Патріарх (християнство): відмінності між версіями

У Старому Заповіті патріархами називаються вожді племен. У Новому Заповіті ця назва відноситься до всіх синів Якова, до Давида і Аврама. В [[юдаїзм]]і у 1-5 ст., після падіння Єрусалима, так йменувалися голови юдейських общин в Іранській та Римській державах, осідок яких був відповідно у Вавилоні та Тиберіаді. У християнстві в 4 ст. титул П. вживався як почесне ім'я найшанованіших [[Єпископ|єпископів]] і [[Митрополит|митрополитів]]. У 5 ст. патріарх отримав статус найвищої посади в церковній ієрархії. Вирішальне значення в формуванні та визначенні кордонів церков мав поділ Римської імперії на округи (дієцезії) та провінції ([[Єпархія|єпархії]]), що до певної міри збігався з національними межами. Відповідно в кордонах дієцезій формувалися великі об'єднання громад. Права більших митрополитів — Риму, Олександрії, Антіохії та ін. закріпив Перший Вселенський Собор (325), а Другий Вселенський Собор (381) надав Константинопольському престолові перевагу честі перед іншими, але після Риму. Вперше патріархами йменовано єпископів Риму, і Константинополя, Олексадрії, АнатоліїАнтіохії, Єрусалиму в канонах Четвертого Вселенського Собору (451). Інші [[Екзарх|екзархи]] Сходу — Кесарії Кападокійської (Понту), Ефезу (Азії), Гераклеї (Фракії) тоді ж були підпорядковані Константинопольському престолові, а примаси Заходу — Медіолану, Аквілеї, Равени, Карфагену та ін. — з часом підпали під владу Риму і втратили свій надєпископський статус. Сьогодні патріархами є голови Російської, Сербської, Румунської, Болгарської, Грузинської православних автокефальних церков, голови давньосхідних дохалкідонських (монофізитських і нестеріанських) церков, голови східних церков (Коптійської, Сирійської, Халдейської, Вірменської), з'єднаних з Римським престолом.