Вікіпедія

Тучин: відмінності між версіями

Інтерактивний перегляд історії
(Переглянути усі неперевірені зміни)
[неперевірена версія][неперевірена версія]
← Попереднє редагуванняНаступне редагування →
Вилучено вміст Додано вміст
ВізуальнийВікірозмітка
м вікіфікація, зображення
Рядок 5:
| рада = [[Тучинська сільська рада]]
| код КОАТУУ = 5621288401
| зображення =Tuchyn1.jpg
| зображення_розмір =300px
| зображення_підпис =Вид на Тучин з вежі мобільного зв'язку.
| розташування =
| mapx =
Рядок 48 ⟶ 51:
 
== Історія ==
 
=== Початки, Литовський період ===
Існує дві давні згадки про Тучин&nbsp;— у книзі «З бору і степу» Т. Стецького, виданій у [[Краків|Кракові]] 1888 року, яка датується 1542 роком, та в документах опису [[Луцький замок|Луцького замку]] за 1545 рік, виявлених Тимчасовою комісією для з'ясування давніх актів, що працювала впродовж 40-50-х років XIX століття. Першими зафіксованими власниками поселення є бояри [[Путяти]].<ref name="Г6">Tuczyn, mko nad Horyniem / SgKP… S. 606.</ref>
Рядок 53 ⟶ 57:
У XVI столітті містом та довколишніми землями біля нього володів Богдан Семашко&nbsp;— [[феодал]] Великого князівства Литовського. Тоді тут на березі Горині побудовано грізний замок, опоясаний земляними валами, обкопаний ровами та облаштований лабіринтом підземних ходів, котрі частково збереглися до наших днів.
 
1569 року після [[Люблінська унія|Люблінської унії]] Тучин, як і вся Волинь, увійшов до складу Речі Посполитої. Незважаючи на це, рід Семашків продовжував володарювати на цих землях ще більше сотні років. Є відомості, що 1596 року місто належало [[Семашко Олександр Богданович|Олександру Семашку]], сину Богдана та Анни з Путят&nbsp;— останньої власниці Тучина з роду, яка привнесла його як [[віно]] чоловіку.<ref name="Г6">Tuczyn, mko nad Horyniem / SgKP… S. 606.</ref> Дещо спокійніше жилося сину Олександра [[Семашко Микола Олександрович (шляхтич)|Миколі Семашку]]. При ньому Тучин було розмежовано на Новий і Старий. Це сталося з причини поділу майна між спадкоємцями -&nbsp;— [[магнат]]ами Данилевичами і [[Тишкевичі|Тишкевичами]].
 
З другої половини XVI століття Тучин за адміністративно-територіальним поділом належав до Луцького повіту [[Волинське воєводство (1566—1795)|Волинського воєводства]]. На долю його мешканців випало немало потрясінь: розпочалися масові заворушення серед козаків та селян проти польського гноблення. Одним з найпотужніших виступів у ту пору стало повстання, очолені [[Криштоф Косинський|Криштофом Косинським]] та [[Северин Наливайко|Северином Наливайком]]. Загони останнього 1596 року не тільки були в Тучині, але неподалік міста дали відчайдушний бій переважаючим силам противника. Багато місцевих жителів влилися до козацько-селянського війська і продовжували визвольний похід у глиб України.
Рядок 63 ⟶ 67:
Багатства князівських та графських родин помітно зросли. У Тучині поновлено річкову пристань, від якої товари та вироби відправлялися у великі міста [[Західна Європа|Західної Європи]]. Вже на початку XIX століття звідси щорічно відходило водою більше 120 плотів з деревиною.
 
Тучин і прилеглі території переходили з рук у руки: Тишкевичі перепродали містечко [[Цетнери|Цетнерам]], останні&nbsp;— у свою чергу [[Потоцькі|Потоцьким]], ті&nbsp;— [[Любомирські|Любомирським]], потім&nbsp;— [[Валевські|Валевським]]. [[Сєрадз]]ький воєвода [[Міхал Валевський]] у 1786–17861786—1786 роках на місці згорілого костелу звів новий. Православним у 1780 році допоміг оновити церкву Святої Великомучениці Параскеви. А в 1790–17981790—1798 роках заклав розкішний парк, на краю якого спорудив палац дивної краси. Після смерті Міхала Валевського в 1806 році, згорів і палац. Рештки його розібрали місцеві жителі.
 
=== Російська окупація ===
Рядок 70 ⟶ 74:
Новий власник для себе звів палац, котрий простояв до 1911 року. Крім того почалося розширення промислового будівница внаслідок чого станом на 1913 рік тут уже працювало 6 ткацьких фабрик, 4 шкіряних заводи, пивоварня, цегельня, столярна майстерня, 2 млини, кілька кузень. Тоді ж громада розпочала з цегли зводити школу, яка згодом стала називатися «червоною».
 
Не обминули давнього містечка й революційні та військові події. Робітники та селяни, підігріті марксистськими прокламаціями, усними виступами агітаторів, чинили супротив своїм роботодавцям, вимагали підвищення заробітків, поліпшення умов життя й праці. Масово такі вимоги висловлювалися у 1905–19071905—1907 ро Проте після цього із зацікавленням зустрінута столипінська земельна реформа, під дією якої селяни викуповували землі у тих власників, створювали хутірські садиби. Так у 1912 році виникли хутори Полівці та в 1914 році&nbsp;— Чернишне. На той час населення Тучина виросло майже до 7 тисяч осіб.
 
З початком Першої світової війни життя для населення погіршилося тим, що багатьох дужих чоловіків забрано на фронти, туди ж відправлялося немало харчів, фуражу для коней. Через голодне та холодне взимку, існування, в сім'ях збіднілого населення спалахнули епідемії інфекційних хвороб. Зокрема, в липні 1915 року тут вирувала [[холера]], від якої померли десятки жителів. Політична ситуація також загострювалася. Люди бажали перемін. Тому більшість поселенців з надією сприйняли переворот в Петрограді та відречення царя від престолу.
Рядок 98 ⟶ 102:
=== Третій більшовицький період ===
Повністю німецьких окупантів у Тучині замінили радянські 16 січня 1944 року силами 6 гвардійської стрілецької дивізії генерала Д. Онупрієнка. Невдовзі після цього відновили свою роботу радянські та партійні органи влади й управління. Відбудова міст розпочалася знесенням руїн, запуском у дію зупинених підприємств та виробництв. Серед інших важливих об'єктів був і міст через Горинь, якого при окупації, незважаючи на посилену охорону, зруйнували бійці уже згаданого Степана Трохимчука-Недолі.
У цей важкий період, коли на вагу золота цінувалися кожні трудові руки, в Тучині була створена каральна група з 50 осіб для виловлювання українських партизанів-січовиків. Це в очах населення підривало авторитет органів внутрішніх справ, викликало недовір'я до радянської влади. Протидія особливо чітко проявилася під час масового примусового залучення селян до колгоспів. Практично цей процес посувався на суцільних погрозах, насиллі, репресіях. З великими потугами лишень у 1949 році в Тучині було створено колгоспи імені Сталіна та імені Ворошилова. На той час нє було відновлено роботу машино-тракторної станції. Справи з налагодженням сільськогосподарського виробництва посувалися повільно. Для оплати праці хліборобів запроваджено трудові дні, на які раз у кінці року видавали по 250–300250—300 грамів зерна і 15-20 копійок грішми. У середньому на кожний трудодень треба було працювати в полі з рання і майже до заходу сонця. Трохи вищими були нормативні розцінки для механізаторів, шоферів, тваринників. Крім такої рабської праці на користь держави «робітників і селян», кожний працівник не мав права з дозволу бригадира чи ланкової покинути поле чи не вийти на нього. За подібне порушення трудової дисципліни були запроваджені суворі покарання аж до заведення кримінальної справи… У Тучині, який здавна ділився на Новий і Старий, діяло дві сільські ради. Першими керівниками тут були Михайло Рисв'янець, Одарка Мосійчук, Василь Сай, Гнат Панчук та інші. Виходила районна газета «Червоний шлях». Переважна більшість коштів, що надходила до бюджету, використовувалася на розвиток інфраструктури: будувалися державні приміщення виробничого та соціально-культурного призначення, житла, медицини, побуту, поліпшення доріг тощо. Колгоспи також працювали на розвиток власної матеріальної бази, недостатньо дбаючи про їх трудівників, невдовзі обидва господарства та таке ж, що діяло у селі Полівці під назвою імені Ленінського комсомолу, об'єдналися під спільною назвою імені Сталіна. А в 1959 році&nbsp;— нове об'єднання, прилучивши до себе і артіль імені Чапаєва, до якого входили села Дроздів, Горбів та Микулин. Тоді ж запроваджено грошову оплату праці тваринників, потім&nbsp;— механізаторів, рільників. Цього ж року було ліквідовано і Тучинський район. Зразу ж механічно місто Тучин перетворилося у село. Загалом непогано розбудований колгосп, що володів більше 3600 гектарами сільськогосподарських угідь, в 1961 році було реорганізовано у радгосп під назвою «Тучинський». Першим його директором став Аркадій Саботницький. Через порівняно недовгий період його змінив Іван Кир'янчук. Село продовжувало розвиватися: здано в експлуатацію навчально-житлово-побутовий комплекс школи інтернату, 1964 року відкрито філіал дитячої Гощанської музичної школи, 1968 року здано в експлуатацію просторе приміщення будинку культури, облаштовано бібліотеки, розширено медичні, побутові та торговельні заклади.
 
Ще разючіші позитивні зміни у селі та житті його мешканців сталися після 1971 року, коли радгосп очолив невтомний трудівник та ділова людина Микола Зінчук. За його ініціативою радгосп перепрофільовано у елітно-насінницький з назвою імені XXV з'їзду КПРС, потім&nbsp;— державне дослідницьке господарство «Тучинське». Спираючись на новітні технології та високоврожайні сорти сільськогосподарських культур, це господарство стало зразковим не тільки на Рівненщині, а й далеко за її межами. Зокрема, врожайність зернових культур зросла з 18 до 55, картоплі з 65 до 350, цукрових буряків з 166 до 500 [[центнер]]ів з кожного гектара зайнятих площ.
Рядок 108 ⟶ 112:
 
== Пам'ятки ==
* [[Файл:Преображенська церква (дер.), с.Тучин,.jpg|міні|334x334пкс|Преображенська церква (дер.), с. Тучин,.jpg]][[Файл:Преображенська церква (дер.), с.Тучин, 2.jpg|міні|Преображенська церква (дер.), с. Тучин, 2.jpg]][[Файл:Дзвіниця Преображенської церкви (дер.), с.Тучин .2.jpg|міні|Дзвіниця Преображенської церкви (дер.), с. Тучин .2.jpg]][[Файл:Пам’ятний знак воїнам УПА, с. Тучин, громадське кладовище.jpg|міні|Пам’ятнийПам'ятний знак воїнам УПА, с. Тучин, громадське кладовище.jpg &nbsp;]][[Файл:Фото = Костел (руїни) Святої Трійці й Святого архангела Михаїла (Михаша), с.Тучин.JPG|міні|Фото = Костел (руїни) Святої Трійці й Святого архангела Михаїла (Михаша), с. Тучин.JPG]]храм Святої Великомучениці Параскеви (П'ятниці, 1711 року)
* Справжньою перлиною Тучина, та й, напевне, у волинського народу є [[Преображенська церква та дзвіниця (Тучин)|Преображенська церква]], побудована 1730 року. Цей храм капітально споруджено в 1864–18791864—1879 роках. Щоб дістатися до неї, необхідно спуститися до дороги біля західної частини парку, перейти через невеличкий міст і, залишивши по ліву руку вищезгаданий костел, пройти трішки вправо по вузенькому провулочку, який піднімається вгору.
В основі плану церкви лежить звичайне трійчасте розділення на зруби, які створюють «корабель» з віссю схід-захід. На відміну від інших волинських дерев'яних церков&nbsp;— Преображенська має більш развинуту зовнішню об'ємну пластику. Кожен зруб ніби самостійно развивається по вертикалі, закінчуючись власною восьмигранною банею, яка своїм виглядом нагадує більше лемоподібну. Чітко виражена вертикальна ритмічність чотирьох ярусів: масштабні співвідношення двох нижніх, ніби повторюються в інших розмірах на двох верхніх. Легкі, але чітко відчутні відхілення від початкових геометричних форм, помітне схождення стін до верху, нерівності в обшивці зрубів надають споруді надзвичайну природність та скульптурність, дозволяє віднести до числа чудових витворів будівельного мистецтва, в якійсь мірі схожої по архітектурному стилю з дерев'яним культовим зодчеством [[Поділля]] та лівобережної Украйни XVII–XVIIIXVII—XVIII століть.
 
== Єврейська громада ==
Рядок 118 ⟶ 122:
 
== Відомі люди ==
* [[Зінчук Микола Пилипович]]&nbsp;— український громадський та політичний діяч, директор ДП ДГ «Тучинське» (1971–20111971—2011&nbsp;рр.)
* [[Негребецький Микола]]&nbsp;— український громадський та політичний діяч, член ОУН, вояк Армії УНР
* [[Струтинський Микола Володимирович]]&nbsp;— український радянський письменник, партизан, співробітник КДБ.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/wiki/Тучин