Війна за польську спадщину (1733—1735): відмінності між версіями

'''Війна за польську спадщину'''  — європейський конфлікт, однією з причин якого було визначення наступника короля [[Річ Посполита|Речі Посполитої]] [[Август II Фрідріх|Августа II]]. Австрія та Росія підтримали його сина [[Саксонія (курфюрство)|саксонського]] [[курфюрст]]а [[Август III|Августа III]], у той час як більшість поляків, Франція та Іспанія підтримали [[Станіслав Лещинський|Станіслава I Лєщинського]], що був польським королем між 1704 та 1709, а також був тестем короля [[Франція|Франції]] [[Людовік XV|Людовика XV]]. Станіслав був обраний королем в 1733 році, але російські війська змусили його покинути Річ Посполиту, і [[Август III]] був обраний на його місце. У той же час Франція, Сардинія та Іспанія оголосили війну Австрії (1733), прагнучи повернути території в Італії, що належали Австрії. Після малорезультативних кампаній було укладено попередню мирну угоду у Відні (1735), яка перерозподілила спірні території в Італії і визнала Августа ІІІ королем [[Річ Посполита|Речі Посполитої]]. Остаточний мирний договір був підписаний у 1738 році.

У лютому 1733 року помер [[Август II Фрідріх|Август II]] (1670-17331670—1733; правив 1697-17041697—1704, 1709-17331709—1733), курфюрст Саксонії і король Польщі і Великого князівства Литовського, залишивши трон виборної монархії Речі Посполитої вакантним. Два кандидати на польський трон звернулися за підтримкою до європейських держав, що вплинуло на баланс сил в Європі. Август II намагався передати свій трон у спадок своєму синові Фридріху Августу II (1696-17631696—1763; правив 1734-17631734—1763). Але поляки та литовці не бажали обрати ще одного кандидата із Саксонії. Більшість шляхти підтримала польського кандидата Станіслава Лєщинського (1677-17661677—1766; правив 1704-17091704—1709, 1733-17351733—1735), який вже був обраний королем Речі Посполитої між 1704 і 1709 під [[Швеція|шведським]] протекторатом. При підтримці свого зятя французького короля Людовіка XV (1710-17741710—1774; правив 1715-17741715—1774) і впливових магнатських родів Потоцьких і Чарториських Лєщинський був обраний сеймом Речі Посполитої 12 вересня 1733 року. Тим часом імператриця Росії Анна Іоаннівна та імператор Священної Римської імперії Карл VI, незважаючи на попередню таємну угоди з Пруссією в 1732 році про протидію обом кандидатам, пообіцяли підтримку Августу. За це саксонський курфюрст пообіцяв герцогство Курляндію (васальну державу Речі Посполитої) Росії та відмовитися від свого права претендувати на престол Священної Римської імперії.

Виконуючи спеціальну місію французького короля, [[Григорій Орлик]] літом і восени 1733  р. та взимку 1734  р. деякий час перебував у Криму, мав аудієнцію у кримського хана, провадив переговори з ханським урядом. Хан запевнив, що вони готові до війни, чекають тільки на указ султана.

Наприкінці лютого 1734  р. український гетьман дістав дозвіл покинути Салоніки. Пилип Орлик заїхав до Каушан  — столиці буджацького салтана та літньої резиденції хана, з яким тут і зустрівся. Проте головна мета гетьмана  — бути й діяти разом зі своєю армією  — вже не могла здійснитися. Влітку 1734  р. запорозькі козаки покинули свою [[Олешківська Січ|Олешківську Січ]], розташовану у володіннях хана, й перейшли під владу Росії, заснувавши так звану «Нову Січ» на річці Підпільній. Напередодні їхнього переходу, 23 квітня 1734  р., Пилип Орлик написав до запорозьких козаків листа із закликом відмовитися від свого рішення про повернення під владу Росії.

Лист запорожцям Пилип Орлик починає з повідомлення про європейську війну, перемоги французького короля та його союзників Іспанії і Сардинії над Австрією &nbsp;— союзницею Росії. Внаслідок цього Австрія, за словами Орлика, втратила королівство Ломбардію, князівство Медіолан ([[Мілан]] і Мантую, інші землі.<ref>Насправді Австрія утримала згадані землі</ref> Отже, склалася надзвичайно загрозлива для Москви міжнародна ситуація. Водночас вона сприяла виступу запорозького козацтва проти царизму за визволення України. Тому повернення запорожців під владу Росії Орлик вважав великою помилкою. Застерігаючи запорожців від повернення під владу Росії, гетьман посилався на гіркий історичний досвід, коли царизм знехтував договором із Богданом Хмельницьким від 1654 &nbsp;р., а після поразки Івана Мазепи знищував автономію України, перетворюючи її на безправну провінцію Російської імперії. Автор згадує й про розквартирування царських військ в Україні, запровадження Малоросійської колегії в 1722 &nbsp;р., котра, по суті, здійснювала царський військовий окупаційний режим в Україні, про загибель десятків тисяч козаків у війні Росії з Персією, а також на будівництві фортець на Каспійському морі, Ладозькому каналі та в Петербурзі в 1721—1725 роках, про розправу Петра І з наказним гетьманом Павлом Полуботком і старшиною в 1724 &nbsp;р. тільки за те, що вони зважувалися відстоювати права України.

Армія [[Габсбурзька монархія|Австрії]] діяла не Рейні у [[1734]] році без особливої ефективності. В Італії її війська зазнали поразки від франко-іспанської коаліції<ref>Ивонин Ю. &nbsp;Е. &nbsp;Евгений Савойский: последние годы жизни // Вестник Удмуртского университета. -&nbsp;— 2010. -&nbsp;— Вып. 1. -&nbsp;— С. 27</ref>.