Історичні землі України: відмінності між версіями

Протягом століть Пн. Причорномор’я і Крим були зоною боротьби українських князів з кочовими племенами. Після розгрому Хозарського каганату (965) військами Святослава Ігоревича на Таманському п-ові утворилося [[ТмутараканськеТмутороканське князівство]], до складу якого незабаром увійшли землі Приазов’я, Кубані та сх. частина Кримського півострова. З поч. XI ст. князівство перебувало у складі Київської держави. У XIII ст. Причорномор’я і Крим були завойовані монголо-татарами. У Криму утворився улус із центром у м. Солхат, який підлягав хану Золотої Орди. Після її розпаду тут виникла татарська держава — Кримське ханство (1449—1783). Татарські орди здійснювали грабіжницькі походи в Україну. Руйнуючи українські міста й села, вони брали у полон десятки тисяч мирних жителів і продавали їх у рабство або використовували на тяжких роботах у своїх господарствах. За даними перепису 1666—1667, проведеного Евлієм Челебі, українці становили 4/5 всього населення Криму. Для захисту від татарсько-турецької агресії у пониззі Дніпра на південь від дніпровських порогів виникло військово-політичне утворення — Запорізька Січ. До складу володінь запорізького козацтва — Вольностей Війська Запорізького — входила територія по лінії від гирла Тясмину до Чорного Лісу, далі річками Ворсклою, Синюхою і Богом до Дніпровсько-Бозького лиману, — вздовж Дніпра — до верхів’їв Конки і гирла Берди, а звідти — узбережжям Азовського моря до гирла Кальміусу та по р. Орелі до Дніпра.