Відкрити головне меню

Зміни

м
Відкинуто редагування 207.154.253.121 (обговорення) до зробленого Bunyk
Саме людська діяльність надає [[сенс|сенсу]] навколишньому світу. Предмети — це знаки індивідуальних людських значень. Поза цим вони — просто даність, пасивні та інертні обставини. Надаючи їм того чи іншого індивідуально-людського значення, сенсу, людина формує себе як так чи інакше окреслена індивідуальність.
 
=== Діалектика ===
Лишня інфа
У розумінні Сартра [[діалектика]] можлива у двох формах — «[[критичній]]» і «[[догматичній]]». Першою є «[[Негативізм|негативна]]» діалектика, що тлумачиться з точки зору [[філософія|філософії]] [[екзистенціалізм]]у ([[філософія існування|філософії існування]]), друга — «[[консервативна]]», «[[догматична]]», «[[недостатньо революційна]]» [[марксистська діалектика]].
 
Основні положення і принципи «[[негативна діалектики|негативної діалектики]]» Жана-Поля Сартра:
# [[Діалектика]] взагалі, на думку цих філософів, може уявлятися і бути зрозумілою тільки як «негативна» діалектика. Вона втілюється у різноманітних формах заперечення — [[негація|негації]], [[відкидання|відкиданні]], [[критика|критиці]], [[анігіляція|анігіляції]], знищенні тощо. Іншого бути не може. Діалектика ж, яка втілюється у ствердженні існуючого, є [[догматична|догматичною]], [[консервативна|консервативною]], [[апологетична|апологетичною]] і тому не може бути прийнятною. Отже, «негативній» діалектиці властиві насамперед [[однобічність]], визнання лише одного боку діалектики — як [[сучасна теорія розвитку|сучасної теорії розвитку]] і методу [[пізнання]].
# «Негативна» діалектика властива [[суб'єкт]]у, стосується лише свідомості; не має об'єктивного значення. Категорійний аналіз заперечувальності (негативності), як це виразно показано у Сартра, зводиться до емоційно-волюнтаристського трактування заперечення через такі поняття, як «неприязнь», «відсутність», «жаль», «стурбованість», «розгубленість», «жах», «тривога», «неуважність» тощо. У цих емоційних станах і настроях людини знаходять відображення елементи заперечення. Однак заперечувальність (негативність) не зводиться тільки до цього, до суб'єктивності, до емоційно-антропологічного переживання. Сартр, таким чином, залишає осторонь іншу діалектику — об'єктивну, яка панує в усій природі.
# Суб'єктом, здійснювачем, «реалізатором» заперечення може бути тільки Я, [[свідомість]]. Поза цим нема, не було і не буде ніякого заперечення. «Я» — єдине джерело заперечення. Як стверджує Сартр, «людина є істота, завдяки якій у світ приходить заперечливість». Ця здатність заперечення всього сутнісного становить зміст людського існування, за висловом Сартра, «для-себе-буття». Таким чином, суб'єктивність заперечення в «негативній» діалектиці стає її принципом, висхідним поняттям.
 
«Негативна» діалектика за своєю сутністю є суб'єктивною діалектикою. Тут з'являються два моменти:
* У людському суспільстві суб'єктом заперечувальності є людина. Вона сама визначає в процесі пізнання, що і як заперечувати, вибирає форми такого заперечення, темпи, умови, сторони і т. п.;
* У природі діалектичне заперечення здійснюється без втручання людини, суб'єкта, свідомості як самозаперечення з утриманням в процесі розвитку всього того, що необхідно для подальшого становлення нового. Проте таке уявлення не знаходить розуміння в концепції «негативної» діалектики, що є недостатнім, а по суті, хибним, оскільки відкидає самозаперечення в процесі розвитку.
 
[[Догматизм]] виходить з незмінних, раз і назавжди даних формул, знань, котрі не можуть збагачуватися в процесі розвитку пізнання. Раз є певна істина, то вона, згідно з догматизмом, правильна для будь-якого випадку, для будь-яких умов розвитку. Поділяючи знання на правильні і неправильні, догматизм намагається закріпити це назавжди і, таким чином, фактично веде до оманливості. Догматизм, перебільшуючи значення певних сторін істини, не визнає нових якісних моментів, що виникають у процесі пізнання, не враховує конкретності істини, абсолютизує її, і в цьому відношенні, змикаючись з [[метафізика|метафізикою]], є [[антипод]]ом діалектики, однак, тільки в певному її значенні — як теорії [[пізнання]].
 
=== Відчуження ===
Відчужена від себе людина має проблеми з матеріальними предметами — вони тиснуть на неї своїм нав'язливим існуванням, своєю в'язкою і солідно-нерухомою присутністю, викликаючи «[[нудота|нудоту]]» (нудота [[Антуан Рокантен|Антуана Рокантена]] в однойменному творі). На противагу цьому Сартр стверджує особливі, безпосередні, цілісні людські стосунки.
 
== Основні роботи ==
Ку-ку
 
=== «Нудота» ===
У своїх ранніх філософських працях Сартр зосереджується на емоціях, уяві та природі особистості; ці ж проблеми він розглядає й у своєму першому романі [[Нудота (роман)|«''Нудота''»]] («La Nausée», [[1938]]), у якому показує свою глибинну відразу до буржуазного суспільства. Життю властива по-сартрівськи принципова «відкритість» і воно потребує певної завершеності. Антуан Рокантен, герой роману, який нічого не писав, окрім історичних нарисів і щоденника у фіналі роману вирішив написати книжку, створити роман: ''«Так. Книжку. Спочатку, звісно буде нудна, втомлива праця, яка не увільнить мене ні від існування, ні од відчуття, що я існую. Але настане така мить, коли книжку буде завершено, все буде позаду, і тоді трохи ясного світла проллється на моє минуле. І, може, в цьому світлі я дивитимусь на своє життя без відрази й огиди… і в минулому — лише в минулому — я прийму себе як блудного сина»''.
 
=== «Критика діалектичного розуму» ===
У своїй основній теоретичній праці з проблем політики «''Критика діалектичного розуму''» («Critique de la raison dialectique», [[1960]]) він спробував поєднати [[екзистенціалізм]] з [[марксизм]]ом. У «''Критиці діалектичного розуму''» Сартр зосереджується на одному рівні — рівні [[філософія історії|філософії історії]]. Він пропонує модель діалектичного розуму, в межах якого волю кожного індивіда слід розглядати як складник тотальної історії. Блиск Сартрової оцінки індивідів затьмарює цю вищу мету, повне виправдання якої було залишено для іншого тому (котрий, знову ж таки, так і не з'явився). Але другий рівень трактату ще раз демонструє справжнє лице Сартра як мораліста. Він різко протиставляє людських істот, що потрапляють до певних «''категорій''» і до «''згуртованих груп''».
 
== Бібліографія ==
35 413

редагувань