Відкрити головне меню

Зміни

нема опису редагування
Після 1716 року одним з найважливіших завдань іспанської дипломатії стало забезпечення синів [[Філіп V (король Іспанії)|Філіпа V]] від другої дружини [[Єлизавета Фарнезе|Єлизавети Фарнезе]] незалежними володіннями в Італії.
 
У 1725 році Філіп V і [[Карл VI (імператор Священної Римської імперії)|Карл VI]] нарешті визнали один одного і статус-кво, що склався в результаті остатніхостанніх війн на Апеннінах. Окремою статтею зумовлювалось, що [[інфант]] [[Карл III (король Іспанії)|Карл]] (1716—1788), старший з дітей Філіпа V і Єлизавети Фарнезе, стане спадкоємцем герцогських династій в [[Парма|Пармі]] й [[Тоскана|Тоскані]], що вимирали. У 1731 році після смерті останнього [[Фарнезе]] Карл вступив у володіння Пармою.
 
У 1733 році в Європі почався новий конфлікт, цього разу [[Війна за польську спадщину|за польську спадщину]]. Скориставшись цією кризою, Карл за підтримки батька зайняв Неаполь і Сицилію. За умовами Віденського прелімінарного миру (3 жовтня 1735 року) Австрія змирилась із втратою Південної Італії, Карл був визнаний Європою як король Неаполя та Сицилії. В обмін на це новий король (за неаполітанським ліком Карл VII) відмовився від Парми та спадкових прав на Тоскану на користь Габсбургів, а також разом з батьком визнавав [[Прагматична санкція|Прагматичну санкцію]]. Цією самою угодою було визначено, що корони Неаполя та Іспанії ніколи не опиняться на голові одного й того самого монарха. В ході [[Війна за австрійську спадщину|війни за Австрійську спадщину]] в 1744 році австрійська армія намагалась повернути Габсбургам Неаполь, але була розбита Карлом VII в битві під Веллетрі.
77 677

редагувань