Відкрити головне меню

Зміни

3834 байти вилучено ,  9 місяців тому
оформлення
== Рання історія іранських племен у Паннонії ==
[[Файл:Jaszsag jazygia map.png|thumb|250px|Ясшаг]]
Контакти [[алани|аланів]] з [[угорці|угорцями]] мають давню історію. Глибокі історико-культурні зв'язки між територією сучасної [[Угорщина|Угорщини]] і [[Південно-Східна Європа|Південно-Східною Європою]]&nbsp;— [[Північний Кавказ|Північним Кавказом]] намітилися вже за доби бронзи&nbsp;— раннього заліза (II тис. до н.&nbsp;е.). Культури епохи раннього заліза [[Угорщина|Угорщини]] зазнали, як це визнано в науковій літературі, впливу синхронних культур [[Північний Кавказ|Північного Кавказу]]. За посередництва племен [[Північне Причорномор'я|Північного Причорномор'я]] і [[Молдова|Молдови]] ці зв'язки стали особливо активними в [[VIII століття до н.е.|VIII]]&nbsp;— [[VI століття до н.е.|VI&nbsp;ст. до н.&nbsp;е.]], коли на [[Північний Кавказ|Північному Кавказі]] квітнула яскрава [[кобанська культура]], що базувалася на місцевій традиції металовиробництва, а в Центральній Європі склалася не менш видатна [[гальштатська культура]]. Взаємопроникнення елементів цих бронзових культур показано в дослідженнях угорських і російських археологів<ref>{{sfn|Кузнецов&nbsp;В.&nbsp;А. Алано-осетинские этюды.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, |1993.&nbsp;— С. |p=85.</ref>}}. Багато з них вважають, що кобанська культура була створена індо-іранцями ([[Арії|аріями]]) або просто іранцями<ref>Техов&nbsp;Б.&nbsp;В. Осетины&nbsp;— древний народ Кавказа: (Истоки. Культура. Этнос).&nbsp;— Цхинвал: Ирыстон, 1993; Техов Б.&nbsp;В.&nbsp;Кобан и гальштат (конец II&nbsp;— начало I тыс. до н. э.) // Тезисы докладов на Международной научной конференции по осетиноведению, посвященной 200-летию со дня рождения А.&nbsp;М.&nbsp;Шегрена.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский государственный университет, 1994.&nbsp;— С. 65-66; Техов Б. В. К этнической принадлежности создателей кобанской культуры Центрального Кавказа // От скифов до осетин. Материалы по осетиноведению.&nbsp;— М. : Менеджер, 1994.&nbsp;— Вып.1.&nbsp;— С. 4-20.</ref>.
 
У [[VI століття до н.е.|VI]]&nbsp;— [[III століття до н.е.]] на території Східної Європи набувають поширення предмети, цілком типові для культури [[Скіфи|скіфів]]&nbsp;— іраномовних рухливих номадів, що кочували в степах [[Північне Причорномор'я|Північного Причорномор'я]]. На угорській рівнині [[Альфельд]] з'являються скіфські [[курган]]и з окремими кінськими похованнями&nbsp;— Тепіоселе, Гевеш, Сентеш-Векерзуг, Артанд, але скіфське вторгнення не призвело до зміни населення, про що свідчить збережена спадкоємність культурних традицій місцевих племен. Зі [[Скіфи|скіфами]] була пов'язана наступна хвиля проникнення [[Іранські мови|іраномовних]] етнічних елементів в [[Угорщина|Угорщину]]<ref>{{sfn|Кузнецов&nbsp;В.&nbsp;А. Алано-осетинские этюды.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, |1993.&nbsp;— С. |p=85-86.</ref>}}.
 
На межі нашої ери на території сучасної [[Угорщина|Угорщині]] виникла [[римська провінція]] [[Паннонія]], що включала в себе також північні області східної [[Хорватія|Хорватії]], частково, [[Словенія|Словенії]] і [[Сербія|Сербії]] і східні області [[Австрія|Австрії]]. [[Паннонія]] мала величезне військово-стратегічне значення для [[Стародавній Рим|Рима]], входячи в його [[лімес]]&nbsp;— захисну буферну зону уздовж північно-східного кордону [[Римська імперія|Імперії]] і призначену насамперед для відбиття східних кочівників. [[Лімес]], укріплений системою фортець з гарнізонами, відділив римський світ від [[Варвари|варварського]].
 
З останнім пов'язане подальше проникнення давніх іранців в [[Паннонія|Паннонію]]. У середині [[I століття|I&nbsp;ст.&nbsp;н.&nbsp;е.]] в межиріччі [[Дунай|Дунаю]] і [[Тиса|Тиси]] з'явилося [[сармати|сарматське]] плем'я [[Язиги|язигів]], потіснивши [[Даки|даків]]. Незабаром весь [[Альфельд]] аж до нинішньої південної межі [[Угорщина|Угорщини]] опинився в руках язигів. У [[1943]]&nbsp;р. на березі [[Кереш-Марош|озера Фехер]] експедиція [[Університет Сегеда|Сегедського університету]] розкопала поселення [[I століття|I]]-[[II століття|II&nbsp;ст.]], приписуване вченими язигам. Ними були відкриті підвалини трикутної в плані невеликої будівлі, викладені кам'яними плитами. Археологи зближують цю цікаву споруду з очеретяними «юртами» угорських пастухів&nbsp;— «kontyos kunyho», що дожили в [[Альфельд]]і до [[ХХ століття|XX&nbsp;ст.]], що видається цілком припустимим в умовах кочового пастушого побуту, який відзначався певною консервативністю. За Яношем Харматтою, з кінця [[II століття|II&nbsp;ст.]] для [[сармати|сарматів]] [[Угорщина|Угорщини]] настав новий період, який відрізнявся в матеріальній культурі від більш раннього появою металевих предметів і типів [[перли|перлового намиста]], доти невідомих у [[Карпати|Карпатському басейні]]. Найближчі аналогії цим предметам дає [[Ольвія]]&nbsp;— [[Давньогрецькі міста Північного Причорномор'я|антична колонія]] на [[Дніпро-Бузький лиман|Бузькому лимані]], що входила в римську провінцію [[Мезія]]. Це наводить на думку, що головною базою чорноморської торгівлі язигів, які не втратили зв'язку з Північним Причорномор'ям, була саме [[Ольвія]]<ref>{{sfn|Кузнецов&nbsp;В.&nbsp;А. Алано-осетинские этюды.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, |1993.&nbsp;— С. |p=86-87.</ref>}}.
 
На початку [[II століття|II&nbsp;ст.]] коло східних кордонів [[Дакія|Дакії]] з'явилося інше сарматське плем'я&nbsp;— [[роксолани]] (іран. 'світлі алани') . [[Роксолани]] були відокремлені від [[язиги|язигів]] [[даки|даками]], але римський [[імператор]] [[Марк Аврелій]] після закінчення [[маркомани|Маркоманських воєн]] дозволив язигами зсилатися зі своїми одноплемінниками роксоланами через територію [[Дакія|Дакії]]. Мабуть, цією обставиною і пояснюється спрямування східних зв'язків язигів на Ольвію, яка в [[II століття|II]]-[[III століття|III]] ст. перебувала в оточенні роксоланів. За висновком Яноша Харматти, до [[III століття|III&nbsp;ст.]] роксоланів потрібно вважати головним фактором на території [[Західне Причорномор'я|Північно-Західного Причорномор'я]]. Він же відзначає появу в сарматських похованнях [[Угорщина|Угорщини]] з кінця [[III століття|III&nbsp;ст.]] роксоланських рис (панцирі з кістяних лусочок, невідомі язигам довгі [[меч]]і). Отже, до кінця [[III століття|III&nbsp;ст.]] роксолани з'явилися в [[Паннонія|Паннонії]], очевидно, зрушені на захід вторгненням [[готи|готів]]. Вдерлися великі маси роксоланів, які, об'єднавшись із язигами, стали головною небезпекою для Риму. У [[III століття|III&nbsp;ст.]] [[лімес]] [[Паннонія|Нижньої Паннонії]] отримав навіть назву «сарматського берега» і займав лівобережжя [[Дунай|Дунаю]] від [[Естергом]]а до [[Костолац]]а в сучасній [[Сербія|Сербії]]. У 70-х роках [[III століття|III&nbsp;ст.]] сармати беруть участь у війні проти Риму разом з германським плем'ям [[вандали|вандалів]]; зазнавши поразки, вони беруть участь у тріумфі [[Авреліан]]а. В особі роксолан іраномовні алани в [[Паннонія|Паннонії]] фіксуються з [[III століття|III&nbsp;ст.]], а акумуляція східних кочівників тут, особливо в східній і південній частинах, посилюється. Дослідники вбачають у роксоланах одне з аланських племен, які увійшли до складу аланського племінного об'єднання<ref>{{sfn|Кузнецов&nbsp;В.&nbsp;А. Алано-осетинские этюды.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, |1993.&nbsp;— С. |p=87-88.</ref>}}.
 
Присутність сармато-ранньоаланського населення на території [[Альфельд]]а підтверджується їхніми археологічними пам'ятками, які отримали розробку в працях угорських учених. Вони представлені головним чином могильниками&nbsp;— такими, як Якабсаллаш, Сентеш-Кіштеке, Яношсаллаш, Монор, Фелшейож, Чонград-Венделхалом, [[Дебрецен]], Ясалшосентдьйордь, Хортобадь та ін. Сарматська матеріальна культура, принесена з [[Північне Причорномор'я|Північного Причорномор'я]], зазнала впливу з боку культури [[кельти|кельтів]], [[даки|даків]] і [[римляни|римлян]]. Група поховань [[IV століття|IV]]&nbsp;— першої половини [[V століття|V&nbsp;ст.]], на думку вчених, в етнічному відношенні цілком може бути аланською.
У [[372]] році кочовики-[[гуни]] вдерлися в землі [[алани-танаїти|аланів-танаїтів]], що жили в [[Подоння|Нижньому Подонні]]. [[Алани]] були розбиті і вступили в спілку з [[гуни|гунами]], а потім спільно з ними напали на [[готи|готів]]. Рятуючись від гунів, [[вестготи]] переселилися в межі [[Римська імперія|Римської імперії]], а незабаром на [[Дунай|Нижньому Дунаї]] з'явилися переслідуючі [[готи|готів]] [[гуни]] зі своїми союзниками [[алани|аланами]]. Нова хвиля сармато-аланських переселенців, ймовірно, об'єдналася з більш раннім сарматським населенням [[Паннонія|Паннонії]] і утворила тут значний етнічний масив. Так, у [[376]]&nbsp;р., почався 50-річний період панування гунів у [[Паннонія|Паннонії]]. В [[378]] р [[гуни]] і [[алани]] були вже на р. [[Тиса]]. В [[380]]&nbsp;р. [[імператор]] [[Граціан]] поселяє частину [[готи|готів]] і [[алани|аланів]] на правах [[федерати|федератів]] у Південній Паннонії; вождями аланів [[Йордан (історик)|Йордан]] називає Алафея і Сафрака. За оцінкою вчених, [[алани|аланів]] у групі Сафрака було до 20 тисяч воїнів. Це була значна маса населення (з урахуванням родин). За словами римського панегіриста [[Пакат]]а ([[391]]&nbsp;р.), колишній ворог Риму «наповнив міста Паннонії… Гот, гун, алан стали до лав військ, змінювалися на варті, боялися виявитися несправними по службі».
 
[[Імператор]] [[Граціан]] розселив [[алани|аланів]] Сафрака у південній частині [[Паннонія|Паннонії]], неподалік від [[Сісак|Савії]]; пізніше [[алани]] під керівництвом [[Префект (Стародавній Рим)|префекта]] Саула були розселені в провінції [[Валерія (римська провінція)|Валерія]], на захід від сучасного [[Будапешт]]а. Після смерті [[Аттіла|Аттіли]] і поразки [[гуни|гунів]] [[Битва при Недао|при Недао]] [[готи]] в [[471]]&nbsp;р. полишили [[Паннонія|Паннонію]], а їхнє місце було передане новим федератам: [[скіри|скірам]], [[герули|герулам]], [[гепіди|гепідам]] і [[алани|аланам]]<ref>{{sfn|Кузнецов&nbsp;В.&nbsp;А. Алано-осетинские этюды.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, |1993.&nbsp;— С. |p=88-89.</ref>}}. Усі колись підвладні [[гуни|гунам]] народи поспішили зайняти свої землі або ті, які були втрачені [[Візантійська імперія|Східною]] чи [[Західна Римська імперія|Західною]] імперіями. Cармато-алани Заходу після відходу їхньої частини в [[Галлія|Галлію]] і [[Іспанія|Іспанію]], а звідти (разом з вандалами) в [[Карфаген]] ([[Північна Африка]]), все ще залишалися на колишніх місцях, тобто між [[Дунай|Середнім Дунаєм]] і [[Дністер|Дністром]], у значній кількості. У той же час частина аланів, які брали участь у [[битва при Недао|битві народів при Недао]] на чолі з царем Кандагом, отримала при розподілі земель краю [[Мезії]] (у [[Болгарія|Болгарії]]) і [[Мала Скіфія|Малої Скіфії]] ([[Добруджа]]). Трохи пізніше частина їх разом із [[остготи|остготами]] переселилася до [[Фракія|Фракії]]. Алани-язиги, крім того, заволоділи на короткий час на [[Дунай|Середньому Дунаї]] колишньою римською фортецею [[Сінгідун]]ом ([[Белград]]ом). Однак у [[473]]&nbsp;р. король середньодунайських [[язини|язигів]] [[Бабай(король)|Бабай]] на зворотному шляху після успішного бою зі східноримським генералом Камундом був убитий із засідки остготським конунгом [[Теодоріх Великий|Теодоріхом Великим]]. Після цього угорські [[язиги]] втратили контроль над [[Сінгідун]]ом. Та їхня частина, яка мешкала в його околицях, в [[VI століття|VI&nbsp;ст.]] була відтіснена гепідами і [[склавіни|склавинами]] на схід за [[Траянів міст]] до р. [[Олт|Алут]]&nbsp;— колишньої західного кордону [[роксолани|роксоланів]]. Згідно з Йорданом, північна межа [[алани|аланів]] у [[VI століття|VI&nbsp;ст.]] проходила у верхів'ях [[Дністер|Дністра]], в районі української [[Садгора|Садгори]] (тоді Садагора&nbsp;— від племені садагаріїв). Письменник [[V століття|V&nbsp;ст.]] [[Стефан Візантійський]] зафіксував появу в «[[Мала Скіфія|Скіфії]]» (тобто в межиріччі [[Дністер|Дністра]]&nbsp;— [[Дунай|Нижнього Дунаю]]) народу «аса» і села того ж назви. А її мешканців називав «ассаіоі». [[Страбон]]у також був відомий цей «народ», який він зараховував до одного з [[масагети|маcагетських]] племен. Якщо взяти до уваги ототожнення стародавніми авторами аланів з [[масагети|масагетами]], то можна припустити, що [[Стефан Візантійський]] відзначив чергову аланську міграційну хвилю на обжиті їхніми родичами землі. Сармато-алани продовжували населяти межиріччя [[Дунай|Дунаю]] і [[Тиса|Тиси]] як в [[авари|аварський]], так і в [[булгари|булгарський]] періоди<ref>Исаенко&nbsp;А.&nbsp;В. Миграции североиранцев в Румынию, на Средний Дунай и в Венгрию // Кавказ и цивилизации Востока в древности и средневековье: Межвузовский сборник научных трудов.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский государственный университет им. К.&nbsp;Л.&nbsp;Хетагурова, 1993.&nbsp;— С. 188—189.</ref>.
 
== Угорці й ранні алани ==
Свідченням тісних контактів мадярів з аланами [[Північний Кавказ|Північного Кавказу]] і [[Подоння]] є аланські за походженням слова [[угорська мова|мадярської мови]]. На іранізми не тільки в [[угорська мова|угорській]], а й в мовах східних [[фіно-угри|фіно-угрів]] ([[удмурти|удмуртів]], марі, [[ханти|хантів]] і [[мансі]]) вказують багато вчених. Контакти [[фіно-угри|фіно-угрів]] зі стародавніми [[іранці|іранцями]], що почалися ще на початку доби заліза, обумовлювали сприйняття ними маси іранських слів, а разом з ними, безсумнівно, і чималої кількості іранських елементів матеріальної і духовної культури, вірувань, що доводиться багатьма даними [[етнографія|етнографії]]. Особливе місце має бути відведено тому факту, що більшість (або принаймні значне число) відомих нам угро-фінських народів, у тому числі [[мансі]] і [[ханти]], найближчі родичі [[угорці]]в за мовою, [[марійці]], [[удмурти]] і деякі інші племена угро-фінської мовної системи обрали для своїх етнонімів іранську підоснову. Навіть сама назва мадярин (угорець) виводиться від давньоіранського слова mort (mart) 'людина'. Видатний угорський історик Дьйордь Дьйорффі у зв'язку з цим висуває теорію, згідно з якою в історії [[угри|угрів]] і [[сармати|сарматів]], які жили в найближчому з ними сусідстві, був період, коли останні поширили свою владу на [[угри|угрів]], прагнення яких пристосуватися до завойовникам і змусило їх назвати себе іранськими (сарматськими) словами. Безперечно також і те, що частина [[іранські мови|іранських]] ([[осетинська мова|осетинських]]) слів була засвоєна мадярами (угорцями) на їхній прабатьківщині<ref>Магометов&nbsp;А.&nbsp;Х. Взаимодействие культур иранских (скифов, сарматов и алан) и финно-угорских народов // История, этнография и культура народов Северного Кавказа.&nbsp;— Орджоникидзе: Северо-Осетинский государственный университет им. К.&nbsp;Л.&nbsp;Хетагурова, 1981.&nbsp;— С. 29</ref>{{sfn|Калоев|1996|p=80}}.
 
Крім давньоіранського слова 'золото' (арань), засвоєного ще за угро-фінської доби, а також іранського слова 'сім' (хет), запозиченого за доби угорської спільноти, і слів зі значенням 'корова' (техен), 'молоко' (тей), 'десять' (тиз), 'повсть, фетр' (немез), 'м'ясо' (хуш), 'віз, віз' (секер) , 'ряднина, полотно' (васон), 'вдівець, вдова' (езведь), 'тисяча' (езер) і кілька пізніших іранських запозичень зі значеннями 'сорочка' (інг) і 'шабля, шашка, меч' (кард) потрапили вже в мову мадярів невідомо, з яких іранських мов і в який час, у мові мадярів є слова, в аланському походженні яких у фахівців немає сумнівів. Щодо цих слів відомо також, що вони запозичені до здобуття батьківщини, а не з мови тих аланів, які мешкали в королівстві Угорщина, починаючи з епохи монгольської навали. Ці аланські слова мають значення: 'княгиня, королева' (ассонь, зараз це слово має значення 'жінка'), 'міст' (хід), 'панцир' (верт). До них примикає група слів, аланське походження яких більш-менш ймовірне: 'весь, цілий' (егес), 'багатий' (газдаг), 'молодша сестра' (хуг), 'отрута, трутизна' (мерег), 'скло' (ювег), 'яма' (верем), «зелений» (зельд). Пам'ять про контакти з мадярами зберегла й мова осетинів, які є прямими нащадками аланів. Осетинські слова 'п'яний' (ресіг), 'дуб' (тельдзе), 'сад, город' (керт)&nbsp;— на думку деяких учених, є мадярськими за походженням. Крім зазначених вище запозичень з іранських мов, у мову мадярів до здобуття батьківщини проникли слова середньоперської мови (пехлеві), що мають значення 'ярмарок' (вашар), 'мито' (вам), 'фортеця, замок' (вар) і, ймовірно, 'пісня, мелодія' (ханг), сучасне значення цього слова&nbsp;— 'голос, звук'. Всі ці запозичення, виявлені працями угорських лінгвістів, систематизовані і пояснені в зведених роботах Гези Барці<ref>Шушарин&nbsp;В.&nbsp;П. Ранний этап этнической истории венгров: Проблемы этнического самосознания.&nbsp;— М. : Росспэн, 1997.&nbsp;— С. 214.</ref>.Серед осетино-угорських мовних сходжень звертає на себе увагу чоловіче ім'я Аладар, відоме вже в епоху Арпадів (осет. [[Алдар|«князь» (алдар)]])<ref>{{sfn|Кузнецов&nbsp;В.&nbsp;А. Алано-осетинские этюды.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, |1993.&nbsp;— С. |p=97.</ref>}}.
 
До тих же хронологічно ірано-аланських впливів може належати згадана в найдавнішій угорській хроніці назва країни [[угорці]]в Дентумогер. Анонім часу [[Бела IV|короля Бели]] (кінець [[XII століття|XII]]&nbsp;— початок [[XIII століття]]) називає [[Скіфія|Скіфію]] і народи, які там живуть, цим терміном: {{початок цитати}}<poem>
«Земля ж скіфська вельми протяжна завдовжки і завширшки, люди ж, які її замешкують, звуться по-простацькому дентумогер донині й ніколи вони не були підпорядковані владі будь-якого імператора. … Отже, найсильніший і найнаполегливіший у ратній праці народ мадярів, як ми сказали вище, веде своє походження від скіфського народу, який їхньою власною мовою називається Дентумогер»<ref>Шушарин&nbsp;В.&nbsp;П. Ранний этап этнической истории венгров: Проблемы этнического самосознания.&nbsp;— М. : Росспэн, 1997.&nbsp;— С. 349, 354.</ref>.</poem>{{кінець цитати|джерело=}} Цим терміном Анонім позначав прабатьківщину мадяр, предків сучасних йому угорців і мадярів, які жили за його часу на сході<ref>Шушарин&nbsp;В.&nbsp;П. Ранний этап этнической истории венгров: Проблемы этнического самосознания.&nbsp;— М. : Росспэн, 1997.&nbsp;— С. 352, 354—355.</ref>. З урахуванням дигорського «донті» він перекладається як 'річкові мадяри' або 'мадяри межиріччя'<ref>{{sfn|Кузнецов&nbsp;В.&nbsp;А. Алано-осетинские этюды.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, |1993.&nbsp;— С. |p=101.</ref>}}<ref>Артамонов&nbsp;М.&nbsp;И. История хазар.&nbsp;— Л.: издательство Гос. Эрмитажа, 1962.&nbsp;— С. 341.</ref>.
 
Після того, як предки угорців в [[VI століття|VI&nbsp;ст.]] почали просуватися з [[Урал]]у на захід, вони на довгий час осіли в степах [[Південна Росія|Південної Росії]] і на [[Північний Кавказ|Північному Кавказі]] та виявилися близькими сусідами [[алани|аланів]]. Соціальні та етнокультурні зв'язку аланів і угорців знайшли відображення, зокрема, в угорському фольклорі. Насамперед це підтверджується угорським переказом про походження угорців. Вперше він фігурує у того ж Аноніма часу короля Бели (кінець [[XII століття|XII]]&nbsp;— початок [[XIII століття|XIII&nbsp;ст.]]) і згадує повелителя аланів Дула (principis Dulae Alanorum duas filias). Той же переказ знаходиться у автора другої половини [[XIII століття|XIII&nbsp;ст.]] Шимона Кезаї в його праці «Діяння угорців». Дослідники відзначають фольклорне походження легенди<ref name=autogenerated20>Кузнецов В.&nbsp;А.&nbsp;Алано-осетинские этюды.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, 1993.&nbsp;— С. 102.</ref>. Згідно з останньою, прабатьки-етнархи угорців брати Гунор і Могор полювали на оленя поблизу боліт Меотиди ([[Азовське море]]), зустріли тут [[болгар]] і викрали їх жінок і дітей. Серед захоплених знаходилися і дві дочки [[алани|аланського]] князя Дула. Аланки стали дружинами Гунора і Могора і від цих шлюбів пішов угорський народ:
Сталося в один із днів, що коли вони вийшли полювати в болота Меотиди, у пустельному місці перед ними з'явилася олениця, а коли вони стали її переслідувати, вона втекла від них. І позаяк вона зовсім зникла у них з очей, вони довго шукали її, але не змогли натрапити на її сліди. Однак, проходячи по згаданих болотах, вони побачили, що вони зручні для прокорму худоби. Потім вони повернулися до батька і, отримавши від нього дозвіл, з усім своїм майном вони переселилися в болота Меотиди, щоб там оселитися. Край же Меотида знаходиться по сусідству з Персією, їхньою батьківщиною. Звідусіль його оточує море, крім дуже вузького броду. Річок там зовсім немає, але травою, деревами, рибою, птицею і звірами вона рясніє. Вхід туди важкий і вихід&nbsp;— теж. Прибувши в болота Меотиди, вони нікуди не рухалися протягом п'яти років. На шостий рік вони вийшли і в пустельному місці випадково натрапили на дітей і дружин синів Белара, які залишилися в шатрах без чоловіків. Разом з їхнім добром вони швидко відвели їх у болота Меотиди. Сталося так, що серед дітей вони схопили двох доньок князя аланів Дули. Одну з них взяв у дружини Хунор, іншу&nbsp;— Могор. Від цих жінок ведуть походження всі гуни»<ref>Шушарин&nbsp;В.&nbsp;П. Ранний этап этнической истории венгров: Проблемы этнического самосознания.&nbsp;— М. : Росспэн, 1997.&nbsp;— С. 198—199, 346.</ref>.</poem>{{кінець цитати|джерело =}}Цей переказ повторюється у «Кепеш-хроніці» [[XIV століття|XIV&nbsp;ст.]] та інших пізніших джерелах<ref name=autogenerated20 />.
 
Відомо, що заснована ханом [[Кубрат]]ом [[Дуло (династія)|династія Дуло]] існувала і у [[болгари|болгар]]. Її походження навіть пов'язують з аланами та аланським етнонімом дул-ас, опираючись на ім'я найвідомішого з синів [[Кубрат]]а [[Аспарух]]а, яке має давнє північноіранське походження й означає в перекладі 'світлий кінь'. Дослідники відзначають ім'я Дуло в сарматських написах, а прізвище «Дулата»&nbsp;— Дулаєви у [[осетини|осетинів]] існує дотепер. Збіг імені легендарного аланського князя з реальним осетинським фамільним ім'ям вельми прикметний. Аланське походження князя Дуло визнане в угорській історіографії<ref>{{sfn|Кузнецов&nbsp;В.&nbsp;А. Алано-осетинские этюды.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, |1993.&nbsp;— С. 102—103</ref>|p=102—10}}{{sfn|Калоев|1996|p=83}}.
 
Не заперечуючи зв'язку угорської генеалогічної легенди з гунським міфом про оленя, полювання на якого допомагає знайти нову батьківщину, угорські та осетинські вчені вказують, що даний сюжет відомий не тільки у гунів і [[оногури|оногурів]], а й у [[алани|аланів]]-[[осетини|осетинів]]. Дійсно, в осетинському [[Нартський епос|нартівському епосі]] присутня барвиста розповідь про невдале полювання нарта [[Сосруко|Сослана]] на чарівного оленя<ref>{{sfn|Кузнецов&nbsp;В.&nbsp;А. Алано-осетинские этюды.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, |1993.&nbsp;— С. |p=103.</ref>}}. У осетинів-горян нерідко заснування того чи іншого поселення пов'язується з оленем, якого ранить мисливець, і поранений олень приводить його до джерела або на якусь галявину, де мисливець обирає собі місце поселення<ref name=autogenerated8>Магометов А.&nbsp;Х.&nbsp;Взаимодействие культур иранских (скифов, сарматов и алан) и финно-угорских народов // История, этнография и культура народов Северного Кавказа.&nbsp;— Орджоникидзе: Северо-Осетинский государственный университет им. К.&nbsp;Л.&nbsp;Хетагурова, 1981.&nbsp;— С. 32.</ref>. Так, згідно з легендою, переслідуючи оленя, відкрив для поселення землі Устур-Дигорії родоначальник знатної родини Хаміцаєвих Хамица. Так само потрапляє в Дигорію Гагу, що заснував Доніфарс. Близькі легенди розповідалися і про заснування с. Ціміті і Донісар<ref>Туаллагов&nbsp;А.&nbsp;А. Меч и фандыр (Артуриана и Нартовский эпос осетин).&nbsp;— Владикавказ: Ир, 2011.&nbsp;— С. 42.</ref>.
 
У [[IX століття|IX&nbsp;ст.]] [[угорці]] покинули українські степи, просунулися далі на захід та осіли на території сучасної [[Угорщина|Угорщини]]. Існує версія, за якою певна частина аланських племен (так звані «кінні алани») пішла в [[Дунай|Подунав'я]] разом з [[Угорці|угорцями]]<ref name=autogenerated8 />. У недавньому минулому в низці місцин [[Альфельд]]а зустрічалися ще аланські поселення, що відносилися до раннього середньовіччя. Як на одне з таких місць мешкання нащадків цих аланів вказують на невелике село Кендереш (кендер 'конопля', осет. ган) в Надькуншагу{{sfn|Калоев|1996|p=29, 49-50, 86}}. Дослідники також висували думка, за яким ім'я [[Арпад]]а швидше аланське, ніж мадярське, ім'я його співправителя [[Курсан]] походить від осетинського Хур-зæнæг 'нащадок Сонця', і більше того, перший християнський король [[Угорщина|Угорщини]], [[Іштван I Святий|Іштван Святий]], носив у язичництві, згідно з Тітмаром Мерзебурзьким (IV 59), ім'я Вайк, зіставне з осетинським [[Уаіги|уаиг]] 'велетень, велет'<ref>Kucharski Eugeniusz. Żywioł alański (jaski) w Karpatach Wschodnich.&nbsp;— Warszawa: Komisja Naukowych Badań Ziem Wschodnich, 1938.&nbsp;— S. 7.</ref>.
За однією з версій, перші яси переселилися до Угорщини після походу великого князя [[Святослав Ігоревич|Святослава]] у 965&nbsp;р. на [[хозар]]ів, ясів і касогів<ref>Шпилевский&nbsp;С.&nbsp;М. Древние города и другие булгарско-татарские памятники в Казанской губернии.&nbsp;— Казань: Университетская типография, 1877.&nbsp;— С. 105.</ref>.
 
Згідно з Яном Ферентом, ще в XII&nbsp;ст. угорський король Ласло II взяв у полон невелику групу ясів і поселив їх між Тисою і Задьвою, а також хотів їх охрестити. Можливо, освоєння Ясшагу ясами можна починати з цього невеличкого епізоду<ref>{{sfn|Кузнецов&nbsp;В.&nbsp;А. Алано-осетинские этюды.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, |1993.&nbsp;— С. |p=115.</ref>}}. Павло Голубовський підмітив, що розміщення кунських (і яських) поселень мало на меті убезпечити кордон з Польщею і Руссю<ref>Голубовский П. Половцы в Венгрии. Исторический очерк.&nbsp;— Киев: Типография Императорскаго Университета Св. Владимира, 1889.&nbsp;— С. 10.</ref>. Тому цілком справедливим є припущення дослідників, що алани, котрі оселилися пізніше в тому ж Альфельді, цілком могли зустрітися там зі своїми родичами і навіть порозумітися з ними рідною мовою{{sfn|Калоев|1996|p=86-87}}.
 
== Формування і розселення яського етносу ==
Алано-угорські взаємини поновилися після того, як в XIII&nbsp;ст. [[Татаро-монгольське іго|монголи]] розбили аланів і їхніх союзників [[половці]]в (куманів), і частина їх переселилася на захід.
 
Історики вважають, що половці&nbsp;— [[куни]] в [[XIII век|XIII&nbsp;ст.]] оселялися в Угорщині двічі. Згідно з магістром Рогерієм<ref>Магистр Рогерий, Горестная песнь о разорении Венгерского королевства татарами: Латинский текст и перевод / Перевод с латинского языка, вступительная статья и комментарии А.&nbsp;С.&nbsp;Досаева.&nbsp;— СПб.: Дмитрий Буланин, 2012.&nbsp;— С. 18-28, 33-36.</ref>, уперше вони з'явилися тут у [[1239]]&nbsp;р. на чолі з ханом [[Котян Сутоєвич|Котяном]], який брав участь у [[битва на Калці|битві на р. Калка]] 31 травня [[1223]]&nbsp;р. на стороні русинів, а потім знову був розбитий монголами в [[1238]]&nbsp;р. Угорський король [[Бела IV]], незважаючи на попередження великого монгольського хана не брати до себе втікачів половців, особисто урочисто зустрів [[Котян Сутоєвич|Котяна]] і його орду на кордоні. [[Котян Сутоєвич|Котян]] визнав королівську владу і обіцяв прийняти християнство. Однак незабаром угорські феодали, незадоволені зростанням політичного впливу половців і посиленням королівської влади, організували змову і вбили [[Котян Сутоєвич|Котяна]] і групу половецьких неофітів. Після цього половці полишили Угорщину і пішли в район нижньої течії Дунаю<ref>{{sfn|Кузнецов&nbsp;В.&nbsp;А. Алано-осетинские этюды.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, |1993.&nbsp;— С. |p=114.</ref>}}.
Удруге [[половці]] з'явилися в Угорщині після відходу [[Монгольське завоювання Угорщини|татаро-монголів]] в [[1242]]&nbsp;р. Цього разу вони міцно осіли тут. Точна дата другого поселення [[половці]]в не встановлена, але в [[1279]]&nbsp;р. вони вже отримують привілеї від короля [[Ласло IV Кун|Ласло IV]]. Окремі історики приймають [[1279]]&nbsp;р. за дату поселення [[половці]]в, але вона вкрай сумнівна: це дата оголошених королівських привілеїв, але не заселення [[половці]]в, яке мало бути дещо раніше. Вчені мають підстави вважати, що остаточне розселення [[половці]]в (і ясів) в Угорщині відбулося між [[1242]]–[[1279]]&nbsp;рр., швидше за все незабаром після [[1242]]&nbsp;р.
 
Чисельність [[куни|половців-кунів]] і алан-ясів, які опинилися в [[Угорщина|Угорщині]], може бути визначена лише приблизно. За даними Яна Ферента, у [[Котян Сутоєвич|Котяна]] було 40 тисяч наметів (у такому разі кунів було не менше 100 тисяч чоловік). Однак деякі угорські фахівці з історії кунів визнають більш вірогідною цифру 40-50 тисяч чоловік. Що стосується кількості ясів, вона вказана Ферентом&nbsp;— 10 тисяч осіб, назване й ім'я яського вождя Качар Огала. Завдяки [[Рашид ад-Дін|Рашиду ад-Діну]] відомо ім'я іншого аланського вождя Качір-укуле, який близько середини [[XIII век|XIII&nbsp;в.]], тобто одночасно з вождем Качар Огала в [[Угорщина|Угорщині]], разом з «еміром» [[Половці|кипчаків]] Бачманом вів партизанську боротьбу проти татаро-монголів у пониззі [[Волга|Волги]] і тут загинув. Обидва названих вище аланських лідера носять одне ім'я, мабуть, воно було популярним. У [[Осетини|осетинів]] і зараз існує прізвище Хачірта&nbsp;— Хачірови<ref>{{sfn|Кузнецов&nbsp;В.&nbsp;А. Алано-осетинские этюды.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, |1993.&nbsp;— С. |p=114—115.</ref>}}.
 
Питання про території первісного розселення ясів в Угорщині також повинне розглядатися у зв'язку з питанням про розселення [[куни|половців-кунів]]. Останнє спеціально вивчалося Андрашем Палоці-Хорватом: згідно з привілеями, даними [[Ласло IV Кун|Ласло IV]], у [[1279]]&nbsp;р. їм був призначений верховний суддя «надор» (намісник короля) і відведена територія межиріччя [[Дунай|Дунаю]] і [[Тиса|Тиси]] по річках [[Кереш]], [[Марош]] і [[Темеш]]. У даний час це землі комітату [[Бач-Кішкун]]&nbsp;— «основне місце поселення [[Кочівники|номадів]]-[[Половці|куманів]], які розселялися по [[Угорщина|Угорщині]]». Андраш Палоці-Хорват локалізував на карті місцезнаходження семи [[куни|кунських]] кланів у [[1282]]&nbsp;р.; сьомий клан, найбільш висунутий на північ по річці [[Задьва]],&nbsp;— яський або язигський «алано-осетинського походження». Найближчими сусідами ясів виявилися [[куни]] клану Улаша, які освоїли район на схід од [[Сольнок]]а з центром у [[Карцаг]]у.
Акумуляційні і інтеграційні процеси давньоіранського населення Угорщини підготували ґрунт і зумовили напрямок яської міграції XIII&nbsp;ст., і заперечувати таку спадкоємність немає ніяких підстав. Але в угорській літературі висловлена й інша точка зору: пізніші яси генетично пов'язуються з сарматським племенем язигів і таким чином реконструюється континуїтет (безперервність) історичного розвитку ясів Угорщини з середини I&nbsp;ст.&nbsp;н.&nbsp;е. Зокрема, подібні побудови знаходяться в роботі Калмана Рушваї «Походження і мова ясів»<ref>Rusvay Kálmán. A jászok eredete és nyelve: Kézirat.&nbsp;— Kecskemét: Mezőgép Nyomda, 1976.&nbsp;— [2], 31, [1] o.</ref>. Справедливо зазначаючи, що яси говорили аланською мовою, належною до іранської гілки індоєвропейської мовної сім'ї, і їхніми «родичами» є скіри, парфяни, перси, осетини, Калман Рушваї пише, що предки ясів алани жили на півночі Кавказу вже у VII&nbsp;ст. до н.&nbsp;е., що під натиском гунів у II&nbsp;ст. до н.&nbsp;е. аланське плем'я ясів рушило на захід, а за ними надійшло плем'я роксоланів. Плутанина і помилки в хронології тут очевидні: алани не предки ясів, бо «яси»&nbsp;— руська назва самих аланів; аланів не існувало в VII&nbsp;ст. до н.&nbsp;е., як і гунів у II&nbsp;ст. до н.&nbsp;е., тощо. Автор змішує язигів з ясами, пропонуючи лише відокремити «ранніх» ясів (язигів) від «пізніх»<ref>Rusvay Kálmán. A jászok eredete és nyelve: Kézirat.&nbsp;— Kecskemét: Mezőgép Nyomda, 1976.&nbsp;— O. 3.</ref>. Але приналежність тих і інших до кола давньоіранських племен і фонетична близькість етнонімів «язиги» і «яси», відзначена в українській, російській і європейській історіографії, ще не дає підстав їх ототожнювати, тим більше, що хронологічно яси від язигів відмежовані тисячоліттям. Далі Рушваі наводить карту Птоломея (II&nbsp;ст.) і назви восьми міст, поміщених на ній і заснованих, нібито, ясами, за винятком Абієти<ref>Rusvay Kálmán. A jászok eredete és nyelve: Kézirat.&nbsp;— Kecskemét: Mezőgép Nyomda, 1976.&nbsp;— O. 6—10.</ref>.
 
Сумнівність цих побудов вже відзначалася дослідниками. Як вони вважають, мова може йти про картину, близьку до континуїтету, та з деякими хронологічними перервами; історія власне угорських ясів починається лише з 30-х років XIII&nbsp;ст.<ref>{{sfn|Кузнецов&nbsp;В.&nbsp;А. Алано-осетинские этюды.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, |1993.&nbsp;— С. |p=112—113.</ref>}}. Одначе комплекс письмових джерел, археологічні дані, епіграфічні пам'ятки й графіті, дані лінгвістики, що відносяться до різних епох, дозволили історику Анатолію Ісаєнкові зробити аналогічний висновок про практично безперервне існування північноіранського населення на Нижньому і Середньому Дунаї, а також в межиріччі Дунаю і Тиси. На його думку, протягом двох тисячоліть це населення постійно поповнювалося за рахунок родинних міграцій з Поволжя, Причорномор'я і з Північного Кавказу, а середньовічна міграція XIII&nbsp;ст. аланів-ясів разом із тюркомовними кунами (вони ж кумани, половці, кипчаки)&nbsp;— всього лише епізод у довгій серії пересувань, в процесі яких кінні маси кочівників переміщалися зі сходу на захід, час від часу досягаючи меж Румунії, Угорщини, Австрії та інших країн Європи<ref>Исаенко&nbsp;А.&nbsp;В. Миграции североиранцев в Румынию, на Средний Дунай и в Венгрию // Кавказ и цивилизации Востока в древности и средневековье: Межвузовский сборник научных трудов.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский государственный университет им. К.&nbsp;Л.&nbsp;Хетагурова, 1993.&nbsp;— С. 161—197.</ref>.
 
== Могильник Надьсаллаш ==
Як зазначає Ласло Шельмеці, характерною рисою чоловічих поховань є наявність пряжок. До пояса підвішували ніж або інші інструменти.
 
Багатшими на інвентар є жіночі поховання, причому Шельмеці підкреслює відмінність інвентарю жіночих поховань Надьсаллаша від жіночих поховань кунів. Яські жінки покривали голову хусткою, до якої пришивались пластинчасті металеві бляшки з отворами по краях. Іноді їх замінювали монети. Багато сережок «східного типу», зустрінуті срібні, позолочені дисковидні аграфи, за допомогою яких застібався верхній одяг. Багато намистин, серед яких Ласло Шелмеці особливо виділяє великі з гірського кришталю, звані ним «кавказькими». У намистах часто вживалися мушлікаурі, що перемежовувалися пастовим намистом. Як свідчить Шельмеці, в кунських могилах ні кришталю, ні каурі немає. Велика кількість каурі звернула на себе увагу з самого початку розкопок. Але найхарактернішою річчю з жіночих могил є бронзові та кістяні голечник циліндричної форми, іноді з різьбленим орнаментом. Буває по 2-3 голечників в одному похованні. Голечники зазвичай виявлялися поблизу тазових кісток і це дозволяє вважати, що вони підвішувалися до тканинного поясу, який зав'язувався&nbsp;— пряжок не було. Мабуть, практикувалися і жіночі матерчаті сумочки-ладанки, які підвішували до поясу. У сумочці поховання 1 була вставка в перстень, у похованні 70 залишки розкладеного заліза і бронзи в купці, бурштинове намисто, скляна пластинка синього кольору, у похованні 76 бронзовий наперсток, у похованні 117 залізні ніж і кільце тощо. Голечників цього часу ніде в Карпатському басейні немає. В цілому уявляється, що матеріальна культура Надьсаллаша другої половини XIII—XIV&nbsp;ст. мала синкретичний характер, включаючи в себе елементи місцевої угорської культури, східноєвропейські та кавказькі. Є візантійські імпорти<ref>{{sfn|Кузнецов&nbsp;В.&nbsp;А. Алано-осетинские этюды.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, |1993.&nbsp;— С. |p=122—125.</ref>}}.
 
=== Речі угорського виробництва ===
Місцева культура представлена перснем з іменем Сабо Дечі, шпорами, фібулою, круглим нагрудним прикрасою або застібкою з орнаментом з лілій; аналогічний предмет в матеріалах [[XIV століття|XIV&nbsp;ст.]] походить з [[Кечкемет]]а, розкопки Пірошки Біцо. Ймовірне місцеве походження бронзової бляшки у вигляді круглої, багатопелюсткової розетки, подібної до такої ж бляшки від головного убору з тих же розкопок в [[Кечкемет]]і і колесовидного амулета з покладеною на бік і сильно стилізованою антропоморфною фігурою, аналогії якої відомі в угорських старожитностях (та ж схема, але відмінна в деталях, походить із пізньоаварського могильника в [[Тісафюред]]і). До числа місцевих речей можна також віднести великі круглі золочені застібки одягу&nbsp;— аграфи, брошки-фібули, що, можливо, сягають візантійських прототипів. Описувані аграфи з Надьсаллаша&nbsp;— два диски завширшки 5,5-6&nbsp;см, покриті рельєфним орнаментом і сполучені за допомогою петель. Аналогічні за формою і призначенням, але з варіаціями в деталях, аграфи з більш ранніх знахідок на території [[Угорщина|Угорщини]] відомі з с. [[Сірак]], [[Сабадкігьош]], [[Дьйор]] пізньоаварського-хозарського часу, що може свідчити про місцеве виробництво аграфів, які побутували до [[XIV століття|XIV&nbsp;ст.]] Диски-аграфи нашивалися на березі верхньої одягу поблизу грудей. У Сабадкігьоші, за реконструкцією Чанада Балінта, типологічно подібними круглими бляхами були прикрашені береги і поли жіночого одягу<ref>{{sfn|Кузнецов&nbsp;В.&nbsp;А. Алано-осетинские этюды.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, |1993.&nbsp;— С. |p=125—126.</ref>}}.
 
=== Східноєвропейські елементи ===
Розглянуті хрести становлять цінні історичні джерела. Насамперед вони дозволяють датувати ранній пласт поховань на могильнику Надьсаллаш другою половиною [[XІІІ століття|XIII&nbsp;ст.]], що повністю відповідає його датуванню Ласло Шельмеці, заснованому на знахідці бронзових монет короля [[Бела ІІІ|Бели III]] ([[1173]]-[[1196]]&nbsp;рр.), Карбованих за візантійським зразком. Дві монети були прикрасами: один входила до складу намиста, інша була пришита до головної хустки. Як вказує Ласло Шельмеці, ці дві ранні могили складають один хронологічний горизонт з могилою 59 в Оргондасентміклоші, що належить до другої половини [[ХІІІ століття|XIII&nbsp;ст.]] Оскільки остання належить кунам, Ласло Шельмеці робить важливий висновок про одночасне переселення кунів і ясів в Угорщину. Велике значення енколпіонів з Надьсаллаша полягає також у тому, що вони підтверджують наявність у ранніх угорських ясів східно-православного християнства. Добре відомо, що алани прийняли християнство з рук візантійських місіонерів на початку [[X століття|X&nbsp;ст.]] й, отже, були православними. До східнохристиянської церкви належали не тільки північнокавказькі, але і кримські алани. Судячи з багатьох фактів, різні групи аланів-ясів Східної Європи сповідували православне християнство, хоча угорський чернець Юліан [[1235]] року писав про «суміш християн і язичників» у аланів. Висновок про православ'я ясів Надьсаллаша вказує на саме східноєвропейське їхнє походження.
 
Зі східноєвропейської матеріальною культурою вчені також пов'язують бронзову бляшку від головного убору з фігурою єдинорога. Ріг єдинорога (нарвала) високо цінувався, оскільки вважався чарівним засобом від різних хвороб і оберегом, що оберігає від зурочення. Можливо, що бляшка з єдинорогом з Надьсаллаша відігравала роль такого оберега. Є інший варіант інтерпретації: імператори Візантії для чотирьох великих префектур держави ввели герби&nbsp;— орел для [[Італія|Італії]], гриф для [[Іллірія|Іллірії]], єдиноріг для [[Азія|Азії]]. Можливо, єдиноріг був геральдичною емблемою візантійського походження, що потрапила до ясів на тлі поширення у них візантійського християнства. У [[Золота Орда|золотоординських]] старожитностях [[XIV століття|XIV]]-[[XV століття|XV&nbsp;ст.]] Східної Європи відомо ще одне зображення єдинорога на роговій пряжці з [[Ермітаж|Державного Ермітажу]]. Цікавий кістяний поясний набір з могили 142. У своїх джерелах він може мати сибірське походження, де кістяні набори поясів у кочівників набули поширення з останніх століть до н.&nbsp;е. Розглядаючи кістяні пряжки Угорщини, археологи притягують кочівницькі матеріали [[Сибір]]у, що може вказувати шлях подальших розвідок. Таким чином, археологічні матеріали підтверджують старе спостереження Йожефа Прюклера про збереження в матеріальній культурі Надьсаллаша східних елементів<ref>{{sfn|Кузнецов&nbsp;В.&nbsp;А. Алано-осетинские этюды.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, |1993.&nbsp;— С. |p=126—130.</ref>}}.
 
=== Кавказькі елементи ===
За визначенням археологів, предмети матеріальної культури, знайдені в Надьсаллашському могильнику, багато в чому аналогічні аланським Північного Кавказу. Такими, наприклад, вважаються бронзові сережки, гачки-нігтечистки, циліндричні голечники, намисто з гірського кришталю, довгі бронзові нагрудні гачки типу сучасних осетинських ріуагнаджіта для парадного вбрання, нашийні християнські хрестики тощо, а також масивний аланський (яський) меч, булава, альчики (серед них деякі начинені свинцем, що нерідко практикувалося і в осетинів у недавньому минулому). Сошник для важкого плуга і звичайний залізний серп характеризують ясів як осілих землеробів із самого їхнього оселення в Угорщині, чого не можна сказати про їхніх сусідів&nbsp;— кунів. Усі ці та інші предмети яси принесли зі своєї прабатьківщини. У всякому разі, за словами Ласло Шельмеці, вони відсутні серед археологічних пам'яток інших угорців. Відзначаючи, що серед знахідок є предмети, принесені переселенцями з Кавказу, разом з тим він вказував на те, що в цілому знахідок у поселеннях зустрічається дуже мало, що, мабуть, пояснюється низьким рівнем життя ясів цього періоду{{sfn|Калоев|1996|p=68-69, 91}}.
 
Гачки-нігтечистки цілком типові для аланського (катакомбного) варіанту салтівської культури, але остання припинила своє існування на початку X&nbsp;ст., тому говорити про її впливи на культуру Надьсаллаша не доводиться. Зате в північнокавказькій аланській культурі гачки-нігтечистки, поряд з іншими туалетними речами, побутують аж до татаро-монгольської навали&nbsp;— наприклад, в Змійському катакомбному могильнику [[ХІ століття|XI]]-[[ХІІ століття|XII&nbsp;ст.]] і синхронному гірському могильнику Саніба. Після татаро-монгольської навали ці характерні речіжіночого туалету зберігаються протягом [[XIV століття|XIV&nbsp;ст.]], про що свідчать знахідки в печерному склепі у с. Дзівгіс. Археологи не сумніваються в тому, що нігтечистки з Надьсаллаша мають алансько-північнокавказьке походження. Це цінне, в повному розумінні документальне, підтвердження генетичних зв'язків ясів Угорщини з північнокавказькими аланами. Ще один аргумент&nbsp;— бронзові та кістяні голечники з Надьсаллаша. Ласло Шельмеці пише: «Для інвентарю жіночих поховань дуже характерні голечники у вигляді кістяний або бронзової трубочки. Вони були прикріплені або до поясу, або покладені в мішечок разом з іншими дрібними предметами, як, наприклад, наперстки. Голечники в археологічному матеріалі даного періоду в Угорщині раніше не були знайдені». Для Угорщини вони ендемічні. Голечники Надьсаллаша мають близькі аналоги в аланських старожитностях Північного Кавказу. Для прикладу вказують на бронзові голечники з катакомби 34 Змійського могильника і з катакомби [[VIII століття|VIII]]-[[IX століття|IX&nbsp;ст.]] в Лаці. На [[північний Кавказ|Північному Кавказі]] невідомі кістяні голечники, і в цьому полягає локальна специфіка Недьсаллаша. Але в цілому і ця група речей може бути своїм походженням зобов'язана Північному Кавказу. Два металевих колесовидних амулети з розкопок Ласло Шельмеці теж, на думку дослідників, можуть походитизвідти. На Північному Кавказі подібні амулети представлені досить широко, їхнє північнокавказьке походження також ймовірне. Бронзова обручка з гострими виступами на зовнішній стороні з публікації Йожефа Комаромі нагадує кавказькі бойові обручки. Нарешті, з [[Кавказ]]у могло бути занесене намисто з гірського кришталю<ref>{{sfn|Кузнецов&nbsp;В.&nbsp;А. Алано-осетинские этюды.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, |1993.&nbsp;— С. |p=130—131.</ref>}}.
 
== Звільнення від влади половців ==
В [[1703]]&nbsp;р. в Угорщині спалахнула національно-визвольна війна проти австрійського панування під керівництвом [[Ференц II Ракоці|Ференца Ракоці]]. Природно, що волелюбні яси і куни взяли в ній активну участь. Не обмежуючись виплатою великого річного податку, управління [[Тевтонський орден|Тевтонського ордену]] хотіло запровадити в Яскуншагу велике поміщицьке господарство і насадити тут насильно феодальні відносини. Яси і [[куни]], що посилалися на минулі свободи і давні привілеї та бажали звільнитися від тяжких повинностей, одними з перших приєдналися до повстання Ракоці. Військові загони ясів і кунів брали участь у боротьбі до її закінчення, а [[Ясшаг]] став найважливішим військово-операційним базисом визвольного руху. Яскуншаг, що посідав розвинене сільське господарство, слугував джерелом постачання армії Ракоці. У свою чергу Ракоці спеціальним указом повернув ясам і кунам їхні привілеї, але зобов'язав кожного мешканця Яскуншагу, здатного носити зброю, брати участь у повстанні.
 
У [[1711]]&nbsp;р. повстання під проводом Ракоці закінчилося поразкою. [[Ясшаг]] був зайнятий іноземними військами, були відновлені органи управління [[Тевтонський орден|Тевтонського ордену]], почалося відновлення поміщицького землеволодіння. На цьому тлі спостерігається деяке зростання селянських господарств і посилення селянського стану. Але яси і куни зібрали необхідну суму і, прийнявши на себе зобов'язання виставляти 1000 кавалеристів в королівські війська, [[1745]] р внесли цей викуп імператриці [[Марія-Терезія|Марії-Терезії]], повернувши колишні свободу і привілеї. Виплата Марії-Терезії величезним тягарем лягла на економіку Ясшагу і загальмувала його розвиток. Розповідають, що від такої непосильної плати господарство ясів довго не могло оговтатися. Цій події присвячений пам'ятник в міському саду Ясберені, на якому напис свідчить, що яси відкупилися від німецького магната. Незважаючи на те, що всі яси були визнані юридично рівноправними, фактична різниця між багатою соціальної верхівкою&nbsp;— „капітанами“ і рядовою масою стала ще помітнішою<ref>{{sfn|Кузнецов&nbsp;В.&nbsp;А. Алано-осетинские этюды.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, |1993.&nbsp;— С. 135—136</ref>|p=135—13}}{{sfn|Калоев|1996|p=117}}.
 
Припинення внутрішніх війн на початку [[XVІІI століття|XVIІІ ст.]] створило передумови для відновлення господарства, почалася обробка пустуючих земель і економічне освоєння земель Угорщини. У зв'язку з посиленням феодальної експлуатації в північних і західних комітатах почався масовий відхід селян у південні райони, що вимагали робочої сили. На тлі цих соціально-економічних процесів починається відтік яського населення у південніші райони країни. Чимало яських родин розселяється в районах міст Кечкемет, Кішкунфеледьгаза, Кунсентмартон та інших. Прикладом такого досить далекого переселення і освіти хуторів-таньа може бути село Лайошміже недалеко від Кечкемета, у XVIII—XIX&nbsp;ст. колишнє володіння міста Ясберень. Степ в околицях Лайошміже використовувався для випасу худоби. У 1745&nbsp;р. два яські селища&nbsp;— Ясфенісару і Ясалшосентдьйордь&nbsp;— викупили у поміщика Фельдварі степ Кара на правому березі Тиси, а жителі с. Ясалшосентдьйордь крім того володіли віддаленій степом Кішсаллаша між Кішкунфеледьгаза і Чонград. Під час весняного вигону худоби стада, що просувалися в Кішсаллаш, мали зупинку і відпочинок у степу Кара<ref name=autogenerated16>Кузнецов В.&nbsp;А.&nbsp;Алано-осетинские этюды.&nbsp;— Владикавказ: Северо-Осетинский институт гуманитарных исследований, 1993.&nbsp;— С. 140.</ref>.
35 427

редагувань