття в Яскуншагу залізниць дало змогу розвинути його зв'язки з іншими регіонами країни, підняти сільське господарство, торгівлю, кустарні (цехові) промисли, що мали давні традиції, особливо в [[Ясшаґ]]у.
 
В [[1867]]&nbsp;р. Яскунський троїстий союз був скасований. Яси і куни позбулися одного з важливих своїх привілеїв&nbsp;— територіального самоврядування. Тепер [[Ясшаґ]] і Надькуншаґ були включені до складу Сольнокської області, а Кишкуншаг&nbsp;— Пештської. Ясберень як адміністративний і торговельний центр Яскуншагу втратив своє колишнє значення і, не маючи матеріальної підтримки, поступово занепав<ref name="ReferenceA">{{sfn|Калоев Б.&nbsp;А.&nbsp;Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк.&nbsp;— М.: Наука, |1996.&nbsp;— С. |p=122.</ref>}}.
 
Багато ясів, не маючи засобів до існування, тинялися зі своїми візками в пошуках заробітку, працювали землекопами на залізничних будівництвах, прокладали зрошувальні та обвідні канали. Ще на початку ХХ ст. селяни, шукаючи шляхів виходу з-під соціального і економічного гніту, стали об'єднуватися, домагаючись поліпшення свого становища. В [[1910]]&nbsp;р. в Ясшаґу був створений революційний комітет робітників і селян, який виступав за соціальну справедливість. Він видавав журнал „Ясберень“, у якому друкувалися статті, спрямовані проти Першої світової війни, через що він був закритий у [[1915]]&nbsp;р. Яси, що опинилися в Росії у складі бригади інтернаціоналістів, активно підтримали большевицьку революцію. У період угорської демократичної революції ([[1918]]&nbsp;р.) Ясшаґ вважався одним із перших регіонів, де були створені робітничо-селянські ради<ref name{{sfn|Калоев|1996|p="ReferenceA"/>122}}.
 
Після закінчення Другої світової війни, при соціалістичному режимі в яскуншагському регіоні було побудовано найбільше число залізниць. Тоді ж стало можливим провести залізничну гілку до центру Ясшаґа&nbsp;— Ясберені. Почала розвиватися сучасна промисловість. Був збудований холодильний комбінат ім. [[Лел (угорський вождь)|Лела]], на якому трудився багатотисячний колектив{{sfn|Калоев|1996|p=121—122}}.
Із втратою ясами рідної мови були втрачені їхні землеробські і скотарські терміни. Відтепер їх замінили загальноугорські, серед яких чимало тюркських і слов'янських нашарувань. Так, пшениця називається у них „буза“, а ячмінь&nbsp;— „арпа“, що відповідає тюркським назвам; жито ж іменується „рош“ тощо. Головна увага в господарстві приділялася хлібу, який здебільшого займав половину посівної площі. Одним з найбільш поширених злаків вважалася пшениця, що давала високий урожай навіть на піщаних землях Кішкуншагу, де для її помелу було безліч вітряних млинів. Навколо Кішкунфеледьгази, наприклад, їх налічувалося понад 100. Основною злаковою культурою був ячмінь, який використовувався здебільшого для пивоваріння. Його сіяли спеціально для приготування пива і на корм коням. Навіть у період повсюдного поширення кукурудзи в Угорщині ([[XVIII століття|XVIII&nbsp;ст.]]) і витіснення нею інших хлібних злаків ячмінь у ясів переважав. Жито і кукурудза (кукоріка) становили порівняно невеликі посівні площі.
 
У Надькуншагу структура розподілу культурних рослин була іншою, ніж у Ясшаґу. На межі XIX—XX&nbsp;ст. центральну площу в господарстві займали хліб і кукурудза. Кормові рослини займали понад половину своєї посівної площі і навіть посеред кукурудзи сіяли кабачки. У Ясшаґу кормові рослин різноманітніші. Більшу частину кукурудзи куни продавали, тоді як яси використовували кукурудзу як фураж для своїх тварин. У Ясшаґу кукурудзу вирощували як городню рослина аж до [[1950]]&nbsp;р. У її посіві велику роль відігравала ручна праця, машинами тут не користувалися; Прийоми збирання кукурудзи в Ясшаґу також різко відрізнялися від надькуншагських прийомів. Навіть сама назва кукурудзи відрізнялася: в Ясшаґу&nbsp;— „кукуріца“, в Надькуншагу&nbsp;— „тенгері“{{sfn|Калоев|1996|p=124-125}}<ref>Калоев&nbsp;Б.&nbsp;А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк.&nbsp;— М.: Наука, 1996.&nbsp;— С. 124—125; Калоев Б.&nbsp;А.&nbsp;Поездка к венгерским ясам // Советская этнография.&nbsp;— 1984.&nbsp;— №&nbsp;6.&nbsp;— С. 103; Сабо Ласло. Ясский этнос Венгрии и этнография ясской культуры // Проблемы исторической этнографии осетин.&nbsp;— Орджоникидзе: Северо-Осетинский научно-исследовательский институт истории, филологии и экономики при Совете Министров Северо-Осетинской АССР, 1987.&nbsp;— С. 108.</ref>.
 
Поза орними землями (на берегах річок і в виноградних садах) в Ясшаґу культивували різноманітну зелень. Поширення набули овочеві і баштанні культури, а також фруктові сади і виноградники. [[Виноградарство]] нерідко ставало провідною галуззю кооперативних господарств ясів. Так, у с. Яссентандраш в [[1989]]&nbsp;р. найбільші прибутки кооператив отримав від продукції виноградних і садових плантацій. Маючи власні пункти торгівлі в Будапешті, господарство безпосередньо реалізувало продукцію цих галузей. Особливо сади і виноградники ясів в Кішкуншагу славляться своїми давніми традиціями, розмірами займаних площ і високими смаковими якостями, спричиненими місцевими природними умовами. З технічних культур особливо сильно були поширені в Ясшаіу і за його межами посіви льону. З коноплі робили одяг і предмети домашнього вжитку. Про це свідчать представлені в музеях ручні прядки, інші пристосування для обробки і отримання конопель, зразки лляної тканини, вироби і одяг з неї<ref>{{sfn|Калоев&nbsp;Б.&nbsp;А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк.&nbsp;— М.: Наука, |1996.&nbsp;— С. |p=125; }}<ref>Сабо Ласло. Ясский этнос Венгрии и этнография ясской культуры // Проблемы исторической этнографии осетин.&nbsp;— Орджоникидзе: Северо-Осетинский научно-исследовательский институт истории, филологии и экономики при Совете Министров Северо-Осетинской АССР, 1987.&nbsp;— С. 110.</ref>.
 
Нарешті, яси сіяли багато кормових трав, головним чином на хутірських і садових ділянках. Значну частину землі в кожному господарстві займали луки і ті ділянки, де вирощували кормові рослини. Сільськогосподарський реманент ясів був вельми схожий на той, який застосовувався в Україні та на Північному Кавказі, особливо це стосується важкого дерев'яного передкового плуга, іменованого угорцями (отже, й ясами) „еке“. У нього запрягали до чотирьох пар волів{{sfn|Калоев|1996|p=125-126}}<ref>Калоев&nbsp;Б.&nbsp;А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк.&nbsp;— М.: Наука, 1996.&nbsp;— С. 125—126; Сабо Ласло. Ясский этнос Венгрии и этнография ясской культуры // Проблемы исторической этнографии осетин.&nbsp;— Орджоникидзе: Северо-Осетинский научно-исследовательский институт истории, филологии и экономики при Совете Министров Северо-Осетинской АССР, 1987.&nbsp;— С. 108.</ref>.
 
Загублені ясами і багато аланських (осетинських) найменувань сільськогосподарських знарядь. На зміну їм прийшли угорські, серед яких чимало слов'янських: борона (борона), каша (коса), сарпо (серп) тощо. Колекції цих знарядь в музеях Ясшаґу та інших округ Угорщини дають можливість говорити про велику схожвсть їх із південноросійськими та кавказькими. Багато землеробських знарядь (волокуші, серпи, дерев'яні граблі, совки і сита для віяння та ін.) мають разючу подібність до знарядь, відомих у горян Північного Кавказу. Яси ще до приходу в Угорщину користувалися на Північному Кавказі важким плугом типу українського або південноросійського. На це вказують знахідки плужного лемеша й ножа (X—XII&nbsp;ст.) на аланских городищах. Застосування аланами в той час важкого плуга було викликано бурхливим зростанням їхнього землеробства в степах Передкавказзя<ref>{{sfn|Калоев&nbsp;Б.&nbsp;А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк.&nbsp;— М.: Наука, |1996.&nbsp;— С. |p=126; }}<ref>Калоев Б.&nbsp;А.&nbsp;Поездка к венгерским ясам // Советская этнография.&nbsp;— 1984.&nbsp;— №&nbsp;6.&nbsp;— С. 103.</ref>. Поширення важкого колісного плуга в рівнинній частині Північного Кавказу і в степах Північного Причорномор'я дослідники пов'язують із розселенням аланів та їхніх предків<ref>Бубенок Олег. Ясы и бродники в степях Восточной Европы (VI&nbsp;— начало XIII&nbsp;вв.).&nbsp;— Киев: Логос, 1997.&nbsp;— С. 167—168.</ref>.
 
Яський важкий плуг складався зі снасті та передка на двох рівних дерев'яних коліщатках із залізними обручами і дерев'яною віссю. У нього запрягали, як правило, тільки волів, причому певну кількість, залежно від ґрунту. У другій половині XIX&nbsp;ст. з появою у ясів легких залізних фабричних плугів стали використовувати для оранки і коней. До плуга запрягали зазвичай дві пари коней. Дуже був поширений спосіб спільної обробки землі, при цьому частіше об'єднувалися споріднені сім'ї. Сіяли вручну, шляхом розкидання зерна з мішка, одягнутого на плече. Боронували саморобними квадратними дерев'яними боронами, забезпеченими дерев'яними зубами, рідше залізними. Збирання хліба проводилося покупними серпами і косами, а з другої половини XIX&nbsp;ст. нерідко й фабричними косарками. Після просушування хліб звозили на тік у хутір або на поле для молотьби, що робилася кіньми, а почасти вручну&nbsp;— вибиванням палицею; ставили дві пари коней одну за одною і ганяли по колу по зерну{{sfn|Калоев|1996|p=51, 126—127}}.
У стаді в ясів завжди переважали вівці та кози, як найбільш прибуткові, що давали велику кількість продуктів і сировини для домашніх і кустарних промислів. На розвиток вівчарства у ясів вказують і турецькі фінансові документи, за якими господарі майже у всіх 12 яських селах ([[1550]]&nbsp;р.) виплачували окупантам податки баранами. З поіменно перерахованих тут господарів багато хто мав по 150—200 голів овець. Особливо відзначалися наявністю великої кількості вівчарів селища [[Ясапаті]], Ясдожа, Ясякохолма і [[Ясберень]], котрі мали міцну кормову базу. Однак турецькі окупанти змушували ясів і кунів розводити велику рогату худобу з метою отримання більшої вигоди. Цей вид худоби давав можливість отримати не тільки м'ясо, молоко, сировину, але й тяглову силу. Велика рогата худоба всіх угорців відрізнявся величезним зросом, довгими рогами і білою мастю. Походження її залишається досі загадкою. Деякі угорські вчені появу цієї породи худоби в Угорщині пов'язують з приходом сюди ясів і кунів, що, ймовірно, відповідає дійсності, якщо врахувати, що за доби майкопської культури (IV тис. до н.&nbsp;е.) на Сході, зокрема в Прикубанні, розводили таку худобу, яскраво представлену пам'ятками цієї культури у вигляді золотих і срібних фігурок. У всякому разі, поголів'я в Угорщині, в тому числі і в господарстві ясів, до середини [[XIX ст]]. складалося тільки з цієї породи худоби. За етнографічними даними, худобу цю яси привозили зі східних районів Угорщини, з місцевості [[Хортабадь]], розташованої недалеко від м. [[Дебрецен]]. У стаді особливо виділялися високорослі воли, котрі володіли величезною силою, що служили для виконання найбільш важких сільськогосподарських робіт. У другій половині XIX&nbsp;ст. місцева молочна худоба ясів була замінена на більш продуктивну, зокрема швейцарську{{sfn|Калоев|1996|p=84, 132—133}}.
 
Вівчарство було найбільш прибутковою галуззю скотарства у ясів, від якої цілком залежав добробут їхніх домашніх і кустарних промислів. Розводили породу овець виключно білої масті з довгою м'якою шерстю і гвинтовими рогами. Цапів тримали не більше 2-3 голів в отарі як ватажків. Вівці і кози найкращим чином забезпечували потреби господарства м'ясом, молоком і сиром<ref name=autogenerated2>{{sfn|Калоев Б.&nbsp;А.&nbsp;Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк.&nbsp;— М.: Наука, |1996.&nbsp;— С. |p=133.</ref>}}.
 
Зберегли яси і стародавні традиції конярства своїх іраномовних предків, надзвичайну любов до коня. Кажуть, що за коня яс віддавав найдорожче&nbsp;— дружину, що малоймовірно, але те, що кінь цінувався у ясів вельми високо,&nbsp;— це безперечний факт<ref name{{sfn|Калоев|1996|p=autogenerated2 />133}}. У Ясшаґу, регіоні інтенсивного землеробства, завжди існувала потреба в хороших конях. Добрий кінь міг бути проданий там за хорошу ціну, коней гірших збували в селах уздовж Тиси<ref name=autogenerated23>Fél Edith, Hofer Támas. Proper Peasants: Social Relations in Hungarian Village.&nbsp;— Chicago: Aldine Publishing Company, 1969.&nbsp;— P. 352.</ref>. Важливо і те, що яси, на відміну від кунів Надькуншага, що володіли великими пасовищами знаменитої Угорської низовини, не знали табунного конярства, властивого їм на їхній прабатьківщині і загубленого тут унаслідок малоземелля. У той же час на високому рівні знаходилося у них домашнє конярство, вирощування робочих і верхових коней місцевої породи. Із власників таких коней формувався знаменитий Яскунський гусарський полк, куди закликали на службу ясів і кунів зі своїми кіньми в повному обмундируванні і з амуніцією, подібно до того як це практикувалося у козаків. Нарешті, любов ясів до коня виражалася в тому, що тварина ця була позбавлена від виконання будь-яких важких робіт. За етнографічними даними, майже до початку XX&nbsp;ст. кінь використовувалася ясами виключно для верхової їзди. Подібно до північнокавказьких горян, яси до початку XX&nbsp;ст. не впрягали коня в плуг і гужовий транспорт. Як тяглова сила яси використовували переважно волів{{sfn|Калоев|1996|p=133-134}}<ref>Калоев Б.&nbsp;А.&nbsp;Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк.&nbsp;— М.: Наука, 1996.&nbsp;— С. 133—134; Калоев Б.&nbsp;А.&nbsp;Поездка к венгерским ясам // Советская этнография.&nbsp;— 1984.&nbsp;— №&nbsp;6.&nbsp;— С. 103—104.</ref>. Дослідники вважають, що традиція конярства в угорців, що славилися здавна своєю кіннотою, взагалі походить від давніх іранців{{sfn|Калоев|1996|p=84}}.
 
Велику увагу сучасні угорські яси приділяють і розведення свиней&nbsp;— нетрадиційне заняття на їхній прабатьківщині, на що вказує майже повна відсутність знахідок кісток свині в аланських городищах і могильниках. У всякому разі, в яському „Словникові“ немає згадки назви свині (осет. хуы&nbsp;— давньоіранське слово). Звідси можна зробити висновок, що до появи цього пам'ятника (XV&nbsp;ст.) й угорські яси не займалися розведенням там свиней. Мабуть, це стало можливим після вигнання турків і поширення у ясов хутірської системи, що дозволила утримувати свиней в необмеженій кількості. Відтоді свинарство стало основою господарства ясів в селах і хуторах, їхнього добробуту. Майже жодне господарство ясів не обходиться без свиней. Багато з них відгодовують в рік по 50-100 голів для власного споживання і збуту на ринку. З чималим числом таких господарств, наприклад, можна було зустрітися в с. Ясалшосентдьердь, одному з великих яських сіл (1400 дворів), де сильно була розвинена спеціалізація і по іншим видам тварин. Яси розводили дві породи свиней: місцеву, угорську, і англійську. Угорська&nbsp;— невелика, тупоноса, давала багато сала, яке коптили над вогнищем для тривалого зберігання. З давніх часів утримувана англійська порода служила для отримання м'яса, з якого робили різні ковбаси{{sfn|Калоев|1996|p=134—135}}.
Система утримання худоби у ясів знала два способи&nbsp;— пасовищний і стійловий; з них наприкінці XIX&nbsp;ст. найбільшого поширення набув стійловий, що пояснюється скороченням пасовищних полів, їхнім переходом на посів сільськогосподарських культур. Аналогічний процес спостерігався й у кунів, хоча в меншій мірі. У всякому разі, в Надькуншагу, маючи у своєму розпорядженні великими пасовищами і полями, куни і в XIX&nbsp;ст. використовували три способи утримання худоби&nbsp;— табунний, напівтабунний і стійловий. Багато подібності у ясів і кунів із народами Північного Кавказу виявляється в пастухівстві і в даних, які стосуються умов наймання, праці і побуту пастухів. Про це можна судити не тільки за польовими записами, але й особливо за численними музейними експонатами, представленими у великій кількості, перш за все, в кунських музеях. На фотостендах показані різні види тварин під наглядом спеціальних пастухів (табунники, пастухи великої рогатої худоби, вівчарі, свинопаси), що були у ясів і кунів. Тут же зберігається спорядження пастуха: сумка з телячої шкури, палиця з гачком, нерідко вкрита майстерним різьбленням, що слугувала не тільки для лову овець, а й як зброя.
 
З одягу пастуха найбільшу цікавість становить смушкова шуба без рукавів типу кавказької бурки, вкрита аплікацією. Вона оберігала його від дощу, холоду, служила постіллю. У пастухи йшли люди з бідних верств ясів, у кунських селах це заняття було спадкове&nbsp;— професійне. Пастухи ці наймалися в основному великими скотарями в степах Альфельда, де вони цілий рік перебували з отарами, виконуючи всі роботи, пов'язані з худобою&nbsp;— пасіння, охорону стада, доїння тощо. За великими стадами стежили кілька пастухів на чолі зі старшим. В обов'язок сільських пастухів входило тільки сезонне випасання. Оплату пастухам давали (за домовленістю) худобою, зерном або грошима. За пастухами спостерігала особлива виборна рада громади або села. Стійлове утримання худоби вимагало заготівлі значної кількості кормів (головним чином сіна) на зиму. При ньому весь худобу утримували на околицях сіл, де для них будували приміщення, загони, сховища для кормів. Судячи з музейних експонатів, знаряддя для заготівлі сіна не відрізнялися від північнокавказьких&nbsp;— звичайна фабрична коса, своєрідні дерев'яні вила та граблі{{sfn|Калоев|1996|p=135-136}}<ref>Калоев Б.&nbsp;А.&nbsp;Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк.&nbsp;— М.: Наука, 1996.&nbsp;— С. 135—136; Калоев Б.&nbsp;А.&nbsp;Поездка к венгерским ясам // Советская этнография.&nbsp;— 1984.&nbsp;— №&nbsp;6.&nbsp;— С. 103.</ref>.
 
З приходом ясів і кунів в Угорщину пов'язана і поява тут особливої ​​східної породи собаки&nbsp;— командор (мабуть, походить від кумана, куна), типу кавказького вовкодава (а за словами деяких угорських авторів, південноросійської вівчарки), великого зросту, кістки якої нерідко археологи знаходять у кунських поселеннях (XIV—XV&nbsp;ст.). Командор і пізніше мав поширення, особливо у кунів для охорони їхніх табунів в степах Хортобадь. У багатьох кунських музеях зберігається залізний нашийник із довгими й гострими голками для цієї собаки, що давав їй можливість перемоги при сутичці з вовками. Інша, повсюдно поширена порода собаки в Угорщині&nbsp;— пулі, невеликого зросту, що слугувала для випасу й охорони всіх видів тварин. І табунники, і пастухи великої рогатої худоби, і вівчарі, і свинопаси не могли обійтися без цієї собаки, їхнього надійного і вірного помічника, яка, за словами ясів, не знала собі ціни. „Пастух без собаки нічого не вартий“,&nbsp;— говорили куни. Інакше кажучи, вважався він неповноцінним. Тільки за участю собаки-кулі пастух міг пасти тварин і забезпечити їх збереження. Перебуваючи постійно в стаді, собака ця заспокійливо діяла на тварин, вони звикали до неї, підкорялися її волі. Ясський пастухи стверджували, що „без участі собаки-кулі неможливо заспокоїти оскаженілого бика або врятуватися від нападу розлючених свиней“. Значення цієї собаки в тваринницькому господарстві угорців, в тому числі ясів, неоціненне. Звідси&nbsp;— необхідність вирощування і навчання собаки безпосередньо в стаді (пасти і охороняти тварин){{sfn|Калоев|1996|p=31, 136—137}}.
 
=== Бджільництво ===
Значного розвитку у ясів отримало бджільництво. Угорська (в тому числі яська) назва мез ([[мед]]), як і осетинське мыд (мед), походить із давньоіранської. У той же час яси втратили такі давні вірування бджільництва аланів-осетинів, як пошанування божества Анігол (Анæгол), що зберігалося ще в недавньому минулому бджолярами осетинами-дигорцями, а також приготування з меду знаменитого напою ронга&nbsp;— напій героїв нартівського епосу. Серед яських вуликів найбільш архаїчними були колодні, що широко застосовувалися і північнокавказькими аланами. На думку етнографів, за посередництва аланів вони набули поширення в Грузії, ще недавно колодні вулики побутували в низці місць Південної Осетії. Найдавніший вулик у вигляді колоди в Угорщині, що датується [[1770]]&nbsp;р., зберігається в музеї м. Ясберень. Наукова співробітниця музею Едіт Батхен присвятила йому спеціальну статтю. Мед і [[віск]] мали велике значення в господарстві ясів. Мед вживали в їжу, багато його йшло на виготовлення прохолодних напоїв, пива, а також для лікування різних хвороб<ref>Калоев&nbsp;Б.&nbsp;А. Поездка к венгерским ясам // Советская этнография.&nbsp;— 1984.&nbsp;— №&nbsp;6.&nbsp;— С. 104; </ref>{{sfn|Калоев Б.&nbsp;А.&nbsp;Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк.&nbsp;— М.: Наука, |1996.&nbsp;— С. |p=34, 51, 138—139.</ref>}}.
 
=== Рибальство ===
Міклош Сіладі, кажучи про роль рибальства в економіці жителів яського села Кунсентмартона, що знаходиться в районі річок Кереш і Тиса, вказує на важливість тут цього промислу, збуту з давніх часів великої кількості риби на ринку рибалками, що практикували дві форми рибальства&nbsp;— індивідуальну й артільну. У той же час в яському „Словникові“ не згадується назва риби; це пояснюється, ймовірно, тим, що рибальство у ясів у цілому все ж було побічним заняттям, хоча й мало глибокі традиції, що походили з давньоіранського світу. За одним визначенням, осетинська (аланська) назва кæсаг 'риба' походить із сарматської доби, за іншим&nbsp;— походить від угорського кесзег 'лящ'. Давньоіранським у осетин є і назва кæф&nbsp;— великої риби, типу осетра. Чи збереглися ці назви риб у ясів&nbsp;— невідомо. У той же час вони присутні в побуті і фольклорі осетинів. Безсумнівно, що іраномовні предки осетинів, котрі жили поблизу морів і великих річок, могли знати й інші види риб, що залишається поки не вивченим. Ясно одне, що рибальство було важливим заняттям у скіфо-сарматів і аланів, що знайшло яскраве відображення в стародавніх пластах осетинського нартівського епосу. Як показав Васо Абаєв, в епосі під ім'ям „Кæфтисæр-хуæндон-алдар“ (глава риб&nbsp;— володар протоки) ховається образ боспорського царя, який володів величезним рибним багатством Керченської протоки.
 
Вчені вважають, що яський матеріал міг би відтворити картину рибальства у давніх іранців, вказавши ті особливості, які були загублені осетинами в горах. Не обходилися яські рибалки і без свого покровителя, яким був християнський святий Іоанн Непомук, багато в чому схожий за своїм діямии з осетинським Донбетиром (або Донбеттыртæ&nbsp;— владикою водного царства). Статуї цього святого зустрічаються всюди, і особливо по берегах р. Задьви, вельми норовливої під час весняного повноводдя. Іоанн Непомук, за повір'ями, дарує рибалкам багатий улов, оберігає людей від водної стихії. Риба в угорців, в тому числі ясів, завжди служила одним з важливих продуктів харчування. За даними джерел, в [[XVII століття|XVII]]-[[XVIIІ століття|XVIII]] ст. з неї готували понад 200 страв. Це ще раз свідчить, що рибальство мало у всіх угорців глибокі традиції, що походять також із давньоіранського світу. Можна вважати, що предки угорців багато чому навчилися і в цій справі у своїх сусідів скіфо-сарматів і аланів у період мешкання їх у Причорномор'ї й Приазов'ї<ref>Калоев&nbsp;Б.&nbsp;А. Поездка к венгерским ясам // Советская этнография.&nbsp;— 1984.&nbsp;— №&nbsp;6.&nbsp;— С. 104; .</ref>>{{sfn|Калоев Б.&nbsp;А.&nbsp;Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк.&nbsp;— М.: Наука, |1996.&nbsp;— С. |p=34, 51, 139—140.</ref>}}.
 
=== Полювання ===
35 392

редагування