Ґондор: відмінності між версіями

|опис_прапора =

|опис_герба =

|рік_правителя1 =

|правитель2 =

|рік_правителя2 =

|титул_правителів3 =

|правитель3 =

|рік_правителя3 =

|титул_правителів4 =

|правитель4 =

|рік_правителя4 =

|титул_правителів5 =

|правитель5 =

|рік_правителя5 =

|титул_правителів6 =

|правитель6 =

|рік_правителя6 =

Історія та географія Ґондору були розроблені [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкіном]] у кілька етапів у рамках роботи над своїм легендаріумом, яка продовжувалася також і під час написання [[Володар перстенів|«Володаря перснів»]]. Його роль у історії [[Володар перстенів|«Володаря перснів»]] формувалася поступово, від чергової «декорації» для пригод [[гобіти|гобітів]] у ранніх версіях до одного з ключових понять історії Середзем'я у пізніших. Еволюція історії Ґондору була проаналізована [[Крістофер Толкін|Крістофером Толкіном]] у [[Історія Середзем'я|«Історії Середзем’яСередзем'я»]], а сама історія привернула до себе увагу багатьох пізніших дослідників та шанувальників творчості [[Джон Рональд Руел Толкін|Дж. Р.  Р.  Толкіна]].

[[Файл:Minas Tirith.jpg|thumb|right|400px|Вигляд [[Мінас-Тіріт]]у  — столиці Ґондору, у фільмі [[Володар перснів: Повернення короля|Володар Перстенів: Повернення Короля]] (2003)]]

Історія Ґондору більш-менш докладно описана у кількох працях [[Джон Рональд Руел Толкін|Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Толкіна]]. Уперше Ґондор як такий згадується у розділі ІІ «Рада в Елронда» другої книги «[[Володар перстенів|Володаря Перстенів]]» разом з коротким викладенням історії Другої та Третьої Епох<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 231;</ref>. Історія Ґондору у Третю Епоху більш докладно описана у Додатках до «[[Володар перстенів|Володаря Перстенів]]», а також у «[[Сильмариліон]]і». Крім того, розповіді про окремі події історії Ґондору містяться також у «[[Незакінчені оповідання Нуменору та Середзем'я|Незакінчених оповіданнях]]».

Землі, які пізніше стали називатися Ґондором, були широко колонізовані [[нуменорці|нуменорцями]] приблизно від середини Другої Епохи, особливо Друзями Ельфів, вірними дому [[Еленділ]]а<ref name="ReferenceA">Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Сильмариліон. Підготував до видання Крістофер Толкін. / Перекл. з англ. Катерина Оніщук. -&nbsp;— Львів: Астролябія, 2008, c. 303;</ref>. Коли сини [[Еленділ]]а, [[Ісілдур]] та [[Анаріон]] висадилися у [[Середзем'я|Середзем'ї]] після затоплення [[Нуменор]]у, їх радо зустріли колоністи, після чого обидва брати разом почали правити цією землею, у той час, як [[Еленділ]]а було визнано Верховним Королем усіх земель [[дунадани|дунанадів]]<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 963;</ref>. У самому Південному Королівстві місцями проживання [[Ісілдур]]а та [[Анаріон]]а були, відповідно, [[Мінас-Ітіль]] та [[Мінас-Анор]], а столиця [[Осґіліат]] розташовувалася між їхніми володіннями, поділена навпіл річкою [[Андуїн]]<ref name="ReferenceB">Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Сильмариліон. Підготував до видання Крістофер Толкін. / Перекл. з англ. Катерина Оніщук. -&nbsp;— Львів: Астролябія, 2008, c. 303-304303—304;</ref>.

Утім, [[Саурон]] теж уцілів після знищення [[Нуменор]]у і потайки повернувся до землі [[Мордор]]у на схід від Ґондору. Невдовзі він розпочав війну проти нуменорських королівств, сподіваючись знищити їх до того, як вони наберуть силу. Він захопив [[Мінас-Ітіль]], але [[Ісілдур]] утік та уплив на кораблі до [[Арнор]]у, у той же час [[Анаріон]] обороняв Осґіліат<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Сильмариліон. Підготував до видання Крістофер Толкін. / Перекл. з англ. Катерина Оніщук.&nbsp;— Львів: Астролябія, 2008, c. 306;</ref>. [[Еленділ]] та ельфійський король [[Ґіл-ґалад]] утворили Останній Союз ельфів та людей, і разом з [[Ісілдур]]ом та [[Анаріон]]ом узяли у облогу та здолали сили [[Мордор]]у. [[Саурон]]а було переможено, але [[Єдиний Перстень]] не було знищено, позаяк його забрав собі [[Ісілдур]] як віру за загиблих [[Еленділ|батька]] та [[Анаріон|брата]]. Через це [[Саурон]] уцілів та зміг відновити сили у наступну епоху.

Оскільки [[Еленділ]] та [[Анаріон]] загинули у війні, [[Ісілдур]] передав правління над Ґондором синові [[Анаріон]]а Менелділу та вирушив на північ, щоб перебрати правління над [[Арнор]]ом. Титул Верховного Короля дунаданів також перейшов до нього після смерті [[Еленділ]]а. Утім, [[Ісілдур]] та троє його старших синів потрапили у засідку та були убиті [[Орки|орками]] на Ірисових полях<ref>Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, part III "«The Third Age"», chapter I "«Disaster of the Gladden Fields"»;</ref>.

Протягом першого тисячоліття [[Літочислення Арди#Третя епоха|Третьої Епохи]] Ґондор перемагав у війнах, і його багатство та сила тільки зростали та примножувалися. Після перемоги над [[Саурон]]ом, вартові Ґондору наглядали за землями [[Мордор]]у, щоб не дати злу повернутися назад. У 490 році Третьої Епохи багатовіковий спокій Ґондору скінчився, позаяк [[східняни]] розпочали перше з багатьох своїх вторгнень<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 1011;</ref>. Ця війна тривала протягом усього наступного століття, і за її результатами Гондору дісталися великі території [[Рун]]у на північ від [[Мордор]]у.

У часи правління чотирьох «Морських Королів» у Ґондорі було створено потужний флот, і влада Південного Королівства поширилася на узбережжя на південь від Гирла [[Андуїн]]а. У 933 році Третьої Епохи Ґондор захопив південне портове місто [[Умбар]], яким раніше володіли нащадки [[Чорні нуменорці|Чорних нуменорців]]<ref name="ReferenceC">Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 970, 1012;</ref>. Пізніше гарадрими перемогли Гондор у битві у тих землях та розпочали облогу [[Умбар]]а, однак король Гьярмендакіл І, посиливши свої армію та флот, змусив королів [[Гарад]]у відступити після великої перемоги над ними у 1050 році Третьої Епохи.

Ґондор досягнув вершини своєї могутності у часи правління Г'ярмендакіла, контролюючи велику територію та утвердившись над сусідніми народами, як-от гарадрими та північани з Долин [[Андуїн]]а. [[Мордор]] був відрізаний від зовнішнього світу та перебував під охороною фортець. Під час правління Атанатара Славетного, спадкоємця [[Г'ярмендакіл І|Г'ярмендакіла І]], слава та багатство королівства досягли таких розмірів, що, як розповідається у [[Володар Перснів|Володарі Перстенів]], люди говорили: ''«У Ґондорі коштовне каміння— це галька, якою бавляться діти»''<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 971;</ref>.

Уже під час правління Атанатара та двох його синів, які розкошували у лінощах та майже нічого не робили для аби зберегти успадковану силу, Ґондор почав занепадати. Найперше у цей час було занедбано нагляд за [[Мордор]]ом. Однак велике зло прийшло до Ґондору лише під час правління Валакара, коли почалися міжусобиці.

Міналкар, син Калмакіла, був енергійною людиною, і король Нармакіл 1240 року, щоб позбутися усіх турбот, зробив його регентом королівства. Відтоді Міналкар правив Ґондором від імені короля, поки не успадкував батьківський трон.

1428 року Міналкар очолив велике військо й між [[Рованіон]]ом та [[Рунійське море|Рунійським Морем]] розбив велику армію [[Східняни|східнян]] та зруйнував усі їхні табори та поселення на схід від Моря. Після цієї перемоги він прийняв ім'я [[Ромендакіл II|Ромендакіл II]]<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 971;</ref>. Повернувшись до Ґондору, Ромендакіл укріпив західний берег [[Андуїн]]а аж до місця впадіння Світлої та заборонив чужинцям спускатися [[Андуїн|Великою Річкою]] униз до [[Емін-Муїл]]у. Але оскільки йому були потрібні люди, й він прагнув посилити союз між Ґондором та північанами, то прийняв багатьох з них на службу, а декому навіть подарував високі чини у своєму війську. Року 1250 Ромендакіл відправив свого сина Валакара пожити серед північан, щоб вивчити мову, звичаї та прагнення цього народу. Валакар, перебуваючи там, одружився з Відумаві, місцевого правителя Відугавії, і повернувся до Ґондору лише через кілька років.

Цей шлюб за своїми наслідками виявився катастрофічним для Ґондору: коли стало відомо, шо спадкоємцем трону стане Валакарів син Елдакар, напівкровка, що у юності носив ім'я народу своєї матері, Вінітарія, південні області краю учинили заколот. Після смерті Валакара кілька членів Дому [[Анаріон]]а зажадали для себе корони Ґондору, і у 1432 році Третьої Епохи у королівстві розпочалася повномасштабна громадянська війна, відома як Братовбивча. Найбільшою підтримкою серед повстанців користувався Кастамир, який узяв у облогу та захопив [[Осґіліат]]. Елдакар зміг утекти на свою батьківщину до [[Рованіон]]у, але його старший син Орненділ потрапив у полон та був страчений. Однак Кастамир проявив себе жорстоким, зарозумілим та поганим правителем, викликавши до себе ненависть мешканців [[Мінас-Анор]]а та Ітілієна. Унаслідок цього Елдакар по поверненні за кілька років з союзниками з півночі, отримав велику підтримку та здолав Кастамира та його армію. Утім, сини Кастамира втекли до [[Умбар]]у, який ще довго утримували під своїм контролем<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 972-973972—973;</ref>.

У наступному столітті королі [[Гарад]]у, порушивши домовленості унаслідок Братовбивчої війни та втрати [[Умбар]]у, вторглися до [[Харондор|Південного Ґондору]], однак після десяти років війни були розбиті Гьярмендакілом ІІ. 1631 року Третьої Епохи правнуки Кастамира Ангамайте та Сангагьяндо організували руйнівний наліт на [[Пеларгір]] та навіть убили короля Мінарділа<ref name="Tolkien, J. R. R. 1996">Tolkien, J. R. R. (1996), Christopher Tolkien, ed., The Peoples of Middle-earth, Boston: Houghton Mifflin, "«The Heirs of Elendil"»;</ref><ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 973;</ref>. Втрати у Братовбивчій та південних війнах були дещо відновлені за рахунок людей півночі, однак населення Гондору суттєво зменшилося з початком Смертельної моровиці у 1636 році. Багато славетних [[Нуменор|нуменорських родів]] було знищено у Братовбивчій війні, а моровиця здесяткувала населення [[Осґіліат]]а та [[Мінас-Ітіль|Мінас-Ітіля]]. Фортеці, що мали наглядати за [[Мордор]]ом, спорожніли, то ж лихі створіння отримали змогу повернутися назад. На щастя, моровиця підкосила і ворогів Ґондору, і тому королівство отримало більше ста років для відновлення сил.

У часи короля Тарондора столицю було напостійно перенесено з Осґіліата до [[Мінас-Тіріт|Мінас-АнорАнора]]а, бо [[Осґіліат]] був тепер частково спустошений та почав руйнуватися. Мало хто з тих, хто втік від моровиці до Ітілієна або у західні долини, бажав повернутися назад.

У 1810 році король Телумегтар посилив ґондорський флот, який переміг [[Корсари Умбару|корсарів Умбару]] та відвоював гавань, яку, втім, було втрачено під час чергового вторгнення гарадримів до Ґондору<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 974, 1013;</ref>. Нова загроза виникла через сорок років потому, коли один з [[Східняни|східняцьких народів]], знаний як "«візники"», переміг північан та вдерся до східного Ґондору. Року 1856 у битві на березі [[Андуїн]]а вони вбили короля Нармакіла ІІ. Населення східного та південного [[Рованіон]]у потрапило у рабство, а кордони Ґондору на деякий час стиснулися до [[Андуїн]]а та [[Емін-Муїл]].

Однак війна розгорілася знову, коли візники об'єдналися з гарадримами у 1944 році та напали на Південне Королівство одночасно зі сходу та півдня. Північну Армію Ґондору під командуванням короля Ондогера, до якої приєдналися вершники [[Еотеод]]у, нащадки північан, було розбито<ref>Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, part III "«The Third Age"», "«Cirion and Eorl"», (i);</ref><ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 974-975974—975;</ref>. Однак Еарніл, капітан Південної Армії, здобув перемогу у Південному Ітілієні та розбив армію Гараду, що перетнула річку Пороз. Стрімким маршем він просунувся на північ, зібрав навколо себе усіх, кого тільки зміг з залишків Північної Армії, та напав на головний табір візників під час їхнього бенкету. Табір [[Східняни|східнян]] було захоплено, їхні вози спалено, і утікаючи, багато візників загинуло у Мертвих Болотах.

Унаслідок того, що король Ондогер та двоє його синів загинули у війні, свої права на на трон Ґондору заявив Арведуї, нащадок Короля Артедайну з півночі, який був нащадком [[Ісілдур]]а та чоловіком Ондогерової дочки Фіріель. Однак його домагання були відхилені Радою Ґондору. Протягом року країною управляв Пелендур, Намісник Короля Одногера, а потім корону було передано Еарнілу, який також походив з Дому [[Анаріон]]а та здобув собі популярність під час війни. Утім, його син Еарнур став останнім Королем Ґондору. У роки правління свого батька він привів ґондорське військо на північ на допомогу Артедайнові й здобув там ненависть [[Назгули|Короля-чаклуна з Ангмару]]. Невдовзі після дворічної облоги [[Назгули]] здобули [[Мінас-Ітіль]], який перетворився на жахливе місце та отримав нову назву Мінас-Моргул, Вежа Темного Чаклунства. [[Мінас-Тіріт|Мінас-Анор]] також отримав нове ім'я -&nbsp;— Мінас-Тіріт, Вартова Вежа, що стояла на рубежі оборони проти зла зі сходу<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 977;</ref>. Після того, як Еарнур став королем, [[Назгули|Король-чаклун]] двічі присилав до нього вісників, викликаючи на двобій. На другий раз у 2050 році Еарнур, не в силах подолати свій гнів, поскакав з невеличким загоном воїнів до [[Мінас-Ітіль|Мінас-Моргулу]], звідки вже не повернувся назад<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 977-978977—978, 1014;</ref>.

Після загибелі Еарнура, який не лишив по собі нащадків, від його імені довгі роки Ґондором правив намісник Марділ. Оскільки жодного претендента на корону, який був би чистого роду, або чиї претензії визнали б усі, не знайшлося; спогади про міжусобиці тяжіли над усіма, бо знали, що коли знову почнуться чвари, Ґондор загине, королівством продовжували управляти намісники, а корона [[Еленділ]]а лежала на колінах короля Еарніла у Домі Мертвих, де її залишив Еарнур перед тим, як вирушити на двобій з Володарем Моргула.

У часи правління перших чотирьох Намісників у країні протягом чотирьох століть тривало затишшя, більш відоме як Пильний мир. Тоді [[Саурон]] відступив перед силами Білої Ради, а [[Назгули|Примари Персня]] зачаїлися у Моргульській долині. Однак уже з часів Денетора І справжнього миру не було ніколи, і навіть, коли Ґондор не воював відкрито, його кордони перебували під постійною загрозою<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 978;</ref>.

2475 року з [[Мордор]]у уперше вийшли [[Орки|Уруки]]&nbsp;— могутні чорні орки, які перетнули Ітілієн та захопили [[Осґіліат]]. [[Боромир]], син Денетора І, розбив їх, однак Осґіліат був остаточно зруйновано, а його великий кам'яний міст&nbsp;— знищено. Людей там зовсім не лишилося<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 978-979978—979, 1014;</ref>.

Пізніші Намісники мали давати раду [[Орки|Оркам]] у Ітілієні та [[Корсари Умбару|Піратам Умбару]], які нападали на узбережжя. 2758 році під час правління Берена, дев'ятнадцятого намісника, ще більша небезпека підійшла до Ґондору. Три велетенських флоти з [[Умбар]]у та Гараду великими силами атакували узбережжя Ґондору; і ворог висадився у багатьох місцях, навіть далеко на півночі в гирлі Ізену. Від [[Рогірими|роганціроганців]]в же годі було очікувати на допомогу, оскільки на їхній край напали з заходу та сходу, їх землі спустошили, а їх самих вигнали у долини Білих Гір. Того року на Півночі та Сході почалася Довга Зима з холодами та великими снігопадами, які тривали майже п'ять місяців. Гельм, король Рогану, та його сини загинули, і в Еріадорі та Рогані панували нещастя і смерть. Однак на півдні у Ґондорі ще до приходу весни Берегонд, син Берена, подолав загарбників та вислав допомогу роганцям<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 979;</ref>.

Південне Королівство швидко відновилося після цієї війни, хоча його щаслива зірка продовжувала згасати.

При Туріні ІІ вороги Ґондору знову заворушилися; бо зростала міць [[Саурон]]а та наближався день його відродження. Усе населення Ітілієну, крім небагатьох сміливців, залишило край та переселилося на захід за [[Андуїн]], тікаючи від орків [[Мордор]]у. Саме при Туріні ІІ у Ітілієні було побудовано потаємні криївки, з яких [[Слідопити Ітілієну|ітілієнські слідопити]] продовжували боротися з ворогом<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 980;</ref>. 2951 року [[Саурон]] проголосив про своє повернення до [[Мордор]]у, а за три роки [[Ородруїн|Фатум-гора]] знову вивергати полум'я<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 1016-10171016—1017;</ref>.

У часи Ектеліона ІІ, передостаннього намісника, флот Ґондору, очолюваний [[Арагорн|Торонгілом]] непомітно підійшов до [[Умбар]]у та спалив більшу частину кораблів [[Корсари Умбару|корсарів]]<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 980-981980—981;</ref>.

Після другого, остаточного падіння [[Саурон]]а, у Ґондорі було відновлено королівське правління, і [[Арагорн]]а було короновано під іменем Короля Елесара, правителя Возз'єднаного Королівства [[Арнор]]а та Ґондора. [[Фарамир]], нащадок правлячих Намісників, продовжив свою службу як Намісник Короля та став Князем Ітілієну. Давні клятви між Ґондором та [[Роган]]ом було підтверджено, і союзники навіть провели кілька спільних кампаній на сході та півдні<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 997;</ref>. Усі колишні землі Південного Королівства було відвойовано назад протягом наступних століть, і його сила та багатство були відновлені. У додатках до «[[Володар перснів|Володаря Перстенів]]» розповідається, що Елдаріон, син [[Арагорн|Елесара]], правитиме великою країною, і що його рід продовжуватиметься на сотні поколінь і згодом правитиме багатьма землями<ref>Tolkien, J. R. R. (1996), Christopher Tolkien, ed., The Peoples of Middle-earth, Boston: Houghton Mifflin, "«The Heirs of Elendil"», p. 218, "«The Tale of Years of the Third Age"»;</ref>.

[[Джон Рональд Руел Толкін|Толкінове]] бачення подальшої історії [[Возз'єднане Королівство Арнору і Ґондору|Возз'єднаного Королівства]] розкривається у «[[Нова Тінь|Новій Тіні]]», незакінченому продовженні [[Володар перснів|Володаря Перстенів]], у якій розповідається про часи правління Елдаріона. Автор вважав, що «оскільки ми маємо справу з людьми, ми неодмінно матимемо справу з найсумнішою рисою їхньої натури: вони швидко пересичуються добрим. Так що у часи миру, справедливості та процвітання люди Ґондору зробилися б невдоволеними та неспокійними...неспокійними… Навіть у цей ранні час виникли б революційні заколоти навколо центру таємного сатанистського культу; а ґондорські хлочаки грали б у орків та бешкетували у навколицях»<ref>Carpenter, Humphrey, ed. (1981), The Letters of J. R. R. Tolkien, Boston: Houghton Mifflin, Hammond, Wayne, ISBN 0-395-31555-7, nos. 256, 338;</ref>.

Гондор розташовувався на заході Середзем'я, і основна частина його території знаходилася на північному березі Затоки [[Белфалас]] та навколо [[Білі Гори|Білих Гір]]. [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкін]] писав, що столиця Королівства -&nbsp;— [[Мінас-Тіріт]] знаходилася на широті приблизно сучасної Венеції. Загальна площа Гондору, показана на картах [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкіна]], була визначена Карен Винн Фонстад у 714 426 квадратних миль (1 855 530 квадратних кілометрів)<ref>Fonstad, Karen Wynn (1991), The Atlas of Middle-earth, Boston: Houghton Mifflin Harcourt, p. 191;</ref>. На північному заході від Гондору спочатку знаходилися землі [[Арнор]]у; на півночі Гондор межував з Диким Краєм, а пізніше з [[Роган]]ом, після утворення останнього. На північному-сході Гондору знаходилися землі [[Рун]], а на сході -&nbsp;— володіння [[Саурон]]а у [[Мордор]]і. На півдні сусідом Гондору був пустельних [[Гарад]]<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 970-971970—971;</ref>.

Історичними кордонами Гондору слугували витоки річок Гватло та Гландуїн у [[Імлисті Гори|Імлистих Горах]], узлісся [[Фангорн]]ського лісу з річкою Ентою, болота [[Ніндалф]]а, [[Ефель-Дуат|Похмурі Гори]] та річка Порос<ref name="Tolkien, J. R. R. 1996 p. 312">Tolkien, J. R. R. (1996), Christopher Tolkien, ed., The Peoples of Middle-earth, Boston: Houghton Mifflin, "«Of Dwarves and Men"», p. 312–6 and notes 66, 76;</ref>. У часи найвищої могутності кордони Королівства сягали річки Світлої<ref>Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, part II The Second Age", chapter IV "«History of Galadriel and Celeborn"», Appendices C and D; "</ref> та південних узлісь Морок-лісу, західного берега внутрішнього Рунійського моря, північних відрогів [[Еред-Літуї]] та річки Харнен, включаючи також узбережжя навколо [[Умбар]]а<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 970-971970—971;</ref>. На момент початку "«Війни Перстеня"», межі земель, які повністю контролювалися Гондором, стиснулися до стін Білих Гір та річки Глангір на заході та лівобережжя [[Андуїн]]а на сході.

Історично Гондор складався з окремих володінь або земель, які називалися також синдарським словом "«ланн"».

'''Анорієн''' (синд. ''Anorien'', у перекладі&nbsp;— Земля Сонця)&nbsp;— місцевість у Гондорі, що розташовувалася на північному сході від Білих Гір, простягаючись вузькою смугою між Порубіжним потоком на заході, гирлом Енти на півночі та [[Андуїн]]ом на сході. Повідомлялося, що Анорієн був густонаселеною провінцією<ref name="Tolkien, J. R. R. 1980">Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, part III "«The Third Age"», chapter II "«Cirion and Eorl"»;</ref>, хоча у текстах [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкіна]] згадуються лише гарнізони сторожових веж-маяків уздовж Великої Західної Дороги. [[Рогірими]] називали цей край Сонячною землею ({{lang-en|Sunlending}}), що перегукується з синдарською назвою сонця&nbsp;— - "«Анор"» (так само синдарське "«Ітіль" -»&nbsp;— місяць -&nbsp;— перегукується з назвою [[Ітілієн]]у).

'''Анфалас''' (синд. ''Anfalas'', у перекладі «Довгобережжя»<ref>Tolkien, J. R. R. (1987), Christopher Tolkien, ed., The Lost Road and Other Writings, Boston: Houghton Mifflin, entries entries ÁNAD-, PHÁLAS-, TOL2-;</ref>)- узбережжя Гондору між річками Лефнуєм та Мортондом, на південь від пагорбів Пінат-Гелін. Ця земля, розташована далеко від столиці, з нечисленним населенням інколи зазнавала нападів [[Корсари Умбару|умбарських корсаів]]. Під час Війни Перстеня підкріплення, надіслане з Анфаласу до Мінас-Тіріту, складалося з "«мисливців, пастухів, землеробів, бідно споряджених, крім дружини Голасгіла, їхнього вождя"»<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 719;</ref>.

Узбережжя між Дол-Амротом та острівом Толфалас, на честь якого було названо велику південну затоку у Морі. Белфалас розташовувався на території довгого півострова з високогір'ям у центральній частині та великим містом Дол-Амрот на заході. Слово "«фалас"» у назві має синдарінське походження та означає "«берег"» або "«пляж"», а "«бел"» за [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкіном]] є словом з древньої нуменорської мови, яке має ельфійське походження та означає "«великий"» або "«сильний"»<ref>Tolkien, J. R. R. (1987), Christopher Tolkien, ed., The Lost Road and Other Writings, Boston: Houghton Mifflin, entries entries ÁNAD-, PHÁLAS-, TOL2-;</ref>.

У "«[[Володар перснів|Володарі Перстенів]]"» говориться, що люди, які населяли той край, були високими та гордовитими, з очима кольору морської хвилі<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 700;</ref>.

[[FileФайл:Escudo Dol Amroth.svg|thumb|75px|Символіка Дол-Амрота]]

'''Дор-ен-Ерніл''' (синд. ''Dor-en-Ernil'', ''«Земля Князя»'')&nbsp;— місцевість на півдні Гондору, чиї межі чітко не були визначені. Однак на думку Крістофера Толкіна, вона розташовувалася по обидва боки від високогір'їв Белфаласа. Ця земля перебувала під владою князів Дол-Амрота, васалів Короля Гондору, і за [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкіном]] була заселена [[Нуменорці|нуменорцями]] після Другої Епохи<ref>Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, part III "«The Third Age"», chapter II "«Cirion and Eorl"», chapter IV ""«History of Galadriel and Celeborn"»: "«Amroth and Nimrodel"»;</ref>.

'''Енедвайт''' (сидн. ''Enedwaith'')&nbsp;— територія між річкою Мітейтель та [[Імлисті Гори|Імлистими Горами]]. За різними описами [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкіна]] була або частиною величезних володінь [[Арнор]]у та Гондору<ref name="Tolkien, J. R. R. 1996 p. 312"/>, або лише частиною Південного Королівства<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 971;</ref>, або не належала до жодного з нуменорських королівств у Середзем'ї<ref>Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, part III "«The Third Age"», chapter II "«Cirion and Eorl"», chapter IV ""«History of Galadriel and Celeborn"», appendices C, D, part III chapter V "«The Battle of the fords of Isen"»;</ref>. [[Нуменорці]] жили тут лише у місті Тарбад, який розташовувався у місці злиття річок Гватло та Мітейтель, однак у часи Війни Перстеня Тарбад був давно закинутий, а його міст -&nbsp;— зруйнований.

[[FileФайл:Ithilien.jpg|thumb|150px|Ітілієн]]

Найсхідніша з провінцій Гондору, яка знаходилася між [[Андуїн]]ом та [[Ефель-Дуат|Похмурими Горами]]. Потік Моргулдуїн, який починався у [[Мінас-Ітіль|Моргульській долині]], ділив її територію на дві частини: Північний та Південний [[Ітілієн]]<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 605-606605—606, 700;</ref>.

Протягом усієї Другої та першої половини Третьої Епохи, коли Гондор був у зеніті сили та слави, а Мордор перебував у запустінні, то був чудовий квітучий край з багатьма гаями та садами. Однак після падіння [[Мінас-Ітіль|Мінас-Ітіля]], його населення поступово переселилося за [[Андуїн]], тікаючи від загрози, що ширилася від [[Мінас-Ітіль|міста Примар Перстеня]].

Відтоді Ітілієн утримували від поплічників та слуг [[Саурон]]а лише [[Слідопити Ітілієну]], які переховувалися у потаємних криївках, таких як Геннет-Аннун<ref name="Tolkien, J. R. R. 1996"/><ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 980;</ref>.

У "«[[Володар перснів|Володарі Перстенів]]"» розповідається, що [[Фродо Торбин|Фродо]] та [[Семуайз Гемджі|Сем]] проходили Північним [[Ітілієн]]ом на шляху до [[Кіріт-Унгол]]у.

Протягом Четвертої Епохи краєм управляли Князі [[Ітілієн]]у, лінію яких було започатковано [[Фарамир]]ом та [[Еовіна|Еовіною]]<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 899;</ref>. Також до краю привів частину ельфів з Морок-лісу [[Леголас]], і, як написано у Додатках до [[Володар перснів|Володаря Перстенів]], "«одразу ця земля знову стала найпрекраснішим краєм серед усіх західних земель"»<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 887, 1005;</ref>.

'''Каленардон''' (синд. ''Calenardhon'', у перекладі&nbsp;— «Зелені володіння»<ref>Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, Index, entries Calenardhon, Andrast, Morthond, Stonewain Valley;</ref>)&nbsp;— великий край рівнин та пагорбів на північ від Білих гір та на захід від Анорієну. На початку Третьої Епохи він ніколи не був густонаселеним з огляду на своє віддалене розташування, а Смертельна моровиця практично спустошила Каленардон, а у наступні століття багато його колишніх жителів подалися на схід<ref>Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, part IV "«The Third Age"», chapter III "«The Palantiri"»;</ref>. Укріплення та форти, збудовані уздовж річища [[Андуїн]]а від [[Емін-Муїл]]у до місця впадіння річки Світлої, які від початку мали охороняти місцеве населення, були у більшості закинуті під час Пильного миру<ref name="Tolkien, J. R. R. 1980"/>. 2510 року навала балготів, зруйнувавши укріплення, прокотилася Каленардоном до самих Білих Гір<ref>Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, part III "«The Third Age"», chapter V "«The Battles of the Fords of Isen"», Appendix (ii);</ref>, і гондорські війська урятувала від поразки тільки поява [[рогірими|вершників Еотеоду]] з півночі. На знак подяки за допомогу Намісник Кіріон дарував весь Каленардон народу [[Еотеод]]а, і відтоді цей край став королівством [[Роган]].

Область у Гондорі, утворена кількома долинами на південних схилах Білих Гір, яка була відділена високогір'ями від Белфаласу. У Ламедоні знаходився виток річки Кіріл. Не зважаючи на те, що ця область була частиною Гондору, у "«[[Повернення короля|Поверненні Короля]]"» згадується, що у часи Війни Перстеня вона мала власного правителя на ім'я Ангбор. У книзі згадується також, що єдиним підкріпленням, надісланим до [[Мінас-Тіріт]]а перед [[Пеленнорська битва|Пеленнорською битвою]] з Ламедону, були "«кілька похмурих горян, які не мали командира"»<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 719;</ref>, оскільки більша частина населення під керівництвом Ангбора захищала місто Лінгір від [[Корсари Умбара|умбарських корсарів]]<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 813;</ref>.

З приходом [[Арагорн]]а та його супутників разом з Армією Мертвих, [[Корсари Умбара|корсари]] утекли, а Ангбор зібрав кілька тисяч своїх людей та повів їх до Пеларгіра, а звідти, на кораблях, відібраних у [[Корсари Умбара|корсарів]], на допомогу [[Мінас-Тіріт]]у у [[Пеленнорська битва|Пеленнорській битві]]<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 819;</ref>.

Назва "«'''Ламедон'''"» за [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкіном]] має синдарінське походження<ref>Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, part III "«The Third Age"», chapter II "«Cirion and Eorl"», notes 14, 39, 49, 51, 53;</ref>, хоча її етимологія і не розкривається.

'''Лебеннін''' ({{lang-sjn|Lebennin}}, у перекладі&nbsp;— ''П'ять Потоків''<ref>Tolkien, J. R. R. (1987), Christopher Tolkien, ed., The Lost Road and Other Writings, Boston: Houghton Mifflin, entries LEP-, NEN-;</ref>) -&nbsp;— центральна та одна з найбільш густонаселених земель Ґондору<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 700, 712-713712—713;</ref>, чиї межі визначалися річкою [[Андуїн]] на сході та півдні та Білими Горами на півночі. Назва краю походила від п'яти річок, які протікали його територією: Еруї, Сіріт, Келос, Серна та Гілраїн, які починалися прямо у горах<ref>Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, part II "«The SecondAge"», chapter IV "«History of Galadriel and Celeborn"»: "«Amroth and Nimrodel"»;</ref>. У пісні Леголаса Лебеннін постає краєм "«зелених полів"» та лук з різнобарв'ям квітів<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 814;</ref>. У різних частинах краю навколо гирла [[Андуїн]]у проживав досить чисельний народ рибалок. Головним містом Лебенніну був порт Пеларгір.

У [[Володар перснів|Володарі Перстенів]] говориться, що люди, які населяли Лебеннін та Лоссарнах, вважалися ґондорцями, однак кров їхня була мішана, і серед них траплялися низькорослі та смагляві, чиї предки походили з забутого народу, що жив у тіні гір у Темні Роки ще до появи королів<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 700;</ref>.

Густонаселена область "«квітучих долин"»<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 700, 719;</ref> одразу на південь від [[Мінас-Тіріт]]а, яка розташовувалася між Білими Горами та [[Андуїн]]ом. Її територією протікала річка Еруї, яка починалася на північному заході у Лебенніні та впадала у [[Андуїн]]. Через Лоссарнах проходила також Південна дорога, яка з'єднувала [[Мінас-Тіріт]] з Лебенніном.

У "«[[Володар перснів|Володар Перстенів]]"» весняні ліси та поля Лоссарнаху описуються як повні весняних квітів. Одна з долин області, Імлот-Мелуї, особливо славилася своїми трояндами, а у інших долинах також знаходилися великі сади<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 803, 805;</ref>. Трави з цього краю привозили на ринок до [[Мінас-Тіріт]]а й використовували, зокрема, у лікувальних цілях. У лісах Лоссарнаха ріс також ацелас, хоча мало хто у [[Мінас-Тіріт]]і у часи Війни Перстеня знав про його цілющі властивості<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 803;</ref>.

У 2901 році Третьої Епохи край став прихистком для багатьох мешканців [[Ітілієн]]у, які втекли на захід після нападу [[Орки|мордорських уруків]]. З Лоссарнаху походила також Морвен, дружина короля Тенгела з Рогану, мати [[Теоден]]а. Її батьком був нащадок одного з князів Дол-Амрота, який полюбив цей край та назавжди переселився сюди. Тут жив також дід Бергіла, сина вартового цитаделі у [[Мінас-Тіріт]] Берегонда<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 719;</ref>.

Під час Війни Перстеня біженців з [[Мінас-Тіріт]]а за наказом Намісника Денетора відправили з міста до Лоссарнаху, Лебенніна та Тумладена<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 712-713712—713;</ref>.

У "«[[Володар перснів|Володар Перстенів]]"» розповідається, що правителем Лоссарнаха у часи Війни Перстеня був "«старий товстий Форлонг"». Він описується як старий, дуже товстий широкоплічий чоловік з сивою бородою, одягнутий у кольчугу, чорний шолом та озброєний довгим важким списом.

З краю на допомогу [[Мінас-Тіріт]]у мали вирушити 2000 воїнів, однак через загрозу нападу [[Корсари Умбару|умбарських корсарів]] прийшло удесятеро менше. Воїни з Лоссарнаху описуються у книзі як добре озброєні, які мали бойові сокири. Вони були нижчі на зріст та смаглявіші за людей Гондору<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 718;</ref>.

Форлонг загинув 15 березня у [[Пеленнорська битва|Битві на Пеленнорських Полях]]<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 790;</ref>. Частина його людей приєдналася до Армій Заходу, які вирушили у похід до Мораннону. Серед тих, хто не зміг здолати свій страх перед [[Мордор]]ом, і кого відпустив додому [[Арагорн]], була й певна кількість фермерів з Лоссарнаха<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 824;</ref>.

Корінь "«-арнах"» у назві має донуменорське походження, і його точне значення не відоме<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 1051;</ref>. У той же час слово "«лос"» перегукується з квенійським словом "«лоссе"», сніг. У ранніх текстах [[Джон Рональд Руел Толкін|ТолкінТолкіна]]а ця місцевість мала назву Глоссарнах<ref name="Tolkien, J. R. R. 1990 pp. 276, 287">Tolkien, J. R. R. (1990), Christopher Tolkien, ed., The War of the Ring, Boston: Houghton Mifflin, "«Minas Tirith"», pp. 276, 287–294287—294;</ref><ref>Tolkien, J. R. R. (1987), Christopher Tolkien, ed., The Lost Road and Other Writings, Boston: Houghton Mifflin, entry GOLÓS-;</ref>.

Нагір'я однойменної річки Мортонд або ж Чорнокорінь, яка у деяких текстах [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкіна]] іменується на Синдаріні як Імлад-Мортонд (синд. ''Imlad Morthond'', у перекладі&nbsp;— - "«долина"» або "«ущелина Мортонд"»)<ref name="Tolkien, J. R. R. 1990 pp. 276, 287"/>. У "«[[Володар перснів|Володарі Перстенів]]"» розповідається, що то була заможня та густонаселена місцевість, крім околиць Гори Ерех<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с.735-736;</ref>. Під час Війни Перстеня звідти надішло до [[Мінас-Тіріт]]у підкріплення з п'ятисот лучників, яких привели Дуїнгір Високий та його сини<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 719;</ref>.

'''Пеленнорські поля''' (синд. Pelennor, у перекладі означає -&nbsp;— "Огороджена земля) -&nbsp;— прекрасна та родюча рівнина у Гондорі, приміські землі Мінас-Тіріта. Після того, як [[Мінас-Ітіль]] був захоплений [[Назгули|Назгулами]] та перетворений на Мінас-Моргул, гондорці з великими зусиллями збудували навколо Пеленнорської рівнини великий зовнішній мур Раммас-Ехор, який мав захистити місцевість від нападів ворога. У "«[[Володар перснів|Володарі Перстенів]]"» говориться, що<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 700;</ref>:

Незадовго до Облоги Гондору у Війні Перстеня мур з північного боку перебував у напівзруйнованому стані, однак його було вчасно відбудовано за наказом Намісника Денетора ІІ<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 698-699698—699;</ref>.

До Війни Перстеня на Пеленнорських полях знаходилися садиби гондорців з коморами та кошарами, оточені низькими мурами, а рівнину у різних напрямках перетинала безліч доріг і стежинок<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 712;</ref>.

У "«[[Повернення короля|Поверненні Короля]]"» згадується, що під час Війни Перстенів мешканці долини Рінґло відправили на допомогу [[Мінас-Тіріт]]у триста піхотинців на чолі з сином тамтешнього правителя Дерворіном<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 719;</ref>.

'''Південний Гондор''' (синд. ''Harondor'') -&nbsp;— територія між річками Порос та Гарнен, яка належала Гондору з часів Короля Фаластура<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 970;</ref>, але пізніше стала предметом суперечок між Гондором та [[Корсари Умбару|умбарськими корсарами]]. Раніше це був багатий край, який через постійні набіги [[Гарадрими|гарадримів]] та [[Корсари Умбару|корсарів]] наприкінці Третьої Епохи повністю знелюднила та перетворилася на пустельну землю. У ранніх роботах [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкіна]] та на чорновиках мапи Середзем'я згадується також під синдарінською назвою Гарондор<ref name="Tolkien, J. R. R. 1989 pp. 295">Tolkien, J. R. R. (1989), Christopher Tolkien, ed., The Treason of Isengard, Boston: Houghton Mifflin, "«The First Map"», pp. 295–323295—323;</ref>.

Андраст (синд. ''Andrast'', у перекладі означає&nbsp;— - "«Довгий мис"»<ref>Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, Index, entries Calenardhon, Andrast, Morthond, Stonewain Valley;</ref>) -&nbsp;— півострів у південно-західній частині Гондору. У "«Історії Алдаріона та Ерендіс"» згадується також під назвою Рас-Мортіль (синд. Ras Morthil, у перекладі&nbsp;— - "«Темний мис"» або "«Вигнутий мис"»)<ref>Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, part II "«The Second Age"», chapter II "«Aldarion and Erendis"», note 6;</ref><ref>Tolkien, J. R. R. (1987), Christopher Tolkien, ed., The Lost Road and Other Writings, Boston: Houghton Mifflin, entries MOR-, THIL-, TIL-;</ref>. Номінально вважався частиною Південного Королівства, однак не був заселений [[Нуменорці|нуменорцями]]. У Першу Епоху там проживали [[друадани]], які заселяли гори у північній частині півострову, які називалися Друвайт Яур (синд. Druwaith Iaur, "«Землі злих духів"» або "«Старі пустоші"»).

Наприкінці Третьої Епохи у Гондорі вірили, що цю місцевість усе ще населяли племена [[Друадани|друаданів]] та інших диких людей<ref>Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, part IV, chapter I "«The Druedain"»;</ref>.

'''Геннет-Аннун''' (синд. ''Henneth-Annun'', у перекладі&nbsp;— - "«Вікно на Захід"») був потаємною криївкою [[Слідопити Ітілієну|гондорських розвідників]] у Північному Ітілієні. Збудовано її було як і інші подібні укриття за наказом Намісника Туріна ІІ невдовзі після спустошення краю [[Орки|орками]] [[Мордор]]у близько 2901 року Третьої Епохи. З усіх потаємних укриттів у Ітілієні Геннет-Аннун прослужив найдовше<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 980;</ref>.

Ця криївка складалася з просторої, грубо обтесаної печери з низьким нерівним склепінням, головний вхід до якої було замасковано під завісою водоспаду, що скидав воду з висоти у глибокий басейн.

Крім розколини за завісою водоспаду до печери вів також темний коридор, який закінчувався мокрими сходинками, що виводили догори на невеликий, вирубаний у скелі уступ, з якого одні сходи вели до високого берега над струмком, а інші завертали ліворуч угору та виводили на широку пласку скелю біля потоку. Усі інші підступи до гроту були замуровані.

Раніше через печеру та попід аркою текла вода, але будівничі давнини відвели джерело на верх скелі, і тепер вода падала з висоти, удвічі більшої, ніж колись. Усі інші підходи до гроту, крім розколини за завісою водоспаду та коридору були замуровані.

У печері зберігалися запаси зброї та провіанту, а також відпочивали [[Слідопити Ітілієну|розвідники]]<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 629, 637;</ref>.

'''Ґілраїн''' ({{lang-sjn|Gilrain}}, у перекладі&nbsp;— ''Зоряний мандрівник'')&nbsp;— річка у Ґондорі, яка текла від Білих Гір на південь, де впадала у Серну поблизу Лінгіра. Загальна довжина її була близько ста миль.

'''Друаданський ліс''' ({{lang-en|Druadan Forest}})&nbsp;— сосновий ліс<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 773;</ref>, який вкривав відроги Білих Гір у східному Анорієні, на південь від Великої Західної Дороги, поблизу вартового гондорського маяку Ейленах. Свою назву він отримав на честь [[Друадани|друаданів]] чи ''диких людей'', які жили тут ще з часів Першої Епохи та уникали контактів з [[Нуменорці|нуменорцями]]. Вона є частковим перекладом на [[вестрон (мова)|вестрон]] [[синдарин]]ської назви Tawar-et-Druedain<ref>Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, part III "«The Third Age"», chapter II "«Cirion and Eorl"», notes 14, 39, 49, 51, 53;</ref>. Після коронації [[Арагорн]]а, цей ліс було віддано у володіння [[Друадани|друаданам]], так що ніхто більше не міг заходити до нього без їхнього дозволу<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 905;</ref>.

'''Емін-Арнен''' (синд. ''Emyn Arnen'', у перекладі&nbsp;— - "«Пагорби-біля-Води"»<ref>Tolkien, J. R. R. (1987), Christopher Tolkien, ed., The Lost Road and Other Writings, Boston: Houghton Mifflin, entries AM2-, KHYAR-, LOD-;</ref>) був чередою пагорбів у центральній частині Ітілієну на південь від [[Осгіліат]]у. Вони розташовувалися напроти [[Мінас-Тіріт]]а біля закруту [[Андуїн|річки]]<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 700;</ref>.

З цієї місцини походив рід пізніших Намісників Гондору. Емін-Арнен був домом знатної нуменоріанської родини, до якої належав Гурін, що його Король Мінарділ призначив своїм Намісником<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 978;</ref>. Пізніше королі Гондору обирали своїх намісників лише серед нащадків Гуріна, і, врешті-решт, гондорське намісництво стало спадковим (намісники ж бо самі називали себе членами Дому Гуріна).

Після Війни Перстеня Емін-Арнен було передано у володіння [[Фарамир]]у, Князю Ітілієна, Наміснику [[Арагорн|Короля Елесара]]<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 899;</ref>.

'''Емін-Муїл''' (синд. ''Emyn Muil'', англ. ''Drear Hills'', у перекладі -&nbsp;— "Похмурі пагорби) -&nbsp;— скелясте непрохідне високогір'я, розташоване по обидвох берегах Нен-Нітоель між [[Морок-ліс]]ом та Білими Горами. У давнину вони були добре укріплені гондорцями для захисту від ворожого нападу з північного сходу. На західному березі Нен-Нітоель на пагорбі Амон-Ло (Горі Слуху), та на східному на пагорбі Амон-Ген (Горі Зору) було зведено кам'яні сторожові вежі, а біля північного краю озера знаходилися Стовпи Королів.

У "«[[Дві вежі|Двох Вежах]]"» розповідається, як [[Фродо Торбин|Фродо]] та [[Семуайз Гемджі|Сем]], намагаючись потрапити до Чорних Воріт [[Мордор]]у, заблукали на кілька днів у східній частині Емін-Муїл, допоки їх не знайшов [[Голум]].

[[FileФайл:Erech.jpg|thumb|150px|Ерех-камінь]]

Пагорб біля витоків річки Мортонд, на якому [[Ісілдур]] встановив Чорний Камінь, який привіз до [[Середзем'я]] з [[Нуменор]]у. Місцеві племена, які доводилися нащадками [[Адани|галадінам]] та людям Сірого Краю, а також були далекою ріднею [[Дунадани|дунаданам]], присягнули на вірність [[Ісілдур]]у на камені, однак зрадили його та були ним прокляті. Після своєї смерті вони залишилися примарами й відтоді стали відомі як Мертві Люди з Гірського Скиту. Пагорб Ереху був їхнім місцем збору, а тому землі навколо нього лишилися незаселеними, доки Мертвих не скликав [[Арагорн]], аби вони могли виконати свою клятву та знайти спокій<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 728, 735-736735—736, 813-815813—815;</ref>. Слово "«Ерех"», можливо, збереглося від народу, який жив у цій місцевості до приходу [[нуменорці]]в, і значення його не відоме<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 1051;</ref>.

Долина у Гондорі, яка згадується цілителькою Іорет у [[Повернення короля|Поверненні Короля]] як місце, де ростуть особливо духмяні троянди<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 805;</ref>. Можливо, вона знаходилася у Лоссарнаху. Дослідник [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкіна]] Г. &nbsp;К. &nbsp;Фаускангер інтерпретує цю синдаринську назву як "«надзвичайно квітуча долина"»<ref>Fauskanger, Helge Kåre. "«Sindarin -&nbsp;— the Noble Tongue"». Ardalambion. Retrieved 2008-05-12;</ref>.

'''Каір-Андрос''' (синд. ''Cair Andros'', у перекладі означає "«Довгопінний корабель"») -&nbsp;— великий острів посеред [[Андуїн]]а приблизно у сорока милях (64 кілометрах) на північ від [[Осгіліат]]а. Свою назву острів отримав тому, що був схожий на "«великий корабель з високим носом, зверненим на північ проти білої піни Андуїна, яка розбивалася об його гострі скелі"». Каір-Андрос був другим, крім бродів поблизу [[Осгіліат]]а на півдні, з основних місць переправи через [[Андуїн]]. На південь від [[Осгіліат]]а річка ставала надто широкою для переправи, а на північ від Каір-Андроса протікала через непролазні твані, де у неї вливалася притока -&nbsp;— річка Ента. Тому Каір-Андрос мав важливе стратегічне значення упродовж багатовікових конфліктів з [[Мордор]]ом на сході. Острів використовувався як цитадель уже під час Братовбивчої Війни<ref name="Tolkien, J. R. R. 1980"/> і був знову укріплений для захисту Анорієна після того, як [[Ітілієн]] впав під навалою [[Орки|мордорських уруків]]<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 980;</ref>.

Гондорська залога перебувала на Каір-Андросі до початку Війни Перстеня, але була розбита військами [[Мордор]]у, а сам острів -&nbsp;— окупований незадовго до початку Облоги Гондору<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 763б 765;</ref>. Пізніше [[Арагорн]] під час походу до Чорної Брами відправив невелику групу воїнів, щоб відбити острів назад, якщо там на той момент ще перебували ворожі загони<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 824;</ref>. Після падіння [[Саурон]]а, Каір-Андрос використовувався як транзитний пункт під час підготовки до святкувань на Кормаленському полі<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 888, 894;</ref>.

Вузька довга ущелина на північних схилах Білих Гір, яка пролягала зі сходу на захід позаду хребта, що переходив у пагорби Амон-Діну, Ейленаху та Нардолу та був укритий Друаданським лісом<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 773;</ref>. Нижня частина долини була вирівняна гондорцями у давнину, коли було збудовано дорогу, достатньо широку для того, щоб вози з камінням з кар'єрів могли їздити до самого [[Мінас-Тіріт]]а. Наприкінці Третьої Епохи вона перестала бути потрібною і остаточно заросла. У "«[[Володар перснів|Володарі Перстенів]]"» західна частина дороги починалася біля Мін-Рімону<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 775;</ref>, однак у іншому місці говориться, що долина закінчувалася у Нардолі, де розташовувалися кар'єри<ref>Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, part III "«The Third Age"», chapter II "«Cirion and Eorl"», notes 14, 39, 49, 51, 53;</ref>, і [[Крістофер Толкін]] припускає, що більш рання згадка могла бути помилковою. На Синдаріні назва долини звучить як ''Imrath Gondraich''<ref>Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, Index, entries Calenardhon, Andrast, Morthond, Stonewain Valley;</ref>.

Широке зелене поле у [[Ітілієн]]і поблизу [[Ітілієн|Геннет-Аннун]], де відбувалися святкування після остаточного падіння [[Саурон]]а. За словами [[Крістофер Толкін|Крістофера Толкіна]] назва перекладається з Синдаріна як "«Золоте коло"» та стосується назви дерев "«кулумальда"» (кв. culumalda, у перекладі &nbsp;— «золотаво-червоне дерево»), які росли там<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Сильмариліон. Підготував до видання Крістофер Толкін. / Перекл. з англ. Катерина Оніщук. -&nbsp;— Львів: Астролябія, 2008, c. 378;</ref>.

У "«[[Поверненні короля|Повернення Короля]]"» це місце описується як зелена галявина, заповнена яскравим сонячним сяйвом, оточена стрункими високими деревами з темними, вкритими червленими квітами кронами. Через цю галявину між квітучих берегів пробігав швидкий потік, який зникав під аркою дерев, а за аркою далеко унизу виблискувала на сонячній рівнині сяюча смуга води. У нічній тиші на цьому полі було чутно шум води, яка падала зі скелі й по вузькому руслу крізь кам'яну браму текла по вкритих розмаїттям квітів заплавах [[Андуїн]]а навпроти острову Каір-Андрос<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 882-884882—884, 886-887886—887;</ref>.

Глибока розколина на південному боці Білих Гір, з якої витікала річка Мортонд. За [[Крістофер Толкін|Крістофером Толкіном]] вона отримала свою назву&nbsp;— - "«Чорна долина"»<ref>Tolkien, J. R. R. (1987), Christopher Tolkien, ed., The Lost Road and Other Writings, Boston: Houghton Mifflin, entries MOR-, NAD-;</ref>&nbsp;— - "«не тільки завдяки двом високим горам, між якими простягалася, але понад усе з-за дороги, що проходила по ній від Воріт Мертвих, по якій не ходив жоден з живих"»<ref>Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, Index, entries Calenardhon, Andrast, Morthond, Stonewain Valley;</ref>.

'''Моргулдуїн''' (синд. ''Morgulduin'', у перекладі&nbsp;— - "«Річка чаклунства"») -&nbsp;— річка у Ітілієні, яка починалася у Моргульській долині<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 651;</ref>. Вона текла повз [[Мінас-Ітіль]] та впадала у [[Андуїн]]. Її берегом йшла стара нуменорська дорога від Ісілдурової фортеці до [[Осгіліат]]а<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 650-651650—651;</ref>. За "«[Володар перснів[|Володарем Перстенів]]"» у часи Війни Перстеня у Імлад-Моргулі біля витоків Моргулдуїна по обидва береги річища лежали широкі низини та тінисті луки, порослі блідими білими квітами, а вода текла тихо і парувала, однак ті випари були жахливо холодні<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 657;</ref>. У іншому місці названий також отруйною річкою<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 651;</ref>.

Велике озеро на [[Андуїн]]і на схід від [[Роган]]у та на північ від Гондору, утворене схилами Емін-Муїл та водоспадом Раурос. Це озеро було майже 20 миль (32 кілометри) у довжину з півночі на південь, і 10 миль (16 кілометрів) завширшки. Біля північного краю озера гондорцями у часи правління Ромендакіла ІІ були збудовані велетенські статуї Аргонату, які позначували північний кодон Королівства. На південному краю озера знаходилися три пагорби -&nbsp;— Амон-Ген (Гора Зору) на західному березі, Амон-Ло (Гора Слуху) на східному та крутий острів посеред озера -&nbsp;— Тол-Брандір. Ніхто ніколи не бував на тому острові через стрімку течію у південній частині озера, де води [[Андуїн]]а падали униз водоспадами Рауроса.

У "«[[Володар перснів|Володар Перстенів]]"» розповідається, що Братство Перстеня прибуло до Нен-Нітоель 25 лютого 3019 року Третьої Епохи та розбило табір у Парт-Галені поблизу Амон-Гена. У тому місці загинув [[Боромир]] та відбувся розпад товариства: [[Фродо Торбин|Фродо]] та [[Семуайз Гемджі|Сем]] на човні перепливли на східний берег і продовжили свій шлях через Емін-Муїл до [[Мордору]], [[Перегрін Тук|Піппін]] та [[Меріадок Брендібак|Меррі]] були схоплені Урук-хаями [[Саруман]]а, а [[Арагорн]], [[Леголас]] та [[Гімлі]] після того, як тіло [[Боромир]]а на човні було довірено [[Андуїн]]у, почали переслідувати Урук-хаїв, щоб звільнити гобітів.

Зелена галявина над Водоспадами Рауроса біля підніжжя Амон-Гену. Вона розташовувалася на західному березі Нен-Нітоель біля південного краю озера. У "«[[Володар перснів|Володарі Перстенів]]"» описується як прекрасний зелений схил, зрошуваний невеликим струмком<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 373;</ref>. У перекладі з Синдаріну "«парт"» означає "«поле, огороджену галявину"» та споріднене з "«пат"» ("«узвишшя"»), а "«гален"» означає "«зелений"». У цьому місці відбувся розпад Братства Перстеня.

Вузький перевал на відрозі Білих Гір, який поєднував долину Мортонда на заході з Ламедоном на сході. У перекладі з Синдаріну "«тарланг"» означає "«крутий підйом"»<ref>Tolkien, J. R. R. (1987), Christopher Tolkien, ed., The Lost Road and Other Writings, Boston: Houghton Mifflin, entries TÁRAG-, LANK-;</ref>, і за [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкіном]] мало означати первісну назву гірського хребта, яка пізніше була інтерпретована людьми у власну назву<ref>Lobdell, Jared, ed. (1985), A Tolkien Compass, "«Nomenclature of The Lord of the Rings"», p. 193;</ref>.

Пінат-Ґелін (синд. ''Pinnath Gelin'', у перекладі означає -&nbsp;— «Зелені хребти»)&nbsp;— пагорби у західній частині Гондору між Білими Горами та Анфаласом. Перед Облогою Гондору звідти на допомогу [[Мінас-Тіріт]]у прийшов загін з трьох сотень людей, одягнутих у зелене<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 719;</ref>.

Четверта з П'яти Річок Лебенніна. Вона починалася на рівнині Лебенніну та впадала у Затоку Белфалас на північ від Гирла [[Андуїн]]а у місті Лінгар. Її ім'я англійською зазвичай пишеться як Serni, хоча у передвомі до "«[[Пригоди Тома Бомбадила|Пригод Тома Бомбадила]]"» [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкін]] використовує форму Sernui.

Дикі сірі нетрі<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 772;</ref> на східному краю Кам'яновозної долини між Амон-Діном та Білими Горами. Під час Війни Перстеня вони слугували прикриттям роганському війську під час переходу від Амон-Діну до Пеленорських полів.

[[FileФайл:Tolfalas.jpg|thumb|150px|Толфалас]]

Острів у Великому Морі неподалік від гирла [[Андуїн]]а, який розташовувався між двома мисами Белфаласу та Південним Гондором. Назва походить від синдарінських слів "«тол"», острів та "«фалас"», берег<ref>Tolkien, J. R. R. (1987), Christopher Tolkien, ed., The Lost Road and Other Writings, Boston: Houghton Mifflin, entries ÁNAD-, PHÁLAS-, TOL2-;</ref>. У одній з чернеток [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкіна]] згадується, що спочатку Толфалас був набагато більшим, однак унаслідок повені, викликаної затопленням [[Нуменор]]у, його було майже зруйновано, і острів перетворився на безплідну та самотню скелю серед води<ref name="Tolkien, J. R. R. 1996 pp. 183">Tolkien, J. R. R. (1996), Christopher Tolkien, ed., The Peoples of Middle-earth, Boston: Houghton Mifflin, "«The Tale of Years of the Second Age"», pp. 183; 166–7; 177;</ref>.

Долини Тумладена та Лоссарнаха згадуються у "«[[Володар перснів|Володарі Перстенів]]"» як місцини, через які проходить південна дорога з [[Мінас-Тіріт]]а до Лебенніна<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 712;</ref>. Про ці місця нічого більше не говориться, крім того, що назва "«Тумладен"» перекладається як "«Широка долина"»<ref>Tolkien, J. R. R. (1987), Christopher Tolkien, ed., The Lost Road and Other Writings, Boston: Houghton Mifflin, entries TUB-, LAT-;</ref>. У "«[[Сильмариліон]]і"» долина Тумладен на заході [[Белеріанд]]у була відома також як [[Гондолін]].

[[FileФайл:Ethring.jpg|thumb|150px|Етрінг]]

Пристань на [[Андуїн]]і поблизу [[Мінас-Тіріт]]а, збудована на невеликій території між річкою та південною частиною Рамас-Ехор<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 700;</ref>. Назва перекладається з Синдаріну як "«південні гавані"»<ref>Tolkien, J. R. R. (1987), Christopher Tolkien, ed., The Lost Road and Other Writings, Boston: Houghton Mifflin, entries AM2-, KHYAR-, LOD-;</ref>. Гарлонд використовувався для зустрічі кораблів, які припливали з південних областей Гондору до [[Мінас-Тіріт]]а, а раніше використовувався як база королівського флоту.

Замок та поселення на західних берегах Белфаласу, назване на честь Амрота з [[Лорієн|Лотлорієна]]. Дол-Амрот населяли нащадки [[нуменорці]]в, які мали темне волосся та сірі очі, і у жилах яких текла чиста нуменорська кров<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 700, 719;</ref>. Вважалося, що у жилах Князів Дол-Амрота крім нуменорської текла ще й ельфійська кров<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 767;</ref>. У текстах [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкіна]] практично нічого не говориться ні про походження, ні про родовід Князів Дол-Амрота<ref>Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, part III "«The Third Age"», chapter II "«Cirion and Eorl"», notes 14, 39, 49, 51, 53;</ref><ref>Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, part II "«The Second Age"», chapter IV "«History of Galadriel and Celeborn"»: "«Amroth and Nimrodel"»;</ref>.

Фортеця біля південного краю [[Імлисті Гори|Імлистих Гір]], збудована нуменорцями у Другу Епоху. У Третю Епоху у ній тривалий час стояла гондорська залога, допоки у 2710 році її не було розбито горянами Сірого Краю<ref>Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, part III "«The Third Age"», chapter V "«The Battle of the fords of Isen"»;</ref>. Через півстоліття Ізенгард було передано у володіння [[Саруман]]у<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 993-994993—994;</ref>.

Містечко на річці Сіріл біля підніжжя Білих Гір у Ламедоні<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 736;</ref>. Назва ймовірно перекладається з Синдаріну як "«зелена огорожа"»<ref>Tolkien, J. R. R. (1987), Christopher Tolkien, ed., The Lost Road and Other Writings, Boston: Houghton Mifflin, entries KAL-, PEL(ES)-;</ref>.

Містечко та порт у Лебенніні, який знаходився при броді біля місця, де зливалися річки Гілраїн та Серна, неподалік від місця їхнього впадіння у Море. Під час Війни Перстеня Лінгір захищали люди Лебенніна та Ламедона від гарадримів та [[Корсари Умбару|умбарських корсарів]], які втекли з наближенням Мертвих з Гірського Скиту<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 813;</ref>.

[[FileФайл:Minas-Tirith-Rama-c.svg|thumb|150px|План Мінас-Тіріта]]

Від початку це була фортеця, збудована [[Анаріон]]ом на східному краю Білих Гір як залога проти жорстоких місцевих племен<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Сильмариліон. Підготував до видання Крістофер Толкін. / Перекл. з англ. Катерина Оніщук. -&nbsp;— Львів: Астролябія, 2008, c. 304;</ref>, що пізніше перетворилася у літню резиденцію Королів, і, кінець-кінцем, стала столицею Гондору у 1640 році Третьої Епохи<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 974, 1013;</ref>.

Фортеця, збудована [[Ісілдур]]ом у долині Ефель-Дуат для нагляду за перевалами [[Мордор]]у<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Сильмариліон. Підготував до видання Крістофер Толкін. / Перекл. з англ. Катерина Оніщук. -&nbsp;— Львів: Астролябія, 2008, c. 304;</ref>. Її було завойовано [[Назгули|Назгулами]] у 2002 році Третьої Епохи, і відтоді вона перетворилася на головну загрозу для [[Мінас-Тіріт]]а та отримала нове ім'я Мінас-Моргул<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 977;</ref><ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Сильмариліон. Підготував до видання Крістофер Толкін. / Перекл. з англ. Катерина Оніщук. -&nbsp;— Львів: Астролябія, 2008, c. 309-310309—310;</ref>. Після остаточної перемоги над [[Саурон]]ом, [[Арагорн|Король Елесар]] сказав, що Мінас-Моргул буде зруйновано, однак у текстах [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкіна]] не говориться, чи було виконано цей наказ<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 899;</ref>.

'''Осгіліат''' (синд. ''Osgiliath'', у перекладі означає&nbsp;— - "«Цитадель Володарів Зірок"») -&nbsp;— перша столиця Південного Королівства, яка знаходилася на обох берегах річки [[Андуїн]]. Її було засновано [[Еленділ]]ом та його синами [[Ісілдур]]ом та [[Анаріон]]ом наприкінці Другої Епохи<ref name="ReferenceB"/>. Під час Братовбивчої війни Осгіліат зазнав руйнувань через пожежу, а пізніше втратив більшу частину населення під час Смертельної моровиці. Напівзруйноване місто було остаточно залишено 2475 року Третьої Епохи, коли [[Орки|мордорські уруки]] вдерлися до [[Ітілієн]]у та зруйнували найбільший міст Осгіліату. Їх відігнав Боромир, син Намісника Денетора І<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 978-979978—979;</ref>.

Осгіліат став театром військових дій на початку Війни Перстеня, коли 3018 року [[Саурон|Сауронові війська]] атакували та зайняли східну частину міста. З західного берега [[Орки|орків]] відтіснив Боромир, і тоді ж було зруйновано останній з тамтешніх мостів на [[Андуїн]]і<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 713;</ref>. Під час вторгнення у Гондор [[Саурон|Сауронові війська]] знову атакували західну частину Осгіліата і, прорвавши оборону, взяли у облогу [[Мінас-Тіріт]], після чого розпочалася [[Пеленнорська битва|Битва на Пеленнорських полях]].

У фільмі Пітера Джексона "«[[Володар перснів: Дві вежі]]"» [[Фарамир]] уводить [[Фродо Торбин|Фродо]], [[Семуайз Гемджі|Сема]] та [[Голум]]а до Осгіліата, де вони стають свідками битви. Цей епізод у фільмі не відповідає книзі.

'''Пеларгір''' (синд. ''Pelargir'', у перекладі означає&nbsp;— - "«Пристань (двір)королівських кораблів"»<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Сильмариліон. Підготував до видання Крістофер Толкін. / Перекл. з англ. Катерина Оніщук. -&nbsp;— Львів: Астролябія, 2008, c. 362;</ref>) -&nbsp;— великий порт на півдні Гондору, розташований у Лебенніні у гирлі річки [[Андуїн]]. Пеларгір було засновано 2350 року Другої Епохи до Падіння [[Нуменор]]у, і згодом він перетворився на основну твердиню Друзів Ельфів у [[Середзем'я|Середзем'ї]]<ref name="ReferenceA"/>. У текстах [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкіна]] говориться, що повінь, яка розпочалася після затоплення [[Нуменор]]у, значно збільшила розміри Затоки Белфаласу на півдні та на сході, так що Пеларгір, який знаходився лише на відстані кількох миль від Моря, опинився далеко у глибині краю<ref name="Tolkien, J. R. R. 1996 pp. 183"/>.

Давню гавань було приведено до ладу Королем Еарнілом І, який перетворив її на головну морську базу гондорського флоту, якою вона залишалася у часи завоювань Морських Королів. Під час Братовбивчої війни Кастамир Узурпатор збирався зробити Пеларгір своєю столицею, а після своєї поразки він та його сини втекли туди і витримували облогу протягом року, перш ніж відступити до [[Умбар]]у<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 972-973972—973;</ref>.

Двома століттями потому їхні нащадки вирушили у рейд угору по [[Андуїн]]у, спустошили Пеларгір та вбили Короля Мінарділа, і відтоді порт перебував під постійною загрозою з боку [[Умбар]]у та [[Гарад]]у<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 973;</ref>. Його було наново укріплено лише у часи Намісника Ектеліона ІІ<ref>Tolkien, J. R. R. (1996), Christopher Tolkien, ed., The Peoples of Middle-earth, Boston: Houghton Mifflin, "«The Tale of Years of the Second Age"», "«The Heirs of Elendil"», pp. 197–206197—206, 211–220211—220;</ref>, але під час Війни Перстеня Пеларгір зайняли [[Корсари Умбару|умбарські корсари]], котрих розігнало військо Мертвих Гірського Скиту, яке привів [[Арагорн]]<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 814;</ref>.

Місто у Гондорі, розташоване біля північного підніжжя Пагорбів Тарноста між річкою Гілраїн на сході та Дол-Амротом на заході<ref>Tolkien, J. R. R. (1992), Christopher Tolkien, ed., Sauron Defeated, Boston, New York, & London: Houghton Mifflin, "«The Story of Frodo and Sam in Mordor"», pp. 15–7, ISBN 0-395-60649-7;</ref>. На північ від Тарносту протікала річка Рінгло<ref>Tolkien, J. R. R. (1990), Christopher Tolkien, ed., The War of the Ring, Boston: Houghton Mifflin, "«The Second Map"», pp. 433–9;</ref>. У "«[[Володар перснів|Володарі Перстенів]]"» місто не згадується.

На початку гавань на південному березі Затоки Белфалас під владою [[Чорні Нуменорці|Чорних Нуменорців]]. Її було взято Гондором у 933 році Третьої Епохи<ref name="ReferenceC"/>. Відтоді вона перебувала під владою Королів аж до 1448 року, коли під час Братовбивчої війни Умбар перейшов під контроль Кастамирових повстанців<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 972-973972—973, 1012;</ref>. 1810 року король Телумехтар Умбардакіл відвоював місто, але через деякий час його було знову втрачено<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 1013;</ref>. У Четверту Епоху у часи правління [[Арагорн|Короля Елесара]] Умбар було відвойовано Гондором.

[[FileФайл:Eilenach.jpg|thumb|250px|Ейленах]]

Систему Вартових маяків Гондору було збудовано при Намісниках, і вона простягалася від [[Мінас-Тіріт]]а до найзахіднішого гондорського пограниччя. У "«[[Володар перснів|Володарі Перстенів]]"» згадується лише північна система маяків, які було запалено у ніч з 7 на 8 березня 3019 року Третьої Епохи, незадовго до Облоги Гондору. Ця система включала у себе сім Маякових пагорбів між [[Мінас-Тіріт]]ом та кордонами [[Роган]]у загальною довжиною у близько 150 миль. Ці маяки мали назви (зі сходу на схід): Амон-Дін, Ейленах, Нардол, Ерелас, Мін-Рімон, Каленгад та Галіфірієн.

У "«[[Незакінчені оповідання Нуменору та Середзем'я|Незакінчених оповіданнях]]"» ("«Кіріон та Еорл"») докладно описується лише останній з маяків, Галіфірієн. Розповідається, що то був найвищий з північних маяків, який здіймався над лісом, а позаду нього знаходилася темна долина Фірієн у північному відрозі Білих Гір. Галіфірієн здіймався над долиною неначе урвиста стіна, однак інші схили пагорбу, на якому він знаходився, особливо північні, були довгими та положистими, і ліс ріс на них майже до самої вершини. У давні часи через ліс проклали дорогу, і з часів [[Ісілдур]]а більше ніхто, крім наглядачів маяка, обов'язком яких було доглядати маяк та підтримувати у порядку комунікації, не зрубав у Фірієнському лісі жодного дерева. Від тракту неподалік від узлісся відходила стежка, яка, звиваючись, йшла схилом угору і у місці, де закінчувалися дерева, переходила у давні кам'яні сходи, що виводили до самого маяка. Наглядачі жили у сторожовій хаті поблизу верхівки пагорба, і були єдиними мешканцями лісу. Вони чергували змінами і надовго не затримувалися там, хіба що наступна зміна трохи спізнювалася через негоду.

Назва Галіфірієн мовою рогіримів означає "«Священна Гора"». До їхнього приходу пагорб називався на Синдарині Амон-Анвар, Благоговійний пагорб, однак значення цієї назви у Гондорі не знав ніхто, окрім королів та намісників; у "«Кіріоні та Еорлі"» розповідається ж бо, що на тій горі знаходилася могила [[Еленділ]]а. У часи величі та слави Гондору на горі не було маяка, бо допоки [[палантири]] підтримували зв'язок між [[Осгіліат]]ом, [[Мінас-Тіріт|Мінас-Анором]], [[Мінас-Ітіль|Мінас-Ітілем]] та [[Ізенгард|Ортханком]], у гінцях та сигналах не було потреби. Після знелюднення Каленардону обов'язки охорони підступів до столиці Гондору з півночі або з-за [[Андуїн]]а перейшли до мешканців Анорієну. Для зв'язку з ними були збудовані та утримувалися у порядку три найдавніших маяки (Амон-Дін, Ейленах та Мін-Рімон).

'''Аргонат''' (син. ''Argonath'', у перекладі&nbsp;— - "«Королівські камені"») - &nbsp;— монументальна споруда, яка являла собою дві велетенські кам'яні статуї [[Ісілдур]]а та [[Анаріон]]а, які стояли по обох берегах [[Андуїн]]а з північного боку Нен-Нітоель. Статуї було уперше споруджено близько 1240 року Третьої Епохи за наказом Ромендакіла ІІ для позначення північних кордонів Гондору, хоча, на момент, коли Братство Перстеня у 3019 році Третьої Епохи пройшло крізь Аргонат, ця область уже не належала Південному Королівству та перебувала у запустінні.

У "[[Володар перснів|Володарі Перстенів]] Аргонат описується наступним чином<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 371;</ref>:

Говориться також, що люди Гондору любили зводити кам'яні споруди, присвячували багато сил та часу дослідженням давнини та діянь своїх пращурів. Особливо шанованими у них були генеалогія, геральдика, астрологія, алхімія, військова справа. У Гондорі також зберігалося багато знань давнини, як у сувоях, так і у книгах, хоча значення багатьох поступово забувалося<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 632-633632—633;</ref>.

У "«[[Повернення короля|Поверненні Короля]]"» говориться також про високо розвинену лікувальну справу у [[Мінас-Тіріт]]і<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 799-800799—800;</ref>.

[[Фарамир]] у розмові з [[Фродо Торбин|Фродо]] говорить також про звичай дивитися у мовчанні на захід перед трапезою, у пам'ять про загиблий [[Нуменор]]<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 631;</ref>. У "«[[Повернення короля|Поверненні Короля]]"» описується також інший звичай: вітання з "«уклоном та руками, складеними на грудях"»<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 716;</ref>.

У "«[[Дві вежі|Двох вежах]]"» згадується, що люди Гондору не брешуть, і дуже рідко хваляться, однак у такому випадку або виконують обіцяне, або умирають, зробивши спробу виконати<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 635;</ref>.

Значно більш докладно описуються вірування та світосприйняття гондорців, що сформувалися, значною мірою з впливом Ельфів. Зокрема, гондорці знали про [[Валари|Валарів]] та [[Еру Ілуватар]]а, [[Моргот]]а та його бунт. Деякі місця та дати, пов'язані з пам'ятними подіями, як-от: клятва біля Галіфірієнського пагорбу, вершина гори Міндолуїн тощо або такі, що асоціювалися з [[Валари|Валарами]] (Елберет, Улмо, Ороме тощо), вважалися священними. Описи різноманітних ритуалів та обрядів у роботах [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкіна]] не наводяться, хоча є відомості, що у Гондорі відзначалися різноманітні свята: 25 день місяця Гваерон -&nbsp;— перемога над [[Саурон]]ом, з 28 по 30 день місяця Лотрон -&nbsp;— Дні Моря тощо.

Основною мовою Гондору був вестрон або Загальна говірка, що походила від адунаїка, мови [[Нуменор]]у. У "«[[Володар перснів|Володарі Перстенів]]"» згадується, що у Південному Королівстві користувалися особливою формою вестрону, дещо більш архаїчною та шляхетною, ніж у інших місцях<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 614, ;</ref>. Наприкінці Третьої Епохи Синдаріном у Гондорі спілкувалися лише деякі, загалом, мешканці [[Мінас-Тіріт]]а та навколишніх земель, а також у Дол-Амроті. Синдарін вважався "«гречною"» мовою , на ньому говорили тоді, коли хотіли засвідчити свою пошану, як-от, наприклад, до [[Перегрін Тук|Перегріна]], який потрапив до столиці Гондору з [[Гандальф]]ом<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 716-717716—717;</ref>. Мову Квенья знали не гірше, ніж латину у ХХ столітті -&nbsp;— то була мова знань, якою давали титули, або складали важливі документи чи словесні формули. Наприклад, клятва Намісника Кіріона про союз із [[Роган]]ом була принесена на Квенья<ref name="Tolkien, J. R. R. 1996 p. 312"/><ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 1050-10511050—1051;</ref>.

У "«[[Володар перснів|Володар Перстенів]]"» та у інших місцях говориться, що у Гондорі було достатньо зрошуваних земель, аби прогодувати усе його населення. Згадується також і існування певної промисловості, наприклад, обробка каменя, хоча достатньо докладно вона ніде не описується. Відомо про існування фруктових садів у Лоссарнаху, а також садів у [[Ітілієн]]і. На рівнинах навколо [[Мінас-Тіріт]]а знаходилися розорані поля, і там також вирощували фрукти та розводили худобу<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 700, 712;</ref>.

У короткому тексті, який від початку готувався як один з додатків до "«[[Володар перснів|Володар Перстенів]]"», але так і не був включений до книги, згадується про гондорські монети наступним чином: "У Гондорі (слово на вестроні) тарні використовувався як срібна монета, 1/4 частина кастара (на [Синдаріні] канат чи одна четверта частина "«міріана"»)<ref>Tolkien, J. R. R. (1996), Christopher Tolkien, ed., The Peoples of Middle-earth, Boston: Houghton Mifflin, "«The Appendix on Languages"», p. 45;</ref>.

Наприкінці Третьої Епохи більшість гондорців жила у [[Мінас-Тіріт]]і, Лебенніні та Лоссарнаху, а також у Белфаласі<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 700;</ref>. Населення Південного Королівства складали не тільки [[дунадани]], нащадки [[нуменорці]]в, але також і нащадки людей, що жили у цих землях до приходу [[Еленділ]]а та його синів, а також певна кількість нащадків північан, родичів [[Рогірими|рогіримів]]. Дунадани Гондору були високими, темноволосими та мали сірі очі.

Деякі з мешканців Гондору, що не належали до [[Дунадани|дунаданів]], тим не менше, були споріднені з Трьома Домами Аданів давнини. До таких відносилися північани та, за однією з версій, люди Дол-Амрота з Дор-ен-Ерніл. У жителі Лоссарнаху кров була мішаною, і серед них зустрічалися невисокі та смагляві люди, нащадки народу, що жив у цих місцях до приходу нуменорців<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 700, 719;</ref>.

Поселення друаданів уже в часи заснування Гондору збереглися лише у двох місцях -&nbsp;— у лісах Анорієну та у Друвайт Яур, яке не входило до складу Південного Королівства. Скоріше за все друадани Анорієна ніколи не вважали себе підданцями королів Гондору. [[Арагорн|Король Елесар]] після перемоги над [[Саурон]]ом віддав їм у вічне володіння їхній ліс у Анорієні, так що ніхто не мав права входити до нього без їхнього дозволу.

Згідно з Додатками до "«[[Володар перснів|Володаря Перстенів]]"» головою держави у Гондорі був Король. На відміну від [[Нуменор]]у, влада успадковувалася виключно за чоловічою лінією з часів Менельділа, переходячи до старшого з синів попереднього короля, якщо у нього були сини<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 975;</ref>, а сам спадкоємець зазвичай "«брав участь у нарадах та командуванні військами"»<ref name="Tolkien, J. R. R. 1996 pp. 258">Tolkien, J. R. R. (1996), Christopher Tolkien, ed., The Peoples of Middle-earth, Boston: Houghton Mifflin, "«The Making of Appendix A"», pp. 258–261258—261. Letter c in names is used for original k;</ref>. У разі відсутності прямих спадкоємців або ж, якщо спадкоємці на момент смерті короля ще були неповнолітніми, влада переходила до одного з родичів попереднього короля, який діяв як регент, або до Намісника<ref name="Tolkien, J. R. R. 1980"/>. У випадку відсутності у короля прямих спадкоємців та наступників спір про право престолонаслідування мав вирішуватися Радою Гондору, до якої входили представники шляхетних гондорських родів.

Інститут Намісництіва (кв. ''Arandur'', у дослівному перекладі&nbsp;— - "«слуга короля"») було засновано Королем Ромендакілом І для запобігання втрати королівських традицій та знань. Намісник обирався Королем серед "«людей найвищої довіри та мудрості, зазвичай літнього віку, оскільки йому не дозволялося йти на війну чи залишати край"»<ref>Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, part III "«The Third Age"», chapter II "«Cirion and Eorl"», notes 14, 39, 49, 51, 53;</ref>. З часом ця посада набула більшого значення, перетворившись на "«постійного порадника та, у разі необхідності, замісника Короля"»<ref>Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, part IV, chapter III "«The Palantiri"»;</ref>. З часів короля Тарондора Намісників призначали виключно з чоловіків, що належали до Дому Намісника Гуріна<ref name="Tolkien, J. R. R. 1996"/> .

Наступний дуже важливий інститут було започатковано Королем Нармакілом І, який призначив свого племінника Міналкара на посаду з титулом ''Carma-cundo'', "«Хранителя Шолому"», що у Гондорі прирівнювалося до регента. Після того він фактично виконував обов'язки короля, хоча й видавав усі накази іменем Нармакіла чи Калмакіла, крім випадків, що стосувалися військової справи, у якій йому належали усі повноваження<ref name="Tolkien, J. R. R. 1996 pp. 258"/>.

Після загибелі Короля Еарнура, його намісник Марділ продовжував правити Гондором іменем короля, а оскільки у Еарнура не було нащадків, влада після смерті Марділа перейшла до його спадкоємців. Правлячі Намісники мали усю повноту королівської влади, однак ніколи не перебирали на себе королівський титул: кожен Намісник, заступаючи на посаду, приносив клятву зберігати жезл та правити іменем Короля, допоки той не повернеться, хоча з плином віків ця клятва перетворилася значною мірою на формальність<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 978;</ref>. Однак у часи правління Намісників королівський трон лишався пустим, корона та скіпетр лежали на своєму місці, а королівське знамено ніколи не здіймалося над [[Мінас-Тіріт]]ом. У "«[[Дві вежі|Двох Вежах]]"» наводяться слова останнього гондорського Правлячого Намісника Денетора ІІ, який казав, що намісник у Годорі ніколи не стане Королем, хоч би й минуло десять тисяч років з моменту уходу останнього<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 625;</ref>.

Інститут намісництва перетворився на спадковий уже в часи Марділового діда, і відтоді переходив до старшого сина, а за відсутності синів у намісника, спадкоємець обирався серед найближчих родичів Радою Гондору<ref>Tolkien, J. R. R. (1996), Christopher Tolkien, ed., The Peoples of Middle-earth, Boston: Houghton Mifflin, "«The Heirs of Elendil"», pp. 197–206197—206, 211–220211—220;</ref> . У часи Війни Перстеня Рада складалася з воєначальників та очолювалася безпосередньо самим Намісником. У "«[[Повернення короля|Поверненні Короля]]"» описується одне з зібрань такої Ради, на якому вирішувалося питання доцільності відвоювання Осгіліата незадовго до Облоги Гондору<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 759-760759—760;</ref>. Повноваження та обов'язки Ради ніде не описуються докладно, але у Додатках до "«[[Володар перснів|Володаря Перстенів]]"» згадується, що Рада відмовила Арведуї у його зазіханнях на престол Південного Королівства по смерті Короля Одногера<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 975;</ref>. Можливо, "«старійшини"», які відрядили [[Боромир]]а до [[Рівенділ|Рівендолу]], належали до Ради Гондору<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 626;</ref>, хоча у самому тексті прямо про це нічого не говориться.

Місцеве управління у Гондорі описується як дуже подібне на те, що існувало у феодальні часи. [[Мінас-Тіріт]] та прилегла до нього місцевість управлялася безпосередньо Намісником, який також вважався Правителем Міста. Деякі з областей Гондору мали власних правителів, зокрема, Лоссарнах, Ламедон, Анфалас, Пінат-Гелін, долини Рінгло та Мортонд. Особливе становище у Південному Королівстві займали Князі Дол-Амрота, які правили власним доменом у Белфаласі, однак були васалами Короля. За одним з текстів [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкіна]] титул "«князя"» був дарований першому з правителів Дол-Амрота ще [[Еленділ]]ом, якому той доводився родичем<ref>Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, part III "«The Third Age"», chapter II "«Cirion and Eorl"», notes 14, 39, 49, 51, 53;</ref>. Пізніше Князь міг ставати діючим Намісником, якщо сам Намісник був відсутнім або недієздатним. Таку ж саму князівську владу було пізніше надано [[Арагорн]]ом [[Фарамир]]ові, який став Князем [[Ітілієн]]у.

З інших гондорських інститутів у текстах [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкіна]] згадуються "«міністри Корони та розвідка"», яка врятувала [[Палантири]]<ref>Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, part IV, chapter III "«The Palantiri"»;</ref>; "«Хранитель Ключів"»<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 896;</ref>, "«Начальник охорони Білої Вежі"», "«Капітан Гондору"» та "«Генерал-капітан"», посади яких займали [[Фарамир]] та [[Боромир]] відповідно<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 613, 615;</ref>.

Рід королів Гондору через Аманділа, батька [[Еленділ]]а, споріднений з Володарями [[Нуменор|Андуніе]], а через них з Сілмаріень та Королями [[Нуменор]]у.

[[Еленділ]] був першим королем [[Арнору]] та правив Гондором як Верховний Король усіх [[Дунадани|Дунаданів-вигнанців]] [[Середзем'я]]. До Війни Останнього Союзу двоє його синів, [[Ісілдур]] та [[Анаріон]], правили Гондором як співправителі. Наступником [[Еленділ]]а став [[Ісілдур]], який після загибелі батька успадкував також і титул Верховного Короля. Вирушаючи на північ, [[Ісілдур]] залишив Південне Королівство в управління Менелділу, сину свого молодшого брата [[Анаріон]]а, однак як Верховний Король зберіг над ним свою найвищу владу. Після загибелі [[Ісілдур]]а Гондор став фактично незалежним, і надалі ним правили нащадки [[Анаріон]]а.

# [[Еленділ]], син Аманділа. Номінальний правитель Гондору як Верховний Король у 3320-3441 роках Другої Епохи. Його сини [[Ісілдур]] та [[Анаріон]] були фактичними співправителями Гондору до смерті [[Анаріон]]а у 3440 році Другої Епохи.

# [[Ісілдур]] -&nbsp;— номінально з 3441 року Другої Епохи до 2 року Третьої Епохи як Верховний Король.

# Менельділ -&nbsp;— четвертий син [[Анаріон]]а, правив з 2 по 158 роки Третьої Епохи. Він був останнім з людей, народжених у [[Нуменор]]і до його затоплення.

# Кемендур&nbsp;— - 158-238158—238 роки.

# Еарендил&nbsp;— - 238-324238—324 роки.

# Анарділ&nbsp;— - 324-411324—411 роки.

# Остогер&nbsp;— - 411-492411—492 роки. Він відбудував [[Мінас-Тіріт|Мінас-Анор]] як свою літню резиденцію. Під час його правління розпочалися напади [[Східняни|східнян]] на Гондор.

# Ромендакіл І (Таростар)&nbsp;— - 491-541491—541 роки. Як спадкоємець престолу виступив у похід проти [[Східняни|східнян]] та розбив їх. Пізніше, коли [[східняни]] знову напали на Гондор, він виступив проти них з військом, однак загинув у битві.

# Турамбар&nbsp;— - 541-667541—667 роки. Помстився за смерть батька, відвоювавши у [[Східняни|східнян]] значну частину Рованіона.

# Атанатар І&nbsp;— - 667-748667—748 роки.

# Сіріонділ&nbsp;— - 748-840748—840 роки.

# Тараннон Фаластур&nbsp;— - 840-913840—913 роки. Перший з Морських королів, помер бездітним. Розпочав політику досліджень та завоювань, яка значно збільшила міць Гондору. Його дружиною була сумнозвісна Берутіель, яку Таранор примусово відправив у вигнання.

# Еарніл І&nbsp;— - 913-936913—936 роки. Племінник Таранора та другий з Морських королів. Завоював [[Умбар]] та приєднав його до Гондору, але загинув у шторм далеко від берега.

# Кіріанділ&nbsp;— - 936-1015936—1015 роки. Третій з Морських королів. Загинув під час оборони [[Умбар]]а від [[Гарадрими|гарадримів]] та [[Чорні нуменорці|чорних нуменорців]].

# Гьярмендакіл І (Кірьягер)&nbsp;— - 1015-11491015—1149 роки. Останній з Морських королів. Зібрав велику армію для того, аби помститися за смерть батька та відвоювати узбережжя у [[Гарад]]а. У роки його правління Гондор досягнув вершини своїх сили та слави і простягався від [[Імлисті Гори|Імлистих Гір]] до [[Умбар]]у та від Великого Моря на заході до [[Рунійське море|Рунійського моря]] на сході.

# Атанатар ІІ Алкарін&nbsp;— - 1149-12261149—1226 роки. Від часів його правління у Гондорі розпочався тривалий занепад його сили та впливу, який не переривався до часів сходження на престол [[Арагорн|Короля Елесара]] наприкінці Третьої Епохи.

# Нармакіл І&nbsp;— - 1226-12941226—1294 роки. Другий бездітний Король. Невдовзі втомився від влади та у березні 1240 року лише через 14 років після сходження на престол, передав правління своєму племінникові Міналькару, який правив як регент іменем Короля до кінця життя Нармакіла.

# Калмакіл&nbsp;— - 1294-13041294—1304. Молодший брат Нармакіла, який був лише номінальним правителем, оскільки усі важелі впливу зберіг його син Міналькар.

# Міналькар, коронований під іменем Ромендакіла ІІ. З 1240 по 1304 рік був спадкоємцем престолу та регентом, з 1304 по 1366 роки правив як Король. У часи його правління року 1240 було збудовано Аргонат.

# Валакар&nbsp;— - 1366-14321366—1432 роки. Одружився на Відумаві, дочці правителя Рованіону. Пізніше у роки його правління прибережні області Гондору охопив неспокій.

# Вінітарія, коронований під іменем Елдакар&nbsp;— - 1432-14371432—1437. Був позбавлений трону та змушений був піти у вигнання до Рованіону через підступи його далекого родича Кастамира.

# Кастамир Узурпатор -&nbsp;— заволодів троном Гондору під час Братовбивчої війни 1437 року, убитий у 1447 році.

# Елдакар -&nbsp;— повернув собі владу та правив з 1447 по 1490 рік.

# Алдамір&nbsp;— - 1490-15401490—1540 роки. Роки його правління були позначені постійними військовими конфліктами з [[Корсари Умбару|умбарськими корсарами]].

# Гьярмендакіл ІІ (Віньяріон)&nbsp;— - 1540-16211540—1621 роки. У 1551 році здобув велику перемогу над [[Гарадрими|гарадримами]].

# Мінарділ&nbsp;— - 1621-16341621—1634 роки. Убитий у Пеларгірі [[Корсари Умбару|умбарськими корсарами]].

# Телемнар&nbsp;— - 1634-16361634—1636 роки. Помер у Смертельну моровицю разом з усіма дітьми.

# Тарондор&nbsp;— - 1636-17981636—1798 роки. Племінник Телемнара, чиє правління серед усіх королів Гондору тривало найдовше. Він переніс столицю з Осгіліата до [[Мінас-Тіріт|Мінас-АнорАнора]]а.

# Телумегтар Умбардакіл&nbsp;— - 1798-18501798—1850 роки.

# Нармакіл ІІ&nbsp;— - 1850-18561850—1856 роки.

# Калімегтар&nbsp;— - 1856-19361856—1936 роки.

# Ондогер&nbsp;— - 1936-19441936—1944 роки. Загинув у битві разом з двома синами. Його дочка Фіріель була дружиною Арведуї, короля Артедайна. За давнім [[Нуменор|нуменорським законом]] вона могла успадкувати трон, однак замість цього корону було віддано Еарнілу.

# Еарніл ІІ&nbsp;— - 1945-20431945—2043 роки. Отримав корону після річного правління Намісника Пелендура. Нащадок Телумегтара Умбардакіла.

# Еарнур -&nbsp;— 2043 -&nbsp;— приблизно 2050 роки. Останній король Гондору. Був ув'язнений у [[Мінас-Ітіль|Мінас-Моргулі]], і відтоді його ніколи не бачили серед живих. Відтоді Південним Королівством управляли Намісники аж до кінця Третьої Епохи, коли на престол зійшов [[Арагорн]].

# [[Арагорн|Елесар]] -&nbsp;— 1-120 роки Четвертої Епохи. Перший з королів [[Возз'єднане Королівство Арнору і Гондору|Возз'єднаного Королівства]], чоловік [[Арвен]], дочки [[Елронд]]а.

# Елдаріон -&nbsp;— з 120 року Четвертої Епохи. Син Арагорна.

# Марділ Воронве "«Стійкий" -»&nbsp;— народився 1960 року Третьої Епохи, Намісник Короля з 2029 року, правлячий Намісник з 2050 по 2080 року.

# Ерадан -&nbsp;— народився 1999 року. Правлячий Намісник з 2080 по 2116 рік.

# Геріон -&nbsp;— народився 2037 року. Правлячий Намісник з 2116 по 2148 рік.

# Белегорн -&nbsp;— народився 2074 року. Правлячий Намісник з 2148 по 2204 рік.

# Гурін І -&nbsp;— народився 2124 року. Правлячий Намісник з 2204 по 2244 рік.

# Турін І -&nbsp;— народився 2165 року. Правлячий Намісник з 2244 по 2278 рік.

# Гадор -&nbsp;— народився 2245 року. Правлячий Намісник з 2278 по 2395 рік.

# Барагір -&nbsp;— народився 2290 року. Правлячий Намісник з 2395 по 2412 рік.

# Діор -&nbsp;— народився 2328 року. Правлячий Намісник з 2412 по 2435 рік.

# Денетор І -&nbsp;— народився 2375 року. Був сином Діорової сестри. Правлячий Намісник з 2435 по 2477 рік.

# Боромир І -&nbsp;— народився 2410 року. Правлячий Намісник з 2477 по 2489 рік.

# Кіріон -&nbsp;— народився 2449 року. Правлячий Намісник з 2489 по 2567 рік.

# Галлас -&nbsp;— народився 2480 року. Правлячий Намісник з 2567 по 2605 рік.

# Гурін ІІ -&nbsp;— народився 2515 року. Правлячий Намісник з 2605 по 2628 рік.

# Белектор І -&nbsp;— народився 2545 року. Правлячий Намісник з 2628 по 2655 рік.

# Ородрет -&nbsp;— народився 2576 року. Правлячий Намісник з 2655 по 2685 рік.

# Ектеліон І -&nbsp;— народився 2600 року. Правлячий Намісник з 2685 по 2698 рік.

# Егалмот -&nbsp;— народився 2626 року. Онук Морвен, Ородретової сестри. Правлячий Намісник з 2698 по 2743 рік.

# Берен -&nbsp;— народився 2655 року. Правлячий Намісник з 2743 по 2763 рік.

# Берегонд -&nbsp;— народився 2700 року. Правлячий Намісник з 2763 по 2811 рік.

# Белектор ІІ -&nbsp;— народився 2752 року. Правлячий Намісник з 2811 по 2872 рік.

# Торондір -&nbsp;— народився 2782 року. Правлячий Намісник з 2872 по 2882 рік.

# Турін ІІ -&nbsp;— народився 2815 року. Правлячий Намісник з 2882 по 2914 рік.

# Тургон -&nbsp;— народився 2855 року. Правлячий Намісник з 2914 по 2953 рік.

# Ектеліон -&nbsp;— народився 2886 року. Правлячий Намісник з 2953 по 2984 рік.

# Денетор ІІ -&nbsp;— народився 2930 року. Правлячий Намісник з 2984 по 3019 рік.

# [[Фарамир]] -&nbsp;— народився 2983 року Третьої Епохи. Навесні 3019 року недовго виконував обов'язки правлячого Намісника, готуючи [[Мінас-Тіріт]] до коронації [[Арагорн]]а. Після цього залишався Намісником Короля до своєї смерті у 83 році Четвертої Епохи.

[[FileФайл:Flag of Gondor.svg|thumb|300px|Королівське знамено Гондору]]

Будь-яке знамено Гондору як держави ані у "«[[Володар перснів|Володарі Перстенів]]"», ані у інших місцях не згадується. Відомо лише про існування знамена королівського дому Гондору, окремого знамена Намісників, а також свого власного знамена у князів Дол-Амрота.

На королівському знамені Гондору було зображено квітуче Біле Дерево у оточенні Семи Зірок на чорному тлі, увінчане крилатою короною на чорному тлі<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 978;</ref>. У тому знамені було об'єднано кілька символів краю: Біле Дерево, нащадок благословенного Валарами Телперіона з [[Валінор]]у, саджанець якого привіз з [[Нуменор]]у [[Ісілдур]], і яке уперше його було посаджено у [[Мінас-Ітіль|Мінас-Ітілі]], а потім тричі вирощено з насіння у [[Мінас-Тіріт|Мінас-Анорі]]; Корона Гондору, яка на початку була бойовим шоломом [[Ісілдур]]а, а пізніше стала одним з символів королівської влади Південного Королівства; Сім Зірок, які відповідали семи з дев'яти кораблів, на яких припливли до [[Середзем'я]] [[Еленділ]] та його сини, і на яких з [[Нуменор]]у було привезено [[палантири]].

У часи правління Намісників знамено на вершині [[Мінас-Тіріт]]а було замінено на білий прапор без будь-яких зображень на ньому<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 978;</ref>, однак на обладунках Вартових Цитаделі Гондору усе ще продовжували залишатися зображення Дерева<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 751;</ref>.

Короною королів Гондору, як уже зазначалося вище, спочатку був нуменорський бойовий шоломом [[Ісілдур]]а, у якому той бився у битві при Дагорладі, бо шолом [[Анаріон]]а був розбитий, коли той загинув. Однак у часи Атанатара Алкаріна (1149-1226 1149—1226&nbsp;рр. Третьої Епохи) простий шолом було замінено на прикрашений коштовним камінням, і цей варіант корони зберігся аж до часів [[Арагорн|Короля Елесара]]. Вона була високою та гостроверхою, з двома крилами, як у морських птахів (символом нуменорців у вигнанні), з боків, які були направлені убік та угору. У обруч на рівні чола було вставлено сім адамантів, а ще один був на верхівці корони. За давніми звичаями правлячий король Гондору для передачі своєї влади своєму спадкоємцеві (частіше за все, старшому синові) передавав йому корону, яку той одягав на себе. Якщо ж король помирав чи гинув у битві та не встигав передати владу, то його спадкоємець просто приходив до Усипальниці та брав корону з рук померлого короля<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 897, 969, 1014;</ref>.

Правлячі Намісники, хоча й шанували королівські ритуали, однак відмовилися від використання більшості з них. Королівський трон у [[Мінас-Тіріт]]і залишався пустим, а єдиним знаком влади Намісників став білий ціпок з золотим навершям<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 704;</ref>. У деяких місцях згадується також біла мантія Намісників<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 978;</ref>, однак у "«[[Повернення короля|Поверненні Короля]]"» говориться, що останній правлячий Намісник Денетор ІІ носив лише чорний плащ<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 762;</ref>.

Утім Дім Намісників мав і свою власну реліквію -&nbsp;— це був Ріг Гондору, зроблений Воронділом Мисливцем з рогу дикого тура зі [[Рун|сходу]], який носив старший син Намісника<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 621;</ref>. Намісники зберегли також традицію приводити своїх спадкоємців до гробниці [[Еленділ]]а у Галіфірієні<ref name="Tolkien, J. R. R. 1980"/>, і тіла їх, так само як тіла Королів після смерті, бальзамували та погребали у Палатах Мертвих на Мовчазній Вулиці за [[Мінас-Тіріт]]ом<ref>Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. &nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, с. 769;</ref>.

Титул Намісників позначувався трьома рунами: Р.Нд. Р, що означало "«арандур"», слуга короля, увінчаними трьома зірками<ref>Tolkien, J. R. R. (1980), Christopher Tolkien, ed., Unfinished Tales, Boston: Houghton Mifflin, part III "«The Third Age"», chapter II "«Cirion and Eorl"», p. 313, note 25;</ref>.

У Гондорі використовувалася [[нуменор]]ська система літочислення, знана ще під назвою "«Лік Королів"», яка свого часу була запозичена у Ельфів. Рік (''лоа'') починався весно, складався з 365 днів та поділявся на 12 місяців -&nbsp;— ''астар''. Перший день року (''єстаре''), день середини року (''лоенде'') та останній день року (''меттаре'') не відносилися до жодного з місяців. У високосний рік (крім закінчення століття) до середнього дня додавалися ще два серединних дні -&nbsp;— ''ендері''. Усі ці дні були святковими.

== Попередні варіанти історії Гондору згідно з "«Історією Середзем'я"» ==

Найперші міркування [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкіна]] з приводу пізніших Епох [[Середзем'я]] відображені у його перших нарисах легенди про [[Нуменор]], зроблених на початку 1930-х років, у яких вже присутня концепція того, що пізніше стало відомо як "«Гондор"». У цих нарисах говориться, що утікачі з [[Нуменор|острову]] стали "«володарями та королями Людей"» на заході [[Середзем'я]], а пізніше під проводом [[Еленділ]]а "«з нуменорського роду"» остаточно здолали [[Саурон]]а. Особливої уваги приділено також "«великим гробницям"», які будували для своїх небіжчиків вигнанці, та змалінню тривалості їх життя<ref>Tolkien, J. R. R. (1987), Christopher Tolkien, ed., The Lost Road and Other Writings, Boston: Houghton Mifflin, "«The Fall of Númenor"», pp. 8–12, 16–18, 28–29;</ref>.

Концепція "«Гондору"» набула більш конкретного втілення уже на ранній стадії роботи [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкіна]] над "«[[Володар перснів|Володарем Перстенів]]"», коли з'явилася чітка картина поразки [[Саурон]]а та заволодіння [[Єдиний перстень|Єдиним Перснем]] "«Ісілдором"», сином [[Еленділа]]<ref>Tolkien, J. R. R. (1988), Christopher Tolkien, ed., The Return of the Shadow, Boston: Houghton Mifflin, "«Ancient History"», pp. 260–1, 270–1;</ref>, за якою послідував повільний розвиток [[нуменор]]ської спадщини. Першими у легендаріум чорнового варіанту "«[[Володар перснів|Володаря Перстенів]]"» було введено північних нащадків [[нуменорці]]в&nbsp;— - "«слідопитів"»<ref>Tolkien, J. R. R. (1988), Christopher Tolkien, ed., The Return of the Shadow, Boston: Houghton Mifflin, "«The Third Phase (2)"», pp. 331–2;</ref>, а люди півдня з'явилися, коли [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкін]] у 1939 році розмірковував над перебігом оповіді після Ради в Елронда. [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкін]], як він сам згадував пізніше, думав про "«пригоди"», з якими мало зіткнутися Товариство на шляху до [[Мордор]]у, однією з яких мав бути "«кам'яний народ"»; у інших помітках, які збереглися, згадується про "«кам'яне місто та цивілізований народ"», його облогу та "«Землю Онду"»<ref name="Tolkien, J. R. R. 1988 pp. 379"/>. Ця назва ґрунтувалася на уже існуючому на той момент ельфійському корені "«(г)онд"», який означав "«камінь"»<ref name="Tolkien, J. R. R. 1987"/>.

Одночасно з цим у [[Володар перснів|книзі]] з'явився новий персонаж: [[Боромир]], посланець до Ради Елронда та син "«Короля Онду"», чий край "«взятий у облогу дикунами зі Сходу"». Тогочасна концепція припускала, що головні герої братимуть участь у останній битві за королівство, яка розглядалася як кульмінація усієї історії<ref>Tolkien, J. R. R. (1988), Christopher Tolkien, ed., The Return of the Shadow, Boston: Houghton Mifflin, "«In the House of Elrond"», pp. 398, 410–1; "«The Mines of Moria"», p. 462;</ref>. Інший зв'язок між розповіддю та давньою історією Гондору з'явився після того, як [[Джон Рональд Руел Толкін|автор]] остаточно вирішив ідентифікувати "«Дріботуна"» ({{lang-en|Trotter}}) з [[Арагорн]]ом, "«справжнім слідопитом"» та нащадком [[Еленділ]]а<ref>Tolkien, J. R. R. (1989), Christopher Tolkien, ed., The Treason of Isengard, Boston: Houghton Mifflin, "«Gandalf's Delay"», pp. 8–10;</ref>.

Рік потому [[Джон Рональд Руел Толкін|автор]] почав переписувати розділ "«Рада у Елронда"», розширивши історію [[Арагорн]]а та зазначивши, що його пращурами були Королі давнини з [[Боромир]]ового рідного міста. Мешканці його вже тоді бачилися [[Джон Рональд Руел Толкін|автором]] як піддані [[нуменорці]]в, які під час війни з [[Саурон]]ом вигнали нащадків [[Еленділ]]а під час повстання, піднятого [[Назгули|Королем-Чаклуном]], а вони ж оселилися на півночі, де їхній рід майже зник. У той же час з'являється концепція про кількох синів [[Еленділ]]а -&nbsp;— Ільмандура, [[Ісілдур]]а та [[Анаріон]]а, та про те, що лише нащадки одного з них пережили війну з [[Саурон]]ом<ref name="Tolkien, J. R. R. 1989 pp. 116, 119">Tolkien, J. R. R. (1989), Christopher Tolkien, ed., The Treason of Isengard, Boston: Houghton Mifflin, "«The Council of Elrond (1)"», pp. 116, 119–122119—122;</ref>.

Ілмандура було відкинуто одразу, однак доля інших деякий час ще лишалася у такому самому вигляді: [[Крістофер Толкін]] зазначав, шо саме син [[Ісілдур]]а мав успадкувати королівську владу, але через підступи [[Саурон]]а його відмовилися впустити до міста, і тому він вирушив на північ<ref name="Tolkien, J. R. R. 1989 pp. 116, 119"/>. Цей варіант історії було замінено іншим, у якому Землею Онд правили нащадки [[Анаріон]]а, у той час, як син [[Ісілдур]]а залишався у [[Рівендолі]], а після смерті батька заснував іншу країну на півночі<ref>Tolkien, J. R. R. (1989), Christopher Tolkien, ed., The Treason of Isengard, Boston: Houghton Mifflin, "«The Council of Elrond (1)"», pp. 121, 126-129126—129;</ref>. Пізніше [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкін]] вирішив, що північне королівство мало бути засновано одночасно з "«Ондором"», як тепер називався південний край, а [[Еленділ]] та його брат Валанділ мали стати його засновниками; пізніше ця концепція була замінена остаточною концепцією співправління [[Ісілдур]]а та [[Анаріон]]а<ref>Tolkien, J. R. R. (1989), Christopher Tolkien, ed., The Treason of Isengard, Boston: Houghton Mifflin, "«The Council of Elrond (2)"», pp. 144-147144—147;</ref>.

=== Рання географія Гондору ===

Три найбільших міста Землі Онд були названі разом з синами [[Еленділ]]а під час переписування розділу "«Рада у Елронда"» та спершу були пов'язані з кожним з них: Осгіліат з Ілмандуром, [[Мінас-Тіріт|Мінас-Анор]] з [[Анаріон]]ом, а [[Мінас-Ітіль]] з [[Ісілдур]]ом. Після відмови від концепції Ілмандура, Осгіліат зробився рідним містом [[Еленділ]]а до часу створення остаточного варіанту історії. Остаточна доля міст -&nbsp;— втрата [[Мінас-Ітіль|Мінас-Ітіля]] та спустошення Осгіліата існували вже від самого початку, так само, як пізніші назви [[Мінас-Тіріт]] та Мінас-Моргол<ref name="Tolkien, J. R. R. 1989 pp. 116, 119"/>. Приблизно у той самий час міркування [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкіна]] стосовно місця розташування Землі Онд уперше утілилися у письмовій формі. Роль прив'язки на місцевості зіграла [[Андуїн|Велика Річка Дикого Краю]] з "«[[Гобіт, або Туди і Звідти|Гобіта]]"», яка тепер мала протікати через Осгіліат поблизу [[Мордор]]а, якраз на схід від [[Мінас-Ітіль|Мінас-Ітіля]], а також неподалік від "«[[Роган|краю Конярів]]"», який незадовго до того був задуманий як сусід Онду, та "«Чорних Гір"» (попередників Білих Гір Гондору)<ref>Tolkien, J. R. R. (1988), Christopher Tolkien, ed., The Return of the Shadow, Boston: Houghton Mifflin, "«The Ring Goes South"», p. 434–440434—440;</ref><ref name="Tolkien, J. R. R. 1989 pp. 177, 187">Tolkien, J. R. R. (1989), Christopher Tolkien, ed., The Treason of Isengard, Boston: Houghton Mifflin, "«The Lord of Moria"», pp. 177, 187;</ref>.

Наступною з'явилася концепція "«Краю Семи Потоків"», щодо місцезнаходження якої [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкін]] вагався протягом певного періоду часу, розташовуючи її то на півночі чи півдні від Чорних Гір у Землі Онд, то навпаки відділяючи її від Онду. Першими були вигадані річки Сірострумень або "«сьома річка"», Ізен та Срібна Жила, назву якої невдовзі було змінено на Чорнокорінь, щоправда, без будь-яких пояснень про його походження<ref name="Tolkien, J. R. R. 1989 pp. 177, 187"/><ref>Tolkien, J. R. R. (1988), Christopher Tolkien, ed., The Return of the Shadow, Boston: Houghton Mifflin, "«The Council of Elrond (1)"», p. 132; "«Farewell to Lórien"», pp. 272, 282;</ref>. Ці три річки розташовувалися на робочій мапі південних земель [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкіна]] приблизно у тих місцях, де й у остаточному варіанті, так само, як і згадувані вище об'єкти місцевості, а подальше уточнення берегової лінії разом з Толфаласом та попередником Дол-Амрота відбулося, напевно, у зв'язку з розвитком легенди про Німродель у процесі написання розділу "«Лотлорієн"»<ref>Tolkien, J. R. R. (1989), Christopher Tolkien, ed., The Treason of Isengard, Boston: Houghton Mifflin, "«The First Map"», pp. 295–323295—323, "«Lothlórien"», p. 223 ff;</ref>.

Необхідність уточнення концепції південних земель з'явилася, коли [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкін]] почав міркувати над подальшою оповіддю після зупинки у [[Лорієн|Лотлорієні]]. Подальший розвиток географії був описаний Крістофером Толкіном на підставі робочих поміток його [[Джон Рональд Руел Толкін|батька]]: "«Я вчинив розумно, почавши з карти, з якою ув'язався історію"»<ref>Carpenter, Humphrey, ed. (1981), The Letters of J. R. R. Tolkien, Boston: Houghton Mifflin, Hammond, Wayne, ISBN 0-395-31555-7, no. 144;</ref>. У новому варіантні карти "«Ондору"» було уточнено місцезнаходження гір та річок та уведено нові об'єкти: [[Ітілієн]], Анаріон (який тоді об'єднував пізніші Анорієн та Лоссарнах), "«Белфалас (Довгобережжя)"» на місці пізнішого Анфаласа, річки Рінгло та Харнен, спірні "«Лебеннін (Край Семи Потоків)"», що розташовувався на захід від пізнішого Мортонду й територією якого протікали сім або п'ять річок, у залежності від того, де пролягав його східний рубіж<ref name="Tolkien, J. R. R. 1989 pp. 295"/>. Умбар та "«Гарондор (Південний Гондор)"» також уперше з'явилися на цій мапі<ref name="Tolkien, J. R. R. 1990 pp. 231, 243">Tolkien, J. R. R. (1990), Christopher Tolkien, ed., The War of the Ring, Boston: Houghton Mifflin, "«Book Five Begun and Abandoned"», pp. 231, 243, 262, 265, 268–270268—270;</ref>, у той же час концепція місцевості на північ від Чорних Гір розроблялася у прив'язці до [[Роган]]у та Емін-Муїл.

Зміни у концепції східних кордонів Гондору виникли 1944 року у зв'язку з роздумами над подорожжю [[Фродо Торбин|Фродо]] до [[Мордор]]у. Спочатку [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкін]] вирішив перемістити Мінас-Моргул на північ, об'єднавши його роль з двома вежами, які охороняли єдиний прохід до Краю Тіні, але майже одразу відкинув попередню концепцію та увів у свою розповідь таємний прохід над Мінас-Моргулом<ref>Tolkien, J. R. R. (1990), Christopher Tolkien, ed., The War of the Ring, Boston: Houghton Mifflin, "«The Passage of the Marshes"», pp. 106, 113;</ref>. Це викликало новий поворот сюжету, пов'язаний з розповіддю про подорож [[Фродо Торбин|Фродо]] на південь через [[Ітілієн]], який на превеликий подив [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкіна]] виявився "«чудовою місциною"»<ref>Carpenter, Humphrey, ed. (1981), The Letters of J. R. R. Tolkien, Boston: Houghton Mifflin, Hammond, Wayne, ISBN 0-395-31555-7, no. 64;</ref>. У той же час автор вирішив перейменувати Чорні Гори на "«Білі"»<ref name="Tolkien, J. R. R. 1990 pp. 135">Tolkien, J. R. R. (1990), Christopher Tolkien, ed., The War of the Ring, Boston: Houghton Mifflin, "«Of Herbs and Stewed Rabbit"», pp. 135–7;</ref>, ймовірно, у зв'язку з необхідністю протиставлення їх [[мордор]]ським Похмурим Горам та увести у свою розповідь укриття на Геннет-Аннун.

Підшукуючи назву для останнього об'єкту, він перебирав та відкидав різноманітні варіанти, як от "«Геннет"», "«Генло"» чи "«Генуїн"» для "«вікна"» у поєднанні з "«Наргалад"» (вогненне світло), "«Карандун"» "«червоний захід"» чи Малтен "«золотий"», аж доки не зупинився на остаточному<ref>Tolkien, J. R. R. (1990), Christopher Tolkien, ed., The War of the Ring, Boston: Houghton Mifflin, "«Faramir"», pp. 146–164146—164;</ref><ref>Tolkien, J. R. R. (1987), Christopher Tolkien, ed., The Lost Road and Other Writings, Boston: Houghton Mifflin, entries NAR1-, KAL-, KARÁN-, NDŪ-, SMAL-;</ref>.

Минуло більше року, поки [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкін]] розпочав написання розділів, пов'язаних з подіями, які відбувалися у центральній частині Гондору. Тоді у його замітках уперше з'являються вартові маяки Анорієна, "«великі концентричні стіни"» [[Мінас-Тіріт]]а, думка про те, що [[Арагорн]] прийде у місто з півдня, а також міста Ерех та Пеларгір<ref name="Tolkien, J. R. R. 1990 pp. 231, 243"/>. Це вже у 1946 році призвело до детального розвитку географії південного Гондору. Під час роботи над переліком військових підрозділів, які йшли на допомогу [[Мінас-Тіріт]]у, який сам [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкін]] називав "«Гомеричним каталогом"», були вигадані назви Лоссарнах, Анфалас, Ламедон та Пінат-Гелін, які з'явилися у новому варіанті мапи на своїх місцях, за винятком Ламедону, який спершу розташовувався у північному Лебенніні, а потім був відсунутий на захід. Річки набули остаточних обрисів та імен, окрім Гілраїну, який тоді називався Ламедуї, Келоса, який впадав у Ламедуї замість Сіріта, та Каленгіра, притоки Мортонду, від якого пізніше автор відмовився. Затока, у яку впадали Рінгло та Мортонд, була ідентифікована як "«Гавань Кобас"»; пізніше ця назва у книзі не згадувалася<ref>Tolkien, J. R. R. (1990), Christopher Tolkien, ed., The War of the Ring, Boston: Houghton Mifflin, "«The Second Map"», pp. 433–9;</ref>.

Остаточні зміни у географії були викликані розвитком концепції [[Пеленнорська битва|Битви на Пеленнорських полях]]: відстань між Осгіліатом та [[Мінас-Тіріт]]ом змінювалася чотири рази, північні області опинилися під захистом "«Тол-Вараду (Захисного Острову)"», який згодом було перейменовано у Мен-Фалрос (місце пінних бризків), а потім у Каїр-Андрос<ref>Tolkien, J. R. R. (1990), Christopher Tolkien, ed., The War of the Ring, Boston: Houghton Mifflin, "«The Siege of Gondor"», p. 326;</ref><ref>Tolkien, J. R. R. (1987), Christopher Tolkien, ed., The Lost Road and Other Writings, Boston: Houghton Mifflin, entries MEN-, PHAL-, ROS1-;</ref>. З'явилися мешканці щойно вигаданого Друаданського Лісу, які допомогли [[Рогірими|рогіримам]] потрапити до [[Мінас-Тіріт]]а<ref>Tolkien, J. R. R. (1990), Christopher Tolkien, ed., The War of the Ring, Boston: Houghton Mifflin, "«The Ride of the Rohirrim"», pp. 343–352343—352;</ref>, а також пагорби Емін-Арнен, які спочатку називалися Гарамоном (південними пагорбами), поява яких викликала необхідність вигину [[андуїн]]ського річища, так що [[Арагорн]] з загонами, які йшли на допомогу, зміг висадитися ближче до поля битви у пристані Гарлонда -&nbsp;— тоді Лоннат-ернін або "«Арненські гавані"»<ref>Tolkien, J. R. R. (1987), Christopher Tolkien, ed., The Lost Road and Other Writings, Boston: Houghton Mifflin, entries AM2-, KHYAR-, LOD-;</ref><ref>Tolkien, J. R. R. (1990), Christopher Tolkien, ed., The War of the Ring, Boston: Houghton Mifflin, "«The Second Map"», pp. 433–9, "«The Battle of the Pelennor Fields"», pp. 370–2;</ref>.

Географія південного Гондору розроблялася та уточнювалася одночасно з просуванням історії походу [[Арагорн]]а до Пеларгіру, і відстані між містами, так само, як їхнє остаточне місцерозташування, були визначені з високою точністю відповідно до хронології оповіді. Ерех перетворився на місце висадки [[Ісілдура]] та був пересунутий від витоків Мортонда спочатку до гирла [[Андуїн]]а та Ламедуї, потім на північний захід від Гавані Кобас, а згодом, знову і вже остаточно повернувся на своє попереднє місце, а концепція його як місця висадки була відкинута. Одне за одним з'явилися й інші місця: Лінгір (спочатку на місці злиття річок Рінгло та Мортонда), Тарност, Перешийок Тарланга та Калембел (спочатку Каерост)<ref name="Tolkien, J. R. R. 1990 pp. 397">Tolkien, J. R. R. (1990), Christopher Tolkien, ed., The War of the Ring, Boston: Houghton Mifflin, "«The Last Debate"», pp. 397–9, 411, 419;</ref>.

=== Розвиток концепції Гондору у Третю Епоху ===

За словами Крістофера Толкіна, спочатку [[Джон Рональд Руел Толкін|його батько]] гадав, що між першим падінням [[Саурон]]а та Війною Перстеня має пройти усього два-три століття, не передбачаючи, що у цей час мали б відбутися будь-які важливі події<ref>Tolkien, J. R. R. (1989), Christopher Tolkien, ed., The Treason of Isengard, Boston: Houghton Mifflin, "«The Great River"», p. 361–2; "«The King of the Golden Hall"», pp. 442–4, 450;</ref>. Однак подальший розвиток концепції книги події протягом 1941-19421941—1942 років, розпад Товариства та війна у [[Роган]]і, викликали необхідність введення один за одним у розповідь окремих аспектів історії та культури Південного Королівства: союзу з [[Рогірими|рогіримами]] та відступлення їм Каленардону у подяку за допомогу у першій війні з [[Саурон]]ом<ref>Tolkien, J. R. R. (1989), Christopher Tolkien, ed., The Treason of Isengard, Boston: Houghton Mifflin, "«The Story Foreseen from Lórien"», p. 330, "«The Story Foreseen from Fangorn"», p. 437;</ref><ref>Tolkien, J. R. R. (1990), Christopher Tolkien, ed., The War of the Ring, Boston: Houghton Mifflin, "«Helm's Deep"», p. 21;</ref>, Білого Дерева та крилатої корони спочатку просто як неясного образу у [[Арагорн]]овій пісні<ref>Tolkien, J. R. R. (1989), Christopher Tolkien, ed., The Treason of Isengard, Boston: Houghton Mifflin, "«The Riders of Rohan"», pp. 395–6;</ref>, уточнення самої назви Гондору<ref>Tolkien, J. R. R. (1989), Christopher Tolkien, ed., The Treason of Isengard, Boston: Houghton Mifflin, "«Notes on Various Topics"», p. 423;</ref>, [[Палантири|палантирів]], [[Гельмів Яр|Горнбурга]] та [[Ізенгард]]а, які перетворилися на колишні гондорські фортеці та місцезнаходження двох з п'яти Видячих Каменів Королівства<ref>Tolkien, J. R. R. (1990), Christopher Tolkien, ed., The War of the Ring, Boston: Houghton Mifflin, "«The Palantír"», pp. 64–77;</ref>. У пізнішому варіанті п'ятий [[Палантири|палантир]] мав знаходитися на Ереху, однак від цієї концепції автор згодом відмовився остаточно<ref name="Tolkien, J. R. R. 1990 pp. 397"/>.

Переходячи до опису подій у [[Ітілієн]]і, [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкін]] увів у розповідь [[Слідопити Ітілієну|слідопитів]]<ref name="Tolkien, J. R. R. 1990 pp. 135"/> на чолі з їхнім командиром [[Фарамир]]ом, братом [[Боромир]]а. Розповіді цього нового персонажа або засвідчили не тільки відмову автора від деяких його попередніх концепцій історії Гондору, але й навпаки уперше зафіксували окремі з них на папері: [[Боромир]]ів ріг мав існувати у одному екземплярі, остаточно оформилася концепція "«змаління Гондору"» та його етнічного різноманіття, уперше з'явився інститут Намісництва, а перехід "«полів Еленарда"» під владу [[Рогірими|рогіримів]] було віднесено до часів правління Намісників, і деякий час автор навіть вважав, що це сталося не внаслідок "«дарунку"» з боку Гондору, але завоювання краю Повелителями Коней<ref>Tolkien, J. R. R. (1989), Christopher Tolkien, ed., The Treason of Isengard, Boston: Houghton Mifflin, "«Faramir"», pp. 146–164146—164;</ref>.

Більшість елементів культури Південного Королівства виникла під час написання Книги V, включаючи обряд збереження пустого королівського трону Намісниками<ref name="Tolkien, J. R. R. 1990 pp. 231, 243"/>, спалення правителів поза [[Мінас-Тіріт]]ом<ref name="Tolkien, J. R. R. 1990 pp. 276, 287"/>, а також королівське знамено з "«короною та зірками Сонця і Місяця"» у першому варіанті<ref>Tolkien, J. R. R. (1990), Christopher Tolkien, ed., The War of the Ring, Boston: Houghton Mifflin, "«The Story Foreseen from Forannest"», pp. 359, 363;</ref>.

Думка про те, що Третя Епоха тривала "«близько 3000 років"» уперше була записана [[Джон Рональд Руел Толкін|ТолкінТолкіном]]ом, коли той почав робити замальовки історії [[Нуменор]]у та Західних Земель. Пізніше автор, відштовхуючись від дати заснування Королівств у Вигнанні (3320 року Другої Епохи), увів майже сторічний період миру до початку Війни Останнього Союзу та визначив дату падіння Королів у Гондорі 2000 роком Третьої Епохи. Перший варіант переліку правителів Південного Королівства не зберігся, однак у найранішому уцілілому тексті, віднесеному Крістофером Толкіном до 1949-19501949—1950 років, уже присутні багато з подій остаточного варіанту розповіді. Інші ж з'явилися унаслідок перших же уточнень: постійний конфлікт з [[Умбар]]ом, напади візників, які замінили собою попередню концепцію війн з [[Назгули|Примарами Перстеня]], Битва на полях Келебранту та дарунок Кіріона, а також Довга Зима. Знелюднення Осгіліату спочатку мало відбутися приблизно двомастами роками пізніше за остаточну дату, падіння [[Мінас-Ітіль|Мінас-Ітіля]] пересувалося як назад, так і уперед у часі, а останній король Еарнур за первісним задумом мав не повернутися з війни проти [[Мордор]]у з кинутим йому викликом [[Назгули|Короля-Чаклуна]] "«битися за палантір Ітіля"».

Створення додатків до "«[[Володар перснів|Володаря Перстенів]]"» було загалом закінчено у 1953-19541953—1954 роках, однак десятьма роками пізніше під час роботи над другим виданням, [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкін]] пропрацював події, які призвели до Братовбивчої війни та увів регентство Ромендакіла ІІ. Остаточно історія та географія Гондору набули остаточного завершення приблизно у 1970 році, у останні роки життя [[Джон Рональд Руел Толкін|ТолкінТолкіна]]а, коли він розробив етимологію географічних назв та створив повну версію історії загибелі [[Ісілдур]]а та битви з візниками та Балготами, яку пізніше було опубліковано у "«[[Незакінчені оповідання Нуменору та Середзем'я|Незакінчених оповіданнях]]"»<ref>Tolkien, J. R. R. (1996), Christopher Tolkien, ed., The Peoples of Middle-earth, Boston: Houghton Mifflin, "«Late Writings"», p. 293;</ref>.

Відомо, що працюючи над історією Гондору, [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкін]] широко використовував окремі епізоди з історії готів, лангобардів та Візантійської Імперії та їхніх взаємопоборювань. Навіть окремі імена з мов цих народів були використані ним у остаточному варіанті історії Південного Королівства, як-от, наприклад, Відумаві, дружина короля Валакара<ref name="Librán-Moreno, Miryam 2011 pp. 84">Librán-Moreno, Miryam (2011). "«'Byzantium, New Rome!' Goths, Langobards and Byzantium in The Lord of the Rings"». In Fisher, Jason. Tolkien and the Study of his Sources. MacFarland & Co.. pp. 84–116. ISBN 978-0-7864-6482-1;</ref>.

Так само, як і Візантійська Імперія, Гондор був лише відголоском колишньої величі давніх держав -&nbsp;— Римської Імперії та об'єднаного королівства [[Еленділ]]а відповідно. Так само, як і Візантія, Гондор виявився міцнішим за іншу частину колись єдиної держави. Обом країнам загрожували напади сильних ворогів зі сходу та півдня: у випадку Візантії -&nbsp;— перси та мусульманські армії арабів і турків, лангобарди та готи, а у випадку Гондору -&nbsp;— [[Східняни]], [[Гарадрими]] та [[Саурон]]ові орди. Обидві країни перебували у занепаді під час останньої вирішальної облоги ворогами зі сходу, однак [[Мінас-Тіріт]] вистояв, а Константинополь ні<ref name="Librán-Moreno, Miryam 2011 pp. 84"/>. У листі, датованому 1951 роком, сам [[Джон Рональд Руел Толкін|Толкін]] писав про "«візантійське місто Мінас-Тіріт"»<ref>Hammond, Wayne; Scull, Christina (2005), The Lord of the Rings: A Reader's Companion, London: HarperCollins, p. 570;</ref>.

Гондор, показаний у [[Володар Перснів (кінотрилогія)|фільмі Пітера Джексона]], також з певних причин має схожі риси з Візантійською Імперією<ref>Puig, Claudia (24 February 2004). "«With third film, 'Rings' saga becomes a classic"». USA Today. Retrieved 29 December 2011. "«In the third installment, for example, Minas Tirith, a seven-tiered city of kings, looks European, Byzantine and fantastical at the same time."»;</ref>. У коментарі до DVD з фільмом знімальна група пояснила своє рішення включити деякі варіанти візантійських куполів у архітектуру [[Мінас-Тіріт]]а та одягнути мешканців у одежу візантийського стилю. Зовнішній вигляд солдатів з гарнізону [[Мінас-Тіріт]]а значною мірою засновувався на візантійській піхоті, яка використовувалася до закінчення Першого Хрестового походу.

Однією з головних відмінностей від авторського тексту є концепція гондорської геральдики. У "«[[Володар перснів|Володарі Перстенів]]"» знамено Гондору у часи правління Намісників являло собою білий стяг без будь-яких символів на ньому. У фільмі прапором Гондору стало королівське знамено, щоправда з зміненими кольорами (чорне дерево замість білого, сім чорних зірок та чорна корона на білому тлі замість чорного). Прапори, які мали гондорська кавалерія та піхота, являли собою чорні штандарти з Білим Деревом та трьому білими зірками.

Відрізняється від книжної також і географія Джексонівського Гондору. У [[Володар Перснів (кінотрилогія)|фільмі]] [[Арагорн]] бачить Пеларгір одразу біля закінчення Стежки Мертвих, а [[Мінас-Тіріт]] розташований набагато ближче до Осгіліата. Пеленнорські поля та землі на південь від міста показані коричневими та недоглянутими, без будь-яких ознак господарської діяльності, хоча у [[Володар перснів|книзі]] говориться про розташовані там ферми з багатьма будівлями та містечками.

* J.R.R.Toklien. The Lord of the Rings. 50th Anniversary edition. Houghton Mifflin Company. Boston -&nbsp;— New York, 2004;

* Tolkien, J. R. R. (1987), Christopher Tolkien, ed., The Lost Road and Other Writings, Boston: Houghton Mifflin, The Etymologies, pp. 341–400341—400, ISBN 0-395-45519-7;

* Carpenter, Humphrey, ed. (1981), The Letters of J. R. R. Tolkien, Boston: Houghton Mifflin, ISBN 0-395-31555-7 Hammond, Wayne;

* Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Володар Перстенів / Перекл. з англ. Олена Фешовець. -&nbsp;— Львів: Астролябія, 2006, 1088 с., ISBN 966-8657-18-7;

* Толкін, Дж. Р. &nbsp;Р. &nbsp;Сильмариліон. Підготував до видання Крістофер Толкін. / Перекл. з англ. Катерина Оніщук. -&nbsp;— Львів: Астролябія, 2008, 416 с., ISBN 978-966-8657-24-5;