Литовсько-Руська митрополія: відмінності між версіями

На початку XIV століття, після того, як більшість українських земель, в тому числі й [[Київ]], увійшли до складу [[Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське|Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського]] - особливо гостро стало питання окремої митрополії. [[1300]] року тодішній [[Митрополити Київські|київський митрополит]] [[Святитель Максим|Максим]] (грек за походженням) переїхав з Києва до [[Володимир-на-Клязьмі|Владимира-на-Клязьмі]] - столиці підтримуваного татарами Великого князівства Владимиро-Суздальського і таким чином офіційно здійснив те, що до нього неофіційно практикували деякі його попередники. Перенесення митрополичої кафедри, (при цьому залишивши за собою титул «Київського», митрополити підтримували політику північних князів), викликало великі ускладнення в житті православних на Литовсько-Руських землях.

 

 

З 1351 по 1354 рік, в Києві правив [[Митрополит Теодорит]]. Деякі дослідники вважають, що його підтримував князь [[Любарт Ґедимінович]]. Теодорит був офіційно висвячений на Київського митрополита, але рукоположив його не Константинопольський, а болгарський патріарх у Тирнові. Митрополіт Теодорит жив у Києві, де його підтримувало місцеве населення{{fact}}. Крім Київщини, нового митрополита визнали Чернігівщина, та деякий час - Твер. Але [[1354]] року патріарший собор визнав неправомочним призначення Теодорита, і він мусив залишити митрополичу катедру.

 

 

Питання підлеглости українців Московському митрополитові загострилось через те, що [[Олексій (Бяконт)|Олексій]] (син чернігівського боярина, що перейшов до Москви, хрещеник великого князя [[Іван Калита|Івана Калити]], близький до всієї великокняжої родини, регент великого князя Дмитра за його дитинства) був речником політики Москви. Основи його політики були: мир зі Сходом, татарами, боротьба з Заходом — Литвою. Ольгерд добре розумів, чим загрожує [[Велике князівство Литовське|Литовсько-Руській державі]] зайняття митрополичої катедри промосковським політиком. Після різних перипетій патріярх іменував у [[1353]] році Олексія митрополитом «Київським і всея Руси», а в [[1354]] році Романа — митрополитом Литовським і Малої Русі з єпархіями — Полоцькою, Туровською і катедрою в Новгородку (тепер [[Білорусь]]). Цим рішенням відновлювалася Литовсько-Руська митрополія. Так здійснилося прагнення Великого князя Литовського мати окремого митрополита й припинити церковну пов’язаність православної Литви із митрополитом «київським і всієї Руси», що тоді проживав переважно у Москві й підтримував великодержавницькі прагнення московських володарів.

 

 

Зусиллями московських князів та митрополита, [[1364]] року патріарх [[Філотей Коккін|Філотей]] мав намір підтвердити ліквідацію Литовської митрополії, звівши її до рангу «київського єпископства», підлеглого Олексієві. Однак ця трансформація так ніколи й не була втілена в життя, хоча саму грамоту було внесено до Святого Кодексу (до патріарших архівів).

[[1371]] року патріарх Філотей відновив Галицьку митрополію. Зробив він це на прохання польського короля [[Казимир Великий|Казимира Великого]] (1333-1370), котрий нарікав, що «всеруський» митрополит не дбає про православних у його володіннях; він навіть дозволив собі зазначити, що «нині вся ця земля зруйнована і в ній немає закону». Про це писав й Філотей в одній грамоті, де також висловлює жаль, що Олексій не відвідує «велелюдних» земель Литви та «Малої Русі». Більше того, Олексій за союз з Литвою відлучив князів Тверського та Смоленського від Церкви, брав участь у захопленні князя Тверського Михайла, плів політичні інтриги в родині Нижньогородського князя.

 

 

Патріарх його призначив з тією умовою, що після смерті Олексія він буде митрополитом Києва і всієї Русі. Олексій помер у 1378 році. Проте московські князі намагались поставити своїх митрополитів – [[Пимен]]а та [[Святитель Діонісій|Діонісія]], але вони не були висвячені патріархом. 1386 року Кипріян підпорядкував собі цілу митрополію. А 1401 року його стараннями було підпорядковано та зліквідовано Галицьку митрополію.

 

 

1406 року, після смерти Кипріяна, [[Вітовт]] просив Константинопольського патріярха висвятити окремого митрополита Київського, але патріярх відмовився і висвятив у 1408 році грека [[Фотій (митрополит Київський)|Фотія]], як єдиного митрополита. Погодившись на це, Вітовт зажадав від Фотія, щоб він жив у Києві. Але, пробувши недовго до Києва, Фотій переїхав до Москви, забравши з собою багато цінних речей.

У 1448 році Собор московських єпископів без порозуміння з Константинопольским патріархом поставив на митрополита «Київського» - єпископа Рязанського Іону. Ця подія вважається початком окремішності Московської церкви.

 

 

Після фактичного відокремлення Московської митрополії, 1458 року на [[Митрополит Київський, Галицький та всієї Руси|митрополита Київського, Галицького та всієї Руси]] було висвячено [[Григорій II Болгаринович|Григорія ІІ]]. Таким чином, Константинопольський патріарх надав [[Українська Православна Церква (1458-1596)|Київській митрополії]] новий канонічний статус. Литовська митрополія припинила своє існування, увійшовши до складу Київської. Хоча досить довгий час столицею митрополитів був Новгородок, а згодом – Вільно.