Відмінності між версіями «Козацький суд»

У 18 ст. в обіг увійшли терміни "[[позивач]]" і "[[відповідач]]". Процесуальне представництво інтересів сторони, недієздатної особи чи ін. заінтересованого суб'єкта відповідно до "[[Права, за якими судиться малоросійський народ|Прав, за якими судиться малоросійський народ]]", забезпечували "[[прокуратор]]и", "пленіпотенти", "[[адвокат]]и", "[[Повірений у справах|повірені]]", "патрони". Адвокатів згодом стали звати "[[Присяжний повірений|присяжними повіреними]]" (таке іменування було закріплено в статутній судовій реформі гетьмана [[Кирило Розумовський|К.Розумовського]] 1760–63). Позовні скарги в цивільних і кримінальних справах подавалися усно. Але за "Інструкцією" [[Данило Апостол|Д.Апостола]] скарги приймалися тільки в письмовій формі.
==Порядок розгляду справ==
З подачі позову починалася судова "контроверсія". Попереднє [[слідство]] проводилося самим позивачем або потерпілим. Кримінальні справи, що торкалися інтересів держави, розслідувалися суд.судовими органами. Справа порушувалася заінтересованими особами безпосередньо в сотенному, міськ.міському (магістратському чи ратушному) або полковому суді. Потерпілий повідомляв про правопорушення найближчому місц.місцевому уряду, а згодом – суду. Йому також дозволялося повідомити про злочин заможним "добрим людям", які, в свою чергу, повинні були сповістити про це місц.місцеву владу, що реєструвалося в спец.спеціальній книзі. Про скоєння злочину та заподіяну шкоду повідомлялося публічно, для цього дзвоном скликалися всі мешканці. Потім потерпілий шляхом опитування збирав відповідну інформацію та організовував "погоню", тобто переслідування підозрюваної особи. Такі слідчі дії отримали юрид.юридичне найменування "шлякування". У найзначніших кримінальних справах, напр., про [[Фальшивомонетництво|фальшивомонетництво]], погоню могли організувати місц.місцеві посадові особи та козаки. Право давало змогу потерпілому захопити правопорушника "на гарячому" і доставити його до суду, який застосовував до нього запобіжні заходи у вигляді взяття під варту та арешту майна.
 
Розслідування справи звичайно починалося з опитування нас.населення тієї місцевості, де було вчинено злочин, а також у людних місцях – на базарах, ярмарках тощо. Для повнішого збору матеріалів у справі розсилалися спец.спеціальні листи, в яких сповіщалося про скоєння злочину і висловлювалося прохання надати суду відомості про його обставини. Запити про особу, підозрювану в скоєнні злочину, надсилалися судами до місц.місцевих козац.козацьких суд.судово-адм.адміністративних органів і духовенства. У випадках крадіжки речей, якщо потрібно було провести розшук і обшук, санкцію на це давали, напр., сільс.сільські отамани або городові отамани. Потерпілий разом із понятими проводив "трус села", тобто обшук. За вказівкою сільс.сільського отамана його могли провести й сільс.сільські старшини – [[осавул]] і десятник. Для розслідування справи на місцях суд посилав спеціально уповноважених ним осіб, які спільно з місц.місцевими органами проводили слідство. Розслідування справ про злочини полковників або [[Генеральна старшина|генеральних старшин]] належало виключно до компетенції осіб, які також належали до полкової старшини та ген.генеральної старшини. В деяких випадках вони проводили таке слідство спільно з посадовими особами. Розшукавши злочинця і виявивши докази його вини, його ув'язнювали і доставляли до суд.судового органу.
 
У цивільних справах після подання позову до відповідача посилали спец.спеціальну особу, а у віддалені місця – виклик до суду в письмовій формі. Поручительство в цивільному процесі передбачало можливість для родичів або знайомих ручатися перед судом за явку до нього відповідача, за сплату ним боргу тощо. В разі ухилення відповідача від виконання своїх обов'язків поручителі притягувалися до суд.судової відповідальності і сплачували його борги. Визнання відповідачем своєї вини перед позивачем до початку суд.судового процесу приводило сторони до примирення шляхом складання позасуд.позасудової мирової угоди.
 
Судочинство відбувалося в усній формі, що передбачало змагальність сторін перед судом, і повністю протоколювалося. У суді вживалися укр.[[українська мова]], мови сусідніх народів і [[латина]]. З 18 ст. протоколи суд.судових засідань почали складатися рос.російською мовою. За "Інструкцією" Д.Апостола протоколи підписували всі члени суду.
 
Розгляд справ у суді починався з перевірки присутності сторін. Злісне ухиляння відповідача від явки до суду приводило до ухвали судового рішення про задоволення позову потерпілого. Після завершення "судоговоріння" сторони були зобов'язані в наступні три дні викласти всі свої аргументи ("завод свой") на папері та обмінятися копіями документів. Потім суд проводив допит і дослідження доказів. Доказами вважалися власна заява, показання свідків, речові докази, висновки експертів. Сторона повинна була представити суду не менше двох свідків. Розрізняли звичайних (приватні особи, які були заінтересовані у справі та свідчили про факти, пов'язані з нею) і офіц. свідків (розшукувач і возний). Правдивість показань сторін і свідків забезпечувалася присягою чи співприсяжництвом. У разі відмови сторони від присяги суд вирішував справу на користь ін. сторони. Сторона, яка прагнула переконати суд у власній правоті, виставляла заклад ("викидщину") – певну суму грошей – або пропонувала ушкодити їй здоров'я чи позбавити життя, якщо вона виявиться неправою. Предмет закладу йшов на користь козац. адміністрації чи суду. У кримінальних справах для одержання показань обвинуваченого чи свідків застосовувалися катування ("проби", "квестії", "муки"), від яких звільнялися переважно козац. старшина, шляхтичі, духовенство, вищі урядовці, за винятком окремих випадків, а також вагітні жінки, малолітні, особи, яким виповнилося 70 років, душевнохворі. Після 1716 порядок подання і дослідження доказів регулювався нормами "Краткого изображения процессов".
102 504

редагування