Відкрити головне меню

Зміни

Ніяких змін в розмірі, 8 місяців тому
м
виправлено посилання на нову статтю, виправлено незначні помилки в угорських назвах (не всі)
}}
{{Otheruses}}
'''Яси''' ({{lang-hu|Jászok}}, [[осетинська мова|осет.]] ''Ястæ'')&nbsp;— одне з [[алани|аланських племен]]<ref>Ясы // Большая Советская Энциклопедия / Гл. ред. А.&nbsp;М.&nbsp;Прохоров.&nbsp;— М.: Советская Энциклопедия, 1957.&nbsp;— Т. 49.&nbsp;— С. 668.</ref><ref>Ясы // Советская Историческая Энциклопедия / Гл. ред. Е.&nbsp;М.&nbsp;Жуков.&nbsp;— М.: Советская Энциклопедия, 1976.&nbsp;— Т. 16.&nbsp;— Стб. 998.</ref><ref>Алемань А. Аланы в древних и средневековых письменных источниках.&nbsp;— М.: Менеджер, 2003.&nbsp;— С. 33, 224, 487.</ref><ref>Сулимирский Т. Сарматы. Древний народ юга России.&nbsp;— М.: ЗАО Центрполиграф, 2008.&nbsp;— С. 148.</ref>, яке прийшло на територію [[Угорщина|Угорщини]] в [[XIII століття|XIII ст]]. Вони розселилися на рівнині на схід від [[Дунай|Дунаю]]. Ця область, розташована за 70&nbsp;км на схід від [[Будапешт]]а, на Великій Угорській низовині, отримала назву [[ЯсшагЯсшаґ]] ({{lang-hu|Jászság}}) і протягом декількох століть користувалася особливими привілеями. Мешканці ЯсшагуЯсшаґу з часом стали угорцями за своєю мовою. Їхні побут і звичаї зблизилися або стали тотожними з угорськими<ref>Сабо Ласло. Ясский этнос Венгрии и этнография ясской культуры // Проблемы исторической этнографии осетин.&nbsp;— Орджоникидзе: Северо-Осетинский научно-исследовательский институт истории, филологии и экономики при Совете Министров Северо-Осетинской АССР, 1987.&nbsp;— С. 100.</ref>. Хоча в Угорщині в жодному переписі населення вони не виділялися, зі слів самих ясів можна вважати, що наразі їх налічується в Угорщині понад 200 тис. чоловік{{sfn|Калоев|1996|p=90}}.
 
== Рання історія іранських племен у Паннонії ==
За однією з версій, перші яси переселилися до Угорщини після походу великого князя [[Святослав Ігоревич|Святослава]] у 965&nbsp;р. на [[хозар]]ів, ясів і касогів<ref>Шпилевский&nbsp;С.&nbsp;М. Древние города и другие булгарско-татарские памятники в Казанской губернии.&nbsp;— Казань: Университетская типография, 1877.&nbsp;— С. 105.</ref>.
 
Згідно з Яном Ферентом, ще в XII&nbsp;ст. угорський король Ласло II взяв у полон невелику групу ясів і поселив їх між Тисою і Задьвою, а також хотів їх охрестити. Можливо, освоєння ЯсшагуЯсшаґу ясами можна починати з цього невеличкого епізоду{{sfn|Кузнецов|1993|p=115}}. Павло Голубовський підмітив, що розміщення кунських (і яських) поселень мало на меті убезпечити кордон з Польщею і Руссю<ref>Голубовский П. Половцы в Венгрии. Исторический очерк.&nbsp;— Киев: Типография Императорскаго Университета Св. Владимира, 1889.&nbsp;— С. 10.</ref>. Тому цілком справедливим є припущення дослідників, що алани, котрі оселилися пізніше в тому ж Альфельді, цілком могли зустрітися там зі своїми родичами і навіть порозумітися з ними рідною мовою{{sfn|Калоев|1996|p=86-87}}.
 
== Формування і розселення яського етносу ==
Питання про території первісного розселення ясів в Угорщині також повинне розглядатися у зв'язку з питанням про розселення [[куни|половців-кунів]]. Останнє спеціально вивчалося Андрашем Палоці-Хорватом: згідно з привілеями, даними [[Ласло IV Кун|Ласло IV]], у [[1279]]&nbsp;р. їм був призначений верховний суддя «надор» (намісник короля) і відведена територія межиріччя [[Дунай|Дунаю]] і [[Тиса|Тиси]] по річках [[Кереш]], [[Марош]] і [[Темеш]]. У даний час це землі комітату [[Бач-Кішкун]]&nbsp;— «основне місце поселення [[Кочівники|номадів]]-[[Половці|куманів]], які розселялися по [[Угорщина|Угорщині]]». Андраш Палоці-Хорват локалізував на карті місцезнаходження семи [[куни|кунських]] кланів у [[1282]]&nbsp;р.; сьомий клан, найбільш висунутий на північ по річці [[Задьва]],&nbsp;— яський або язигський «алано-осетинського походження». Найближчими сусідами ясів виявилися [[куни]] клану Улаша, які освоїли район на схід од [[Сольнок]]а з центром у [[Карцаг]]у.
 
Як видно, від самого початку розселення в [[Угорщина|Угорщині]] алани (по-угорськи яси) зайняли свою нинішню територію, що отримала назву [[ЯсшагЯсшаґ]], адміністративним центром якого згодом стало м. [[Ясберень]]. Оселившись у 40-х роках [[XIII століття|XIII&nbsp;ст.]] в Угорщині [[куни]] і яси ніби продовжили функції федератів, зобов'язаних за отримані землі і королівські милості нести службу з охорони кордонів&nbsp;— картина, яка спостерігалася ще в римській [[Паннонія|Паннонії]]. Ця порівняно невелика рівнинна територія, зрошувана тихими річками [[Задьва]] і [[Тарна]], стала основною етнічною територією угорських аланів-ясів, що забезпечила їхнє багатовікове існування. Тут розташувався головний масив яських селищ, що виникали одне за іншим: за наявними даними найбільш давніми є села Ясладань (з [[1067]]&nbsp;р.), Аллатіан (з [[1212]]&nbsp;р.), Яношхіда (з [[1283]]&nbsp;р. під назвою Szentkristof), Ясароксаллаш (з [[1356]]&nbsp;р. під назвою Arukmelleke), [[Ясберень]] (з [[1357]]&nbsp;р. під назвою Beren), Ясіакохалма (з [[1357]]&nbsp;р.), [[Ясапаті]] (з [[1391]]&nbsp;р.), Ясалсосентдьйордь (з [[1399]]&nbsp;р.), в [[1433]]&nbsp;р. з'явилися великі села Ясдожа і Ясфенісару, в [[1458]]&nbsp;р. Ясболдогхаза, у [[1466]]&nbsp;р. Ясіван. В даний час на території [[ЯсшагЯсшаґ]]у є 16 населених пунктів, у назві яких міститься етнічний формант «яс».
 
У той же час окремі групи ясів оселилися за межами ЯсшагаЯсшаґ, про що свідчить топоніміка, що приводиться угорськими дослідниками. У таких випадках алано-яська основа іноді супроводжується тюркським суфіксом множинності -lar: Eszlar, Oszlar, Azlar, Azalar; Дюла Месарош, з посиланням на 3олтана Гомбоца, вказує на 7 таких назв у різних районах Угорщини). Ці топоніми зустрічаються в комітаті [[Сабольч]] у Тітті, десь на 10&nbsp;км південніше [[Токай (Угорщина)|Токаю]], тобто в сучасній північній [[Угорщина|Угорщині]], в комітаті [[Боршод]], десь за 50&nbsp;км на південний захід від вищеназваної місцевості, в комітаті [[Пешт-Піліш-Шольтен-Кішкун|Пешт]] між [[Тиса|Тисою]] і [[Дунай|Дунаєм]], два в комітаті [[Шомодь (комітат)|Шомодь]] на південь від озера [[Балатон]], у старій Південній [[Угорщина|Угорщині]], десь за 30&nbsp;км на південь од[[Тімішоара|Темешбурга]], в комітаті [[Ноград (комітат)|Ноград]] у північній [[Угорщина|Угорщині]]. Дюла Немет зазначає, що «скрізь, де є куманські поселення, ми можемо зустріти також яські поселення». Два яські села Ясфалу існували поза [[Ясшаг]]ом: одне в [[Комаром (комітат)|комітаті Комаром]], десь за 18&nbsp;км на схід від [[Нове Замки|Ершекуйвара]], інше в районі [[Піліш]]а за 20&nbsp;км на північний захід [[Будапешт]]а. «Місцевістю з яським населенням був Удол (Wdol [[1347]] / [[1364]]) в комітаті Барш, недалеко від Селіца»,&nbsp;— свідчить Дюла Немет. Звідси можна зробити висновок, що, поряд з районом компактного розселення ясів у [[Ясшаг ЯсшагуЯсшаґ]]у, мало місце і їхнє дифузне розселення у багатьох інших районах [[Угорщина|Угорщини]]<ref>Кузнецов&nbsp;В.&nbsp;А. Алано-осетинские этюды.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, 1993.&nbsp;— С. 116—117; Немет Ю. Список слов на языке ясов, венгерских алан / Перевод с немецкого и примечания В.&nbsp;И.&nbsp;Абаева.&nbsp;— Орджоникидзе: Осетинский научно-исследовательский институт, 1960.&nbsp;— С. 5</ref>.
 
Відомі й інші поселення аланів по сусідству з [[Угорщина|Угорщиною]]: в [[Молдавія|Молдавії]] (місто [[Ясси]] на річці [[Прут (річка)|Прут]], угор. Jasz-vasar 'Яський ринок', києворуськ. Ясский торг), а також у прикордонних із [[Візантія|Візантією]] землях. В [[1365]]&nbsp;р. король Людвіг I передає правителю [[Угорщина|Угорщині]] Міклошу Конту взятих у полон аланів із їхніми родинами й майном, з дозволом поселити їх в [[Угорщина|Угорщині]]. Тому можна припускати, що окремі групи аланів могли потрапляти в [[Угорщина|Угорщину]] незалежно від куманів<ref name=autogenerated14>Немет Ю. Список слов на языке ясов, венгерских алан / Перевод с немецкого и примечания В.&nbsp;И.&nbsp;Абаева.&nbsp;— Орджоникидзе: Осетинский научно-исследовательский институт, 1960.&nbsp;— С. 4</ref>.
 
== Альтернативні версії розселення ==
Оскільки немає прямих даних про спільне переселенні ясів і кунів в [[Угорщина|Угорщину]], питання це довго дискутувалося в угорській літературі. Автор [[ХІХ століття|ХІХ ст.]] Іштван Дяфраш, наприклад, вважав таке переселення найвірогіднішим, інший дослідник, Дьйордь Дьйорффі, навпаки, схилявся до факту неодночасного переселення ясів і [[куни|кунів]]. Вважали також, що через нестачу джерел складно вирішити і питання про території первісного заселення ясів. Деякі автори гадали, що сучасна територія ясів була початковим місцем мешкання їхніх предків, що останні влаштувалися спочатку поза [[ЯсшагЯсшаґ]]ом, в інших місцях [[Альфельд]]а, а потім вже переселилися сюди.
 
Такої точки зору дотримувався Дьйордь Дьйорффі, стверджуючи: «Якщо виникає питання, що якась територія [[Угорщина|Угорщини]] була тією, на якій жили до переселення в [[ЯсшагЯсшаґ]], крім просторів Пілісша, то ми можемо думати, що це була місцевість між Темешем і Нижнім Дунаєм»{{sfn|Калоев|1996|p=90}}.
 
Акумуляційні і інтеграційні процеси давньоіранського населення Угорщини підготували ґрунт і зумовили напрямок яської міграції XIII&nbsp;ст., і заперечувати таку спадкоємність немає ніяких підстав. Але в угорській літературі висловлена й інша точка зору: пізніші яси генетично пов'язуються з сарматським племенем язигів і таким чином реконструюється континуїтет (безперервність) історичного розвитку ясів Угорщини з середини I&nbsp;ст.&nbsp;н.&nbsp;е. Зокрема, подібні побудови знаходяться в роботі Калмана Рушваї «Походження і мова ясів»<ref>Rusvay Kálmán. A jászok eredete és nyelve: Kézirat.&nbsp;— Kecskemét: Mezőgép Nyomda, 1976.&nbsp;— [2], 31, [1] o.</ref>. Справедливо зазначаючи, що яси говорили аланською мовою, належною до іранської гілки індоєвропейської мовної сім'ї, і їхніми «родичами» є скіри, парфяни, перси, осетини, Калман Рушваї пише, що предки ясів алани жили на півночі Кавказу вже у VII&nbsp;ст. до н.&nbsp;е., що під натиском гунів у II&nbsp;ст. до н.&nbsp;е. аланське плем'я ясів рушило на захід, а за ними надійшло плем'я роксоланів. Плутанина і помилки в хронології тут очевидні: алани не предки ясів, бо «яси»&nbsp;— руська назва самих аланів; аланів не існувало в VII&nbsp;ст. до н.&nbsp;е., як і гунів у II&nbsp;ст. до н.&nbsp;е., тощо. Автор змішує язигів з ясами, пропонуючи лише відокремити «ранніх» ясів (язигів) від «пізніх»<ref>Rusvay Kálmán. A jászok eredete és nyelve: Kézirat.&nbsp;— Kecskemét: Mezőgép Nyomda, 1976.&nbsp;— O. 3.</ref>. Але приналежність тих і інших до кола давньоіранських племен і фонетична близькість етнонімів «язиги» і «яси», відзначена в українській, російській і європейській історіографії, ще не дає підстав їх ототожнювати, тим більше, що хронологічно яси від язигів відмежовані тисячоліттям. Далі Рушваі наводить карту Птоломея (II&nbsp;ст.) і назви восьми міст, поміщених на ній і заснованих, нібито, ясами, за винятком Абієти<ref>Rusvay Kálmán. A jászok eredete és nyelve: Kézirat.&nbsp;— Kecskemét: Mezőgép Nyomda, 1976.&nbsp;— O. 6—10.</ref>.
 
=== Пам'ятка ===
Виявлення нових письменних джерел і археологічних знахідок спростовують думки як про вторинне заселення ЯсшагаЯсшаґа ясами, так і про роздільне переселення їх із кунами в Угорщину. Знайдені археологами могили в поселеннях ясів і кунів датуються одним історичним періодом (XIII—XIV&nbsp;ст.) і на одній території, де поруч оселилися ці етнічні групи угорців. До їхнього приходу територія ця пустувала після руйнівного навали монголів. Хоча археологічне вивчення ЯсшагаЯсшаґа почалося набагато пізніше, ніж Надькуншага, однак завдяки зусиллям Ласло Шельмеці воно відрізнялося великим розмахом. Порівняльне вивчення археологічних пам'яток ясів і кунів дає можливість також визначити їхні спосіб життя, етнічні особливості, вірування. Археологічні знахідки показують ясів осілими з землеробсько-скотарським господарством християнами візантійського штибу, а кунів&nbsp;— напівкочовиками, язичниками, що зберігали ще в XIV&nbsp;ст. сезонні поселення з переносним житлом&nbsp;— [[юрта]]ми, в той час, як яські поселення&nbsp;— нерухомі з ґрунтовими і цегляними будівлями, кладовищами, церквами{{sfn|Калоев|1996|p=90—91}}.
 
Культура угорських ясів кінця XIII—XV&nbsp;ст. відома завдяки дослідженням могильника і поселення Надьсаллаш поблизу с. [[Ясдожа]]. Роль археологічних матеріалів у відтворенні раннього етапу історії ясів і кунів надзвичайно велика, бо своєї літописної традиції під час переселення вони не мали, а такі субстанції культури, як мова і фольклор, виявилися втраченими і тепер не існують. Тому археологічні пам'ятники Надьсаллаша є вельми інформативними. Цей населений пункт існував аж до турецького завоювання, потім був зруйнований і покинутий, але руїни яського Надьсаллаша на березі річки [[Тарна|Тарни]] біля села [[Ясдожа|Дожа]] були відомі ще в першій половині XVIII&nbsp;ст. Остаточне запустіння Недьсаллаша відноситься до XVI&nbsp;ст.
Найраніші поховання автором розкопок датуються другою половиною XIII&nbsp;ст. У похованнях 64 і 86 були знайдені бронзові монети візантійського типу короля [[Бела III|Бели III]] ([[1173]]–[[1196]]&nbsp;рр.), Проте вони походять з жіночих могил і носилися як прикраси, тому слід датувати поховання з хронологічною поправкою. Ласло Шельмеці справедливо відносив найбільш ранній горизонт Недьсаллаша до другої половини XIII&nbsp;ст. Такі монети знайдені в кунському могильнику Оргондасентміклош, який не може бути раніший за середину XIII&nbsp;ст. Наявність синхронного горизонту поховань XIII&nbsp;ст. в кунському та яському могильниках свідчить про одночасність переселення кунів і ясів в Угорщину.
 
Найбільш пізні могили Надьсаллаша Ласло Шелмеці відносив до середини XVI&nbsp;ст.&nbsp;— часу завоювання і спустошення ЯсшагаЯсшаґа турками і загибелі селища Надьсаллаш. Верхній горизонт пізніх могил був зруйнований при оранці. Таким чином, загальна дата могильника&nbsp;— друга половина XIII&nbsp;— середина XVI&nbsp;ст. Могильник функціонував 300 років.
 
Ласло Шелмеці зазначає, що залишки одягу в похованнях виглядають архаїчно і характеризують культуру східних кочівників, чоловічі поховання бідніші на знахідки, ніж поховання жінок і дітей. У похованнях чоловіків виявлені залізні, рідше бронзові пряжки, поясні набори, залізні однолезові мечі. Важливо, що подібні чоловічі поховання в кунських могильниках не зустрічаються. Відзначають особливо кістяний різьблений набір пояса з могили 142, що зберігається у фондах Сольнокського музею. Пряжка також кістяна. Переважаючий орнамент&nbsp;— циркульний у вигляді концентричних кружків, що покривають як круглі, так і квадратні бляшки. Подібний циркульний орнамент був улюбленим мотивом, що прикрашав кістяні речі степів Східної Європи і Північного Кавказу в половецький і золотоординський час XII—XIV&nbsp;ст. Круглі срібні бляшки на чоловічих поясах XIII—XIV&nbsp;ст. знайдені в Чольош і Кігьошпусте, але стилістично вони інакші. Можна припустити, що кістяний поясний набір з могили 142 відображає східну традицію, принесену в Угорщину кунами й ясами.
У могилах 161 і 236 Надьсаллаша Ласло Шельмеці виявив особливо примітні знахідки&nbsp;— два бронзові хрести-енколпіони, які він вважає візантійськими. Щодо хреста з могили 236 цей висновок не викликає особливих сумнівів: форма хреста з чотирикутними розширеними кінцями, іконографія його зображень (сильно стерті і невиразні в деталях) ставлять цей хрест в один ряд із такими творами візантійської металопластики, як бронзові енколпіони XII—XIII&nbsp;ст. з с. [[Сахнівка]] [[Київська область|Київської області]], з Княжій гори (колишній Канівський повіт), як хрест з району гори [[Бештау]] поблизу П'ятигорська, [[Північний Кавказ]]. Вказують на мідний хрест з фігурою Богородиці Оранти і євангелістами на кінцях з [[Галичина|Галичини]] XI—XII&nbsp;ст., а також хрести з Херсонеса, Болгарії, розкішні візантійські хрести з Кенсінгтонського музею і Християнського музею [[Ватикан]]у. Останні аналогії відносні, але вони вказують на візантійське походження або вплив, що відбився на хресті з могили 236 Надьсаллаша. Розглядаючи хрест із Бештау, археологи відзначають, що даний тип енколпіонів «зустрічається на всіх територіях, так чи інакше пов'язаних з Візантією» і, що «важко сказати&nbsp;— чи представляють ці останні твори візантійського мистецтва або зроблені за візантійським зразком на місці, але у всякому випадку візантійське джерело їхнього походження уявляється безсумнівним». Сказане повністю застосовно до першого хреста з могильника Недьсаллаша. Цей хрест може бути датований XII&nbsp;в. і пов'язаний з впливом візантійського християнського мистецтва.
 
Другий хрест-енколпіон із зображенням Розп'яття в центрі і фігурами євангелістів в медальйонах на кінцях швидше за все має давньоруське походження і вписується в коло тих хрестів, які були рознесені по всій Східній Європі до Поволжя і Північного Кавказу в результаті татаро-монгольської навали XIII&nbsp;в. Подібні енколпіони датують кінцем XII&nbsp;— першою половиною XIII&nbsp;ст.; хрест такого типу був виявлений в шарі XIII&nbsp;ст. Новгорода. Енколпіон з могили 161 Надьсаллаша іконографічно близький енколпіони з Нового Сарая, Березівки, Маджар і, можна думати, в 40-х роках XIII&nbsp;ст. був занесений в ЯсшагЯсшаґ в процесі його заселення ясами. Могила 161 може бути датована другою половиною XIII&nbsp;ст. і бути разом з могилою 236 однією з найбільш ранніх на могильнику Надьсаллаша. Сказане підтверджується російським хрестом-енколпіоном XIII&nbsp;ст. з с. Царевец в Болгарії, також занесенням під час міграцій періоду татаро-монгольської навали.
 
Розглянуті хрести становлять цінні історичні джерела. Насамперед вони дозволяють датувати ранній пласт поховань на могильнику Надьсаллаш другою половиною [[XІІІ століття|XIII&nbsp;ст.]], що повністю відповідає його датуванню Ласло Шельмеці, заснованому на знахідці бронзових монет короля [[Бела ІІІ|Бели III]] ([[1173]]-[[1196]]&nbsp;рр.), Карбованих за візантійським зразком. Дві монети були прикрасами: один входила до складу намиста, інша була пришита до головної хустки. Як вказує Ласло Шельмеці, ці дві ранні могили складають один хронологічний горизонт з могилою 59 в Оргондасентміклоші, що належить до другої половини [[ХІІІ століття|XIII&nbsp;ст.]] Оскільки остання належить кунам, Ласло Шельмеці робить важливий висновок про одночасне переселення кунів і ясів в Угорщину. Велике значення енколпіонів з Надьсаллаша полягає також у тому, що вони підтверджують наявність у ранніх угорських ясів східно-православного християнства. Добре відомо, що алани прийняли християнство з рук візантійських місіонерів на початку [[X століття|X&nbsp;ст.]] й, отже, були православними. До східнохристиянської церкви належали не тільки північнокавказькі, але і кримські алани. Судячи з багатьох фактів, різні групи аланів-ясів Східної Європи сповідували православне християнство, хоча угорський чернець Юліан [[1235]] року писав про «суміш християн і язичників» у аланів. Висновок про православ'я ясів Надьсаллаша вказує на саме східноєвропейське їхнє походження.
 
== Звільнення від влади половців ==
Яси, що мігрували в Угорщину разом з половцями, становили чисельну меншість і якийсь час в джерелах не відділялися від половців-кунів. Перша їхня згадка в письмових джерелах як «…ancille sue empticie nacione Jazonice Elysabeth nominate»&nbsp;— латинський еквівалент етноніма «яси»&nbsp;— належить до [[1318]]&nbsp;р.<ref name=autogenerated14 />. З початку XIV&nbsp;в. кунсько-яські відносини характеризуються поступовим ослабленням влади кунів і дедалі більшою самостійністю ясів. На це, зокрема, вказує грамота короля Карла Роберта, дана в [[1323]]&nbsp;р. 18 ясам про їхнє звільнення від влади синів якогось Кеверге. На думку Ласло Сабо, Кеверге був [[куни|куном]]. Влада куна Кеверге і його синів над ясами була пов'язана з тим, що, згідно з однією із грамот короля Ласло IV, куни повинні були жити не в наметах (юртах), а в будинках, як християни, і наприкінці XIII&nbsp;ст. у грамотах з'являється вираз «християнські куни», але на початку XIV&nbsp;в. цей вираз зникає, а з [[1347]]&nbsp;р. знову з'являється визначення [[куни|кунів]] як «ті, що живуть у наметах», тобто [[Кочівники|провадять кочовий спосіб життя]]. Алани-яси, як відомо за східноєвропейськими матеріалами, давно вже були осілими землеробами і, ймовірно, продовжували свої землеробські традиції в родючому ЯсшагуЯсшаґу. Можливо, що причина конфлікту 18 ясів із синами Кеверге укладена саме в цій специфіці відносин кочівників і хліборобів, де хлібороб завжди прагне звільнитися від залежності від кочівника.
 
У грамоті [[1323]]&nbsp;р. наводяться як імена згаданих 18 ясів, так і імена їхніх батьків, загалом 30 імен, що становлять науковий інтерес. Яські імена в українській транскрипції: Ларсан син Зокана, Івахан син Фурдуха, Яколус син Кешкене, Хареф син Амбултана, Деметрус син Пубула, Стефаніус син Бегзана, Паулус син Мокзуна, Андреас, Хакан, Захарас і Георгіус, Деметрус син Курмана, Гурз, Арпан, Андреас сини Звагана, Задух син Колхена, Георгіус син Мадьяра, Петрус син Хомоза.
Історики, аналізуючи ці відомості, бачать у грамоті вагомий документ, що свідчить про феодалізацію ясів. Автономія кунів в Угорщині гарантована грамотою короля Ласло в [[1279]]&nbsp;р. Верховним суддею кунів названий на ній народ («заступник» короля), який повинен був вирішувати спірні питання, що виникали між кунами і рештою населення країни; внутрішні ж справи вирішувалися їхніми власними ватажками. Всі грамоти, де згадуються куни, повідомляють про сім родів кунів, причому серед них немає відомостей про ясів, тоді як безсумнівно, що останні вже мешкали там і брали участь у військових походах на боці короля. Про хоробрість і мужність ясів грамоти мовчать, говорячи тільки про подвиги кунів. Отже, яси виступали під проводом кунів. Угорцям, котрі не володіли мовою кунів, не було відомо, зі скількох і яких саме етнічних елементів складалися куни, що прийшли зі сходу.
 
Згадані 18 ясів просили про те, щоб їх перевели в розряд королівських служивих людей. Цілком ймовірно, попередньо вони були підпорядковані у військових походах кунам. Адже куни самі служили угорським феодалам, неодноразово брали участь у їхніх походах. У грамоті [[1323]]&nbsp;р. йдеться про те, що сини Кеверге тримали ясів у підлеглому становищі. Після того, як король звільнив їх з-під влади синів Кеверге, яси змогли обрати собі суддю, тобто надалі роль судді виконував уже не родоначальник. Деякі історики вважають, що ця грамота не відображає початку загального процесу феодалізації, оскільки немає інших аналогічних документів, а про існування родової організації і про кочовий спосіб життя ясів джерела згадують ще довгий час. Ім'я Кеверге&nbsp;— кунського походження. Назви семи кунських родів відомі. Коли виникають кунські «сьоки» (адміністративна одиниця) всередині округу, їх теж стає сім. Один з таких сьоків знаходився саме в центрі розселення ясів&nbsp;— у Ясберені. У [[1339]]&nbsp;р. цей центр і сьок стали вже рівними з кунськими сьоками і, таким чином, можна зробити висновок, що яси і раніше мали свій самостійний рід, але він був підпорядкований, на думку істориків, кунам. Те, що на території ЯсшагаЯсшаґа мешкали куни,&nbsp;— безсумнівно; про це свідчить топоніміка. Куни підпорядкували собі ясів. Судячи з згаданої грамоти, яси виступали спільно: 18 ясів були представниками околиці Берені. Вони отримали привілеї від короля як певний народ (етнос), який і раніше служив королю, але був підпорядкований іншому народові&nbsp;— кунам. У грамоті підкреслюється їхня етнічна приналежність. Як суспільний прошарок яси в жодному разі не отримали б таких привілеїв. Вони вміло скористалися відповідним історичним моментом&nbsp;— початком процесу зміцнення на престолі влади короля Карла I, який прагнув обмежити певною мірою владу кунів.
 
В [[1301]]&nbsp;р. єдиною його опорою проти феодалів були куни. Вони не хотіли, щоб угорський престол зайняв чеський герцог і неодноразово робили військові походи проти чехів. В [[1317]]&nbsp;р. куни підтримували супротивника короля Карла І Копас. Боршу. Пізніше влада кунів стала зовсім небажаною для короля, і коли він отримав остаточну перемогу над феодалами, то грамотою [[1323]]&nbsp;р. обмежив владу кунів. Доти, як видно з вищевикладених фактів, у внутрішні справи кунів королі не втручалися. Припускають, що протиставлення кунів і ясів було навмисним кроком з боку короля<ref>Сабо Ласло. Ясский этнос Венгрии и этнография ясской культуры // Проблемы исторической этнографии осетин.&nbsp;— Орджоникидзе: Северо-Осетинский научно-исследовательский институт истории, филологии и экономики при Совете Министров Северо-Осетинской АССР, 1987.&nbsp;— С. 101—102.</ref>.
Через десятиліття, приблизно в [[1333]]–[[1334]]&nbsp;рр., з'являється згадка про першого відомого ватажка ясів Шандора. З цього свідоцтва ми дізнаємося, що його слуга Пал Секей поскаржився управителю області Сольнок на куна, на ім'я Іштван, який вкрав у нього речі. Яс Шандор згадується також в грамотах [[1335]]&nbsp;р. у зв'язку з тим, що він разом зі своїм озброєним слугою входив до королівського оточення у Вишеграді<ref name=autogenerated13>Калоев Б.&nbsp;А.&nbsp;Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк.&nbsp;— М. : Наука, 1996.&nbsp;— С. 93.</ref>.
 
Всі ці грамоти, однак, не вказують місця мешкання ясів, які згадуються в них. Вважають, що яські (аланські) поселення знаходилися на північному сході від Буди, на кордоні областей [[Піліш]] і Естергом. Джерела вказують на розташування яських поселень і поза [[ЯсшагЯсшаґ]]ом, далеко від нього, в землях [[Комаром (комітат)|Комаром]], [[Ноград (комітат)|Ноград]] і Барш, ближче до королівського двору, Дьйордь Дьйорффі вважає, що територія між Темешем і Нижнім Дунаєм також належала до числа ранніх яських поселень; одним із доказів цього, за його словами, є те, що назва місця Моксонд ([[1370]]: Moxond), що знаходиться тут, збігається з однією із яських назв (Mokzun), мешканці якого в [[1323]]&nbsp;р. мали певні привілеї<ref name=autogenerated13 />.
 
В [[1339]]&nbsp;р. центр ЯсшагаЯсшаґа місто Ясберень і його сьок (адміністративна одиниця) стали рівними з кунськими сьоками. До кінця XIV&nbsp;ст. у ясів з'являється невідомий раніше соціальний термін «капітан» (Sandrini capitanei Jazinorum). За словами дослідників, точне значення цього терміна досі неясне, але ясно, що термін «капітан» не пов'язаний зі структурою угорського суспільства і вживався на позначення вождів родів і племен. Дослідники звертають увагу на одночасну поява терміну «капітан» і у кунів (у грамоті [[1347]]&nbsp;р.) і роблять висновок про значну соціальну диференціацію кунів і ясів, коли знатні і незнатні протистоять один одному<ref name=autogenerated17 />.
 
У цьому зв'язку варто згадати лист Лайоша Таранто про те, що король Лайош Великий ([[1342]]-[[1350]]) у боях за Неаполь не дбає про куманів і «про інших язичників», яких він привів з собою. Під «іншими язичниками», на думку вчених, потрібно мати на увазі ясів, які в грамотах звичайно згадуються разом з куманами<ref>Хоргоши Э. Два этюда о ясах Венгрии // Аланы: Западная Европа и Византия.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, 1992.&nbsp;— С. 131.</ref>.
 
Поселення ясів на території сучасного ЯсшагаЯсшаґа (у минулому Пілісше) згадуються в [[1361]]&nbsp;р. у зв'язку з тим, що жителі яського села Арак, поряд із іншими поселеннями ясів, користувалися пасовищами в передгір'ях Матри. До числа так званих ранніх поселень на цій же території джерела відносять поселення Апаті (нині велике село [[Ясапаті]]) і нині не існуюче Надь (відоме з археологічних розкопок&nbsp;— Надьсаллаш), засновані в [[1391]]&nbsp;р. Однак, судячи з надьсаллашських археологічних знахідок, яси облаштувалися в ЯсшагуЯсшаґу набагато раніше, ніж вказують джерела, у період не пізніше кінця XIII&nbsp;— початку XIV&nbsp;ст. Серед цих знахідок, крім безлічі предметів матеріальної культури, характерних для ясів, є сліди фундаментальних будівель, що належали тільки осілому хліборобському населенню{{sfn|Калоев|1996|p=93-94}}.
 
Вважають, що процес формування яського населення в долинах річок Задьва і Тарна завершився в [[XV століття|XV&nbsp;ст.]] Існує й інша точка зору (Дьйордь Дьйорффі), за якою цей процес закінчується не в [[XV століття|XV&nbsp;ст.]], а в середині [[XIV ст.]] Питання про час остаточного завершення процесу заселення ясами нинішньої території розглядається і в роботах Ласло Сабо, який закінчення цього процесу пов'язує з роком отримання ясами незалежності ([[1323]]&nbsp;р.). З цього часу, вважає він, склалося компактне поселення ясів в місцевості Пілісше, яка, за його словами, тоді ж стала іменуватися [[ЯсшагЯсшаґ]]ом. Це твердження вченого обґрунтовується джерелами, що вказують на формування тут протягом століть яських поселень: Ясланд, Яношхіда ([[1283]]), Ясарок-саллаш ([[1356]]), [[Ясберень]] ([[1357]]), [[Ясапаті]] ([[1391]]), Ясалсосентдьёрдь ([[1399]]), Ясдожа ([[1433]]), Ясфенісару ([[1433]]), Ясіван ([[1466]]). Деякі з них наприкінці [[XV століття|XV&nbsp;ст.]] перетворилися на великі селища&nbsp;— [[Ясберень]], [[Ясапаті]], Ясдожа та ін.{{sfn|Калоев|1996|p=94}}.
 
В [[1458]]&nbsp;р. яси і куни мали свої адміністративні органи (сьоки), що розташовувалися в [[Ясберень|Ясберені]], вважалися самостійними, користувалися особливими привілеями, в той час як їхні сусіди&nbsp;— угорські селяни&nbsp;— відбували панщину, платили численні податі на користь своїх поміщиків. У тому ж році король Матяш, великий реформатор і просвітитель, дав вказівку королівському суду здійснювати керівництво економічними, адміністративними, військовими справами ясів і кунів{{sfn|Калоев|1996|p=198}}.
 
Ясам були надані привілеї, якими вони користувалися до [[1848]]&nbsp;р., а автономні права області ЯсшагЯсшаґ були скасовані лише в [[1876]]&nbsp;р.
 
== Яси під пануванням турків ==
Наприкінці [[XIV століття|XIV&nbsp;ст.]] почалися зіткнення [[угорці]]в з [[турки|турками]] на [[Балкани|Балканах]], але опір балканських держав рятував [[Угорщина|Угорщину]] від турецьких вторгнень. У [[Битва на Косовому полі|битві на Косовому полі]] в [[1389]]&nbsp;р. турки завдали поразки військам [[Боснія|Боснії]], [[Сербію|Сербії]], [[Болгарія|Болгарії]] та [[Волощина|Волощини]](у битві брав участь і угорський загін). Після цього турки вперше вторглися в південну Угорщину. Почалася важка боротьба угорців з турецькими завойовниками, подальша доля Угорської держави залежала від результату цієї боротьби.
 
[[Альфельд]], частина якого становив [[ЯсшагЯсшаґ]], став ареною турецької агресії. Перший турецький похід в землю ясів відбувся в [[1536]]&nbsp;р., унаслідок чого область була сплюндрована, а населення, що залишилося, стало концентруватися в [[Ясберень|Ясберені]]. Тут і в 12 яських селах в [[1550]]&nbsp;р. було переписано 752 родин, з них 437 родин мешкало в Ясберені. Після турецької навали [[1552]]&nbsp;р. на території ЯсшагаЯсшаґа в [[1572]]&nbsp;р., за неповними даними, жило вже 1049 сімей. Це пояснюється тим, що з інших областей рівнини до ЯсшагуЯсшаґу прийшла безліч людей. Але, на жаль, податковий перепис (дефтер) [[1550]]&nbsp;р. є не зовсім точним. Достовірно лише те, що стосується м. Ясберень. Оскільки раніше угорському королеві місто і пов'язані з ним 12 сіл разом платили данину щороку, а дану форму турки зберегли, то не потрібно було точно вказувати число родин у кожному селищі. При проведенні дефтера [[1550]]&nbsp;р. було зареєстровано низку прізвищ яського або [[куни|кунського]] походження, серед яких відзначаються Куча, Баксан, Шабуран, Барла, Гарган, Гога, Дурган, Бакатор, Бало, Бодон, Бодор, Бузган, Карачон, Кашкан, Олан (алан, на думку філологів), Тар, Токан. Фамільні імена Куча, Баксан, Барла, Карачон, Тар мають семантичні та фонетичні аналогії на Північному Кавказі. Фамільні імена з суфіксом «-он», як вважають дослідники, мають алано-яське походження. Ласло Сабо відзначає також прізвища, що явно вказують на яське походження їхніх носіїв (Яз, Яс) і побутували поза ЯсшагомЯсшаґом на території північної Угорщини.
 
Більшість прізвищ жителів [[ЯсшагЯсшаґ]]у має угорський вигляд, але це не означає, що носії даних прізвищ за походженням не були ясами: поступово вони змінили прізвища. Етнічне походження в [[XVI століття|XVI&nbsp;ст.]] ще жваво зберігалося у свідомості ясів. Оскільки в різних селищах зустрічалися абсолютно ідентичні прізвища, і на додачу у великій кількості, необхідно було вдаватися до різних прізвиськ, щоб відрізнити їх один від одного. Дещо пізніше замість колишніх прізвищ стали вживати тільки ці прізвиська, а прізвища поступово зникали. Так могли зникнути й яські прізвища. Ці «прізвиська» часто служили визначниками родів. Усередині родів були великі і малі родини. Аж до [[XV століття|XV&nbsp;ст.]] зустрічаються лише односкладові імена, двоскладові є дуже рідкісними, і носії їх зазвичай виконували певну суспільну функцію. В цей же час феодальні відносини окреслилися і в ЯсшагуЯсшаґу. Колишні родові володіння розбилися на сімейні, успадковувані певною родиною. Дещо пізніше у зв'язку з сегментацією родин таких прізвищ стало дуже багато, а їхнє відношення один до одного вже не мало значення. Необхідно було «придумати» нові прізвища, які могли б висловити нові відносини. У цей час могли зникнути яські прізвища, що існували ще в [[XIV століття|XIV&nbsp;ст.]]. Дуже цікаво, що угорські прізвища, незважаючи на їхнє переважання в селищах, не мають стількох варіантів, скільки їх мають прізвища яського типу. Це також свідчить про походження нових угорських прізвищ. До [[1550]]&nbsp;р. мешканці ЯсшагуЯсшаґу ще зберігали свою етнічну єдність, хоча більшість прізвищ стали угорськими. У цей час відбувалися суспільні зміни, й зміни у сфері прізвищ були пов'язані саме з цим. Після [[1550]]&nbsp;р. турки винищували населення ЯсшагуЯсшаґу, але незважаючи на це, навіть скептики, такі, як Ференц Фодор, вказували на цілу низку родин, які зберегли яське походження.
 
За народними переказами, яси дбали про самооборону, не покидали своїх сіл і, подібно до інших угорців, не йшли, рятуючись від турків. Пішовши зі служби з королівських військ, які розпалися, вони охороняли свої селища від турецьких та місцевих грабіжників. Це положення поділяють і угорські дослідники. Тим не менш і ясів не оминула страшна кривава навала турків, руйнування ними історичних і культурних пам'ятників, осквернення церков, перетворення їх на стайні. У ЯсшагуЯсшаґу показують кілька таких храмів, в тому числі монастир с. [[Яношхіда]], де, за хронікою, до приходу турків мешкали ченці, котрі поширювали серед ясів католицьку віру. Турки завоювали ЯсшагЯсшаґ в [[1552]]&nbsp;р. і побудували фортецю в [[Ясберень|Ясберені]]. Місто платило данину султанові, але перебувало у кращому становищі, ніж інші поселення ЯсшагуЯсшаґу. Різними привілеями населення залучалося назад в [[Ясберень]] і він зростає: на лівому березі Задьви виникає католицький район міста Ясварош, на правому&nbsp;— протестантський Мадьярварош. Цей поділ відноситься до XVI&nbsp;ст. Найбільш критичний період в житті ЯсшагуЯсшаґу настав після взяття турками м. Егера в [[1596]] р, коли ЯсшагЯсшаґ майже спорожнів, а адміністративно був включений в Егерський турецький вілайєт. Біженці з ЯсшагуЯсшаґу розселяються серед хайду в Північно-Східній Угорщині і в фортеці Фюлек. В [[1608]]&nbsp;р. яси присутні на коронації Матяша II Габсбурга під своїм прапором. Отже, хоча яси під час турецького завоювання і зазнали великих втрат, вони не були винищені і збереглися як етнографічна група. Цьому питанню присвячено дослідження Ласло Сабо, який показав, що незгадування ЯсшагаЯсшаґа в письмових джерелах 1599—1608&nbsp;рр. аж ніяк не свідчить про загибель його населення і наступній заміні його іншим населенням (як думали окремі вчені). Як вважає Ласло Сабо, яське населення не загинуло, а прийняло й асимилювало нових поселенців, прищепивши їм свою культуру, «яси зберегли велику роль у формуванні вигляду району та народу, що його населяв, не тільки по крові і антропологічно, а й з точки зору культури»<ref>Кузнецов&nbsp;В.&nbsp;А. Алано-осетинские этюды.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, 1993.&nbsp;— С. 134—136; Сабо Ласло. Ясский этнос Венгрии и этнография ясской культуры // Проблемы исторической этнографии осетин.&nbsp;— Орджоникидзе: Северо-Осетинский научно-исследовательский институт истории, филологии и экономики при Совете Министров Северо-Осетинской АССР, 1987.&nbsp;— С. 105—106</ref>{{sfn|Калоев|1996|p=69-70, 200}}.
 
Доба панування турків, а особливо час після вигнання їх із Угорщини вважаються періодом масового осідання в яських селах нових прибульців ззовні, що значно прискорило процес асиміляції ясів угорцями. Після [[1608]]&nbsp;р. як надор (намісник короля), так і турецький султан вмовляли населення повернутися на свої колишні місця; поміщики відпускали тих, хто тимчасово пішов з ЯсшагуЯсшаґу або КуншагуКуншаґу. Багато кріпаків знайшли притулок на території ЯсшагуЯсшаґу в [[XVII століття|XVII]]-[[XVIIІ|XVIIІ ст.]]. Вони часто змінювали свої прізвища і таким чином ховалися. Серед кріпаків-біженців було багато старих парубків, які не мали власності. Частину їх складали [[палоці]], які пішли з великих сімей, що їх гнобили, й вступили у шлюбні зв'язки з ясами. Вони ставали повноправними мешканцями селищ, і громада боронила своїх нових членів. Ласло Сабо, розглядаючи це питання, вважає, що іммігранти асимілювалися ясами. Прибульці розселялися некомпактно, тому вони не робили помітного культурного впливу на ясів<ref>Сабо Ласло. Ясский этнос Венгрии и этнография ясской культуры // Проблемы исторической этнографии осетин.&nbsp;— Орджоникидзе: Северо-Осетинский научно-исследовательский институт истории, филологии и экономики при Совете Министров Северо-Осетинской АССР, 1987.&nbsp;— С. 113;</ref>{{sfn|Калоев|1996|p=201}}.
 
Вважають, що турки були відносно лояльні до ясів і особливо кунів, знаходячи спорідненість з ними за мовою. У турецьких документах є маса листів жителів ЯсшагаЯсшаґа, особливо Ясберень, адресованих властям і вимагали прийняття заходів проти грабежу і розбою, в яких брали участь не тільки турецькі солдати-розбійники, а й угорці. Тому турецькі і королівські влади повели спільну боротьбу проти цього широко поширеного явища. В [[1617]]&nbsp;р. [[паша]] м. [[Егер]]а, куди входив адміністративно і ЯсшагЯсшаґ, видав розпорядження, за яким мешканці яських сіл мали право затримувати і передавати злодіїв-угорців кадію або королівським властям. Як випливає з цього документа, турки дозволяли судити злодіїв і навіть страчувати. В [[1640]]&nbsp;р., наприклад, вони вперше стратили таких грабіжників-угорців, а в [[1651]]&nbsp;р. так само вчинили з крадіями-турками{{sfn|Калоев|1996|p=70, 98-99}}.
 
Сформовану під час окупації обстановку розбою і грабежу в ЯсшагуЯсшаґу, як і по всій країні, наочно характеризує лист від [[2 липня]] [[1640]]&nbsp;р. мешканців Ясберені на ім'я сина Хасана Алі, кадію м. Хатвані. У ньому, зокрема, говориться: «З ворожої країни в наше місто і довколишні села приходять гайдуки і розбійники, крадуть у нас коней, одяг та інші речі. У нас є ціла низка указів про те, що ми маємо право затримувати злодіїв і з дозволу мірліва розіп'яти або стратити їх у тому селі, де ми їх спіймали. Нещодавно ми затримали трьох ворожих солдатів за крадіжку і хочемо їх стратити. Просимо надіслати рішення суду про те, що ми маємо на це право за законом». Зазначена ситуація&nbsp;— поширене явище не тільки в ЯсшагуЯсшаґу&nbsp;— була наслідком загального занепаду тут економіки, розрухи, зубожіння населення. Головні галузі господарства (землеробство, скотарство) ясів і кунів були сплюндровані, втрачено багато домашніх промислів і ремесел, пов'язаних із ними. Неозорі простори Альфельда прийшли в запустіння.
 
Однак незабаром турки, зрозумівши вади своєї політики, стали заохочувати розвиток у кунів їхнього традиційного заняття&nbsp;— скотарства, головним чином розведення великої рогатої худоби, а у ясів&nbsp;— землеробства і виноградарства. Характерно, що з метою економії зерна турки, як свідчить документ від [[20 червня]] [[1640]]&nbsp;р., заборонили ясам варити навіть їхній традиційний напій&nbsp;— пиво. У період турецького панування яси, як і куни, перебували під подвійним податковим пресом&nbsp;— короля і турецьких окупантів, сплачуючи їм натурою і грошима. Так, в [[1558]]&nbsp;р. жителі 14 яських сіл поставляли королівському двору 1 200 кварт (1 кварта становить 20-25 кг) пшениці, стільки ж ячменю, дещо менше проса, певну кількість вершкового масла, сиру, 10 голів забійної худоби, а також сплатили 400 форинтів. Зрозуміло, це не було межею. Кількість перерахованих обкладань з волі короля могло змінюватися, але тільки в більшу сторону. І тим не менше вони не йдуть у жодне порівняння з тими поборами, яких вимагали турки. Не обмежуючись податками, вони, крім того, штрафували ясів з усіляких приводів, змушуючи нести різні додаткові повинності. Про це говорять адресовані окружній турецькій владі численні скарги ясів на свавілля і беззаконня місцевих ставлеників&nbsp;— кадіїв і емінів.
 
Одна з таких скарг: вона складена в червні [[1575]]&nbsp;р. на ім'я [[Буда]]йського дефтердара (начальника), яси скаржаться на свавілля свого еміна, що бере податі навіть за право поховати померлого, не рахуючись з можливостями його сім'ї. «Якщо раніше,&nbsp;— пишуть вони,&nbsp;— ми ховали за своєю старою традицією, то тепер повинні брати дозвіл на це від еміна, виплачуючи йому 32 акче. Якщо помирає бідна людина, ми ходимо по домівках села і збираємо гроші, щоб сплатити цю суму». Певну плату брали і за право отримання спадщини. Поряд з цим яси зобов'язані були виконувати безліч повинностей на користь еміна, не передбачених законом турецької влади. «Наш емін,&nbsp;— скаржилися яси турецькому чиновнику,&nbsp;— силою змушує нас працювати на себе&nbsp;— сіяти, жати, молотити, косити сіно, сушити і возити його. Він бере з нас податки з дров і сена. Кроме того, він бере з нас більше грошей, ніж встановлено вищим начальством». Широко, як вказувалося, була поширена система штрафів, введена турками в ЯсшагуЯсшаґу. Вони бралися місцевими чиновниками по всяких приводів, часом не передбачених, ніякими законами. У цьому відношенні дуже характерно припис султана [[Мехмед IV|Мехмеда IV]] від [[5 листопада]] [[1668]]&nbsp;р. кадію м. [[Егер]]а, в якому, зокрема, говориться: «Я отримав від мешканців Ясберені заяву: „Якщо хто-небудь на території міста або на своїй земельній ділянці з власної необережності впаде з дерева, коня, осла, воза чи даху, потоне або згорить, помре від блискавки або тому, що на нього впала стіна, тощо… під цим приводом з нас беруть виру (штраф) у розмірі 7000-8000 акче … Перевірте і доповісте. Це порушення моїх раніше виданих указів, які забороняють подібне“. Згідно з іншими документами, еміни стягували мита без доведення вини, з власної волі, постійно підвищували їхні суми, обкладали ними осіб, причетних до участі у бійці, кровної помсти, крадіжці тощо, а також сім'ї померлого і засуджених до страти.
 
У той же час майже 150-річне панування турків не могло не залишити в пам'яті народній чимало кумедних і комічних випадків, що передавалися з покоління в покоління, вперше записаних і виданих класиком угорської літератури, ясом за походженням [[Ференц Мора| Ференцом Морою]]. Ця книга користується великою популярністю особливо серед молоді. Ці епізоди яскраво характеризують спосіб життя турецьких агресорів, їхні взаємини з місцевим населенням. Зокрема розповідають, що угорські та турецькі священики настільки здружилися між собою, що сидячи в шинку, пили спочатку за Магомета, потім за католицьку церкву.
 
== Післятурецький період ==
[[Файл:Cumania-Jazygia-1700s.png|250px|thumb|left|[[ЯсшагЯсшаґ|ЯзигіяЯзиґія-ЯсшагЯсшаґ]] (ліловимсвітло-фіолетовим кольором) у [[XVIІІ століття|XVIII&nbsp;ст.]] у складі Габсбургського [[Королівство Угорщина|Королівства Угорщини]]]]
 
Турецька агресія, яка відбулася на початку [[XVI століття|XVI&nbsp;ст.]], забрала життя мільйонів угорців, не пожаліла вона і ясів і кунів. Особливо сильно була спустошена область КішкуншагКішкуншаґ, де майже не залишилося жителів. Після вигнання турків сюди в першій половині [[XVIІІ століття|XVIІІ ст.]] поряд з кунами стали переселятися і яси з ЯсшагуЯсшаґу. Переселення ясів продовжувалося і в наступний період. У результаті в КішкуншагуКішкуншаґу облаштувалося понад 40 тис. ясів, які населяють нині десять великих сіл (міст) і безліч хуторів. Селища ці відомі під такими назвами: Кішкундорожма ([[1717]]&nbsp;р. заснування), Кішкунмайша ([[1743]] р), Кішкунфеледьгаза ([[1743]] р), [[1852]]&nbsp;— [[1880]]&nbsp;рр. заснування: Керекадьхаза, Лайошміже, Ладоньбене, Язкараене, Кочшер, Кара, Яссентласло{{sfn|Калоев|1996|p=24}}.
 
До кінця [[XVI століття|XVI]]&nbsp;— початку [[XVIІ століття|XVIІ ст.]] завершилося феодальне закріпачення угорських селян. Але в ЯсшагуЯсшаґу великого землеволодіння не було, яси залишалися особисто вільними, що і відображено в документах („szabad kun“, „szabad jasz“). У цьому чималу роль зіграли їхні привілеї&nbsp;— яси постачали уряду воїнів. У грамотах вони нерідко іменуються „шляхетними ясами“. Але 11 січня [[1702]]&nbsp;р. ці королівські пільги були втрачені: ЯсшагЯсшаґ і обидва Куншаги (Великий і Малий) були продані імператором Ліпотом Тевтонскому лицарському ордену за 500000 рейнських форинтів. Почалася тривала боротьба ясів і кунів за свободу і повернення привілеїв.
 
В [[1703]]&nbsp;р. в Угорщині спалахнула національно-визвольна війна проти австрійського панування під керівництвом [[Ференц II Ракоці|Ференца Ракоці]]. Природно, що волелюбні яси і куни взяли в ній активну участь. Не обмежуючись виплатою великого річного податку, управління [[Тевтонський орден|Тевтонського ордену]] хотіло запровадити в Яскуншагу велике поміщицьке господарство і насадити тут насильно феодальні відносини. Яси і [[куни]], що посилалися на минулі свободи і давні привілеї та бажали звільнитися від тяжких повинностей, одними з перших приєдналися до повстання Ракоці. Військові загони ясів і кунів брали участь у боротьбі до її закінчення, а [[ЯсшагЯсшаґ]] став найважливішим військово-операційним базисом визвольного руху. Яскуншаг, що посідав розвинене сільське господарство, слугував джерелом постачання армії Ракоці. У свою чергу Ракоці спеціальним указом повернув ясам і кунам їхні привілеї, але зобов'язав кожного мешканця Яскуншагу, здатного носити зброю, брати участь у повстанні.
 
У [[1711]]&nbsp;р. повстання під проводом Ракоці закінчилося поразкою. [[ЯсшагЯсшаґ]] був зайнятий іноземними військами, були відновлені органи управління [[Тевтонський орден|Тевтонського ордену]], почалося відновлення поміщицького землеволодіння. На цьому тлі спостерігається деяке зростання селянських господарств і посилення селянського стану. Але яси і куни зібрали необхідну суму і, прийнявши на себе зобов'язання виставляти 1000 кавалеристів в королівські війська, [[1745]] р внесли цей викуп імператриці [[Марія-Терезія|Марії-Терезії]], повернувши колишні свободу і привілеї. Виплата Марії-Терезії величезним тягарем лягла на економіку ЯсшагуЯсшаґу і загальмувала його розвиток. Розповідають, що від такої непосильної плати господарство ясів довго не могло оговтатися. Цій події присвячений пам'ятник в міському саду Ясберені, на якому напис свідчить, що яси відкупилися від німецького магната. Незважаючи на те, що всі яси були визнані юридично рівноправними, фактична різниця між багатою соціальної верхівкою&nbsp;— „капітанами“ і рядовою масою стала ще помітнішою{{sfn|Кузнецов|1993|p=135—13}}{{sfn|Калоев|1996|p=117}}.
 
Припинення внутрішніх війн на початку [[XVІІI століття|XVIІІ ст.]] створило передумови для відновлення господарства, почалася обробка пустуючих земель і економічне освоєння земель Угорщини. У зв'язку з посиленням феодальної експлуатації в північних і західних комітатах почався масовий відхід селян у південні райони, що вимагали робочої сили. На тлі цих соціально-економічних процесів починається відтік яського населення у південніші райони країни. Чимало яських родин розселяється в районах міст Кечкемет, Кішкунфеледьгаза, Кунсентмартон та інших. Прикладом такого досить далекого переселення і освіти хуторів-таньа може бути село Лайошміже недалеко від Кечкемета, у XVIII—XIX&nbsp;ст. колишнє володіння міста Ясберень. Степ в околицях Лайошміже використовувався для випасу худоби. У 1745&nbsp;р. два яські селища&nbsp;— Ясфенісару і Ясалшосентдьйордь&nbsp;— викупили у поміщика Фельдварі степ Кара на правому березі Тиси, а жителі с. Ясалшосентдьйордь крім того володіли віддаленій степом Кішсаллаша між Кішкунфеледьгаза і Чонград. Під час весняного вигону худоби стада, що просувалися в Кішсаллаш, мали зупинку і відпочинок у степу Кара<ref name=autogenerated16>Кузнецов В.&nbsp;А.&nbsp;Алано-осетинские этюды.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, 1993.&nbsp;— С. 140.</ref>.
 
За новим переписом (1784—1787&nbsp;рр.), чисельність жителів майже у всіх яських селах різко збільшилася, що пояснюється не тільки природним приростом, але і припливом вихідців з інших регіонів, осіданням після вигнання турків, чималим числом залишилися турецьких ремісників&nbsp;— мідників, чув'ячників, кравців, що увійшли до цехових об'єднань ЯсшагуЯсшаґу. Характерно, що, за тим самим переписом, ремісники, помилково іменовані тут містянами, в цілому становили велику кількість серед населення великих яських поселень: у Ясберені&nbsp;— 1110 осіб, у Ясароксаллаші&nbsp;— 507, Ясапаті&nbsp;— 402, Ясдожі&nbsp;— 143 і&nbsp;т.&nbsp;д.{{sfn|Калоев|1996|p=43}}.
 
Кавалерійський полк з яських воїнів (2500 чоловік) бився під прапором Кошута в революції [[1848]]&nbsp;— [[+1849]] рр. Деякий час штаб Кошута розташовувався в головному місті ясів. В один із передреволюційних років гостював тут і національний герой Угорщини, поет Шандор Петефі, який присвятив місту Ясберень і його мешканцям один зі своїх чудових віршів<ref name=autogenerated4>Магометов А.&nbsp;Х.&nbsp;Взаимодействие культур иранских (скифов, сарматов и алан) и финно-угорских народов // История, этнография и культура народов Северного Кавказа.&nbsp;— Орджоникидзе: Северо-Осетинский государственный университет им. К.&nbsp;Л.&nbsp;Хетагурова, 1981.&nbsp;— С. 33.</ref>. Після скасування яскунських привілеїв у [[1848]]–[[1849]]&nbsp;рр. почався процес поділу земель Куншагу, що супроводжувався переселенням мешканців ЯсшагуЯсшаґу на новопридбані землі з використанням їх під землеробство<ref name=autogenerated16 />.
 
Дуже великою подією для всіх угорців стало будівництво охоплюючої різні регіони країни залізниці, особливо інтенсивне з середини XIX&nbsp;ст. і до початку Першої світової війни. Перша залізниця пройшла по Сольнокській області ще в [[1847]]&nbsp;р., а головний шлях [[Сольнок]]-[[Дебрецен]] був відкритий у [[1857]]&nbsp;р. У [[1880]]–[[1890]]&nbsp;рр. була побудована ціла мережа залізниць місцевого значення. Однак залізнична мережа обійшла стороною більшу частину яських поселень, як і багатьох кунських. Область [[ЯсшагЯсшаґ]] із її центром [[Ясберень]] залишилася осторонь від цієї магістралі на кілька десятків кілометрів, що не могло не викликати занепаду її колишньої могутності, змінити її самоврядування. Прагнення ясів і кунів здійснити своїми засобами будівництво залізниць на їхніх територіях у необхідних масштабах не мало успіху, на що вказували і деякі угорські вчені: „Звиклі до вільних стосунків виробництва товарів і торгівлі,&nbsp;— писав Геза Чех,&nbsp;— яскуни хоча і підключилися до будівництва залізниць, однак через брак капіталу виявилися нездатними побудувати густу і відповідну їхнім інтересам мережу залізниць. Їхніх грошових капіталів вистачило тільки на те, щоб побудувати короткі залізничні гілки, що підходили до головних залізничних магістралей (Ясапаті-Уйсас і Мезотур-Туркеве), або ж підключитися до підприємництва великих поміщиків, які й фінансували це починання. Будівництво місцевої залізниці Мезотур-Туркеве є прикладом крайньої самопожертви з боку населення“. Відкриття в Яскуншагу залізниць дало змогу розвинути його зв'язки з іншими регіонами країни, підняти сільське господарство, торгівлю, кустарні (цехові) промисли, що мали давні традиції, особливо в [[ЯсшагЯсшаґ]]у.
 
В [[1867]]&nbsp;р. Яскунський троїстий союз був скасований. Яси і куни позбулися одного з важливих своїх привілеїв&nbsp;— територіального самоврядування. Тепер [[ЯсшагЯсшаґ]] і НадькуншагНадькуншаґ були включені до складу Сольнокської області, а Кишкуншаг&nbsp;— Пештської. Ясберень як адміністративний і торговельний центр Яскуншагу втратив своє колишнє значення і, не маючи матеріальної підтримки, поступово занепав<ref name="ReferenceA">Калоев Б.&nbsp;А.&nbsp;Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк.&nbsp;— М.: Наука, 1996.&nbsp;— С. 122.</ref>.
 
Багато ясів, не маючи засобів до існування, тинялися зі своїми візками в пошуках заробітку, працювали землекопами на залізничних будівництвах, прокладали зрошувальні та обвідні канали. Ще на початку ХХ ст. селяни, шукаючи шляхів виходу з-під соціального і економічного гніту, стали об'єднуватися, домагаючись поліпшення свого становища. В [[1910]]&nbsp;р. в ЯсшагуЯсшаґу був створений революційний комітет робітників і селян, який виступав за соціальну справедливість. Він видавав журнал „Ясберень“, у якому друкувалися статті, спрямовані проти Першої світової війни, через що він був закритий у [[1915]]&nbsp;р. Яси, що опинилися в Росії у складі бригади інтернаціоналістів, активно підтримали большевицьку революцію. У період угорської демократичної революції ([[1918]]&nbsp;р.) ЯсшагЯсшаґ вважався одним із перших регіонів, де були створені робітничо-селянські ради<ref name="ReferenceA"/>.
 
Після закінчення Другої світової війни, при соціалістичному режимі в яскуншагському регіоні було побудовано найбільше число залізниць. Тоді ж стало можливим провести залізничну гілку до центру ЯсшагаЯсшаґа&nbsp;— Ясберені. Почала розвиватися сучасна промисловість. Був збудований холодильний комбінат ім. [[Лел (угорський вождь)|Лела]], на якому трудився багатотисячний колектив{{sfn|Калоев|1996|p=121—122}}.
 
== Антропологія ==
Етнічна відособленість дозволила ясам зберегти не тільки самоназву, а й деякі відмінності фізичного типу, низку етнопсихологічних особливостей. За словами мешканців [[ЯсшагЯсшаґ]]у, в [[Угорщина|Угорщині]] ясів легко впізнають за їхнім зовнішнім виглядом, кажучи: „У нього яське обличчя“. Відомо, що відмітні риси ясів у цьому плані відзначають і угорські антропологи. За дослідженням угорського антрополога, наукового співробітника [[Кечкемет]]ського окружного музею Дьюли Хенкеї, яси характеризуються близькою схожістю зовнішнього вигляду з північнокавказькими аланами. З 15100 обстежених ним суб'єктів абсолютна більшість відноситься до туранідського типу, за яким яси характеризуються високим і середнім ростом. Існування у ясів переважно ендогамних шлюбів сприяло збереженню їхнього фізичного типу. В цілому ж яси мають східно-кавказький тип, в той час як куни&nbsp;— середньоазійсько-памірський. У багатьох своїх церквах яси зображують своїх предків-аланів у вигляді піших і кінних воїнів високого зросту, одягнених в бойові обладунки. Відомо, що такими нерідко зображають аланів і осетинські художники. Високий зріст аланів, що відзначається стародавніми авторами, підтверджується і даними угорських археологів. Так, переважна більшість чоловічих скелетів знайдених в яському могильнику Надьсаллаші, неподалік від села [[Ясдожа]], за словами дослідників&nbsp;— археологів Сольнокського музею, відрізняються високим зростом. Виявлені тут же в могильниках багаті жіночі прикраси і зброя воїнів мають багато аналогій із подібними знахідками в аланських катакомбах ст. [[Змійська|Змійської]] в Північній Осетії. Яси зберегли фізичний вигляд своїх предків, будучи нерідко високими на зріст, і багато з них за рисами обличчя мало відрізняються від осетинів{{sfn|Калоев|1996|p=20-21, 34, 65, 74-75}}.
 
Етнокультурний зв'язок угорських ясів із алано-осетинським етнічним масивом [[Північний Кавказ|Північного Кавказу]], що пунктирно вловлюється за археологічними даними з могильника Надьсаллаш, знаходить підтвердження у висновках інших наукових дисциплін. Тут слід виділити два принципово важливих факти. Особливе значення для етнічної діагностики мають висновки антропологів Тетяни Гладкової і Тібора Тота, засновані на спеціальному дослідженні [[Дерматогліфіка|дерматогліфіки]] угорців. У ході дослідження були зібрані відбитки долонь і пальців чоловіків у різних сільських районах [[Угорщина|Угорщини]], в тому числі мешканців [[ЯсшагЯсшаґ]]а. Зокрема, в останньому вивчена група мешканців с. [[ЯсапатіЯсопати]]. Висновок антропологів щодо даної групи однозначний: „Група«''Група [[ЯсапатіЯсопати]] в пальцевих візерунках виявляє найбільшу схожість із кавказькими осетинами“осетинами''»<ref name=autogenerated3>Кузнецов В.&nbsp;А.&nbsp;Алано-осетинские этюды.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, 1993.&nbsp;— С. 132.</ref>.
 
== Мова ==
 
== Етнопсихологія ==
В угорській є слово „серен“, що означає „діяльний“, „старанний“, „розторопний“, „перевірений“, яке безумовно відповідає осетинському „сæрæн“&nbsp;— „енергійний“, „діяльний“, „перевірений“, „умілий“. Цікаво, що угорці це слово застосовують до мешканців ЯсшагуЯсшаґу як їхню характерну, нібито, рису<ref name=autogenerated8 />. Як і угорцям в цілому, їм притаманні широка гостинність, доброта характеру, невимушеність у поводженні, що споріднюєїх з горянами Північного Кавказу. Хоча в угорців, у тому числі ясів, не прийнято проказувати тости, а тим більше підносити почесні келихи, гість у них оточений турботою і увагою, він зобов'язаний пити хоча б нарівні з іншими, його розважають жартами, піснями, грою на музичних інструментах{{sfn|Калоев|1996|p=21}}. Говорячи про відмінність між кунами і ясами, угорці стверджують, що перші відрізняються твердим характером, запальністю, часто необдуманими вчинками, не є господарями свого слова; другі, за їхніми словами, позбавлені цих недоліків, в той же час рішучі в досягненні своїх цілей, але можуть і не виконати обіцяне, якщо це розходиться з їхніми інтересами{{sfn|Калоев|1996|p=28}}.
 
== Сільське господарство ==
 
=== Землеробство ===
Яси принесли з собою до [[Угорщина|Угорщини]] традиції землеробства, скотарства, розвиток домашніх промислів і ремесел. Знахідки в могильнику Надьсаллаш підземних житлових будівель ([[XIII століття|XIII]]-[[XIV століття|XIV&nbsp;ст.]]) вказують на осілий спосіб життя ясів з самого початку їхньої появи в Угорщині. Це означає, що головним їхнім заняттям було землеробство, властиве всяким осілим жителям. На давні землеробські традиції ясів, занесені ними з прабатьківщини, вказують і дані „Словника“, з яких випливає, що вони були знайомі з назвами основних хлібних злаків ще задовго до прибуття в Угорщину. Важливе значення для розвитку землеробства у ясів мали і сприятливі природні умови ЯсшагаЯсшаґа, територія якого на відміну від території Великих кунів ([[Надькуншаг]]а) була врятована від згубних весняних розливів річок. Займаючи обширну Угорську низовину, Надькуншаг щорічно затоплювався весняними паводками річок [[Тиса|Тиси]] і [[Кереш]]а, чого не можна сказати про [[ЯсшагЯсшаґ]], розташований на узвишші{{sfn|Калоев|1996|p=122—123}}.
 
Про стародавні землеробські традиції ясів свідчить і той факт, що серед продуктів, які поставлялися ними до королівського двору, переважали хлібні. Ясів відрізняло приватне спадкове землекористування, у разі втрати власника земля переходила близьким родичам за чоловічою лінією, але не за жіночою, бо дружина не мала права на землю. Малоземелля, від якого особливо потерпали багатосімейні, змушувало ясів купувати землю далеко за межами ЯсшагуЯсшаґу, зокрема в Кишкуншагу, а також орендувати її, сплачуючи за оренду третину або половину, за угодою, отриманого врожаю.
 
У ясів і кунів не було поміщиків, в той час як поряд з ними у рівнинній зоні Угорщини аж до Революції [[1848]]&nbsp;р. існували напівзалежні селяни. У період турецької агресії багато поміщиків, кинувши своїх селян напризволяще, тікали звідти на північ, ховаючись там в замках і фортецях. Після вигнання турків, повернувшись назад, вони вже не змогли змусити своїх селян підкорятися; останні формально стали напівзалежними, вели власне господарство як могли{{sfn|Калоев|1996|p=123}}.
 
Найважливішим моментом господарського життя ясів була наявність у них хутірської системи, що сприяла розвиткові головних галузей господарства&nbsp;— землеробства і скотарства. Розвивалася ця система шляхом купівлі земель за межами ЯсшагаЯсшаґа, насамперед у Кішкуншагу. Хутори виникали на куплених ділянках, що використовувалися спочатку для утримання худоби, а потім для обробітку хлібних злаків, розведення городніх культур, садів і виноградників. За даними Ласло Сабо, в самому ЯсшагуЯсшаґу хутірська система отримала особливо широке поширення на початку [[XX століття|XX ст]]. Так, якщо в с. ЯсапатіЯсопати у [[1855]]&nbsp;р. було всього 38 хуторів, то в [[1940]]&nbsp;р. їх уже нараховувалося 600. Завдяки цій системі, що не отримала розвитку у кунів в Надькуншагу, яси тут ще в в [[XVIII століття|XVIII&nbsp;ст.]] провадилили [[Інтенсивне сільське господарство|інтенсивне землеробство]], розширювали посівні площі, плекали городи, сади й виноградники. Проте до середини [[XIX століття|XIX&nbsp;ст.]] провідне місце в господарстві в них зайняло скотарство, в якому переважало вівчарство. Лише з другої половини [[XIX століття|XIX&nbsp;ст.]] співвідношення між землеробством і скотарством різко змінилося на користь першого. З переходом пасовищних земель під посів скорочувалося поголів'я худоби. Втім, аналогічний процес в цей же час спостерігався на всій рівнинній зоні Північного Кавказу, України та півдня Росії. Капіталістичний ринок тут дедалі більше вимагав поставки товарного зерна, тоді як у кунів скотарство раніше залишалося провідною галуззю господарства, для розвитку якої була обширна кормова база на території Надькуншагу, малопридатного для землеробства. ЯсшагЯсшаґ і досі залишається великим постачальником сільськогосподарських товарів, зокрема хліба, м'яса, фруктів, овочів і молочних продуктів{{sfn|Калоев|1996|p=16, 24, 124}}. Сусідні з ЯсшагомЯсшаґом угорці вважають, що яси перевершують їх у землеробстві та ремеслах<ref>Fél Edith, Hofer Támas. Proper Peasants: Social Relations in Hungarian Village.&nbsp;— Chicago: Aldine Publishing Company, 1969.&nbsp;— P. 20.</ref>.
 
Із втратою ясами рідної мови були втрачені їхні землеробські і скотарські терміни. Відтепер їх замінили загальноугорські, серед яких чимало тюркських і слов'янських нашарувань. Так, пшениця називається у них „буза“, а ячмінь&nbsp;— „арпа“, що відповідає тюркським назвам; жито ж іменується „рош“ тощо. Головна увага в господарстві приділялася хлібу, який здебільшого займав половину посівної площі. Одним з найбільш поширених злаків вважалася пшениця, що давала високий урожай навіть на піщаних землях Кішкуншагу, де для її помелу було безліч вітряних млинів. Навколо Кішкунфеледьгази, наприклад, їх налічувалося понад 100. Основною злаковою культурою був ячмінь, який використовувався здебільшого для пивоваріння. Його сіяли спеціально для приготування пива і на корм коням. Навіть у період повсюдного поширення кукурудзи в Угорщині ([[XVIII століття|XVIII&nbsp;ст.]]) і витіснення нею інших хлібних злаків ячмінь у ясів переважав. Жито і кукурудза (кукоріка) становили порівняно невеликі посівні площі.
 
У Надькуншагу структура розподілу культурних рослин була іншою, ніж у ЯсшагуЯсшаґу. На межі XIX—XX&nbsp;ст. центральну площу в господарстві займали хліб і кукурудза. Кормові рослини займали понад половину своєї посівної площі і навіть посеред кукурудзи сіяли кабачки. У ЯсшагуЯсшаґу кормові рослин різноманітніші. Більшу частину кукурудзи куни продавали, тоді як яси використовували кукурудзу як фураж для своїх тварин. У ЯсшагуЯсшаґу кукурудзу вирощували як городню рослина аж до [[1950]]&nbsp;р. У її посіві велику роль відігравала ручна праця, машинами тут не користувалися; Прийоми збирання кукурудзи в ЯсшагуЯсшаґу також різко відрізнялися від надькуншагських прийомів. Навіть сама назва кукурудзи відрізнялася: в ЯсшагуЯсшаґу&nbsp;— „кукуріца“, в Надькуншагу&nbsp;— „тенгері“<ref>Калоев&nbsp;Б.&nbsp;А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк.&nbsp;— М.: Наука, 1996.&nbsp;— С. 124—125; Калоев Б.&nbsp;А.&nbsp;Поездка к венгерским ясам // Советская этнография.&nbsp;— 1984.&nbsp;— №&nbsp;6.&nbsp;— С. 103; Сабо Ласло. Ясский этнос Венгрии и этнография ясской культуры // Проблемы исторической этнографии осетин.&nbsp;— Орджоникидзе: Северо-Осетинский научно-исследовательский институт истории, филологии и экономики при Совете Министров Северо-Осетинской АССР, 1987.&nbsp;— С. 108.</ref>.
 
Поза орними землями (на берегах річок і в виноградних садах) в ЯсшагуЯсшаґу культивували різноманітну зелень. Поширення набули овочеві і баштанні культури, а також фруктові сади і виноградники. [[Виноградарство]] нерідко ставало провідною галуззю кооперативних господарств ясів. Так, у с. Яссентандраш в [[1989]]&nbsp;р. найбільші прибутки кооператив отримав від продукції виноградних і садових плантацій. Маючи власні пункти торгівлі в Будапешті, господарство безпосередньо реалізувало продукцію цих галузей. Особливо сади і виноградники ясів в Кішкуншагу славляться своїми давніми традиціями, розмірами займаних площ і високими смаковими якостями, спричиненими місцевими природними умовами. З технічних культур особливо сильно були поширені в ЯсшагуЯсшаіу і за його межами посіви льону. З коноплі робили одяг і предмети домашнього вжитку. Про це свідчать представлені в музеях ручні прядки, інші пристосування для обробки і отримання конопель, зразки лляної тканини, вироби і одяг з неї<ref>Калоев&nbsp;Б.&nbsp;А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк.&nbsp;— М.: Наука, 1996.&nbsp;— С. 125; Сабо Ласло. Ясский этнос Венгрии и этнография ясской культуры // Проблемы исторической этнографии осетин.&nbsp;— Орджоникидзе: Северо-Осетинский научно-исследовательский институт истории, филологии и экономики при Совете Министров Северо-Осетинской АССР, 1987.&nbsp;— С. 110.</ref>.
 
Нарешті, яси сіяли багато кормових трав, головним чином на хутірських і садових ділянках. Значну частину землі в кожному господарстві займали луки і ті ділянки, де вирощували кормові рослини. Сільськогосподарський реманент ясів був вельми схожий на той, який застосовувався в Україні та на Північному Кавказі, особливо це стосується важкого дерев'яного передкового плуга, іменованого угорцями (отже, й ясами) „еке“. У нього запрягали до чотирьох пар волів<ref>Калоев&nbsp;Б.&nbsp;А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк.&nbsp;— М.: Наука, 1996.&nbsp;— С. 125—126; Сабо Ласло. Ясский этнос Венгрии и этнография ясской культуры // Проблемы исторической этнографии осетин.&nbsp;— Орджоникидзе: Северо-Осетинский научно-исследовательский институт истории, филологии и экономики при Совете Министров Северо-Осетинской АССР, 1987.&nbsp;— С. 108.</ref>.
 
Загублені ясами і багато аланських (осетинських) найменувань сільськогосподарських знарядь. На зміну їм прийшли угорські, серед яких чимало слов'янських: борона (борона), каша (коса), сарпо (серп) тощо. Колекції цих знарядь в музеях ЯсшагуЯсшаґу та інших округ Угорщини дають можливість говорити про велику схожвсть їх із південноросійськими та кавказькими. Багато землеробських знарядь (волокуші, серпи, дерев'яні граблі, совки і сита для віяння та ін.) мають разючу подібність до знарядь, відомих у горян Північного Кавказу. Яси ще до приходу в Угорщину користувалися на Північному Кавказі важким плугом типу українського або південноросійського. На це вказують знахідки плужного лемеша й ножа (X—XII&nbsp;ст.) на аланских городищах. Застосування аланами в той час важкого плуга було викликано бурхливим зростанням їхнього землеробства в степах Передкавказзя<ref>Калоев&nbsp;Б.&nbsp;А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк.&nbsp;— М.: Наука, 1996.&nbsp;— С. 126; Калоев Б.&nbsp;А.&nbsp;Поездка к венгерским ясам // Советская этнография.&nbsp;— 1984.&nbsp;— №&nbsp;6.&nbsp;— С. 103.</ref>. Поширення важкого колісного плуга в рівнинній частині Північного Кавказу і в степах Північного Причорномор'я дослідники пов'язують із розселенням аланів та їхніх предків<ref>Бубенок Олег. Ясы и бродники в степях Восточной Европы (VI&nbsp;— начало XIII&nbsp;вв.).&nbsp;— Киев: Логос, 1997.&nbsp;— С. 167—168.</ref>.
 
Яський важкий плуг складався зі снасті та передка на двох рівних дерев'яних коліщатках із залізними обручами і дерев'яною віссю. У нього запрягали, як правило, тільки волів, причому певну кількість, залежно від ґрунту. У другій половині XIX&nbsp;ст. з появою у ясів легких залізних фабричних плугів стали використовувати для оранки і коней. До плуга запрягали зазвичай дві пари коней. Дуже був поширений спосіб спільної обробки землі, при цьому частіше об'єднувалися споріднені сім'ї. Сіяли вручну, шляхом розкидання зерна з мішка, одягнутого на плече. Боронували саморобними квадратними дерев'яними боронами, забезпеченими дерев'яними зубами, рідше залізними. Збирання хліба проводилося покупними серпами і косами, а з другої половини XIX&nbsp;ст. нерідко й фабричними косарками. Після просушування хліб звозили на тік у хутір або на поле для молотьби, що робилася кіньми, а почасти вручну&nbsp;— вибиванням палицею; ставили дві пари коней одну за одною і ганяли по колу по зерну{{sfn|Калоев|1996|p=51, 126—127}}.
 
Таким же широко відомим на Сході архаїчним способом віяли зерно, підкидаючи його лопатою по вітрі. Тут ґрунт не дозволяв облаштовувати земляні ями для зберігання зерна; їх заміняли майже всюди скрині, які ставилися в закритих приміщеннях. У той же час місцем для зберігання кукурудзяних качанів служили (і служать) горища сараїв і житлових приміщень, що етнографи не раз спостерігали під час поїздок по ЯсшагуЯсшаґу і селах Кішкуншагу, де є найбільш сприятливі умови для вирощування цієї культури. Кукурудза&nbsp;— головний кормовий продукт для тварин, особливо свиней. Свинарство&nbsp;— одна з важливих галузей господарства ясів. Були розвинені також овочівництво і баштанництво, садівництво і виноградарство, знайомі ясам із часів пізнього середньовіччя. Ясшаг[[Ясшаґ]] і тепер відрізняється постачанням великої кількості продукції цих галузей на ринок. Деякі яські селища спеціалізуються на виробництві капусти (капуштакопусто), червоного перцю (паприка), винограду тощо{{sfn|Калоев|1996|p=127, 130}}.
 
За спостереженнями етнологів, розведення ясами цих та інших культур практикується майже на всій території їхнього мешкання. З овочевих рослин особливо славиться червоний перець, широко шанований повсюдно в Угорщині. Його виробництвом, наприклад, займається вся Сегетська округа, поставляючи у великій кількості на внутрішній і зовнішній ринок. Вважають, що червоний перець з'явився в Угорщині пізніше за чорний, знайомий і ясам і занесений сюди турками. Неважко помітити в яських селах і на хуторах також велику кількість фруктових садів, що дають яблука, груші, черешню тощо. Виноградарством і виноробством славляться поселення ясів Кішкуншагу, що мали давні традиції у цій справі. Природні умови тут дозволяли майже всім господарствам облаштовувати виноградники переважно для виробництва чорного сорту вина. Яські поселення розташовувалися на піщаних ґрунтах, названих дослідниками „рухомими землями“. Яси, купуючи їх у кунів в першій половині [[XVIII століття|XVIII]]-[[XIX століття|XIX&nbsp;ст.]], розводили на них (щоб вони „не втекли“) виноградники і сади, обробляли кукурудзу і пшеницю. Завдяки цьому на даний час Кішкуншаг вважається одним з найбільш розвинених виноробних районів Угорщини. У [[1984]]&nbsp;р. 170 тис. гектарів тут були зайняті під виноградники, що належали в основному кооперативам{{sfn|Калоев|1996|p=33, 130}}.
 
=== Скотарство ===
Скотарство&nbsp;— друге головна заняття ясів, що забезпечувало їх продуктами, сировиною і тягловою силою. Яси прийшли в Угорщину споконвічними скотарями і коневодами, якими були на їхній прабатьківщині&nbsp;— Північному Кавказі, і залишилися такими і на новому місці їхнього мешкання. Дані „Словника“, що містять яські назви бика, корови, вівці, коні, показують, що яси, живучи в ЯсшагуЯсшаґу у період появи цієї пам'ятки (XV&nbsp;ст.), розводили цих та інших тварин, які становили завжди основу їхньої економіки. Однак недолік пасовищних угідь тут, в порівнянні, наприклад, з Надькуншагом, які мали неозорі простори, дали можливість кунам утримувати необмежену кількість дрібної і великої рогатої худоби і табуни коней, дозволяв навіть найбагатшим ясам мати не більше сотні голів овець, кілька дійних корів і робочої худоби, коней, в тому числі верхового коня&nbsp;— скакуна. Навіть після придбання ясами земель в Кішкуншагу і складання тут хутірської системи ясів великих скотарів серед них не з'явилося{{sfn|Калоев|1996|p=129—130}}.
 
В цілому ж скотарство залишалося головним заняттям в господарстві ясів до XIX&nbsp;ст. і переходу пасовищних земель під посів зернових культур, викликаного бурхливим розвитком землеробства і потребами поставки товарного хліба на ринок. Утім, аналогічний процес в цей час відбувався і на Сході, в тому числі на Північному Кавказі. У той же час у кунів скотарство залишалося головною галуззю їхнього господарства і в XX&nbsp;ст., що пояснюється наявністю у них великої кормової бази. Отже, яси розводили велику і дрібну рогату худобу, коней, куни, крім того, і віслюків для обслуговування їхніх отар на пасовищах{{sfn|Калоев|1996|p=130—131}}.
Вівчарство було найбільш прибутковою галуззю скотарства у ясів, від якої цілком залежав добробут їхніх домашніх і кустарних промислів. Розводили породу овець виключно білої масті з довгою м'якою шерстю і гвинтовими рогами. Цапів тримали не більше 2-3 голів в отарі як ватажків. Вівці і кози найкращим чином забезпечували потреби господарства м'ясом, молоком і сиром<ref name=autogenerated2>Калоев Б.&nbsp;А.&nbsp;Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк.&nbsp;— М.: Наука, 1996.&nbsp;— С. 133.</ref>.
 
Зберегли яси і стародавні традиції конярства своїх іраномовних предків, надзвичайну любов до коня. Кажуть, що за коня яс віддавав найдорожче&nbsp;— дружину, що малоймовірно, але те, що кінь цінувався у ясів вельми високо,&nbsp;— це безперечний факт<ref name=autogenerated2 />. У ЯсшагуЯсшаґу, регіоні інтенсивного землеробства, завжди існувала потреба в хороших конях. Добрий кінь міг бути проданий там за хорошу ціну, коней гірших збували в селах уздовж Тиси<ref name=autogenerated23>Fél Edith, Hofer Támas. Proper Peasants: Social Relations in Hungarian Village.&nbsp;— Chicago: Aldine Publishing Company, 1969.&nbsp;— P. 352.</ref>. Важливо і те, що яси, на відміну від кунів Надькуншага, що володіли великими пасовищами знаменитої Угорської низовини, не знали табунного конярства, властивого їм на їхній прабатьківщині і загубленого тут унаслідок малоземелля. У той же час на високому рівні знаходилося у них домашнє конярство, вирощування робочих і верхових коней місцевої породи. Із власників таких коней формувався знаменитий Яскунський гусарський полк, куди закликали на службу ясів і кунів зі своїми кіньми в повному обмундируванні і з амуніцією, подібно до того як це практикувалося у козаків. Нарешті, любов ясів до коня виражалася в тому, що тварина ця була позбавлена від виконання будь-яких важких робіт. За етнографічними даними, майже до початку XX&nbsp;ст. кінь використовувалася ясами виключно для верхової їзди. Подібно до північнокавказьких горян, яси до початку XX&nbsp;ст. не впрягали коня в плуг і гужовий транспорт. Як тяглова сила яси використовували переважно волів<ref>Калоев Б.&nbsp;А.&nbsp;Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк.&nbsp;— М.: Наука, 1996.&nbsp;— С. 133—134; Калоев Б.&nbsp;А.&nbsp;Поездка к венгерским ясам // Советская этнография.&nbsp;— 1984.&nbsp;— №&nbsp;6.&nbsp;— С. 103—104.</ref>. Дослідники вважають, що традиція конярства в угорців, що славилися здавна своєю кіннотою, взагалі походить від давніх іранців{{sfn|Калоев|1996|p=84}}.
 
Велику увагу сучасні угорські яси приділяють і розведення свиней&nbsp;— нетрадиційне заняття на їхній прабатьківщині, на що вказує майже повна відсутність знахідок кісток свині в аланських городищах і могильниках. У всякому разі, в яському „Словникові“ немає згадки назви свині (осет. хуы&nbsp;— давньоіранське слово). Звідси можна зробити висновок, що до появи цього пам'ятника (XV&nbsp;ст.) й угорські яси не займалися розведенням там свиней. Мабуть, це стало можливим після вигнання турків і поширення у ясов хутірської системи, що дозволила утримувати свиней в необмеженій кількості. Відтоді свинарство стало основою господарства ясів в селах і хуторах, їхнього добробуту. Майже жодне господарство ясів не обходиться без свиней. Багато з них відгодовують в рік по 50-100 голів для власного споживання і збуту на ринку. З чималим числом таких господарств, наприклад, можна було зустрітися в с. Ясалшосентдьердь, одному з великих яських сіл (1400 дворів), де сильно була розвинена спеціалізація і по іншим видам тварин. Яси розводили дві породи свиней: місцеву, угорську, і англійську. Угорська&nbsp;— невелика, тупоноса, давала багато сала, яке коптили над вогнищем для тривалого зберігання. З давніх часів утримувана англійська порода служила для отримання м'яса, з якого робили різні ковбаси{{sfn|Калоев|1996|p=134—135}}.
 
=== Птахівництво ===
Традиційним заняттям ясів було і птахівництво, на що також вказують дані „Словника“, що містять назви курки, гуски і качки, що розводилися ними на їх прабатьківщині. Лінгвісти вважають, що осетинська назва карк (курка)&nbsp;— давнє іранське слово, а хъаз (гусак) і асса (качка)&nbsp;— тюркські, перейняті ясами у своїх давніх сусідів половців (куманів) ще до приходу в Угорщину. У всякому разі, в період появи „Словника“ ([[XV століття|XV&nbsp;ст.]]) яси вже розводили усі зазначені види птиці, зберігши цю традицію до наших днів. Відгодовування курей, гусей і качок у великій кількості для власного споживання та збуту&nbsp;— поширене явище в яських селах і на хуторах. Зокрема, з поставленої Угорщиною великої кількості курей до Росії значна частка падає на ЯсшагЯсшаґ{{sfn|Калоев|1996|p=138}}.
 
=== Бджільництво ===
 
=== Обробка шкіри ===
Вельми сильне розвиток у ясів, на відміну від кунів та інших угорців, мали домашні кустарні промисли. У музеях ЯсшагаЯсшаґа представлені цехові організації різних професій&nbsp;— хутровиків, шевців, кравців тощо, зразки їхніх виробів, серед яких особливо виділяються знамениті яські шуби. Серед яських промислів і ремесел чинення шкіри не знаходила собі рівних за високим рівнем розвитку і ступенем поширення. Цією професією особливо славилися майстри Ясбереня, Ясапаті, Ясдожі, Ясароксаллаша. Яси досі вважаються чудовими хутровиками, а ЯсшагЯсшаґ&nbsp;— центром поширення цієї спеціальності, куди в минулому приїздили з інших регіонів Угорщини для навчання вичиненню шкіри, виготовленню з неї різних хутряних виробів, перш за все яських шуб. Вичинення шкіри завжди залишалося важкою працею, вимагало багато сил і часу. Характерно, що це яскраво відобразив у романі „Скарби маленького кожушка“ класик угорської літератури син хутровика-яса [[Ференц Мора]]. Яська шуба відрізнялася особливим „яським кроєм“, який практикувався всюди. Довга і широка з помилковими рукавами, нагадуючи кавказьку бурку, вона суцільно вкривалася різнобарвною аплікацією. Такі шуби можна зустріти всюди в музеях Угорщини. Славилися і народні яські кожушки і овчинні кожухи для поїздки на далеку відстань. На високому рівні стояло у ясів і виробництво взуття зі шкіри та сап'яну, як випливає з численних археологічних знахідок, добре знайоме їм на їхній прабатьківщині. Найбільші цехові організації були у шевців&nbsp;— майстрів високого класу. Їхні вироби широко представлені в музеях, де особливо виділяються витончені чоловічі та жіночі чоботи найрізноманітніших фасонів.
 
У другій половині [[XIX століття|XIX&nbsp;ст.]] виробництво шуб, чобіт та інших шкіряних виробів стало поширеним явищем і в багатьох інших яських селах, що пояснюється зростанням їхнього товарного значення і постачанням великими партіями на зовнішній ринок. Це стало можливим тоді ж, коли побудована залізнична магістраль перетнула ЯсшагЯсшаґ, пов'язуючи його з іншими регіонами Угорщини. Угорський вчений Ласло Шооша, аналізуючи домашні промисли і ремесла ЯсшагуЯсшаґу, виокремлює серед них промисли з виготовлення шкіряних виробів і обробки дерева, які, за його оцінкою, досягли високого розвитку. За даними автора, в [[1874]]&nbsp;р. тут налічувалося 1250 майстрів, які виробляли шуби, чоботи та інші шкіряні вироби. По країні в середньому на 10 тис. осіб припадало 35 майстрів з вироблення шкіри, а в ЯсшагуЯсшаґу&nbsp;— 58. Абсолютна більшість становили шубники та шевці, продукція яких користувалася великим попитом. Характерно, що в ЯсшагуЯсшаґу налічувалося 400 майстерень тільки для виробництва прекрасних яських шуб, орнаментованих різнобарвною аплікацією{{sfn|Калоев|1996|p=143, 145, 147, 148}}.
 
=== Обробка дерева ===
Другою розвинутою галуззю ремесла ясів вважалася [[Деревообробка|деревообробна]], що відрізнялася також широким поширенням. Обробкою дерева в [[ЯсшагЯсшаґ]]у було зайняте більше число людей, ніж в інших землях [[Угорщина|Угорщини]]. Так, [[1874]]&nbsp;р. по країні в середньому на 10 тис. осіб припадало 16 майстрів, в [[ЯсшагЯсшаґ]]у&nbsp;— 22. Всього в [[ЯсшагЯсшаґ]]у значилося 480 осіб, з яких 45&nbsp;% становили столяри, 43&nbsp;%&nbsp;— різьбярі по дереву, а 12&nbsp;%&nbsp;— бондарі. Найбільш яскраве уявлення про деревообробні промисли ясів дають численні експозиції музеїв [[ЯсшагЯсшаґ]]у ([[Ясберень]]ського краєзнавчого, сільських та шкільних, а також музеїв інших яських сіл поза [[ЯсшагЯсшаґ]]ом), що містять предмети побуту і ремесла. Це перш за все довгі дерев'яні олійниці&nbsp;— довгі посудини типу північнокавказьких, різні дерев'яні преси для віджиму [[Молочна сироватка|сироватки]] при приготуванні [[сир]]у, горизонтальні [[Ткацький верстат|ткацькі верстати]], м'ялиці й інші предмети для обробки шкіри, кістки, дерева, металу тощо, які мають дуже багато спільного з тими, які застосовувалися [[осетини|осетинами]] і деякими іншими народами [[Північний Кавказ|Північного Кавказу]]. Майстри з обробки дерева поряд із іншими предметами виготовляли усі різновиди гужового транспорту, серед них і [[гарба|гарби]] осетинського типу, предмети домашнього вжитку, в тому числі й маленький круглий столик на трьох низьких ніжках, типу осетинського [[Финг|финга]], що існував тільки у них і [[куни|кунів]], пивні келихи тощо<ref>Калоев&nbsp;Б.&nbsp;А. Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк.&nbsp;— М.: Наука, 1996.&nbsp;— С. 143, 145; Калоев Б.&nbsp;А.&nbsp;Поездка к венгерским ясам // Советская этнография.&nbsp;— 1984.&nbsp;— №&nbsp;6.&nbsp;— С. 103—104.</ref>.
 
=== Ковальська справа ===
 
=== Виробництво молочних продуктів ===
Ясшаг[[Ясшаґ]] був і залишається великим центром Угорщини з постачання молока і молочних продуктів (сиру, масла, сиру, сметани) в [[Будапешт]], [[Сольнок]] і інші далекі й близькі міста. Ці традиції, як і багато інших, яси принесли в Угорщину зі своєї прабатьківщини, де вони розвивалися і удосконалювалися століттями. Підтвердженням слугують аланські катакомбні знахідки в Змійському поселенні Північної Осетії, що включають в себе шкіряні (кінське спорядження, головні убори, взуття тощо), суконні і повстяні вироби, а також величезну кількість керамічного посуду дрібного і великого розмірів, яка, мабуть, слугувала багато в чому для приготування і зберігання молока і молочних продуктів. Про давність походження розглянутих занять говорять дані мови, що виводять багато їхніх термінів з іранської. Зокрема, за визначенням Васо Абаєва, аланські назви носять загальновідомі осетинські сири&nbsp;— осетинський сир (сыхт) і сулгуні (осет.&nbsp;— сылыж сыхт). Від давньоіранських автор виводить і назву масла (сарв), а також різної вовни, ткацькі терміни, назви частин веретена і ткацького верстата. У той же час із традиційних своїх ремесел яси втратили в Угорщині виробництво кераміки, що доводиться і повною відсутністю її слідів у розкопках в Надьсаллаші. Мабуть, позначався і вплив існуючих тут великих керамічних центрів, перш за все розташованого близько до ЯсшагуЯсшаґу виробництва кераміки в с. Мезьотур, яке веде свою популярність з [[XII століття|XII]]-[[XIII століття|XIII&nbsp;ст.]] Яси воліли брати готовий посуд тут, аніж займатися його виробництвом.
 
Міцною базою для високого розвитку деяких домашніх промислів ясів послугувало те, що вони розводили особливу породу овець, які давали порівняно багато молока, довгу м'яку шерсть і добротний смушок. З овечого молока готували чудовий сир, який користувався великим попитом на ринку. Цією справою займалися виключно жінки (у кунів чоловіки), використовуючи для вичавлювання сироватки преси, набуті ясами на їхній новій батьківщині. У всякому разі, преси для приготування сиру не були відомі північнокавказьким народам. Коров'яче молоко йшло здебільшого на масло, сметану і сир&nbsp;— поширені продукти в їжі ясів. Масло збивалося в довгому дерев'яному посуді колотівкою, пізніше, крім того, й сепараторами.
 
=== Цехові організації ===
Поява у ясів цехових об'єднань майстрів кустарних промислів відноситься до [[XVIII століття|XVIII&nbsp;ст.]], в той час як у Німеччині, наприклад, вони існують з [[XI століття|ХI]]-[[XII століття|XII]] ст. Таким чином, можна вважати, що традиція ця занесена до ясів іззовні і досить пізно. У всякому разі, немає доказів існування у них на їхній прабатьківщині подібної традиції, хоча, як відомо, вони славилися високою майстерністю з обробки шкіри і шерсті. З великого числа цехових об'єднань ЯсшагуЯсшаґу в [[1852]]&nbsp;р. найбільш численними були кушнірі та хутровики, що складали разом 173 чоловіка, й шевці&nbsp;— 166 осіб. Майстри цих спеціальностей переважали серед кустарів-ясів, що мешкали поза ЯсшагомЯсшаґом&nbsp;— у Кішкуншагу й Надькуншагу, де яське скотарське господарство давало можливість розвитку не тільки зазначених кустарних промислів, а й низки інших, зокрема суконного і повстяного виробництва. Це добре представлено в музеях яських міст. Там зібрано все те, що належить до різних галузей кустарних промислів: знаряддя праці, верстати, інструменти, вироби, прапори і статути цехів. Представлені і портрети видатних майстрів з різних професій, наводиться загальна кількість всіх майстрів, які працювали в місті, тощо.
 
Зокрема, в місті [[Кунсентмартон]] (на р. Кереш) значилося 85 майстрів, які входили в цех за професіями; кожен цех мав свою будівлю, статут, печатку і прапор, з яким виходив на церковні свята і інші народні урочистості. Жоден майстер будь-якої професії міста не міг залишатися поза цеховою організацією, члени якої становили єдиний згуртований колектив, що виявляв турботу про кожного з них у разі необхідності. Вдова або сироти покійного майстра могли завжди розраховувати на отримання допомоги з цехового фонду. Багато питань, що стосуються організації і умов праці, навчання підмайстрів, побуту і цехового об'єднання, залишаються поки недослідженими. Ясшаг[[Ясшаґ]], як почасти Надькуншаг і Кішкуншаг, вважалися в Угорщині майже єдиними областями поширення цехових організацій, що обумовлено високим рівнем розвитку багатьох галузей кустарних промислів яської етнічної групи{{sfn|Калоев|1996|p=32-33, 149—150}}.
 
== Традиційні поселення ==
Археологічні відкриття в Надьсаллаші ([[XIII століття|XIII]]-[[XIV століття|XIV&nbsp;ст.]]) переконливо доводять, що яси з самого початку свого облаштовування в Угорщині&nbsp;— осілі жителі, що, судячи з величезної кількості поховань, а також із підземних споруд, залишків християнської церкви ([[XV століття|XV&nbsp;ст.]]), для них характерні великі поселення, роздільне підземне житло, давні православні християнські традиції, що сягають аланської доби. Нічого подібного немає у кунів&nbsp;— супутників ясів з переселення, їхніх близьких сусідів на угорській землі. Дослідження археологами кунських поселень свідчать про продовження тут кунами кочового і напівкочове способу життя протягом тривалого часу, використання ними юрт поряд із постійними будівлями як житла ще в [[XV століття|XV]]-[[XVI століття|XVI&nbsp;ст.]] Відомо також, що розливи річок в Угорській низовині з їхніми руйнівними діями змушували ясів (і особливо кунів в Надькуншагу) ставити свої поселення на узвишшях.
 
По всій низинній території Угорщини здавна будувалися великі села, характерні для областей яскунів. У ЯсшагуЯсшаґу та за його межами багато яських селищ і нині залишаються такими ж, називаючись часто не селами, а містами, що дійсно відповідає цій назві за чисельністю населення і займаною ними територією. Зокрема, в [[1984]]&nbsp;р. у с. Ясдожа мешкало 25 тис. чоловік. Майже стільки ж жителів налічувалося в селах Ясапаті, Ястелек, Яскісер і ін. Про розміри таких сіл яскраве уявлення дає с. Ясалшосентдьйордь, що складається з 1400 дворів. Це ж характерно для яських селищ в Надькуншагу і Кушкуншагу, заснованих у [[XVIII століття|XVIII&nbsp;ст.]] переселенцями з ЯсшагуЯсшаґу. Як приклад можна навести село (місто) Кішкунфеледьгаза, в якому [[1984]]&nbsp;р. мешкало 38 тис. чоловік.
 
Ще одна особливість, що вирізняє яські поселення в ЯсшагуЯсшаґу за часів турецької окупації,&nbsp;— це те, що вони будувалися у вигляді укріплення, обнесеного ровом з метою захисту від постійних набігів турків у період їхнього майже півторастолітнього панування в Угорщині. Історію становлення деяких яських поселень показують дані хронік. Найбільшу цікавість становлять селища Ясапаті і Ясдожа, як і місто [[Ясберень]], що здавна є центром ЯсшагуЯсшаґу<ref name=autogenerated6>Калоев Б.&nbsp;А.&nbsp;Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк.&nbsp;— М.: Наука, 1996.&nbsp;— С. 150—152.</ref>.Говорячи про планування яських селищ, потрібно відзначити, що воно характеризувалося чуто етнічними рисами ясів, що сягають корінням аланської доби й не мали аналогій навіть із плануванням селищ кунів. Зводилося ця планування до наступного. Густонаселений центр селища (талі) кільцем оточували просторі господарські двори, де розташовувалися приміщення для худоби, сільськогосподарський реманент, транспорт, хлібні комори, копиці сіна тощо. За господарськими дворами такими ж кільцями розташовувалися спочатку пасовища, а потім рілля. Сліди такого планування простежуються досі ще в деяких старих селищах, наприклад, у Ясдожі. Планування це, назване угорськими вченими „поселенням із двома внутрішніми ділянками“, або „городнім поселенням“, не відоме іншим угорцям. У кунів, для порівняння, господарський двір безпосередньо входить у житловий комплекс. Звідси можна зробити висновок, що угорські яси зберегли форму поселення з їхньої прабатьківщини, яка, судячи з досліджень аланських пам'яток у верхів'ях [[Кубань (річка)|Кубані]], багато в чому характеризувалося вищевказаними рисами. Старі яські селища будувалися також зазвичай із прямим вуличним плануванням і площею в центрі села, на якій височить велика кам'яна церква в готичному стилі, знаходяться ринок, торговельні заклади, сільське правління, школа<ref name=autogenerated6 />.
 
=== Хутори ===
 
Другим типом поселення ясів був [[Хутір|хутір]], що існував у них в [[XVIII століття|XVIII&nbsp;ст.]] як у [[ЯсшагЯсшаґ]]у, так і на куплених ними земельних ділянках в кунських областях&nbsp;— Надькуншагу й Кішкуншагу. У Надькуншагу, де мешкали половці-куни, були величезні пасовища і навіть на початку ХХ ст. тут займалися [[Екстенсивне сільське господарство|екстенсивною]] формою тваринництва. Тут не було хуторів. А на території ЯсшагуЯсшаґу, де таких пасовищ не було, господарювання здійснювалося за хутірською системою. Саме вона, як і стійлове скотарство, переважала в ЯсшагуЯсшаґу на межі XIX—XX&nbsp;ст.
 
Як відзначалося вченими, розвиток хутірської системи ясів був викликаний перебуванням на більш високому щаблі їхнього хліборобського і скотарського господарства, а також пов'язаних із ними домашніх і кустарних промислів. Відповідаючи цим завданням, хутори були найбільш поширеним типом поселення в ясів. Хутір (таньї), який будувався, як правило, для однієї або двох споріднених родин, носив ім'я свого засновника. На ділянці хутора, часто оперезаній тином, розводили свиней, овець, корів, курей тощо. Все це носило на собі відбиток різкої індивідуальності. Тут зазвичай розташовувалося кілька будівель: житловий будинок ыз трьома-чотирма приміщеннями, стійло, свинарник, корівник, курник, засіки, льох, майстерня, літня кухня, сарай для кукурудзи, колодязь з журавлем, а також фруктовий сад, виноградник тощо. Стійло (ол, ішталло), де утримувалися роздільно коні і велика рогата худоба, було головною будівлею на хуторі. Ця ж будова служило житлом для неодружених наймитів і парубків&nbsp;— членів родини. Ці стійла іноді були величезними, в них розміщувалося до 30-40 голів худоби. Поруч під навісом знаходилися вози, плуг та інші знаряддя. В окремій будівлі, оточеній огорожею, розміщувалися окремо свині і вівці. У свинарнику в середньому перебувало до 5-7 свиней. В саду ж знаходилися комори і зернові ями. Комори в ЯсшагуЯсшаґу з'явилися тільки наприкінці XIX&nbsp;ст. Інших будівель у саду не було. В саду ж стояли копиці сіна і купи соломи, паливо і будматеріали. Поза хуторами жодних пастуших будівель на території ЯсшагуЯсшаґу раніше не зустрічалося. Частину худоби, що розташовувалася в стійлах, вранці виганяли на пасовища, а надвечір вона поверталася додому. Пасовища навколо хуторів використовувалися господарями індивідуально. Худоба паслася не вільно, а прив'язувалася до кілочків. Таким чином, тварини перебували на одному місці протягом 1,5-2 годин; за ними постійно спостерігали пастухи, як правило, діти і підлітки з родини господаря або наймити. Свиней вирощували, головним чином, на продаж. Крім того, на кожному хуторі було в середньому чотири-шість корів. Молочні продукти оброблялися жінками і продавалися на далеких базарах. У їжі ясів велике значення мав сир. Крім нього виготовляли твердий сир. Баранів тримали, головним чином, на м'ясо. Розташовувався хутір ближче до проїжджої дороги.
 
Оселення ясів у Кішкуншагу супроводжувалося в XVIII&nbsp;ст. появою там хутірської системи поселення, яка відіграла важливу роль у розвитку їхніх головних галузей господарства. Яським селянам вона була відома з давніх-давен. Судячи з карти розселення ясів, яка складена й перебуває в краєзнавчому музеї Кішкунфеледьгаза, майже кожна друга родина ясів у Кішкуншагу мала свій хутір. Наприклад, у яському с. Керкедьхаза понад 200 дворів і майже стільки ж на його численних хуторах, розташованих недалеко один від одного.
 
Процес осідання тут ясів був тривалим, супроводжувався заснуванням вихідцями з ЯсшагуЯсшаґу маси хуторів, які через деякий час зливалися в більші селища (міста), що нерідко включали в свій склад і кунів. Ця система поселення і до сих пір зберігає значне поширення у яських жителів Кішкуншагу. Прикметно, що один із тутешніх яських хуторів&nbsp;— Лайошміже&nbsp;— став філією Будапештського сільськогосподарського музею. Він яскраво відображає життя селян-хуторян у ХІХ столітті.
 
Завдяки цій системі, що не отримала розвитку у кунів в Надькуншагу, яси тут ще в XVIII&nbsp;ст. вели інтенсивне землеробство, розширювали посівні площі, розводили городи, сади і виноградники. На хутір часто виселявся одружений син. Хутірське господарство ще в XX&nbsp;ст. у багатьох місцях велося в рамках великої родини, під одним дахом жило кілька поколінь, керованих старшим чоловіком. Хутірська система організації господарства, властива Ясшаґу, активно розвивалась протягом XIX&nbsp;ст. Хутори-таньа стають виробничими центрами землеробства і тваринництва та поступово відриваються від великих селищ&nbsp;— фалу. У самому ЯсшагуЯсшаґу хутірське господарство ще більше поширилося на початку ХХ ст. Так, якщо біля с. Ясапаті&nbsp;— одного з найстаріших&nbsp;— у [[1855]]&nbsp;р. було всього лише 38 хуторів, то в [[1940]]&nbsp;р. їх уже налічувалося до 800, навколо с. Ясіван&nbsp;— 614, середній наділ землі тут становив 4 га. Хутірські ділянки мали до 1,5 га землі. Численні хутора оточували селища&nbsp;— фалу.
 
Хутірська система в ЯсшагуЯсшаґу існувала і успішно функціонувала до 60-х років ХХ століття, але пізніше в зв'язку з організацією великих колективних господарств більша частина хуторів була закинута і в них збереглася лише третина колишнього населення, яке переселялося в міста. Розвиток підсобного господарства відігравав дуже важливу роль в економіці країни навіть у період соціалізму. Саме на основі об'єднання хутірських земель угорські комуністи здебільшого створювали великі кооперативні господарства, а коли з кінця 80-х років XX&nbsp;ст. почався процес їхнього розпаду, хутора Ясшага пережили хвилю відродження. Їхня кількість різко збільшилася.
 
Ретельне етнографічне дослідження Ласло Сабо показало своєрідність господарства і структури поселень ЯсшагаЯсшаґа в порівнянні з сусіднім Надькуншагом&nbsp;— районом розселення кунів. Наприклад, для ЯсшагуЯсшаґу більш характерна хутірська система розселення і поєднання більш диференційованого землеробства зі стійловим тваринництвом, тоді як в Надькуншагу переважало пастухівське тваринництво зі своєю етнографічною специфікою, яскраво відображеною в пастухівському музеї Хортобаді. Процес перетворення ділянок пасовищ на орні поля там так і не завершився. Хутори відігравали там зовсім другорядну роль, виникнувши надзвичайно пізно і, як і в іншого відгалуження половців&nbsp;— палоці, під аланським впливом. Стійла для худоби у них часто будувалися разом із житловим будинком, тобто не окремо. Приміщення для свиней було більшим; також великими були будови для баранів. Влітку вівці перебували за спеціальним парканом в кутку двору (карам). Крім коней, в стійлах в Надькуншагу утримувалися воли. Їх використовували як тяглових тварин. Поруч з ними розташовувалися корови. Молоко, як правило, не продавали. Велика рогата худоба трималася в основному для м'яса, паслася на великих площах. Овець було набагато більше, ніж у ЯсшагуЯсшаґу (іноді до 100 голів на хутір). Овече молоко обробляли зазвичай чоловіки. Свині, які давали сало і м'ясо, харчувалися кукурудзою. У скотарстві зайняті були головним чином чоловіки<ref>Кузнецов В.&nbsp;А.&nbsp;Алано-осетинские этюды.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, 1993.&nbsp;— С. 142; Сабо Ласло. Ясский этнос Венгрии и этнография ясской культуры // Проблемы исторической этнографии осетин.&nbsp;— Орджоникидзе: Северо-Осетинский научно-исследовательский институт истории, филологии и экономики при Совете Министров Северо-Осетинской АССР, 1987.&nbsp;— С. 108—109; Калоев Б.&nbsp;А.&nbsp;Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк.&nbsp;— Москва: Наука, 1996.&nbsp;— С. 18, 24, 36, 64, 66-67, 115, 157—158, 213.</ref>.
 
Про хутірську систему розселення у аланів ще в Х ст. повідомляв арабський мандрівник і вчений [[аль-Масуді]]: „Цар аланів виставляє 30000 вершників. Це цар могутній і він користується більшим упливом, аніж решта царів. Царство його становить безперервну низку поселень настільки суміжних, що якщо кричать півні, то їм відгукуються інші у всьому царстві, завдяки суміжності й, так би мовити, переплетінню хуторів“<ref>Караулов Н.&nbsp;А.&nbsp;Сведения арабских писателей о Кавказе, Армении и Азербайджане // Сборник материалов для описания местностей и племен Кавказа.&nbsp;— Тифлис: Типографии Канц. Наместника Его Императорского Величества на Кавказе и К. Козловского, 1908.&nbsp;— Выпуск тридцать восьмой.&nbsp;— С. 54.</ref>.
 
=== Сучасне житло ===
З підвищенням матеріального добробуту селян вигляд яського села докорінно змінився. Солом'яні дахи були замінені черепичними і залізними, збільшено розміри вікон і дверей житлових приміщень, а також побудовано, переважно за типовими проектами, безліч нових будинків, що відрізнялися від традиційних великою кількістю кімнат (3-4) і просторими верандами міського типу. У той же час селища ясів, як і інших угорців, повністю електрифіковані, що дало можливість усім селянам користуватися електрикою для освітлення і задоволення своїх побутових потреб за допомогою електроприладів. З підключенням ЯсшагуЯсшаґу до головної газової магістралі, що йде з Росії, деякі його селища повністю газифіковані, а іншим газ постачали в балонах. Матеріальний достаток ясів дозволив їм змінити і внутрішнє оздоблення житла, обставити його фабричними меблями і прикрасити іншими дорогими покупними речами. З колишньої обстановки житла не могли зникнути повністю ті орнаментовані стінні шафи, столи, стільці тощо, які виготовлялися майстрами ЯсшагуЯсшаґу йта інших регіонів Угорщини; нині подібні вироби складають кілька експозицій Будапештського меблевого музею. З кімнат яського будинку особливим убранням відрізняється вітальня, де розміщуються майже всі покупні меблі, кращі килими і паласи{{sfn|Калоев|1996|p=164, 166}}.
 
== Традиційний одяг ==
=== Весільна обрядовість ===
 
Польовий матеріал, зібраний у ясів в ЯсшагуЯсшаґу й кунських областях, дає загальне уявлення про їхні сімейні обряді, дозволяючи порівняти їх із осетинськими. Розглядаючи форми шлюбу і весільні обряди, слід зазначити, що у ясів до недавнього часу існувала сувора племінна ендогамія, що дало можливість зберегти їхній етнічний тип і етнічні особливості. Вступ до шлюбу з іншими угорцями, в тому числі з кунами, з якими вони прийшли в Угорщину та століттями близько спілкувалися, було для них рідкісним явищем. Важлива роль в цьому належить релігійному фактору. Яси вважали себе найчистішими католиками, в той час як куни були протестантами. Перешкодою для укладення шлюбу між ними слугував і різний господарський устрій їхнього життя. Яска, звикла до хліборобської праці, не виходила заміж за куна-скотаря, в будинку якого очікували її нові незвичайні для неї обов'язки. Наявність у ясів племінної ендогамії дослідники вважають в цілому традиційною рисою, яка збереглася з часів приходу їх зі Сходу.
 
Безсумнівно, що у ясів усередині племінної ендогамії тоді ж існувала родова екзогамія. Шлюб заборонявся спочатку між родичами до семи поколінь, пізніше до трьох-чотирьох ступенів споріднення. Яси, за прикладом інших угорців, рідко допускали шлюб поза своєю громадою. У них часто практикувалося приймацтво: бідний хлопець входив у багату сім'ю дружини. Ця форма шлюбу, викликана соціальною нерівністю, мабуть, набула поширення у ясів на їхній новій батьківщині. У всякому разі в осетинів вона вважалася рідкісним явищем. Приймак&nbsp;— мидæгмой (буквально 'внутрішній чоловік'), вважаючись поселенцем в будинку дружини, не користувався у них доброю славою{{sfn|Калоев|1996|p=218}}.
У цілому похорон у ясів, як і осетинів, відрізнявся широким суспільним характером: на них збиралася маса народу. Велику роль у цьому грали спеціальні сповіщувачі, які виконували функції осетинських сумних вісників (хъоргæнæг), і сільський покликач(у осетин фидиуæг). Перші сповіщали про те, що трапилося всіх родичів і знайомих, де б вони не знаходилися, другий закликав односельців на похорон спочатку дзвоном з церкви (у зв'язку зі смертю жінки давали один дзвін, у зв'язку зі смертю чоловіка&nbsp;— два), потім обходив вулиці і голосно оголошував ім'я померлого і час його поховання. У ясів був відсутній осетинський звичай&nbsp;— шити небіжчикові новий одяг. Його ховали в тому вбранні, яке він носив; разом з ним клали в труну його капелюх, палицю і пляшку з горілкою; очі небіжчика прикривали монетами. За померлим строго дотримувалися жалоби члени родини та близькі родичі які зазвичай протягом року не могли веселитися, співати пісні, грати на музичних інструментах, влаштовувати весілля тощо. Усе майно небіжчика переходило у власність вдови. Звичай цей, за словами угорських етнографів, які не зустрічався в інших регіонах Угорщини, що вказує на його місцеве походження. У звичаєвому праві осетинів удова не користувалася такими правами<ref>Калоев Б.&nbsp;А.&nbsp;Поездка к венгерским ясам // Советская этнография.&nbsp;— 1984.&nbsp;— №&nbsp;6.&nbsp;— С. 105—106; Калоев Б.&nbsp;А.&nbsp;Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк.&nbsp;— М.: Наука, 1996.&nbsp;— С. 221—222.</ref>.
 
Слід зазначити, що у давні часи в осетинів померлих у шлюбному віці дівчину або хлопця ховали у білому з виконанням особливого обряду. В угорців померлих у такому ж віці молодих юнаків та дівчат ховають і понині з відповідним обрядом, а надгробний камінь (осет. цырт) ставлять білого кольору. Цікаво, що слово „могила“ у угорській мові&nbsp;— „шир“, „ширт“ (що відповідає архаїчній формі в осетинській „чирт“)<ref name=autogenerated8 />. У музеї Надькереша, що між Кішкуншагом і ЯсшагомЯсшаґом, викликає цікавість велика колекція дерев'яних могильних стовпів різної величини, без жодних прикрас і написів, що характерно для кальвіністів, якими є населення даної місцевості{{sfn|Калоев|1996|p=72}}.
Влаштовувані після похорону поминки символізували в угорців урочисте прощання з покійним. Його місце біля столу залишали порожнім, а у його тарілку клали їжу. Ті ж самі обряди були неодмінними атрибутами похоронного комплексу осетинів<ref name=autogenerated8 />.
 
Цікавий ще той факт, що під час різдвяних свят головним персонажем в угорських святчаних маскарадних масках був олень, відомий у осетинів, „саджы сар“. Фахівці з етнографії Угорщині цей обряд також відносять до давнього періоду їхнього життя. Дослідники взаємодії культур іранських та фінно-угорських народів пов'язують його з культом оленя у аланів. Прикметно, що осетинський „саджы сар“ був насправді маскою не оленя, а кози, тобто осетини утримали назву, а не форму, угорці ж&nbsp;— і те й інше<ref>Магометов&nbsp;А.&nbsp;Х. Взаимодействие культур иранских (скифов, сарматов и алан) и финно-угорских народов // История, этнография и культура народов Северного Кавказа.&nbsp;— Орджоникидзе: Северо-Осетинский государственный университет им. К.&nbsp;Л.&nbsp;Хетагурова, 1981.&nbsp;— С. 33. </ref>.
 
По всій Угорщині здавна відомий також весняний звичай встановлення [[Травневе дерево|травневого дерева]]. Вже в [[XVIII століття|XVIII&nbsp;ст.]] відомі офіційні заборони встановлення травневого дерева через заворушення, шум, що відбувалися при цьому, бо часто вирубували цінні фруктові дерева. У [[XX століття|XX&nbsp;ст.]] юнаки ставили зазвичай травневе деревце перед будинком своїх дівчат. У ЯсшагуЯсшаґу травневим деревцем здебільшого були береза чи тополя; його прикрашали креповим папером, стрічками, на гілки вішали пляшку вина та інші подарунки. Натомість у палоців юнак тільки ставив дерево перед будинком дівчини, а прикрашала його дівчина та її мати. Якщо дівчина подобалася не тільки одному хлопцеві, то за право поставити їй дерево часто спалахували сварки і бійки, і поставлене дерево треба було охороняти від суперників<ref>Деметёр Т. Венгры // Календарные обычаи и обряды в странах зарубежной Европы: конец XIX&nbsp;— начало XX&nbsp;в. Весенние праздники.&nbsp;— М. : Наука, 1977.&nbsp;— С. 198; Dömötör Tekla. Hungarian Folk Customs.&nbsp;— Budapest: Corvina Press, 1972&nbsp;— P. 41.</ref>. Віддаленою відповідністю травневого дерева є осетинський звичай щорічно у другий понеділок травня зрубувати невелику зелену сосну і ставити її на перевалі з особливим обрядом. Така сосна могла прикрашатися шкурами жертовних тварин<ref>Басилов В. Н., Кобычев&nbsp;В.&nbsp;П. Николайи кувд (осетинское празднество в честь патрона селения) // Кавказский этнографический сборник.&nbsp;— М. : Наука, 1976.&nbsp;— Том VI.&nbsp;— С. 138, 141, 145, 152—153.</ref>. У таджиків Ферганської долини на весняні свята також прийнято було прикрашати зрубані деревця<ref>Снесарев&nbsp;Г.&nbsp;П. Реликты домусульманских верований и обрядов у узбеков Хорезма.&nbsp;— Москва: Наука, 1969.&nbsp;— С. 199.</ref>.
 
== Релігійні вірування ==
=== Християнство ===
[[Файл:Hungary Jaszbereny church.jpg|thumb|250px|Собор у центрі [[Ясберень|Ясбереня]]]]
Яси прийшли до Угорщини з певними християнськими традиціями, що сягали аланської доби Північного Кавказу. Як випливає з „Яського словника“, яси&nbsp;— вихідці із Західної Аланії, де знаходилася [[Аланська єпархія]] і збереглося до наших днів безліч християнських пам'ятників&nbsp;— каплиць, церков, поховань за християнським звичаєм тощо. Риси християнства візантійського штибу яскраво проявлялися в побуті ясів на їхній другій батьківщині. Підтвердження цього&nbsp;— їхній осілий спосіб життя майже з самого облаштування в [[ЯсшагЯсшаґ]]у, заняття землеробством&nbsp;— одна з найважливіших особливостей християнського населення. Скотарство було притаманне кочовим, нехристиянським народам, яким, наприклад, були куни, що залишалися ще довгий час язичниками.
 
Про давні християнські традиції ясів свідчать знахідки в яських могильниках Надьсаллаша ([[XIV століття|XIV]]-[[XV ст.|XV століття]]) християнських хрестів, а також з'ясування манери поховання за східним християнським звичаєм&nbsp;— складання рук хрестоподібно на грудях. Яси прийняли католицтво тільки в [[1472]]&nbsp;р., після тривалої боротьби з католицькими місіонерами і відстоювання своєї віри, за що останні називали їх єретиками. У самій Угорщині християнство в його західній, католицької формі утвердилося в [[XI століття|XI ст]]. У [[XVI століття|XVI&nbsp;ст.]] більшість угорців стала протестантами ([[Кальвінізм|кальвіністами]]), серед них виявилося і одне-єдине яське с. Яскішер, інші мешканці яських сіл, католики, з презирством ставилися до жителів Яскішера як до відступників.
 
Серед угорців в цілому католицизм насаджували монахи з [[Францисканці|францисканського ордена]], для яких центром поширення цієї релігії були міста [[Егер]] і [[Дьйоньдьош]]. Побудований орденом в [[XIV століття|XIV&nbsp;ст.]] в [[Ясберень|Ясберені]] собор відіграв велику роль в справі перетворення ясів на католиків. Собор цей становить велику кам'яну споруду. І до сих пір під час великих церковних свят сюди стікається маса народу&nbsp;— віруючі з усіх яських сіл. Розповідають, що успіху переходу в католицтво великої кількості віруючих сприяло те, що монахи собору нібито відмовилися від розкішного життя, скромно харчувалися, ходили босими, були прості у поводженні. Мабуть, тому їхня діяльність тривала і в період турецької окупації, в той час як інші церкви були турками зруйновані або перетворені на стайні. Відомо також, що францисканським орденом протягом століть велося будівництво церков, в тому числі в ЯсшагуЯсшаґу. З джерел випливає, що в [[Ясберень|Ясберені]] перша церква була побудована ще в [[1332]]&nbsp;р. [[1472]] рпапа римський дає дозвіл на відкриття там само жіночого монастиря і при ньому школи для навчання дівчаток. Ще раніше був споруджений чоловічий монастир. Будівництво церков відбувалося на всій території ЯсшагуЯсшаґу. Так, наприклад, у [[1709]]&nbsp;р. в с. Ясдожі на місці старої дерев'яної церкви була побудована велика кам'яна церква, для якої, як відзначається в документі, в [[1732]]&nbsp;р. розбагатіли жителі села, розщедрившись, купили дзвони великих розмірів і орган.
 
На початку [[XX століття|XX&nbsp;ст.]] в с. Яссентандраші, яке виникло на місці колишнього яського хутора, за допомогою вищезгаданого ордена була споруджена церква в неоготичному стилі. В [[1970]]&nbsp;р. церква ремонтувалася за рахунок парафіян і благодійних установ, стіни її розмальовували двоє запрошених з Сольнока художників. Після закінчення роботи багато селяни побачили себе на стінах храму. Один із художників зобразив самого себе тримає в правій витягнутій руці ікону і закликає народ на боротьбу з турками. Інший сюжет&nbsp;— загони піших і кінних воїнів високого зросту, на чолі з їхніми ватажками на білих струнких конях. Усе це нагадує ясам їхніх предків&nbsp;— середньовічних аланів. Відомо, що до цього сюжету, що відбиває аланський військовий побут, нерідко звертаються і осетинські художники. Ласло Сабо, аналізуючи джерела, робить висновок, що яси, прийнявши католицизм на противагу кунам, неодноразово підтримували центральну владу і короля, за що звільнялися від ряду повинностей. Куни відрізнялися протягом тривалого часу непокорою католицизму, продовжуючи слідувати дохристиянським віруванням нерідко і після турецького панування. Прийнявши християнство, вони приєдналися все ж до протестантів, які вели в [[XVII століття|XVII]]-[[XVIII століття|XVIII&nbsp;ст.]] боротьбу проти католиків.
 
=== Культ святого Іоанна Непомука ===
У церквах ЯсшагуЯсшаґу можна бачити образ [[Ян Непомуцький|святого Іоанна Непомука]]&nbsp;— владики водної стихії, який протегує рибалкам. Це аналог осетинського володаря вод [[Донбеттир]]а{{sfn|Калоев|1996|p=140, 224}}.
 
=== Культ святого Венделя ===
[[1986]]&nbsp;р. Сольнокський музей імені Даміанича опублікував монографію етнографа Еви Гуйаш „Одне осіннэ пастуше свято і його європейські паралелі“»<ref>Gulyás Éva. Egy őszi pásztorünnep és európai párhuzamai (Adatok a Vendel-kultusz magyarországi kutatásához).&nbsp;— Szolnok: Damjanich Múzeum, 1986.&nbsp;— 148 o.</ref>. У центрі уваги автора&nbsp;— образ і культ святого [[Венделін|Венделя]], його поширення по території Угорщини. Святий Вендель був патроном-покровителем пастухів, перш за все вівчарів; за традицією він охороняє тварин від хвороб і всіляких бід. Культ святого Венделя поширений і в західній частині країни, але найзначніші його пам'ятники у вигляді статуй стоять на угорській низовині&nbsp;— в області Сольнок і Ясшагу. Тут популярне й ім'я Вендел. Аналізуючи культ святого Венделя, Ева Гуйаш говорить про релігійні громади, які відправляли цей культ (обряди, молитви тощо) і описує свято святого Венделя [[20 жовтня]], трактує легенди, молитви, обряди, традиції названого свята. Дуже докладно описані статуї святого Венделя в ЯсшагуЯсшаґу. Аналізуючи культ святого Венделя, Ева Гуйаш згадує про божество осетинів [[Фалвара]] і стверджує, що останній становить паралель Венделя в осетинському язичницькому пантеоні. Вона наочно показала шляхом широкого порівняльного аналізу разючу подібність у всьому цих божеств ясів і осетинів, зазначивши всі елементи, внесені першими у його шанування. Автор пише, що свято Венделя вважався пастушим, приурочуючись до жовтня (як у осетинів), ставши з [[XVIII століття|XVIII&nbsp;ст.]] церковним. З цього часу на його честь будували каплиці, церкви, ставили скульптурні зображення у вигляді пастуха, в той час як у інших угорців і народів Західної Європи він уявлявся святим із королівською короною або ошатно вбраним сановником<ref>Gulyás Éva. Egy őszi pásztorünnep és európai párhuzamai (Adatok a Vendel-kultusz magyarországi kutatásához).&nbsp;— Szolnok: Damjanich Múzeum, 1986.&nbsp;— O. 65.</ref>.
 
На думку етнологів, дослідження в цьому напрямку треба поглибити: вівчарство було дуже поширене у угорських ясів і не виключено, що вони внаслідок міграції у [[XIII століття|XIII&nbsp;ст.]] принесли з собою аналогічний культ Фалвара, що трансформувався в подальшому у християнський культ святого Венделя<ref>Хоргоши Э. Два этюда о ясах Венгрии // Аланы: Западная Европа и Византия.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, 1992.&nbsp;— С. 132—133.</ref>. Спільність їх в тому, що обидва вони&nbsp;— покровителі овець, своєю волею впливають на чисельність поголів'я цього виду худоби; обидва вони мають всюди свої святилища, що становлять собою у ясів статуї у вигляді пастуха в повному його пастушому вбранні і спорядженні, у осетинів&nbsp;— невелику кам'яницю, купу каміння або дерево. Це божество шанувалося осетинами щорічно в певний день жертвопринесенням, причому в святі брали участь тільки чоловіки. Перед цим пастухи, які вважали свято своїм, додержувалися посту на честь святого, здійснювали низку магічних обрядів, зокрема, цього дня худобу годували краще, тримали осторонь, оберігаючи від лихого ока.
 
За своїм походженням осетинський Фалвара, безсумнівно, сягає корінням у стародавній кавказький світ і скіфську добу. Його поява пов'язана з бурхливим розвитком вівчарського господарства у давніх іранських племен, які не могли обійтися без покровителя овець. У всякому разі, пам'ятки майкопської і кобанської культур рясніють як зображеннями дрібної рогатої худоби, що зустрічаються і на знаменитій вазі Майкопського кургану, і на бронзових предметах з кобанських могильників Осетії, так і наявністю в них безлічі бронзових баранячих голівок. У низці місць ЯсшагуЯсшаґу можна бачити скульптурні зображення Венделя (іноді поруч з ягням), який, сидячи або стоячи на високому п'єдесталі, постає у вигляді простого пастуха з торбою, пастушою палицею, у баранячій шапці або повстяному капелюсі на голові, в саморобному взутті і в накидці у вигляді бурки. Вендель виглядає в міфології ясів таким же простим і покірним, як і Фалвара в міфології осетинів{{sfn|Калоев|1996|p=229, 231—232}}.
 
Характерно, що зі зростанням значення вівчарства в господарстві ясів, як і осетинів, особливо бурхливим у другій половині [[XIX століття|XIX&nbsp;ст.]]&nbsp;— період швидкого розвитку товарно-грошових відносин, божество це набуло у обох народів нових рис пошанування. Зокрема, в ясів, за даними згаданого вище автора, у цей час в Ясберені з'явилися товариства вівчарів, кожне з яких об'єднувало 150—200 юнаків до 16-річного віку, що шанували Венделя двічі на рік у певні дні спільним святом з приношенням жертв, а також улаштуванням хресної ходи. В день свята худоба не виганяли і годували краще. Шанування божества Фалвара в осетинському скотарському календарі доповнилося тим, що успішне закінчення зимівлі отар в далеких кизлярських степах і повернення їх на гірські альпійські пасовища вважалося його благословенням і відзначалося щорічно влаштуванням на його честь бенкету.
 
=== Шаманізм ===
У дохристиянських віруваннях ясів проявляються і риси шаманізму, зокрема виступання шамана в ролі вченого-лікаря, що позбавляє від усіляких хвороб, зокрема від пристріту, і людей, і тварин, і що володіє низкою інших чарівних здібностей. Так, він міг з'явитися у вигляді вітру. На питання про витоки шаманізму у ясів учені відповідають так: можливо, від угорців або ж, вірніше за все, від північнокавказьких аланів, про що, наприклад, яскраво свідчить відображення шаманізму в переказах осетинського нартівського епосу, який, як відомо, сформувався в основному за аланської доби{{sfn|Калоев|1996|p=233}}. [[Залишки шаманізму в угорському фольклорі|Пережитки шаманістичних вірувань стародавніх угорців]] збереглися насамперед в образах так званих [[талтош]]а і «студента гарабонціаша» (гарабонціаш діак). [[Вілмош Діосегі]], угорський етнограф, детально вивчивши дане питання, встановив зв'язок цих образів із шаманами [[Центральна Азія|Центральної Азії]]. За уявленнями давніх угорців, талтош, як і шаман, народжується із зубами. Під час картографування місць згадок про цих персонажів по окремих селах ЯсшагуЯсшаґу стало ясно, що і талтош, і гарабонціаш співіснують у ЯсшагуЯсшаґу у вигляді досить чітких уявлень, як правило, не змішаних одне з одним. Із досліджень етнологів випливає, що на території північного ЯсшагуЯсшаґу уявлення про талтоша і гарабонціаша не створюють єдиного кола вірувань, але зате уявлення про гарабонціаша живуть в чистому вигляді, незалежно від талтоша. Це спостереження ніби різко розділяє ЯсшагЯсшаґ на дві частини, вірніше, відокремлює Північний ЯсшагЯсшаґ від Південного і від Алфельда. Це означає, що в селищах Північного ЯсшагуЯсшаґу існує різниця між вірою в талтоша і вірою в гарабонціаша. Для порівняння серед [[палоці]]в фігури талтоша і гарабонціаша зустрічаються змішано, а на території Північного ЯсшагуЯсшаґу уявлення про талтоша спостерігається в чистому вигляді. Ласло Сабо припускає, що талтоша у віруваннях ясів спочатку взагалі не існувало. Він вважає, що близький до зороастризму світогляд, що розділяв світ на два антагонічні принципи, позбавив ясів змоги прийняти шаманистичні вірування у талтоша. Зате у них більше поширилося уявлення про гарабонціаша, символ негативної сторони.
 
Угорські дослідники пов'язують з шаманізмом і знахарів (тудош ембер), які лікують людей, розмовляють з померлими. Вони, також як і шамани, часто народжувалися з зубами. Це відноситься до території Південного ЯсшагуЯсшаґу. Також немає у ясів способу ворожіння за допомогою бобів на ситі, який угорські дослідники пов'язували із шаманізмом. Деякі вчені на підставі цих даних вважають, що північна частина ЯсшагуЯсшаґу є споконвічною територією розселення ясів, а південна перейшла до ЯсшагуЯсшаґу тільки за доби турецьких завоювань, а раніше заселена була угорцями і частково [[печеніги|печенігами]]<ref name="iratta"/>.
 
=== Повір'я ===
== Декоративно-ужиткове мистецтво ==
 
Вельми цікаве яське декоративно-прикладне мистецтво: обробка кістки, виготовлення зі шкіри різних предметів, різьблення по дереву тощо.<ref name=autogenerated1>Калоев Б.&nbsp;А.&nbsp;Поездка к венгерским ясам // Советская этнография.&nbsp;— 1984.&nbsp;— №&nbsp;6.&nbsp;— С. 106</ref>. З народного прикладного мистецтва найбільший розвиток отримало художнє різьблення по дереву, добре представлене ​​нана стендах Ясберенського музею в роботах яського пастуха з с. [[ЯсапатіЯсопати]] Міклоша Надьпола, виконаних ним в [[1931]]&nbsp;р., і видатного етнографа з ЯсшагаЯсшаґа Блаже Четі, створених в [[1948]]&nbsp;р. У цих роботах яскраво відображені етнічні особливості ясів у сфері матеріальної культури, зокрема в житловому і господарському будівництві, у характері зовнішнього вигляду будівель і оформлення житла. В роботі Блаже Четі представлені розрізи будинків, укладання стін житла, арки з художнім різьбленим орнаментом, дахи з християнськими хрестами на самому версі для оберега, види огорож, будівельних матеріалів і&nbsp;т.&nbsp;д. Не меншу цікавість викликають вироби Міклоша Надьпола, що становлять собою різні художні сцени, вирізьблені на дерев'яних предметах: пастух із палицею з гачком на кінці і люлькою в роті, там само отари овець, череди великої рогатої худоби, стадо свиней, табуни коней, які скачуть, на передньому плані видно церкву і житлові квартали Ясбереня. Втім, різьблення по дереву було однією з розвинених галузей народного мистецтва всіх угорців{{sfn|Калоев|1996|p=249—251}}.
 
На відміну від інших районів [[Угорщина|Угорщини]] в [[ЯсшагЯсшагґ]]у широке поширення має своєрідний рослинний орнамент, що поєднується з геометричним, яким прикрашають дахи будинків, карнизи вікон, дверей, арки воріт і навіть огорожі садиби. Дослідники вважають, що цей орнамент занесений ясами зі Сходу. Можна лише відзначити, що він аналогічний орнаменту деяких народів [[Північний Кавказ|Північного Кавказу]]<ref name=autogenerated1 />. Застосовуючи цей квітковий рослинний орнамент у поєднанні з простим геометричним, різьбленням прикрашали також предмети домашнього вжитку, посуд тощо, накладали візерунки вишивкою на тканини і шкіру. Особливо славилися прикрашені вишивкою (або аплікацією) різнокольоровими нитками Ясський кожухи-накидки і ошатні кожушки, що зустрічаються майже всюди в музеях [[Угорщина|Угорщини]]. Відомі за джерелами з [[XVIII століття|XVIII&nbsp;ст.]] і виготовлені майстрами-кушнірами високої кваліфікації, вони відрізняються великим художнім смаком, виглядають вельми красиво і витончено. На предмети зі шкіри та тканини наносили широкі і вузькі смуги, прості геометричні фігури, що нерідко поєднувалися із зображенням квітів. Колір зображень різноманітний. Однак переважає червоний, синій, рідше чорний. Квітковий орнамент відбив, особливо на тканині, різні види домашніх птахів&nbsp;— гусей, півнів, індиків, птахів із піднятими крилами. Декоративні мотиви композиції добре простежуються і на кушнірських виробах, в яких широко використовувалися майстрами багатобарвні шовки. На стенді музею можна побачити фрагмент розшитого кожуха-накидки зі зшитих у довжину цілих баранячих шкур, пофарбованих у жовтуватий колір уздовж швів із червоних, жовтих, синіх, зелених, фіолетових, білих, чорних, світло- і темно-зелених вовняних ниток. Тут же представлена ​​спинка жіночого кідмена&nbsp;— вибілений смушок із аплікацією з білої овечої шкіри та вишивкою двома видами&nbsp;— червоним і синім&nbsp;— «кушнірським шовком».
 
З орнаментів усім угорцям відомі тільки квітковий, що був у них найбільш поширеним, і геометричний. Обидва вони сягають доби бронзи й могли бути знайомі ясам на їхній прабатьківщині, що підтверджується, зокрема, пам'ятками зі Змійських середньовічних аланських катакомбних могильників Північної Осетії. Однак тут немає найпоширенішого у сучасних осетинів, як і у деяких їхніх сусідів, рогоподібного орнаменту, який широко зустрічається на гірських виробах з тканини, шкіри, дерева, металу, каменю, що датуються приблизно [[IX століття|IX]]-[[XII століття|XII ст]]. Залишається тільки сподіватися, що наявність цього орнаменту у північнокавказьких аланів буде підтвердженв знахідками інших їхніх пам'яток. Вважають, що рогоподібний орнамент, загублений ясами, був сприйнятий осетинами від їхніх прямих предків&nbsp;— аланів. Значне поширення цього орнаменту у [[казахи|казахів]], [[киргизи|киргизів]], деяких народів [[Алтай|Алтаю]], [[Сибір]]у, ​​на переконання етнологів, пояснюється також давньоіранським субстратом в їхньому етногенезі.
За археологічними знахідками пам'яток у яських поселеннях, яси протягом тривалого часу зберігали християнство східного обряду, з яким до них прийшла писемність. Як би там не було, за визначенням лінгвістів, укладач «Яського словника» ([[1422]]&nbsp;р.) "не був дуже майстерним писарем. Його робота стоїть нижче за середній рівень документів того часу, виконаних в Угорщині. У його знаннях також були прогалини. Він не завжди знає латинську назву деяких повсякденних предметів і тоді вставляє замість латинського угорський переклад яського слова. Латинські слова він пише не завжди грамотно. Угорську він, мабуть, знав добре, хоча в орфографії «зазнавав труднощів. Зате відмінно знав він яську мову. Тут він допускає лише несуттєві помилки»<ref>Немет Ю. Список слов на языке ясов, венгерских алан / Перевод с немецкого и примечания В.&nbsp;И.&nbsp;Абаева.&nbsp;— Орджоникидзе: Осетинский научно-исследовательский институт, 1960.&nbsp;— С. 8.</ref>. З цього можна зробити висновок, що яси в цей час були, якщо не три-, то двомовними, мали свої школи, де міг здобути освіту упорядник словника. Викладання в школах могли вести двома мовами&nbsp;— яською та угорською, якими яси, судячи з аналізу «Словника», прекрасно володіли{{sfn|Калоев|1996|p=239}}.
 
Нарешті, складання «Словника» латинськими буквами вказує на те, що латина тоді, як і набагато пізніше, була державною мовою Угорщини, мовою навчання в школах і вищих навчальних закладах. Деякі угорські дослідники на противагу вищенаведеним фактам відносять появу перших шкіл в ЯсшагуЯсшаґу до більш пізнього періоду, пов'язуючи з діяльністю ченців ясбереньского францисканського собору ([[1472]]&nbsp;р.). За відкриттям в ньому школи, на їхню думку, першої в ЯсшагуЯсшаґу, послідувало відкриття інших церковних шкіл, по мірі спорудження храмів у яських селах. У цілому, як і всюди, церква відігравала провідну роль в народній освіті Угорщини, мала монопольний вплив до 80-х років [[XVIII століття|XVIII&nbsp;ст.]], до реформи [[Йосип II|Йосипа II]], за якою права її були обмежені в цій сфері. Визначною подією для ясів стало відкриття своєї гімназії яським капітаном Джоєм Талом у [[1797]]&nbsp;р. в Ясберені, що стала їхнім великим центром просвіти й освіти, підготовки вчителів для початкових класів яських шкіл. Будучи свого роду єдиним чотирикласним навчальним закладом в ЯсшагуЯсшаґу, що носить нині ім'я національного героя [[Лел (угорський вождь)|Лела]], ця гімназія дала за час свого існування безліч грамотних людей, діячів у різних галузях господарського, суспільно-політичного і культурного життя Угорщини. Гімназія займає великий триповерховий старовинний опрічний будинок у центрі міста{{sfn|Калоев|1996|p=57, 239—240}}.
 
Ясберень, що став за турків ([[1550]]&nbsp;р.) великим адміністративним центром, не міг не мати своїх шкіл. Проте про них немає ніяких даних про цей період. Лише після вигнання турків стає відомо, що в [[1705]]&nbsp;р. у місті було 4 вчителя, багато священиків і чиновників, в ньому проживало 5250 осіб. Найбільш конкретне уявлення про розвиток народної освіти дають відомості, що стосуються села Ясдожа. За переписом [[1550]] року, тут не було жодного грамотного; в [[1740]]&nbsp;р. у селі згадується ім'я першого вчителя&nbsp;— свідоцтво того, що в ньому вже була школа; в [[1767]]&nbsp;р. тут була двокласну церковна школа з одним учителем, у [[1805]]&nbsp;р. у селі за наявності 243 дітей шкільного віку в школі навчалося 214 осіб. Нарешті, [[1925]]&nbsp;р. у селі було 8 вчителів і 2 двокласні школи&nbsp;— чоловіча і жіноча. Найбільші успіхи розвитку шкільної освіти в ЯсшагуЯсшаґу досягнуті після революції [[1848]]&nbsp;р., коли була прийнята низка законів щодо подальшого удосконалення народної освіти Угорщини. Так, прийнятий в [[1869]]&nbsp;р. закон про загальне обов'язкове навчання «в елементарних чотирикласного школах» мав важливе значення для підвищення грамотності. Однак, незважаючи на ці заходи, в [[1898]]&nbsp;р. в країні було неграмотно 50&nbsp;% населення, в [[1941]] р&nbsp;— 12,3&nbsp;%. Основою порівняно високого відсотка неписьменності була бідність. [[1930]]&nbsp;р. серед неписьменних налічувалося 54,9&nbsp;% бідних селян, 14&nbsp;%&nbsp;— робітників{{sfn|Калоев|1996|p=240—241}}.
 
Після закінчення другої світової війни і проведення новою владою культурної революції діти робітників і селян-угорців вперше отримали широкий доступ в середні та вищі навчальні заклади, була ліквідована неписьменність серед дорослого населення. Уже в [[1950]] / [[1951]] навчальному році, за офіційними даними, 67&nbsp;% в середніх школах і 58&nbsp;% в вищих навчальних закладах становили вихідці з робітників і селян. Успіхи народної освіти Угорщини, досягнуті в післявоєнний період, добре ілюструються, наприклад, у ЯсшагуЯсшаґу даними Яської гімназії. [[1989]]&nbsp;р. тут працювало 45 вчителів, які мали університетську освіту, і 520 учнів. Щорічно гімназія випускає з атестатами зрілості понад 130 осіб, з яких 60&nbsp;% вступають до інститутів та університетів. За успішністю гімназія займає в системі Міністерства освіти дев'яте місце, а за окремими показниками&nbsp;— одне з перших. Зокрема, [[1988]]&nbsp;р. на Всеугорській олімпіаді з вивчення російської мови вона зайняла третє місце. У тому ж році Яська гімназія входила до числа трьох гімназій Угорщини, в яких відкрилися два двомовні класи навчання угорською й російською. Далеко за межами Угорщини уславилася гімназія і своїми художньо-самодіяльними і спортивними колективами. Її танцювально-хоровий гурток побував в [[Іспанія | Іспанії]], а жіноча волейбольна команда&nbsp;— в [[Туреччина|Туреччині]]. Післявоєнний період був ознаменований і відкриттям в Ясберені дворічного педагогічного інституту для підготовки вчителів початкових класів сільських шкіл. [[1989]]&nbsp;р. в ньому навчалося понад 300 студентів. З інших великих осередків культури ясів слід згадати Ясберенський музей&nbsp;— найважливіший центр зберігання їхніх історичних пам'яток, що створювалися багатьма поколіннями. Це найстаріший культурно-просвітницький центр ясів, що зумів за короткий час встановити дружні зв'язки з багатьма вченими Осетії{{sfn|Калоев|1996|p=57-59, 240—241}}.
 
З музейних даних відомі імена Рози Камарамі Надь і Янки Зірзен&nbsp;— відомих просвітителів середини [[XIX століття|XIX&nbsp;ст.]] в Угорщині, вихідців з ЯсшагуЯсшаґу, котрі вперше відкрили приватні школи в Ясберені й низці інших місць. У них отримали можливість навчатися дівчатки, які не мали доступу до інших навчальних закладів. [[1868]]&nbsp;р. в Ясберені був заснований перший друкований орган яскунів&nbsp;— щотижнева газета «Яс-КуншагКуншаґ» ([[1868]]-[[1948]]), а пізніше безліч інших щотижневих і щоденних газет «Яс-Кунський оглядач» ([[1872]]-[[1873]]), «Яс-Кунський міщанин» ([[1874]]), «Ріг [[Лел (угорський вождь)|Лела]]» ([[1873]]–[[1881]]), «Світ жінок» ([[1879]]–[[1880]]), «Яська газета» ([[1910]]–[[1914]]), «Цілина» ([[1914]]–[[1944]]), «Яський католицький вісник»&nbsp;— свідчення зростання грамотності основної маси населення Ясшагу[[Ясшаґ]]у того періоду і його зрослих духовних потреб. На це вказує і те, що видання періодики, її поширення ЯсшагомЯсшаґом не обмежувалися тільки містом Ясберень<ref name=autogenerated9>Калоев Б.&nbsp;А.&nbsp;Венгерские аланы (ясы): Историко-этнографический очерк.&nbsp;— М.: Наука, 1996.&nbsp;— С. 242.</ref>.
 
Майже кожне велике яське село видавало кілька газет під різними назвами, які виражали інтереси різних соціальних категорій населення. Вельми показовим в цьому відношенні є с. Ясапаті, відоме виданням таких газет, як «Ясапатський вісник» ([[1890]]–[[1948]]), «Яська округа» ([[1903]]), «Сільські плітки» ([[1913]]), «Ясапатська газета» ([[1916]]), «Яська народна газета» ([[1906]]–[[1918]]), «Католицький вісник» ([[1918]]–[[1919]]), що випускалися як сільським суспільством, так і приватними особами<ref name=autogenerated9 />.
 
У той же час бібліотечна справа ясів не відповідала своєму призначенню, про що, зокрема, свідчить повна відсутність у них громадських бібліотек до закінчення Другої світової війни і встановлення соціалістичної влади. До цього в Ясберені існувала лише одна платна приватна бібліотека та дві-три бібліотеки, що належали комерційним установам. Розвиток бібліотечної справи в ЯсшагуЯсшаґу за післявоєнного періоду став одним із великих досягнень ясів у сфері культурного будівництва. Значною подією стало відкриття розташованої у великому сучасному двоповерховому будинку Ясберенської міської бібліотеки, книжковий фонд якої становить кілька сот тисяч примірників. Послугами бібліотеки користуються не тільки маси містян, а й мешканці навколишніх сіл. Якщо до цього додати, що свої бібліотеки мають і педінститут, і гімназія, і великі підприємства, а також великі селища ЯсшагуЯсшаґу, то можна судити про розмах культурної революції ясів за ці роки{{sfn|Калоев|1996|p=242—243}}.
 
== Охорона здоров'я ==
Тільки з [[XVIII століття|XVIII&nbsp;ст.]] у джерелах зустрічаються відомості, що стосуються [[Медицина|медицини]] і періодично повторюваних спалахів різних [[Епідемія|епідемічних хвороб]] у [[ЯсшагЯсшаґ]]у, що забирали безліч людських життів. У [[1702]]&nbsp;р. в с. [[Ясапаті]] від [[Чума|чуми]] померло 602 людини, у [[1831]]&nbsp;р.&nbsp;— 200, у [[1837]]&nbsp;р.&nbsp;— 290, у [[1873]]&nbsp;р.&nbsp;— 150 чоловік тощо; у с. Ясдожа в [[1709]]&nbsp;р. померло від [[Холера|холери]] 425 чоловік, від чуми у [[1764]]&nbsp;р.&nbsp;— 110 осіб, у [[1849]]&nbsp;р.&nbsp;— 126, у [[1873]]&nbsp;р.&nbsp;— 27 осіб. У [[1892]]&nbsp;р. в [[Ясберень|Ясберені]] черговий спалах холери дав поштовх до будівництва лікарні в місті, що, згідно з документом, вважалася найзначнішою в [[Яс-Надькун-Сольнок (комітат)|Сольнокській окрузі]]. У [[XVIII століття|XVIII&nbsp;ст.]] відзначається й поява у ясів своїх професійних лікарів. [[1794]]&nbsp;р. в с. [[Ясапаті]], наприклад, згадується про такого лікаря-хірурга. У [[1844]]&nbsp;р., згідно з іншим джерелом, лікарі перебували на утриманні сільських громад. У [[XIX століття|XIX&nbsp;ст.]] медичне обслуговування охоплювало населення всього [[ЯсшагЯсшаґ]]у, де майже кожне село мало свого лікаря і аптеку. Тоді ж великим лікувальним центром стає [[Ясберень]]. У [[1930]]&nbsp;р. тут працювало 17 лікарів, велике число молодшого медперсоналу, 6 аптекарів. Охорона здоров'я ясів найбільший розвиток отримала після Другої світової війни, особливо за роки соціалістичної влади, у період великих змін у різних сферах життя всіх угорців{{sfn|Калоев|1996|p=252}}.
 
== Зв'язки з іншими народами ==
Можна вважати твердо встановленим фактом, що яси прийшли до Угорщини разом з половцями (вони ж&nbsp;— кипчаки, кумани, куни), з якими були пов'язані старими етнокультурними контактами в степах півдня Русі і Передкавказзя. «Безсумнівно, що половці, приймаючи аланів у своє середовище, вважали їх не тільки чудовими воїнами, але давніми друзями і союзниками в боротьбі проти монгольських завойовників. У всякому разі, відтоді вони залишилися назавжди нерозлучними, розділяючи і радості і печалі». З кунами яси пов'язали свою долю з найдавніших часів, «розділяючи радості перемог і горе поразок особливо в період майже 150-річного турецького панування в Угорщині». За усними переказами, відокремлення ясів від кунів не вплинуло на їхні традиційні дружні відносини. Вони разом в одній частині продовжували нести службу, пережили півторастолітній гніт турецького ярма, а після вигнання турків разом селилися на спустошеній окупантами території Кішкуншага{{sfn|Калоев|1996|p=23, 87, 95}}.
 
Крім [[куни|кунів]], в Угорщині є ще одна етнічна група, тюркська за походженням,&nbsp;— палоці (палоцок). Їхня близькість до ЯсшагуЯсшаґу дозволяла палоцам перебувати в тісному контакті з ясами, укладати з ними шлюбні союзи{{sfn|Калоев|1996|p=66-67}}.
 
Не тільки в угорській, а й у румунській та деяких південнослов'янських мовах чимало слів, особливо ті, що позначають деякі харчові компоненти, предмети сільського побуту, продукти скотарсько-молочного господарства, промислів тощо, мають північноіранське кореневе звучання<ref>Исаенко&nbsp;А.&nbsp;В. Миграции североиранцев в Румынию, на Средний Дунай и в Венгрию // Кавказ и цивилизации Востока в древности и средневековье: Межвузовский сборник научных трудов.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский государственный университет им. К.&nbsp;Л.&nbsp;Хетагурова, 1993.&nbsp;— С. 191—192.</ref>.
Сучасні яси значною мірою асимільовані [[угорці|угорцями]]: ще в XVII столітті вони повністю втратили свою [[яська мова|яську мову]] та перейшли на [[угорська|угорську]]. Але вони не загубили суттєві риси своєї національної, етнічної, самобутності, антропологічний тип, зберегли автономний характер поселення, суттєві риси своєї колишньої військової організації, певні форми суспільного побуту й укладу життя, властиві аланам на їхній далекій батьківщині. Це дало їм можливість виступати в політичному і культурному житті Угорщини як самостійному етнічному підрозділу<ref name=autogenerated4 />.
 
Нічого подібного немає у кунів, у яких етнічна самоназва зникла, збереглося лише в якійсь мірі усвідомлення свого походження, головним чином на території їхнього розселення. Причини збереження або втрати самоназви ясами та кунами пояснюються різними рівнями їхнього способу життя. Яси, зберігши войовничий аланський дух, були хоробрими воїнами. Як осілі мешканці, вони були досвідченими хліборобами і скотарями, володіли різними видами ремесла. Всі ці якості, принесені ясами з собою до Угорщини, високо цінувалися королем і вищим духовенством, які надавали їм різні привілеї, що сприяли збереженню їх як етнічної спільності, використовуючи їх до своєї користі; вони не заважали ясам зберігати власну гідність, пам'ятати про своє походження. На думку угорських учених, яси помітно виділяються серед інших етнічних груп угорців порівняно високим зростом, деякими особливостями побуту, матеріальною та духовною культури, збереженням самосвідомості. Де б не мешкали представники цієї народності, в ЯсшагуЯсшаґу або за його межами, вони називають себе ясами. За їхніми власними словами, вони найкращі серед угорців хлібороби, скотарі, ремісники і до того ж правовірні католики. Мабуть, ця їхня впевненість виправдовується багатьма фактами і традиціями, що сягають аланської доби і притаманні тільки їм{{sfn|Калоев|1996|p=4-5, 19}}. Є чимало прикладів, які свідчать про те, як ревно оберігається ними досі етнічна самоназва. Так, у [[1967]]&nbsp;р., в період створення в ЯсшагуЯсшаґу нових сіл шляхом об'єднання хуторів, яси поставили умову, щоб назви сіл починалися з «Яс»,&nbsp;— знак того, що вони населені саме ясами. Іншим усталеним знаком яської приналежності є «ріг Лехеля», зображення якого є обов'язковою частиною герба в кожному селі. Яси неохоче приймають у своє середовище людей, що потрапили до них, особливо на керівну роботу, з інших, неяських груп угорців{{sfn|Калоев|1996|p=18-20}}.
 
Прагнення ясів бути завжди першими у всьому часто проявлялося і в недалекому минулому. Так, рішення ясів газифікувати власними коштами м. Ясберень було зустрінуте усіма учасниками сесії Державних зборів Угорщини з великим задоволенням. Розповідаючи про це, газета «Известия» повідомляла, зокрема: «У кулуарах сесії, як і на сторінках преси, не раз миготіло слово „Ясберень“. Це містечко, де живуть нащадки підприємливого племені ясів, спробувало самотужки вирішити проблему газифікації. Справа в тому, що газопровід „Братерство“, яким перекачують углиб Угорщини оренбурзький газ, пройшов за сімнадцять кілометрів від міста»{{sfn|Калоев|1996|p=19}}.
 
Останнім часом серед ясів спостерігається зростання національної самосвідомості: регулярно проводяться фестивалі яської культури, підвищується інтерес до власної історії, налагоджуються зв'язку між [[ЯсшагЯсшаґ]]ом та [[Осетія (регіон)|Осетією]].<ref>[http://osinform.ru/13061-dorogami-predkov-skvoz-veka.html Дорогами предків-Угорська Аланія (відео) " Інформаційне агентство ОСінформ]</ref> В [[1981]]&nbsp;р. на запрошення кафедри історії стародавнього світу та середніх віків ПОДУ в Осетії побував угорський вчений з Ясбереньського педінституту, доктор Еден Хоргоші. Він підніс у дар кафедрі точний макет знаменитої реліквії&nbsp;— рогу Лехеля&nbsp;— у натуральну величину<ref>Исаенко&nbsp;А.&nbsp;В. Миграции североиранцев в Румынию, на Средний Дунай и в Венгрию // Кавказ и цивилизации Востока в древности и средневековье: Межвузовский сборник научных трудов.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский государственный университет им. К.&nbsp;Л.&nbsp;Хетагурова, 1993.&nbsp;— С. 159—160.</ref>.
 
У [[2008]]&nbsp;р. [[владикавказ]]ькою кіностудією «Нарт-Арт-студія» випущений документальний фільм Теміни Туаєвої [http://tabol.ru/news.php?newsid=26 «Угорська Аланія»].
* [[Осетини]]
* [[Угорці]]
* [[ЯсшагЯсшаґ]]
* [[Язиги]]
 
510

редагувань