Алювій: відмінності між версіями

'''Алю́вій''' (від {{lang-la|Alluvio}}&nbsp;— наносити, замулювати)&nbsp;— незцементовані відклади постійних водних потоків ([[Річка|річок]], струмків), що складаються з уламків різного ступеня обкатаності й розмірів ([[валуни]], [[галька]], [[гравій]], [[пісок]], [[суглинок]], [[глина]]). [[Гранулометричний склад|Гранулометричний]] і [[мінеральний склад]] та структурно-текстурні особливості алювію залежать від [[Гідродинамічний режим|гідродинамічного режиму]] рікирічки, характеру [[Гірські породи|порід]], що нею розмиваються, [[рельєф]]у і площі [[Водозбір|водозбору]]<ref>[http://web.ru/db/msg.html?mid=1162938 '''''Алювий''''' в Геологическом словаре]</ref>. [[Річкова дельта|Дельти річок]] повністю складаються з алювіальних відкладів і є алювіальними [[конус виносу|конусами виносу]]<ref>Дельты&nbsp;— модели для изучения: Пер. с англ. / Под ред. М. Бруссард.&nbsp;— М.: изд-во «Недра», 1979.&nbsp;— 323с. {{ref-ru}}</ref>. Наявність алювіальних відкладів у розрізі є ознакою континентального [[тектоніка|тектонічного]] режиму території.

Вивченням та класифікацією алювіальних відкладів займались такі відомі дослідники [[Четвертинна геологія|четвертинної геології]], як [[Шанцер Євген Вергілійович|Є.&nbsp;В.&nbsp;Шанцер]], [[Фролов Володимир Тихонович|В.&nbsp;Т.&nbsp;Фролов]], Ю.&nbsp;П.&nbsp;Казанський, І.&nbsp;П.&nbsp;Карташов, В.&nbsp;В.&nbsp;Ламакін, М.&nbsp;І.&nbsp;Маккавєєв, та інші. Загалом, континентальні алювіальні відклади класифікують за [[Генезис (геологія)|генезисом]] (гірських і рівнинних рікрічок), фаціальною належністю (русловий, заплавний і старичний), фазами формування, формами алювіальних тіл тощо. Слід зазначити, що класифікація алювію за фазами формування була розроблена в колишньому [[Радянський Союз|Радянському Союзі]] так званою «школою радянської геології», а класифікація алювіальних відкладів за морфологічними формами була розроблена і широко застосовувалась геологами Західної Європи і США, зокрема [[Харальд Редінг|Х.&nbsp;Редінгом]]<ref>Обстановки осадконакопления и фации / Под ред. Х.&nbsp;Г.&nbsp;Рединга, Дж. Д. Коллинсона, Ф.&nbsp;А.&nbsp;Аллена и др. М.: Мир, 1990.&nbsp;— Т.1., 351&nbsp;с. ISBN 5-03-000924-8</ref>.

Залежно від гідрологічного режиму річки, обумовленого [[клімат]]ом, [[тектоніка|тектонікою]] і [[рельєф]]ом земної поверхні, алювіальні відклади поділяють на два основних генетичних типи: алювій гірських річок і алювій рівнинних річок. Алювій рівнинних річок суттєво відрізняється від алювію гірських, що дозволяє легко розрізняти давні алювіальні відклади і створювати [[палеогеографічні реконструкції]]. До окремих типів відносять алювій тимчасових (пересихаючих) рікрічок [[аридний клімат|аридного клімату]] і відклади [[перигляціальний алювій|перигляціального алювію]].

Гірські рікирічки течуть з великою швидкістю, їх алювій представлено [[валуни|валунами]] і [[галька|галькою]] (русловий алювій). Заплавний алювій майже повністю відсутній, або має невелику потужність і обмежене поширення. Найчастіше він зустрічається на розширених ділянках [[долина|долини]] і представлений грубозернистими пісками і [[супісок|супісками]], які залягають на руслових [[галечник]]ах. Проте, потужності заплавного алювію [[Черемош]]а в межах Покутських Карпат сягають до 30-35&nbsp;м, що ймовірно свідчить про періодичну зміну коливальніх [[Неотектоніка|неотектонічних]] рухів регіону.<ref>Гофштейн И.&nbsp;Д.&nbsp;Неотектоника Карпат.&nbsp;— К.: изд-во АН УССР,&nbsp;— 1964.&nbsp;— С. 146</ref> Потужності гірського алювію змінюються від перших метрів до кількох кілометрів. Так, для карпатських річок загалом характерна незначна потужність алювію, яка не перевищує 3-6&nbsp;м. Проте, на певних ділянка, як у Верхнесиньовидненській улоговині, де [[Опір (річка)|Опір]] впадає до [[Стрий (річка)|Стрия]], потужність алювіальних відкладів (за даними буріння) сягає до 25&nbsp;м.<ref>Гофштейн И.&nbsp;Д.&nbsp;Неотектоника Карпат.&nbsp;— К.: изд-во АН УССР,&nbsp;— 1964.&nbsp;— С. 146</ref> Для алювіальних відкладів гірських рікрічок характерні такі ознаки<ref>Чистяков А.&nbsp;А.&nbsp;Горный аллювий.&nbsp;— М.: изд-во «Недра».&nbsp;— 1978.&nbsp;— 287 с.</ref>:

Рівнинні рікирічки характеризуються меншою швидкістю течії, більш виробленим профілем, і меншою динамічною силою потоку, що не здатний утримувати у зваженому стані і переносити на далекі відстані грубоуламковий матеріал.<br />

Утворення алювію під час переходу від стадії врізання гірської річки до стадії рівноваги. Цими відкладами представлені, як правило, нижні горизонти руслового алювію нормальної потужності (1-4&nbsp;м), які не перемиті річкою протягом стадії рівноваги<ref>[http://www.kladoiskatel.ru/glossary/substrativnyy-alluviy.html Кладоискатель и золотодобытчик. Геология россыпей {{ref-ru}}]</ref>. Характерними особливостями субстративного алювію є підвищена глинистість і сумісна присутність гальки і необкатаних уламків корінних порід з ложа річки. Субстративні алювіальні відклади залягають в основі алювіальних товщ, які складають заплави врівноважених рікрічок і тераси, які є [[релікт]]ами таких заплав.

[[Файл:Cross-section of perstratic aluvium.png|міні|праворуч|300пкс|<center>Типовий геологічний розріз відкладів перстративного алювію</center><br />Букви: А&nbsp;— русло річки (А₁&nbsp;— русло в межень, А2&nbsp;— прируслова мілина);<br /> В&nbsp;— заплава (В₁&nbsp;— прирусловий вал, В₂&nbsp;— проксимальна заплава, В₃&nbsp;— середня заплава, В₄&nbsp;— дистальна заплава);<br /> І&nbsp;— зона намивання річкових наносів поперечними циркуляційними потоками,<br /> ІІ&nbsp;— зона седиментації суспензованих наносів.<br /> Цифри: 1- заплавний (старичний) алювій;<br /> 2- грубозернистий пісок, гравій, галька;<br /> 3- дрібно- та тонкозернистий пісок і супісок,<br /> 4- прошарки мулу,<br /> 5- заплавний алювій 2-ї тераси;<br /> 6- русловий алювій 2-ї тераси;<br /> 7- дочетвертинні відклади,<br /> 8- рівень ґрунтових вод,<br /> 9- рівень води під час [[Повінь (гідрологія)|повені]],<br /> 10- рівень води в [[межень]],<br /> 11- нормальна потужність алювію,<br /> 12- [[гідрогеологічна свердловина]],<br /> 13- послідовно утворені шари руслового алювію,<br /> 14- напрямки потоків поперечної циркуляції в руслі рікирічки]]

* '''''Прикріплені до берега бари'''''&nbsp;— характерні морфологічні елементи руслового алювію як гірських, так і рівнинних річок. Можуть змінювати русло рікирічки, перегороджуючи їй шлях з одного берега до іншого. Зазвичай, нижній кінець бару є довгим безперервним [[перекат]]ом чи серією дрібних перекатів, які розділені поверхню верхівки бару. Перекати є важливими місцями акумуляції гравійно-піскуватих осадів, які утворюють шаруватість, витягнуту паралельно гребеню бара, проте вони мають часто обмежені розміри в напрямку зростання потужності. Внутрішня будова такого бару не має якоїсь чіткої структури, хоча іноді у верхніх частинах розрізу вдається встановити слабку градаційну шаруватість, а також дахівкоподібну укладку гальки. Іноді можна спостерігати косу шаруватість. Розрізнити поздовжні і прикріплені до берега бари тільки за розрізом алювіальних відкладів неможливо.

* '''''Руслові дюни'''''&nbsp;— великі [[морфоструктури]] дна рівнинних річок, що повторюються. Розповсюджені на дні річок, особливо у відносно глибоких [[русло|руслах]] і [[плесо|плесах]]. На припіднятих ділянках дна рікирічки, зокрема в тильних частинах поперечних барів і на піщаних плоских поверхнях зустрічаються рідко.

У поперечному перерізі рікирічки на вигнутих і прямолінійних ділянках спостерігається турбулентна вторинна циркуляція водного потоку. Відтак, біля увігнутого, глибокого ([[плесо]]вого) берега утворюється найбільш грубозернистий алювій. На опуклому, [[мілина|мілинному]] березі, формується прируслова мілина (побічниця) складена добре відсортованим дрібно- і тонкозернистими пісками і обмежена з боку заплави прирусловим [[вал]]ом. При відступанні русла більш молоді частини прируслового алювію накладаються одна на одну, утворюючи серію прируслових валів. На прямих ділянках рікирічки між вигинами утворюються мілководні [[перекат]]и, русло дробиться на кілька [[рукав]]ів, між якими розташовуються острівці, де алювій характеризується дрібнозернистістю і сильною мінливістю по латералі. З часом, меандри стають усе більше вираженими, утворюючи роздуви і перетиски. При цьому плесові береги [[ерозія|еродуються]], а на мілинних&nbsp;— нарощується мілина. Зрештою, два перетиски з'єднуються між собою і відбувається перехоплення рікирічки, русло випрямляється, а колишній меандр утворює [[стариця|старицю]], часто вузької серпоподібної форми, в якій формується особлива фація алювію, що складається з проточної, озерної і болотної частин.

Осадонакопичення і постседиментаційні перетворення, які відбуваються в заплаві, залежать від клімату і від відстані до активного русла. [[Заплава]] може затоплюватись паводковими і повеневими водами кілька разів на рік. Швидкість заплавного осадонакопичення доволі мала через відносно високу швидкість течії заплавних вод і низьку концентрацію зваженого осаду під час максимуму паводку. [[Седиментація]] відбувається головним чином із водної [[суспензія|суспензії]], і у відкладах відмічається тенденція до зменшення зернистості по мірі віддаленості від русла рікирічки. Лише значні паводки здатні відкладати осади, потужністю більше 10-15&nbsp;см, і то не суцільним покривом, а плямами. Рослинність допомагає визначити місце як [[седиментація|седиментації]], так і ерозії на поверхні заплави. У період між повенями і паводками заплавні відклади висихають, при цьому утворюються тріщини усихання, та інші характерні ознаки субаеральної експозиції.

Відклади гірських річок відомі майже виключно четвертинного і [[неоген]]ового віку. Алювіальні відклади відомі і надійно ідентифіковані [[мезозой]]ського віку, і лише відклади нижньої течії рівнинних рікрічок збереглися, починаючи з середнього [[палеозой|палеозою]]<ref>Д.&nbsp;В.&nbsp;Налівкін ставить під сумнів існування річок до палеозою і в докембрії. На його думку, цілком можливо, що їх тоді не існувало, і уся ерозійна діяльність відбувалась за допомогою тимчасових водних потоків</ref>. На думку Ю.&nbsp;П.&nbsp;Казанського, закономірності поширення складу розчиненого і твердого стоку в річковій воді для сучасних рікрічок, загалом зберігались протягом [[кайнозой|кайнозою]], [[мезозой|мезозою]], [[пермський період|пермі]], [[Кам'яновугільний період|карбону]], і пізнього [[Девонський період|девону]]<ref>'''''Казанский Ю. П.''''' Седиментология М.: Изд-во «Наука», 1976 {{ref-ru}}</ref>.