Алеаторика: відмінності між версіями

[неперевірена версія][перевірена версія]
Вилучено вміст Додано вміст
Немає опису редагування
уточнення
Рядок 1:
'''Алеато́рика''' (від {{lang-la|alea}} — гральна кість; жереб, випадковість) — композиційна техніка у [[Музика ХХ століття|музиці ХХ століття]], яка полягає у неповній фіксації музичного тексту в нотах, а натомість - — у свободі реалізації чи навіть акту співтворення в процесі виконання; напрямок сучасної музики, який проголошує випадковість першоджерелом творчості та виконавства. Випадковість вноситься різними засобами - — жеребом, шаховими ходами, цифровими комбінаціями, тасуванням нотних аркушів, киданням гральних костей, розбризкуванням кольорових чорнил на нотному аркуші. Алеаторика (абсолютна і тотальна), у якій роль композитора, котрий дає твору назву та своє ім’яім'я, обмежена організацією звукового номера і призводить до розпаду традиційної музичної форми, непідвладного свідомому контролю звукового хаосу. Приклади алеаторики знаходимо у творчості композиторів ХХ століття: [[П'єр Булез|П.  Булеза]], [[Джон Кейдж|Дж. Кейджа]], [[Карлгайнц Штокгаузен|К. Штокгаузена]], [[Вітольд Лютославський|В. Лютославського]], [[Кшиштоф Пендерецький|К. Пендерецького]], С. Слонимського, [[Щедрін Родіон Костянтинович|Р. Щедріна]], [[Денисов Едісон Васильович|Е. Денісова]], [[Губайдуліна Софія Асгатівна|С. Губайдуліної]] та ін.
 
Як композиторський напрямок, алеаторика виникла як діалектична реакція на [[Серіалізм|тотальний структуралізм]], ставши його безпосереднім і логічним продовженням<ref>Б. Сюта Алеаторика // Українська музична енциклопедія. Т.1.&nbsp;— с.41</ref>.
 
Назву "«алеаторика"» вперше використав французький композитор, авангардист [[П'єр Булез]] у своїй статті "«Алеа"», де розглянув проблеми такого виду композиції.
 
Є декілька видів алеаторики:
 
- ''обмежена'' (фактурна і формотворча)
 
- ''необмежена''<ref>{{Cite book|title=Теория современной композиции|last=|first=|year=2005|publisher=Музыка|location=Москва|pages=412-430|language=|isbn=}}</ref>.
 
''Обмежена'' (або ''контрольована'') алеаторика:
 
·      ''фактурна'' -&nbsp;— нашарування однорідних або різних інтонаційних формул, які виконуються музикантами одночасно, без особливої координації протягом певного часового відтинку (час звучання вказується в секундах). При чому композитор не виписує нотний текст, а лише дає власні ремарки щодо виконання ([[діапазон]], регістр мелодичного малюнку, [[ритм]], [[Динаміка (музика)|динаміку]] тощо), які музикант на власний розсуд обирає в процесі гри.
 
Приклади фактурно-обмеженої (контрольованої) алеаторики: [[Вітольд Лютославський|В.Лютославський]] "«Венеційські ігри"» для камерного оркестру, IV частина (1960), "«Три поеми Анрі Мішо"» (№3№&nbsp;3) для солосів та камерного оркестру (1964), Струнний квартет (1964), "«Paroles tissees"» для тенора та камерного оркестру (1965), Симфонія №2№&nbsp;2 (1967); [[Щедрін Родіон Костянтинович|Р.Щедрін]] "«Фортепіанний концерт №2"№&nbsp;2» (ІІ частина) (1966), "«Геометрії звука"» для камерного оркестру (1987); [[Губайдуліна Софія Асгатівна|С.Губайдуліна]] "«Ніч в Мемфісі"» (V частина) (1968).
 
·      ''формотворча'' -&nbsp;— виконавцю пропонуються окремі уривки твору написані композитором, порядок виконання яких обирається в процесі гри. Наприклад, в "«Фортепіанній п'єсі ХІ"» [[Карлгайнц Штокгаузен|К.Штокгаузена]] 19 фрагментів, послідовність яких вільно обирається в процесі виконання, згідно кількох авторських вказівок.
 
Приклади формотворчої обмеженої (контрольованої) алеаторики: [[Карлгайнц Штокгаузен|К.Штокгаузен]] "«Фортепіанна п'єса ХІ"» (1956),  [[Яніс Ксенакіс|Я.Ксенкіс]] "«Стратегії"» для двох оркестрів (1963),[[Денисов Едісон Васильович|Е. Денісов]] "«Силуети"» (ІІ частина) (1969), [[Бруно Мадерна|Б. Мадерна]] "«Серенада для супутника"» (1969), [[П'єр Булез|П. Булез]] "«Фортепіанна соната №3"№&nbsp;3».
 
''Необмежена'' (''неконтрольована'') алеаторика:
 
- уся "«музична партитура"» зводиться до графічних позначок-натяків, які можуть суб'єктивно сприйматися виконавцем. Фактично, композиція твориться в момент виконання, композитор не може передбачити кінцевого результату.
 
Приклади необмеженої (неконтрольованої) алеаторики: М. Фелдман "«Проекти"» (1950-19511950—1951), Е.Браун&nbsp;— - "«Грудень 1952"» з "«Folio"» (1952-19531952—1953), [[Джон Кейдж|Дж. Кейдж]] "«Музика для дзвонів №2№&nbsp;2-3"» (1954), [[Карлгайнц Штокгаузен|К.Штокгаузен]] "«Цикл"» для одного ударника (1959), П.Шеффер "«Non-stop"» (1960), [[Роман Гаубеншток-Раматі|Р.Гаубеншток-Раматі -]]&nbsp;— серії "«Ігри"», "«Multiple"» та ін.
 
== Поняття алеаторики ==
Алеаторика полягає в неточному окресленні звукового образу композиції в партитурі, клавірі, що передбачає при виконанні музичного твору співдію випадкових чинників, впроваджуваних виконавцем. У сучасній музиці алеаторика визначає певну позицію композитора щодо звукового матеріалу та форми твору. Алеаторика може стосуватися різних елементів музики: ритміки, архітектоніки, динаміки, а також звуковисотних співвідношень та інструментування. Кожне виконання такого твору пов'язане з певними змінами, викликаними тим, що загальні його риси означені точно, а деталі формуються щораз по-іншому. Тож один запис алеаторичної композиції приводить до багатьох різних звукових образів. У музичному мистецтві елементи алеаторики використовувалися з давніх часів ( відсутність визначеного інструментування твору, в "«Мистецтві фуги"» Й. &nbsp;С. &nbsp;Баха), але у 20 ст. вони набувають системного значення.
 
== Виникнення і розвиток ==
Елементи випадковості в музикуванні були характерні музиці різних епох і напрямків. Варіативним по своїй суті є музичний фольклор, для якого форми фіксації музичного матеріалу взагалі не властиві. У європейській музиці Середньовіччя і Відродження практикувалася довільна заміна вокальних голосів на інструментальні; цифрованний бас, що дозволяв виконавцеві довільно підбирати розташування акордів; в епоху Просвітництва &nbsp;— незафіксовані в нотному записі каденції соліста в інструментальних концертах.
 
Основоположником сучасної алеаторної техніки прийнято вважати американського композитора [[Джон Кейдж|Джона Кейджа]]. У [[1952]] році, у фортепіанному концерті «Музика змін» ("«Music of Changes"») він використовує всілякі елементи випадковості і варіантності форми. До нього елементи алеаторики використовув [[Чарльз Айвз]].
 
Подальший розвиток і розповсюдження цього методу композиції можна побачити в творчості німецького композитора Карлхайнца Штокгаузена. У 1957 році він створює «Фортепіанну п'єсу XI». Тоді ж П. Булез виголосив доповідь "«АІеа"» про функції регламентованого випадку в музиці. Звичайно цей твір під час концерту виконують кілька разів, в різних варіантах. Графічно партитура виглядає таким чином: на великому нотному плакаті (розмір 53х93 см) видруковані 19 абсолютно не залежних одна від одної нотних груп різної тривалості, які композитор супроводжує коментарями для виконавців. Музикант повинен вибрати будь-який фрагмент і грати його в будь-якому темпі, в будь-якій динаміці і артикуляції, потім настає черга інших фрагментів. Коментарі такі складні та примхливі, що вимагають довгого та уважного вивчення.
 
З кінця 1950-х років П'єр Булез відмовляється від серіалізму і експериментує в царині обмеженої алеаторики. Показовою є його Третя фортепіанна соната, яка складається з п'яти частин, і допускає ряд різноманітних тлумачень при виконанні.
Рядок 44:
 
== Класифікація ==
Контрольована алеаторика. Фрагмент Третьої симфонії Лютославського.
 
Природу алеаторики, за принципом її організації, прийнято ділити на дві групи.
 
До першої відноситься так звана абсолютна (вільна), ортодоксальна, нічим не обмежена алеаторика. У цій групі реалізуються екстремістські досліди і задуми, побудовані на використанні чистої випадковості, киданні гральних костей, монет. До цієї ж групи відноситься абсолютно неорганізована інструментальна імпровізація.
 
Інша група припускає використання керованої та контрольованої алеаторики. Техніку «обмеженої і контрольованої алеаторики» наприкінці 50-х років розробив польський композитор [[Вітольд Лютославський]]. Необхідно відрізняти два способи управління &nbsp;— це алеаторика творчого процесу і алеаторика виконавського і репродукційного процесу. В більшості випадків обидва способи комбінуються.
 
Приклад застосування творчої алеаторики за Дж. Кейджем: на чистий лист нанесено 4 пари 5-лінійних нотоносців так, що між ними є відстань, що дозволяє використовувати 9 верхніх і 6 нижніх додаткових лінійок. [[Ключ (музика)|Ключ]] нотоносця визначається довільно (за допомогою підкидання монети). Приблизно по середині, для правої і лівої руки, нанесена лінія для запису звуків, що виникають від ударів по внутрішній і зовнішній стороні резонатора фортепіано і т. д.
Рядок 57:
 
== Джерела ==
* Б. Сюта Алеаторика // Українська музична енциклопедія. Т.1. -&nbsp;— с.41
* Юлия Харина. Алеаторика
 
Рядок 64:
 
* [[Музична енциклопедія (1982)|Музична енциклопедія]], М., 1973—82
* Когоутек Ц. Техника композиции в музыке XX века. // М.: Музыка, 1976, &nbsp;— 368 с.
* Очерєтовська Н. Естетична цілісність в музиці та алеаторика // Муз. критика і сучасність.&nbsp;— — К., 1984. &nbsp;— Кн. 2: Павлишин С. Про деякі тенденції розвитку сучасної зарубіжної музики. &nbsp;— К., 19/6;
* Шнеерсон Г. Сериализм й алеаторика &nbsp;— тождество противоположностей // СМ. &nbsp;— 1971. &nbsp;— № &nbsp;1;
* Boulez P. АІеа // Nouvelle revue francaїse. &nbsp;— Parіs, 1957. &nbsp;— N 59;
* Cage J. Silence. Lecture and writings. &nbsp;— Middletown, Conn., [[1961]]
 
== Див. також ==