Едвард Елгар: відмінності між версіями
| [перевірена версія] | [перевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
картка |
|||
Рядок 47:
[[Файл:schumann-brahms-rubinstein-wagner.jpg|thumb|left|[[Роберт Шуман]] і [[Йоганнес Брамс]], ''угорі'', [[Рубінштейн Антон Григорович|Рубінштейн]] і [[Ріхард Вагнер|Вагнер]], ''внизу'', — композитори, чия музика надихала Елгара у Лейпцизі]]
Під час першої подорожі закордон Елгар побував у Парижі у 1880 році, і в Лейпцигу у 1882 році. Він мав можливість послухати гру [[Каміль Сен-Санс|Сен-Санса]] на органі у [[Церква Сен-Мадлен (Париж)|Сен-Мадлен]] і відвідував концерти найкращих оркестрів. У 1882 році Елгар писав: «Я отримав чималу порцію [[Роберт Шуман|Шумана]] (мій ідеал!), [[Йоганнес Брамс|Брамса]], [[Рубінштейн Антон Григорович|Рубінштейна]] і [[Ріхард Вагнер|Вагнера]], тому не маю причин бути незадоволеним»<ref name=ODNBquote2>''Процитовано'' за Kennedy (ODNB):{{lang-en|"I got pretty well got dosed with Schumann (my ideal!), Brahms, Rubinstein & Wagner, so had no cause to complain."}}</ref>. У Лейпцигу він зустрівся зі своєю подругою Еленою Вівер (''Helen Weaver''), яка навчалась у консерваторії. Влітку 1883 року вони заручились, проте заручини були розірвані з невідомих причин наступного року<ref name=dnb/>. Елгар був дуже засмучений, і можливо деякі романтичні твори, написані ним пізніше, були певним чином присвячені Елені та почуттям до неї. Протягом життя Елгара часто надихали жінки, з якими він мав дружні стосунки. Наступними його музами були Марі Лігон (''Mary Lygon''), Дора Пенні (''Dora Penny''), Джулія Вортінгтон (''Julia Worthington''), Еліс Стюарт Вортлі (''Alice Stuart Wortley''), а у похилому віці його підбадьорювала дружба з Верою Хокман (''Vera Hockman'')<ref>Moore (1984), pp. 96, 264, 348, 512, 574, and 811</ref>. Саме з Дорою Пенні пов'язана історія винайдення композитором [[Шифр Дорабелла|шифру Дорабелла]].
У 1883 році Елгар, як постійний член оркестру зимового концертного сезону В. К. Стоклі (''W. C. Stockley'') в [[Бірмінгем]]і, брав участь у виконанні одного зі своїх перших творів для повного оркестру — «Sérénade mauresque». Стоклі, який пропонував Елгару диригувати п'єсою, пізніше розповідав, що «він відмовився, і потім наполягав на тому, щоб грати свою п'єсу в складі оркестру. Врешті, він виступив на сцені граючи на скрипці і отримав у винагороду справжні щирі оплески слухачів»<ref>''Процитовано'' за «Edward Elgar», ''[[The Musical Times]]'', 1 October 1900, pp. 641-48: "he declined, and, further, insisted upon playing in his place in the orchestra. The consequence was that he had to appear, fiddle in hand, to acknowledge the genuine and hearty applause of the audience.</ref>. Він часто приїздив до Лондона, де робив спроби опублікувати свої роботи, але цей період його життя здебільшого позначався розчаруваннями і браком грошей. В квітні 1884 року він писав другові: «Мої перспективи безнадійні як ніколи … Я маю достатньо енергії, тому іноді роблю висновок, що мені бракує здібностей. … У мене немає грошей — ані цента»<ref>Kennedy (1987), p. 15: {{lang-en|«My prospects are about as hopeless as ever … I am not wanting in energy I think, so sometimes I conclude that 'tis want of ability. … I have no money — not a cent»}}</ref> Декілька років він асистував батьку, Вільяму Елгару, як органіст у церкві Святого Георгія у Вустері, а з 1885 року, замінивши його, працював тут ще чотири роки. У цей період він написав свої перші літургійні твори у католицькій традиції, починаючи з трьох [[мотет]]ів для чотириголосного хору — ''Ave Verum Corpus'', ''Ave Maria'' і ''Ave Maris Stella'' (Op. 2, 1887), за якими послідував ''Ecce sacerdos magnus'' для виходу єпископа на офіційному візиті до церкви Святого Георгія у 1888 році; всі ці чотири твори залишаються у репертуарі церковних хорів.
| |||