Громадянська війна в Стародавньому Римі (49—45 до н. е.): відмінності між версіями

У 50-х роках до н. е. Римська республіка остаточно вступила до складної внутрішньої політичної, соціальної та економічної кризи. Республіканські інститути були вже не взмозі здійснювати управління величезними територіями, а також забезпечувати інтереси різних верств населення. Назріла необхідність з одного боку, забезпечити захист інтересів великих латифундистів та рабовласників, з іншого боку, забезпечити землею збіднілих громадян. За зміни виступала партія популярів, що утворилася ще за часи Тиберія та Гая Гракхів, намагалася здобути перевагу за народного трубинатрибуна Луція Аппулея Сатурніна та віськовика Гая Марія. До цієї партії належав представник аристократів Гай Цезар. Їм протидіяла партія оптиматів, що відстоювала консерватизм у внутрішній політиці. Зрештою небажання оптиматів реформувати державу призвело до численних громадянських війн. Особливо жорсткою була боротьба у 80-х роках до н. е. між Марієм та Суллою. Перемога останнього та оптиматів не вирішило проблем.

У Римі було скликано засідання сенату, де після запеклих дебатів з ініціативи Катона було прийнято рішення вручити верховне командування Помпею. ОстанійОстанній прийшов до висновку про необхідність покинути Рим, закликав магістратів і сенаторів наслідувати його приклад, додавши, що тих, хто не відгукнеться на цей заклик, він буде вважати ворогами вітчизни і прихильниками Цезаря.