|
| рада = [[Білокамінська сільська рада (Золочівський район)|Білокамінська сільська рада]]
| код КОАТУУ = 4621880401
| зображення = Bilyj Kamin (Zolochiw)-1.jpg
| зображення_розмір = 300px
| зображення_підпис = Вигляд на село з півночі
| розташування =
| mapx =
==== Церква Святої Трійці ====
Про православну церкву Святої Трійці Білого Каменя є перша згадка в ерекційних грамотах, датованих [[17 червня]] [[1681]] р року. Згідно з цими грамотами воєвода белзький [[Костянтин Криштоф Вишневецький|Костянтин Криштоф Корибут Вишневецький]] надав орні землі, сінокоси та право на вільну вирубку лісу парафії місцевої церкви. У той час парохом церкви був о. Іван Бучковський.
Ще у XV—XVII ст. століттях в селі існувала дерев'яна церква. З часом стара церква стала не придатна для проведення богослужінь та була розібрана, а на її місці у [[1720]] р. році було поставлено нову дерев'яну церкву. Церква була побудована з [[Сосна звичайна|соснового]] дерева, побита латами, стояла на дубових підвалинах та мала три куполи, оббитих бляхою. В середині XVIІI ст. століття до церкви були прибудовані [[Захристя|захристії]], а саму церкву обведено [[опасання]]м. Вартість будівництва склала 750 злотих.
Видатний дослідник пам'яток української дерев'яної сакральної архітектури [[Драґан Михайло Дмитрович|Михайло Драган]] пише у своїй монографії «Українські деревляні церкви», що «бічні верхи храму були сліпі, виведені назовні безвнутрі видної підбудови; бічні куполи не мали підбанників, тому були поставлені безпосередньо на даху. Такі самі верхи є і в інших церквах [[Золочівський район (Львівська область)|Золочівщини]], в селах [[Підлисся]] і [[Сасів]]. Центральний купол стояв на восьмибічному предбаннику». Можна зробити висновок, що вона була типовою галицькою, тридільною, триверховою церквою.
Церква мала одинадцять ділянок орної землі на різних полях Білого Каменя та шість сіножатей. Шпиталь користувався нивою на Шнурах, яка була пожертвувана йому князями Вишневецькими.
Починаючи з [[1784]] р. врокув церкві велися метричні книги, з яких дізнаємося більше відомостей про діяльність білокам'янецької православної парафії. Отже, від [[1784]] р. іроку й до [[18 травня]] [[1806]] р. року [[парох]]ом Білого Каменя був о. Стефан Сидоровський. Його наступником був о. Григорій Ладаневич, який 46 років поспіль, тобто відпротягом [[1807]] р. до -[[1853]] р. років, керував парафією. Більше ніхто з тутешніх священиків не перевершив його за стажем праці на одному місці.
У [[1826]] р. році в церковних метричних книгах зареєстровано 42 хрещення, 7 одружень, 36 смертей.
У [[1830-ті|1830-х]]–[[1840]]-ві|1840-х рр.]] роках Білий Камінь був центром однойменного деканату, до якого входили села [[Гончарівка (Золочівський район)|Белзець]], [[Сасів]], [[Почапи]], [[Хильчиці]], [[Бонишин]], [[Петричі]], [[Острівчик-Пильний|Острівчик]], [[Скварява]], [[Червоне (Золочівський район)|Ляцьке Велике]], [[Жуличі]], [[Городилів]], [[Єлиховичі]], [[Княже (Золочівський район)|Княже]], [[Бужок (село)|Бужок]], [[Колтів]], [[Верхобуж]], [[Ушня]], [[Побіч]]. Загальна чисельність парафіян разом з філією у Черемошні становила 957 осіб.<ref>Schematismus Universi Venerabilis archidioeceseos metropolitanae graeco catholicae Leopoliensis pro anni domini 1832... — S. 203.</ref>.
В середині [[1853]] р. року парохом Білого Каменя стає о. Стефан Гаврисевич. Служінню білокам'янецькій парафії він віддав 40 років свого життя. Тут народилися його діти. У майбутньому його син Юстин Гаврисевич продовжить справу батька та стане парохом [[Жуличі|Жулич]]. На початку [[1880]]-ті|1880-х рр.]] роках парох хворієзанедужав на легеневу хворобу, через що просить митрополита Львівського надати йому помічника. ЗВід [[1884]] р. року пароху допомагають приватні співробітники, скеровані сюди Галицькою митрополією, серед них: о. Стефан Лесюк (1884-[[1886]] рр. роки), о. Іоан Глодзінський ([[1887]]–[[1888]] рр. роки), о. Юстин Гаврисевич (1888-[[1892]] рр. роки), о. Йосиф Фолис (1892-[[1894]] рр. роки). Тут, у Білому Камені, [[17 листопада]] [[1893]] р. року і скінчилося земне життя о. Стефана Гаврисевича.
Співробітник й останній помічник о. Стефана Гаврисевича — о. Йосиф Фолис залишався в селі до [[1894]] р. року, звідси він був переведений до [[Скнилів (Пустомитівський район)|Скнилова]], де [[9 жовтня]] [[1917]] р. року його не стало. Після від'їзду о. Йосифа, парафією церкви піклувався парох [[Бужок (село)|Бужка]] о. Ярослав Стеткевич, після якого указом від [[26 квітня]] [[1894]] р. року парохом Білого Каменя призначається о. Миколай Кипріян Копач, який віддав 27 років свого життя служінню парафії. З його ім'ям пов'язана ціла епоха життя української спільноти Білого Каменя.
Ще за настоятельства о. Стефана Гаврисевича задумано було будувати нову, кам'яну церкву, оскільки існуюча дерев'яна церква почала вже валитися. Власне, саме о. Стефан ще до 1884 р. року заощадив 6000 злотих на цю справу, але хвороба не дозволила йому розпочати будівництво.
[[26 травня]] [[1895]] р. року в Білому Камені відбулася архиєрейська візитація Митрополита Галицького [[Сильвестр (Сембратович)|Сильвестра Сембратовича]] і саме предстоятелем [[Українська греко-католицька церква|Української Греко-Католицької Церкви]] було освячено [[наріжний камінь]] під нову муровану церкву. Перше входження до церкви відбулося на [[Зелені свята]] [[12 червня]] [[1900]] р. року, а [[18 вересня]] [[1901]] р. року відбулося благословення та освячення новозбудованого храму Митрополитом [[Андрей (Шептицький)|Андреєм Шептицьким]]. Під час церемонії освячення храму о. Миколай Кипріян Копач за ревне виконання душпастирських обов'язків з митрополичих рук отримав крилошанські відзнаки. [[11 червня]] [[1905]] р. року [[Титул|Їх Екселенція]] з канонічною візитацією ще раз відвідав Білий Камінь.
О. Миколай Кипріян Копач вів активне громадське життя. За його сприянням було засновано білокам'янецький осередок «[[Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка|Просвіти]]» та організовано місцевий хор, а також відчинили свої двері бібліотека та магазин. У [[1908]] р. році парох Білого Каменя утворив [[Братство тверезості]] та Братство ім. [[Святий Лазар Чудотворець|св. Лазаря]], яке займалося допомогою сиротам та вдовицям. У храмі стояла скринька бідняка Лазаря, куди заможні люди кидали гроші на потреби бідних. Ця скринька збереглася й до наших днів, але своєї функції вже давно не виконує.
У [[1916]]–[[1917]] рр. роках тимчасовим завідувачем пароха [[Бужок|Бужка]] та Білого Каменя був о. Григорій Косар — колишній парох села [[Ратищі]], Залозецького деканату (нині — [[Зборівський район|Зборівського району]], [[Тернопільська область|Тернопільської області]]), який під час подій [[Перша світова війна|першої світової війни]] був звідти виселений.
Під час ротації [[1921]] р. році о. Миколай Кипріян Копач назавжди залишив парафію Білого Каменя і перейшов до парафії села [[Любинці]], Любинецького деканату (нині — [[Стрийський район|Стрийського району]], [[Львівська область|Львівської області]]), де [[4 червня]] [[1928]] р. року його не стало. На його місце прийшов парох села [[Любинці]] о. Богдан Чекалюк.
Настоятельство о. Богдана припало на важкі повоєнні роки. Після закінчення [[Перша світова війна|першої світової війни]] для потреб церкви було виділено ґрунти, а саме: 18 га 99 та 3 м² поля, 9 га 78 та 29 м² сіножатей, 19 та 18 м² городу і цього жив о. Чекалюк зі своєю багатодітною родиною.
Що до церковного життя, то не лише [[літургія]], а й навіть вечірня [[Служба Божа]] правилася кожної [[неділя|неділі]], тому й відвідування храму парафіянами було дуже частим. Напротязі цілого травня співали маївку — [[параклис]].
У 1930 р. році знов відбулася [[ротація]] (заміна) священиків, в результаті якої о. Б.Богдан Чекалюк переїхав з Білого Каменя у парафію села [[Пійло]], Калуського деканату (нині — [[Калуський район|Калуського району]], [[Івано-Франківська область|Івано-Франківської області]]), де [[28 грудня]] [[1937]] р. року помер й був похований.
[[3 жовтня]] [[1930]] р. року парохом Білого Каменя стає о. Павло Олійник. Пан отець мав близько 16,8 га ріллі, 9,75 га сіножатей, 0,32 га городу та 20 сяжнів дров.
У [[1931]] р. році за ініціативоюініціативи та під керівництвом доктора [[Свідерський Володимир СвідерськийІгнатович|Володимира Свідерського]] та Левка Федорука церковний цвинтар було обсаджено деревами — соснами та липами.
Отець Павло пробув у Білому Камені до [[1 квітня]] [[1933]] р. року та переїхав до села [[Тростянець (Золочівський район)|Тростянець]] біля [[Плугів|Плугова]]. Після його від'їзду, парафію Білого Каменю прийняв о. Зеновій Яцків, що служив на [[Бужок|Бужку]], але його завідательство парафією села тривало не довго — від [[10 квітня]] [[1933]] р. року й до [[11 лютого]] [[1934]] р року.
[[20 квітня]] [[1934]] р. року парохом села стає о. Андрій Шуневич<ref>[http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/hto-e-hto/istoricnidaniproselonaditiciavtorkahnicivan Кахнич Іван Історичні дані про село Надітичі]</ref>, з приходом якого пожвавішало церковне та громадське життя у Білому Камені. Він засновує Братство Найсвятіших Тайн, Братство Апостольської молитви, Марійську Дружину. Ось, наприклад, братство Найсвятіших Тайн. Браття і сестриці мають обов'язок відзначатися перед всіма любов'ю до Ісуса Христа утаєного під видами хліба в наших церквах, мають самі цілим серцем почитати ту Найсвятішу Тайну Євхаристії і заохочувати людей до того пошанування.<ref>[http://webcache.googleusercontent.com/search?q=cache:SCz1ChlhREUJ:www.laityugcc.org.ua/dokumenti-ugkc.html%3Ffile%3Dtl_files/Resources/UGCC_Documents/A.Sheptickij%2520-%2520Pro%2520cerkovne%2520bratstvo_do%2520virnix.docx+&cd=1&hl=ru&ct=clnk&gl=ua Про церковне братство]</ref> Він був членом Ординаріальної шкільної комісії Олеського деканату, а з [[1943]] року — містодеканом (першим заступником декана) Олеським. Парох організував в церкві бібліотеку, яка обслуговувала парафіян села. Крім звичайних видань художньої літератури, до бібліотеки надходили також й періодичні видання, наприклад, журнал «[[Місіонар]]», а також нелегально постачався підпільний журнал-щомісячник «[[Сурма (місячник УВО)|Сурма]]».
За о. Шуневича свого розвитку набрав гурток [[Союз українок|Союзу Українок]]<ref>Л. Бурачинська Союз Українок //Енциклопедія українознавства. — т. 8. — Львів, 2000. — С. 2985.</ref>, що діяв при церкві. У Білому Камені гурток розпочав свою роботу у 1930 р. році, до його входили жінки, вік яких був більшим за 18 років. До речі, білокам'янецький гурток Союзу Українок був найстарішим у [[Золочівський повіт|Золочівському повіті]] (нині — [[Золочівський район]], [[Львівська область|Львівської області]]). Членкині та керівники організації інколи з [[читальня|читальнею]], інколи окремо влаштовували вечори пам'яті [[Шевченко Тарас Григорович|Тараса Шевченка]], [[Леся Українка|Лесі Українки]], готували виступи, присвячені пам'яті [[Шашкевич Маркіян Семенович|Маркіяна Шашкевича]] на Білій Горі поблизу [[Підлисся]]. До [[День святого Миколая|дня святого Миколая]] робили виставу, де роздавали подарунки бідним дітям. Після [[коляда|коляди]] та [[щедрування]], у неділю по [[Хрещення Господнє|Йордані]], влаштовували вечір «Спільна [[Просфора]]», а на [[Великдень]] проводили свято «Свячене яйце».
Найбільш урочисто відзначали [[День матері|Свято Матері]]. На таких урочистих заходах збиралася уся білокам'янецька еліта — о. Андрій Шуневич, доктор Володимир Свідерський, Данило, Левко та Володимир Федоруки, приїздили гості із [[Золочів (місто)|Золочева]], наприклад, [[адвокат]], колишній начальник Харчового Уряду [[Західноукраїнська Народна Республіка|ЗУНР]] [[Ваньо Теодор|Теодор Ваньо]].<ref>[http://buskfamouse.io.ua/s87555/teodor_vano_-_advokat_ministr_ekonomiki_zunr Теодор Ваньо — адвокат, міністр економіки ЗУНР]</ref>
В стінах гуртка, його членкині навчалися правилам ведення хатнього господарства, [[ветеринарія|ветеринарії]], вирощуванню ярини ([[ячмінь]], [[овес]]), основам [[гігієна|гігієни]] та плеканню немовлят. Для членкінь працювали курси [[плетіння]], [[вишивка|вишивки]], переробки овочів. Тут вони навчалися вирощувати та застосовувати [[ревінь|румбарбар]], [[полуниця|полуниці]], [[помідори]], [[шпинат]], [[салат]], закладати [[клумба|цвітові городці]]. Великий наголос ставився на гігієну кухні, якої на той час, особливо, на селі, не дотримувалися. Від [[2 березня]] до [[10 червня]] [[1936]] р. року куховарські курси при білокам'янецькому гуртку Союзу Українок вела п. Дарія Пшеп'юрська з [[Золочів (Львівська область)|Золочева]].<ref>ЦДІАЛ, фонд 319, опис 1, справа 139. — С. 66.</ref>
Для самоосвіти своїх членкинь гурток передплачував декілька періодичних видань — журнали «Українка», [[Жіноча доля (видання)|«Жіноча Доля»]] (з додатком «Жіноча Воля»), а також місячник [[Українське гігієнічне товариство|«Народне здоровля»]]<ref>[http://izbornyk.org.ua/encycl/euii126.htm Народне Здоровля]</ref>, мали свої книжки та свою частку в кооперативі «[[Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка|Просвіти]]».
Станом на [[26 березня]] [[1939]] р. року гурток налічував 69 членкинь, але у зв'язку із початком [[Друга світова війна|Другоїдругої світової війни]] та подальших репресій радянської влади по відношенню до національно-свідомих громадян, інтелігенції, очільники гуртка прийняли рішення щодо припинення своєї діяльності. А поновив гурток свою діяльність лише [[3 серпня]] [[1993]] року, вже у незалежній [[Україна|Україні]]. Головою було обрано Ірину Кузмінську, а її заступником — Віру Конашевич.
З відступом німецький військ та наступом радянської армії у [[липень|липні]] [[1944]] р. року, о. Шуневич був вимушений покинути Білий Камінь, оскільки за свою активну націоналістичну позицію, «нова-стара» влада його у живих не залишила б. Він з сім'єю переїжджає до [[Задвір'я]], але тут його «наздогняє» радянська каральна машина. Отець Шуневич був заарештований і звинувачений у антирадянській діяльності та за рішенням суду засланий до сибірських таборів. Після повернення з заслання, він тривалий час мешкав у [[Розвадів|Розвадові]], [[Миколаївський район|Миколаївського району]], [[Львівська область|Львівської області]], де помер та похований на місцевому цвинтарі.
По війні радянська держава «приватизувала» усі культові споруди в [[Україна|Україні]], а потім з одні «перепрофілювала» на склади, спортзали, а інші віддала у безоплатне користування релігійним громадам — православній церкві московського патріархату, оскільки римокатолицькі, грекокатолицькі та представників інших релігійних течій християнства були попросту винищені або насильно переведені до церкви, яка повсюдно співпрацювала з радянським режимом. Так було й у Білому Камені. У [[1946]] р. білокам'янецькароці білокамінська громада повернулася до православного віросповідання, тим самим відновивши стану, який існував тут до [[1700]] р року.
По закінченню Другоїдругої світової війни з [[Соколівка (Буський район)|Соколівки]] до Білого Каменя переїжджає о. Юліян Сенишин. Він керував парафією Білого Каменя до своєї смерті у [[1968]] р. році та був похований на місцевому цвинтарі.
У [[1967]]–[[1970]] рр. роках тимчасовими очільниками білокам'янецькоїбілокамінської парафії були парох [[Бужок|Бужка]] о. Емануїл Сахно та парох [[Гончарівка (Золочівський район)|Гончарівки]] о. Петро Штурмай. У [[1970]]–[[1978]] рр. роках настоятелем парафії місцевої церкви був о. Стефан Горбовий, який у 1978 р. був переведений до парафії [[Ремезівці]]в, вакантна парафія перейшла в урядування о. Євстахія Смука, який щойно закінчив духовний заклад та за призначенням прибув до Білого Каменя. Ось вже більш як три десятки літ він очолює нерозпорошену українську православну громаду Білого Каменя. За о. Євстахія при церкві був організований хор.
[[Дяк]]и в Білому Камені були високограмотними, освіченими. Це видно навіть з того, що [[Шашкевич Маркіян Семенович|Маркіян Шашкевич]] початкову освіту «здобув у дяка з Білого Каменя».<ref>Музей-садиба Маркіяна Шашкевича (Підлісся, Золочівський р-н, Львівська обл.)… — сС. 3.</ref>. Наприкінці ХІХ — початку XX ст. століть дяками були Миколай Комарянський та Михаїл Киндзельський — люди дуже поважні та шановані в громаді. Дякували також Григорій Харчишин, Максим Сапелюк ([[1920-ті]]–[[1940]]-ві]] рр.роки), Теодор Хміль ([[1944]]–[[1952]]), Стефан Заремба (1952-[[1957]]), Михаїл Зінюк ([[1953]]–[[1961]]), Омелян Стецьків (1961-[[1969]]), Василь Базарніцький (1969-[[2002]]), а нині дякує Євгенія Цица.
Ще слід «сказати» декілька слів про [[плебанія|плебанію]]. До середини ХІХ ст.століття парафіяльний будинок був біля церкви, але після великої пожежі він згорів, а у [[1848]] році на гроші австрійського уряду придбано гусарську [[казарма|казарму]], яку було переобладнано на житлові приміщення для священиків місцевої церкви. Собою вона являла муровану одноповерхову будівлю, яка складалася з трьох житлових кімнат для сім'ї священика, кухні і ще декількох приміщень та дахом накритим [[черепиця|черепицею]]. На обійсті, огородженому [[живопліт|живоплотом]] з [[бузок|бузку]], були добротні дерев'яні будівлі господарського призначення. У священика була чимала прислуга з місцевих мешканців та своя господарка: великі ділянки городу та поля, багато худоби та птиці. У [[Перша світова війна|Першупершу світову війну]] усі парафіяльні будинки, крім житлового, згоріли, а житловий, як-будь поправлений простояв майже до закінчення [[Друга світова війна|Другоїдругої світової війни]]. У липні 1944 року, під час бомбардування села радянськими літаками, одна з тих бомб впала на плебанію та розірвала двох осіб з прислуги. По війні на фундаменті, що залишився від зруйнованої плебанії, було побудовано будинок, у якому спочатку знаходилася ветеринарна лікарня, а потім сільмаг. Громада після війни винаймала приватні помешкання для пароха, так о. Ю. Сенишин мешкав на колишній вулиці Бойковій, яку місцеві прозвали її Ксьондзовою, усі його наступники мешкали на колишній вулиці Плебанській, але не у старій плебанії, яка була передана громаді лише у [[1993]] р році.
[[19 червня]] 2000 р. році у Білому Камені відбулося урочисте святкування 100-літнього ювілею Троїцької церкви.
==== Синагога (не збереглася) ====
[[Файл:Білий Камінь старий цвинтар.jpg|rightt|thumb|Кам'яний хрест на старому цвинтарі]]
Закинутий польсько-український цвинтар, який використовувався за призначенням до [[1960]]-ті|1960-их]] років. Дотепер збереглися декілька старовинних поховань, датованих [[1830]]-[[1850]] роками. Надмогильні пам'ятники (кам'яні хрести) у край поганому стані. Декілька пізніших поховань були перенесені у [[1980]]-ті|1980-их]] роках на основний цвинтар, що знаходиться неподалік, а сама територія колишнього цвинтару вже понад сорок років використовується, як пасовисько.
У другій половині [[1990]]-ті|1990-их]] років на території цвинтару планувалося побудувати пам'ятник «Борцям за волю України». На ділянці, огороджену невеличким дерев'яним парканом, було встановлено символічний камінь з табличкою, яка сповіщає: «Тут буде встановлено пам'ятник борцям за волю України». Вже пройшло понад двадцять років, надпис стерся, паркан завалився, ділянка поросла травою, а будівництво так і не розпочалося.
Не завадило би впорядкувати цей невеличкий цвинтар, бо завдяки людській байдужості, втрачається невеличкий клаптик історії Білого Каменя.
=== Меморіали, пам'ятники ===
* Пам'ятник загиблим у Другій світовій війні, урочисто відкритий [[8 травня]] [[1983]] року, як пам'ятник «воїнам-переможцям у Великій Вітчизняній війні» на майдані перед костелом. Автори монументу — скульптор [[Біганич Лука Дмитрович|Л. Біганич]], архітектор І. Олійник.
== Інфраструктура ==
З [[1805]] року початкові школи переходять у підпорядкування латинського [[консисторія|єпархіального управління]], а шкільним інспектором по Золочівському [[Деканат (католицька церква)|деканату]] став білокам'янецький [[ксьондз]] Сигізмунд Одельгєвич.
У [[1845]] році школа стає трикласною. Наступних майже тридцять років місцевим вчителем був Гржегорж Шабловський (1820—1873). Він був дуже шанованою людиною в селі. На старому (польському) сільському цвинтарі збереглася його могила. Опікуном школи вважався власник дібр білокам'янецьких Йосиф Маліш (до 1870 року), а по смерті Маліша — його зять Йосиф Панталеон Шнайдер. На той час, коли школа була трикласною, вона фінансувалася з державної скарбниці й отримувала дотації у сумі 111 золотих [[Ринський|ринських]], 1536 кг [[збіжжя]], 36 м³ дров. Шкільному вчителю було виділено окреме помешкання. Біля школи був висаджений сад з дванадцятьох саджанців.<ref>Szematyzm szkół ludowych zostających pod nadzorem Lwowskiego konsystorza metropolatanego obrządku łacińskiego na rok 1865… — strS. 23.</ref>.
У [[1861]] році в школі навчалося 53 учні, у [[1864]] році — 65 учнів (42 хлопці та 23 дівчини), у [[1867]] році — 78 учнів (44 хлопці та 34 дівчини). Кількість учнів постійно зростала. У [[1880]]-ті|1880-х]] роках лише дітей української національності нараховувалося близько 200.
У 1880-[[1890]]-ті|1890-х]] роках директором школи був Владіслав Віноґродський, який у [[1895]] році переїхав до [[Броди|Бродів]]. У зв'язку із збільшенням кількості учнів, збільшився й учительський штат. Молодших учнів навчав Леон Лонсе, а старших — Катерина Дяків. У [[1892]]–[[1894]] роках молодших учнів навчала Альбіна Векс, а старших — Олександр Фірак та Броніслава Алексувна. У 1895—1896 роках вчителювали Єронім Пшепеліньський, Владіслав Котульський та Цецилія Кропівніцька. Також у цей час школа стає трикласною, тобто окрім директора, там працювало двоє вчителів.
У [[1896]] році директором школи стає Антоній Чеховський. Разом з новим директором до школи прибули й нові вчителі — Марія Демелувна, Конрад Фіятовський. При Чеховському, у Білому Камені, будується нова двоповерхова будівля школи, неподалік від старої одноповерхової школи.
У [[1901]] році Антоній Чеховський відкриває нову просторішу школу. Знов пройшла ротація учительського складу, тобто одні деякі вчителі переїхали на нове місце праці, а їхні місця зайняли Ян Соколінський, Тадеуш Ігнатович, Цецілія Кропивницька .<ref>Szematyzm Królestwa Galicyi i Lodomeryi z wielkiem Księstwem Krakowskim na rok 19011901… — S. 601..s.601 {{ref-pl}}</ref>.
У [[1904]] році школа стає чотирикласною, і у ній працює вже четверо вчителів. Через п'ять років після відкриття школи, там змінився учительський штат. Після чергової ротації, у школі починають працювати Броніслава Беднаржувна, Марія Моссочі, Казимир Федорський, а від [[1908]] року — Клементина Ольшаньська. Цей учительський слад не змінювався аж до середини [[1930-ті|1930-х]]-их років.
У [[1905]]–[[1906]] навчальному році дітей з українських родин навчалося 222 особи. Пізніше вчителювали ще Казимира Яворовська, Яніна Мельхертувна, Стефан Качала, Броніслава Шихульська, Марія Чеховська і знов ж таки усі були польської національності. Руської мови та граматики навчав А. Мацюк.
У [[1911]]–[[1912]] навчальному році в школі навчалося 160 дітей з українських родин. У [[1913]]–[[1914]] навчальному році в школі працювало вісім вчителів та навчалося 492 учні, з них: українців — 192, поляків — 80, євреїв — 220. Після першої світової війни кількість учнів різко зменшилася. У «[[Шематизм]]і школ людових» від [[1924]] року, школа згадується як шестикласна і у ній навчалося 169 учнів, з них: українців — 98, поляків — 45, євреїв — 26.
У [[1926]]–[[1927]] навчальному році у школі навчалося 113 дітей з українських родин. Відтоді школа стає семикласною. У [[1929]] році директор школи А. Чеховський, який керував місцевою школою 33 роки, йде на пенсію і невдовзі помирає від [[інсульт]]у.
ЗПротягом 1929 по -[[1933]] рокироків директором школи був Юзеф Шуберляк. За його директорства до школи прийшли нові вчителі: Ганнувна (Рудикова), Салик, Крочак, Оберц. У [[1931]]–[[1932]] навчальному році у школі навчалося 237 учнів, з них: 117 — українці, 69 — поляки, 51 — євреї, а у наступному навчальному році у школі навчалося вже 240 учнів, з них: 121 — українці, 67 — поляки, 52 — євреї.
У [[1933]]–[[1934]] роках обов'язки директора школи виконувала Емілія Рудикова.
Учнів середнього шкільного віку примушували ставати членами [[Піонерський рух|піонерської організації]], а учнів старших класів — [[Комсомол|комсомольської організації]]. В школі була створена піонерська кімната. Справами піонерів та комсомольців займалися старші вожаті. Вчителі школи крім виконання своїх прямих обов'язків — навчання школярів, ще й займалися громадською роботою, наприклад, робота з ліквідації [[Неписьменність|неписемності]] та малописемності серед мешканців Білого Каменя (у [[1951]] році в селі таких було 13 осіб).
У [[1949]]-[[1950]] роках директором школи був Григорій Асмолов, а у 1950 році його на цій посаді змінив Михайло Гейко. Тоді у школі працювало 13 вчителів. У 1951 році в школі відбувся випуск перших двадцяти десятикласників із середньою освітою. У [[1954]] році директором школи було призначено П. Бартіша, а його заступником з навчально-виховної роботи — А. Головіна. Згодом Бартіша на посаді директора змінив Антон Кухта, який керував школою до [[1958]] році. Потім отримав скерування та виїхав до [[Львів|Львова]], де за декілька років обійняв посаду заступника директора [[Львівський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти|Львівського обласного інституту удосконалення кваліфікації вчителів]].
У [[1958]]-[[1959]] роках школою керував Сократ Озарків, завучем був Варфоломій Бунда, котрий у 1959 році змінив Озарківа на цій посаді і керував школою до [[1963]] року. При Бунді завучем стала Марія Біла, котра займала цю посаду до [[1979]] року. У 1959-[[1966]] роках школа була восьмирічною, оскільки кількість старшокласників була малою. У 1962—1963 роках у школі навчалося 254 учні, а педагогічний колектив налічував 18 вчителів. До вечірньої школи сільської молоді ходило 50 учнів.
У [[1976]]-[[1979]] роках [[пересувна механізована колона|ПМК]]-183 тресту «Львівсільбуд» зводила нову школу в Білому Камені. Тоді до школи прийшли нові вчителі, а всього, станом на [[1978]] рік, в старій школі працювало 28 педагогів, котрі навчали 376 учнів. На той час вже були закриті початкові школи у [[Підлисся|Підлиссю]] та [[Розваж]]і, тому молодші школярі стали доїжджати до Білого Каменя. Незабаром для цих потреб було виділено новий [[автобус]] [[Львівський автобусний завод|ЛАЗ]].
У [[1973]] року до школи прийшов працювати Іван Іванович Бондаренко, який вразив усіх своїм вмінням організовувати хід спілкування учнями та нетрадиційним підходом до організації навчально-виховного процесу. Діти на його уроках почували себе розкуто, вільно виказували свої думки, а він з батьківською любов'ю у поєднанні з вимогливістю ставився до кожного з них, як до особистості. Розмаїтим є його духовний світ: крім [[педагогіка|педагогіки]] і [[література|літератури]], що стали його професією на все життя, він захоплювався [[Художня фотографія|художньою фотографією]], кіносправою, [[спорт]]ом, написанням віршів, [[краєзнавство]]м, [[туризм]]ом, [[подорож]]ами, [[гончарство]]м. Вперше, у школі, організував [[Театр ляльок|ляльковий театр]]. Він є справжнім вчителем за покликанням. За усі новації введені ним у навчально-виховний процес, пізніше були відзначені на високому рівні. Йому було присвоєно високе звання [[Заслужений вчитель України|Заслуженого вчителя України]]. Нині І. І. Бондаренко працює викладачем зарубіжної літератури і мистецтва Золочівського економічного ліцею.<ref>[http://www.zolochiv-elyceum.edukit.lviv.ua/ Золочівський економічний ліцей Львівської області]</ref>.
[[1 вересня]] [[1979]] року, в урочистій обстановці, було відкрито приміщення нової школи. Приміщення цієї школи значно переважало приміщення старої, своє величиною, просторістю, а саме 20 світлих кабінетів, просторі коридори, спортивний і актовий зали, басейн, телецентр, їдальня з двома залами, бібліотека з фондом 15 тисяч книг, учительська і піонерська кімнати, стоматологічний кабінет, тир, гардероби на всіх трьох поверхах, санвузли з чеською сантехнікою, паркетні підлоги, автомати з газованою водою, два телевізори і кінокамера в кожному кабінеті, три окремих сходових клітини (осібно для учнів, осібно для вчителів, осібно для техпрацівників). Все було підібрано з чудовим естетичним смаком: більшість кабінетів з препараторськими кімнатами; парти і стільці, зроблені не по загальному шаблону; підлога, стіни світильники, меблі не могли пасувати краще одне до одного. Найбільш показовими були кабінети біології, хімії, програмового навчання, два лінгафонні. За красою, матеріально — технічною базою і оснащеністю Білокамінська школа була третьою в Союзі після однієї з московських і ще однієї в Прибалтиці. Для парового опалення школи на 624 місць була збудована котельня. А біля школи поставили військового літака. Вартість будинку разом з новим обладнанням перевищила 1 мільйон карбованців. Названо храм освіти іменем [[Конєв Іван Степанович|Маршала Радянського Союзу І. С. Конєва]], який командував військами, що визволяли село від німецько-нацистських загарбників, причому напис з найменуванням було зроблено російською мовою.
У навчальному закладі стало працювати 35 вчителів. В нову школу прийшли й нові діти: було закрито останню початкову школу — на [[Бужок|Бужку]]. У [[1984]] році було збудовано ще один шкільний корпус, з'єднаний з першим галереєю. В ньому розташувалися навчально — ігрові і спальні кімнати для шестирічок, кабінет інформатики, кабінети й майстерні трудового навчання, кімната профорієнтації, музейна кімната Леніна (нині — історико-краєзнавчий музей.<ref>[http://ukrosvita-rating.com/konkurss/muzey-zosh/mz/lv-1-biliy-kamin.htm Історико-краєзнавчий музей]</ref>). Тоді ж було збудовано спортивний майданчик. ДовгийТривалий час діяли вечірня школа іта музична студія.
У [[1991]] році, за рішенням виконкому Львівської обласної ради, Білокамінську школу було перейменовано та присвоєно ім'я видатного земляка — ім'я [[Шашкевич Маркіян Семенович|М. С. Шашкевича]].
У [[1990]] році Т. Олексів покинув директорську посаду, котру після нього посідали О. Березяк (1990—1995) та В. Козич (1995—1999). З [[1999]] року директором школи є Конашевич Віра Леонтіївна, посаду завуча займає Максимович Ольга Михайлівна. Сьогодні у школі працює 35 вчителів, з яких 20 — колишні випускники школи.<ref>[http://bilokamin.ucoz.ua/index/bilokaminskij_nvk/0-4 Білокамінський НВК]</ref>. Нині у сімнадцяти класах навчається 340 учнів. Школа має свою пісню (гімн) та прапор, на якому вишитий портрет М. С. Шашкевича та девіз: «Разом к світлу, други жваві!».
У [[2006]] році школа стала лауреатом Всеукраїнського конкурсу «Сто кращих шкіл України — 2006» у номінації «Школа — соціокультурний центр села», в червні цього ж року нагороджена грамотою Головного управління освіти Львівської облдержадміністрації, Львіським обласним управлінням юстиції за кращу організацію правоосвітньої та правовиховної роботи в загальноосвітньому навчальному закладі, в січні [[2007]] року — переможець першого туру Всеукраїнського огляду-конкурсу на кращий стан фізичного виховання в навчальних закладах району серед сільських шкіл<ref>[http://zolochiv.net/bilyj-kamin/ Золочівщина: Білий Камінь]</ref>.
Два роки поспіль серед сільських шкіл району школа займала перше місце за підсумками предметних районних олімпіад.
На початку ХХ століття в селі діяла єврейська школа німецько–австрійської Фундації [[Моріс де Гірш|Моріса де Гірша]] з польською мовою навчання, у якій учителювали Ісаак Ратнер та Якоб Роттер .<ref>Szematyzm Królestwa Galicyi i Lodomeryi z wielkiem Księstwem Krakowskim na rok 1901...s — S. 602. {{ref-pl}}</ref>.
=== Транспорт ===
У другій половині [[1970]]-ті|1970-тих]] років, для покращення дорожної інфраструктури, між Білим Каменем та київською і тернопільською трасами збудовано сучасні автомобільні дороги, а в центрі села збудовано нову автобусну зупинку. Селом почали курсувати автобусні маршрути «Золочів — Олесько», «Золочів — Розваж», «Золочів — Львів» та «Золочів — Білий Камінь». Тепер через Білий Камінь курсують лише два автобусних маршрути: «Золочів-Олесько» та «Золочів-Гавареччина», які відправлялися від автостанції «Золочів-1» (вул. Ст. Бандери)<ref>[http://u-karty.ru/sputnik-ua/zolochev-so-sputnika.html Карта Золочева со спутника — улицы и дома онлайн]</ref>,<ref>[http://zabytki.in.ua/service/timetable/bus_station/271?lang=uk Автовокзал Золочів-1 (Центр)]</ref>, при чому останній іноді не доїжджає до Гавареччини (брак пасажирів), а має свою кінцеву зупинку на автобусній зупинці у Білому Камені.
=== Торгівля ===
Починаючи з 90[[1990-ті|1990-х]] років ХХ ст. на території села швидкими темпами почав розвиватися бізнес. Сьогодні більшість мешканців Білого Каменя займаються підприємницькою діяльністю в селі та поза його межами.
Найбільшими підприємницькими структурами у Білому Камені є ТзОВ «Керамік», ТзОВ «Українка»; сільськогосподарські підприємства — Асоціація кооперативів колгоспу «Надбужжя», ТзОВ «Надбужжя», ТзОВ «Конвалія», Селянське (фермерське) господарство «Андрій», СП «Руно», Підприємство «Білий Камінь» Сасівського СТ, ТзОВ "Фірма «Еней», ТзОВ "Компанія «Агротехсервіс-система», Білокамінська державна сортодослідна станція, Золочівська філія ПП «Лендком Юкрейн», СМП «Фортуна», ПП «Білокамінний»; підприємства або особи, що надають готельні послуги — ПП "Блейн девелопмент «Юкрейн». В селі також діє Міжнародний благодійний фонд ім. [[Свідерський Володимир Ігнатович|Володимира Свідерського]].
|
