Великий Ключів: відмінності між версіями

Після того, як кочові азійські народи спустошили Європу (5-65—6 ст.), велика кількість давніх германців покинула територію України, хоч у гірських теренах, захищених ріками й лісами, вони могли залишитися і згодом перемішатися з новоприйшлими племенами. Очевидно, в той період (6 ст.) навколишні села й містечка заселило одне з могутніх слов'янських племен з чудовим і самобутнім фольклором, нащадками якого є сучасні мешканці Великого Ключева. Згодом, у 9-109—10 ст. тут могли опинитися пастуші племена [[волохи|волохів]], які також залишили помітний слід у топоніміці Великого Ключева, у говірці села та в прізвищах і прізвиськах.

Уперше в історичних джерелах згадується один Ключів (написано Кличів). Чи справді первісна назва села була Кличів, чи чужомовні писарі помилково записали в документах замість Ключів — Кличів? Ідеться про грамоту польського короля Ягайла від [[26 жовтня]] [[1416]] року, яка дана у м. [[Неполоміце|Неполомичах]] ([[Польща]]) і яка написана латинською мовою. З неї випливає, що король підтверджує надання правителем Королівства Русі — князем [[Владислав Опольчик|Владиславом Опольським]] — кількох сіл руському (українському) боярину-[[феод]]алу [[Васько Тептухович|Васькові Тептуховичу]] ще [[15 грудня]] [[1373]] року. У тому переліку сіл згадується п'ять найдавніших сіл сучасної Коломийщини, в т.тому ч.числі й Ключів (Кличів) над річкою Кличів ([[Ключівка (річка)|Ключівка]]). Отже, у 1373 році село вже існувало.

Згадується 1 липня 1443 року в книгах галицького суду як Ключв (Cluczw)<ref>[http://polona.pl/item/665606/69/ Akta grodzkie i ziemskie…ziemskie]…&nbsp;— T. 12XII.&nbsp;— S. 118.&nbsp;— №&nbsp;1233]. {{ref-la}}</ref>. У податковому реєстрі 1515 року документується 4 лани (близько 100 га) оброблюваної землі та піп (отже, уже тоді була церква)<ref>Zródla dziejowe. Tom XVIII. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. Cz. I. Ziemie ruskie. Ruś Czerwona. s. 171 –&nbsp;— Warszawa&nbsp;: Sklad główny u Gerberta I Wolfa, 1902.&nbsp;— - 252 sS.
171.</ref>.

На 01.01.1939 в селі проживало 3690 мешканців, з них 3675 українців, 5 поляків, 10 євреїв<ref>''Кубійович В.'' [http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/10893/file.pdf Етнічні групи південнозахідної України (Галичини) на 1.1.1939].&nbsp;— Вісбаден, 1983.&nbsp;— сС.&nbsp;36.</ref>. Село належало до [[Вербяж Вижни (ґміна)|ґміни Вербіж Вижний]] [[Коломийський повіт (Галичина)|Коломийського повіту]] [[Станіславське воєводство|Станіславського воєводства]].

Під час Другої світової війни і в післявоєнний період жителі села чинили опір окупантам. 2 жовтня 1951-го на околиці села в бункері героїчно загинули: керівник Коломийського окружного проводу іван Кулик («Сірий», «К-5»), кущовий керівник ОУН Юрій Дронюк («Яр»), друкарка Коломийського окружного проводу «Муха»<ref>[http://www.galychyna.if.ua/publication/ukrainism/ostanni-roki-partizanskoji-borotbi-v-galichini/ Іван КМЕТЮК. Останні роки партизанської боротьби в Галичині. &nbsp;— «Галичина», 12 жовтня 2017 року.]</ref>.

Різдвяні свята починаються 6 січня Святим вечором (у місцевій говірці &nbsp;— Світий вечір), є Свята вечеря з такими стравами: кутя (у селі нема такого слова, на кутю кажуть «пшениці»); риба смажена, риба-оселедець, риба тушкована (замащена риба), маленькі варенички (крепликьи) з медом чи з повидлом, чи з капустою, чи з маком; картопля (мандабурка) з олією і підсмаженою цибулею, грибна підлива (гриби), пісні голубці з кукурудзяним борошном (це тепер варять не всі ґаздині), узвар з сливками і квасолями (вар з сливками і фасульми), пампушки. Всі страви, зрозуміло, пісні. На Різдво готують інші страви, масні. Колись на Різдво зранку люди приходили до церкви зі своїми різьбленими трійцями і залишали їх у церкві до Йорданських свят.

На свято Меланії (у місцевій говірці &nbsp;— Милані) ходять гурти перебранців "«Миланкьи"», колись перебиралися лише парубки, від кін. 1970-х перебираються дівчата й парубки, іноді молоді ґазди, або й діти. На кожному кутку ходить один або й два гурти і "«миланкуют"». Давно щедрували на іншу мелодію і текст ("«Ой то нині Миланічко, завтра буди Василічко"»), від 1960-х &nbsp;— щедрують "«Ой сивая тая зазуленька"». Увечері на Миланії молодь грається і ворожить.

Богоявлення Господнє (у місцевій говірці &nbsp;— Відорщі, Йорданські свьита). Люди йдуть до церкви з прикрашеними збанками, бляшками, в яких несуть воду для посвячення. Давніше до церкви йшли з порожнім посудом, щоби набрати посвяченої води в ріці, а після служби Божої в церкві всі розбирали трійці з восковими свічками, запалювали їх і так ішов весь сільський хід до ріки Ключівки, де священик святив воду в ополонці. Тоді спеціально робили з льоду хрест і замаювали його. Священик занурював хрест у воду, посвячував воду, люди набирали води, чоловіки стріляли з рушниць і пістолів, а жінки запалювали від трійць головешку вербового м'якушу (чіру) і обережно несли його додому, аби він не загас. Удома тричі куштували (кушіли) свяченої води, посвячували нею хату, стайню, стодолу і все живе, мили йорданською водою коровам вим'я, а дітей підкурювали йорданським вогнем- чіром, аби вони не лякалися. Також приліплювали воскові хрестики. Донедавна у нас ніхто не знав про те, що на Водорхреща треба купатися.

* Кобилянський Іван Юрійович (1941–19931941—1993)- кандидат філологічних наук (1986).

* Ковальчук-Юріяк Марія Федорівна (1934–19921934—1992)&nbsp;— відома народна майстриня.

* Ковцуняк Василь Іванович (1973–20031973—2003)&nbsp;— кандидат богословських наук.

* Луцак Ганна Миколаївна (1954–20141954—2014)— заслужений працівник культури України.

* Маковійчук Василь Миколайович (1935–20151935—2015)&nbsp;— художник, скульптор.

* Ужитчак Дмитро Миколайович (1950–20031950—2003)&nbsp;— поет.

* '''[[Кабалюк Дмитро Васильович]]''' (1981–20141981—2014)&nbsp;— вояк резервного батальйону оперативного призначення «Донбас» Національної гвардії України. Загинув у бою в ніч на 30 серпня під Іловайськом (Донецька область) під час виходу з оточення.

* ''Савчук МиколаМ.'' Історія Великого Ключева для школярів.&nbsp;— Коломия : Світ, 1992.&nbsp;— 112 с.

* ''Савчук МиколаМ.'' Великий Ключів // Енциклопедія Коломийщини. Зшиток 3.&nbsp;— Коломия &nbsp;: Вік, 2000.&nbsp;— С. 37-47.