|
'''Фонологія '''(від грец. φωνή — звук, голос і λόγος — слово, вчення)— розділ ''мовознавства, ''що вивчає ''звуки ''з погляду їхнього функціонування у мові.
Термін виник на поч. 20 ст., хоч фоноогічніфонологічні дослідження здійснювалися уже в останніх десятиліттях 19 ст. У Росії основоположником Ф. був І. Бодуен де Куртене, велика роль у формуванні загальної теорії Ф. належить Л. Щербі. В укр. мовознавстві дослідження у цій ділянці починаються з 20-х pp. у працях з укр. мови та діалектології О. Синявського, Є. Тимченка, О. Курило та ін. Ф. безпосередньо пов'язана з ''фонетикою, ''яка вивчає звукові засоби мови з фізіологічного та акустичного поглядів.
Отже, об'єкт дослідження в обох випадках той самий — звук людської мови, відмінні тільки аспекти його вивчення.
Основною одиницею фонології є ''фонема. ''Поняття фонеми і звука як явища фізичного у фонології не ототожнюється. Фонема виступає у мовній системі як одиниця, що узагальнює певну, реально існуючу множинність звуків і становить обов'язкову категорію мови як сусп. явища, тоді як звук належить до категорії мовленнєвого акту, будучи найменшим елементом ''мовного потоку, ''що варіюється у різних позиціях слова, набуває різних особливостей у різних мовців та специфічних рис у різних його стилістичних спрямуваннях. Форма існування мови виступає у її звуковому вираженні. Тому й розгляд її фонемічного складу в фонології ґрунтується на фізичних та артикуляцийноартикуляційно-акустичних характеристиках мовних звуків. Виділяються та протиставляються, напр., фонеми голосні й приголосні, дзвінкі й глухі, палаталізовані й непалаталізовані та інші. Найголовнішою особливістю кожної фонеми є її диференцийні ознаки, що пізнаються на основі протиставлення іншим фонемам, і лише ці ознаки забезпечують їй можливість виконувати функцію розрізнення ''слів ''і ''морфем. ''Серед них виділяють ознаки постійні і змінні, в одних умовах усі вони передаються повністю, а в інших частково або й зовсім втрачаються, напр., фонема '''к '''— приголосна, задньоязикова, непалаталізована, глуха, в слові '''кут '''зберігає усі свої диференц. ознаки, а в слові '''вокзал '''[воґзал] у позиції перед дзвінким приголосним втрачає ознаку глухості; у слові '''кіт '''[к'іт] у позиції перед голосним перед, ряду '''і '''втрачає ознаку непалаталізованості й реалізується у приголосному напівпалаталізованому '''к’''' і т. д. Отже, в мовленні фонеми реалізуються у різних звукових варіантах, або ''алофонах, ''один з яких є основним, коли всі диференц. ознаки фонеми зберігаються, а інші — додаткові, коли деякі з таких ознак втрачаються. Звукові відмінності ще не становлять фонем, фонематичними вони стають лише тоді, коли виконують у мові належні фонемам функції.
Фонологія тісно пов'язана з ''морфологією: ''по-перше, морфеми, як і слова, виражаються і розрізняються за допомогою фонем; по-друге, фонеми служать засобом вираження і розрізнення граматичних значень слів '''(рука '''— '''руку) '''і, по-третє, зміна граматичної форми може супроводжуватися чергуванням фонем у тій самій основі '''(рука — руці, рух '''— '''рушати, ніс '''— '''носа; '''див. ''Морфонологія'').
|
