Саадити: відмінності між версіями
| [перевірена версія] | [перевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Haida (обговорення | внесок) Створена сторінка: {{Картка:Колишня країна |native_name = ⵉⵙⵄⴷⵉⵢⵏ<br/>السعديون |conventional_long_name = Держава Саадитів |... |
Haida (обговорення | внесок) Немає опису редагування |
||
Рядок 47:
}}
'''Саадити''' ([[1549]] —[[1659]] роки) — династія берберських володарів, що створили на території сучасної північно-західної Африки потужну державу в середині XVI ст. Султани Саадитів з успіхом відбивали нападти [[Королівство Португалія|Португалії]] та Іспанії, що зазіхали на їх землі. Також зуміли не потрапити в залежність від [[Османська імперія|Османської імперії]]. Найбільшого піднесення досягла в роки панування [[Ахмад I аль-Мансур|Ахмада I]]. Напочатку XVII ст. почався занепад держави, викликаний внутрішньою боротьбою за владою. У 1659 році було повалено династією [[Алауїти|Алауїтів]].
== Історія ==
=== Заснування ===
Родоначальником Саадітов вважається Мухаммед ан-нафс аз-Закії з Ямбу. Останній начебто був онуком імама Хасана, онука Мухаммада. Завдяки цьому Саадити відносили себе до [[шаріф]]ів, тому їх династія іноді називається Династією шаріфів. Цим Саадити на майбутнє обґрунтували своє можливе захоплення влади. За легендою вони прибули до Магрибу з Аравії у XII ст. на запрошення марокканських прочан, з тим, щоб їх благодать дивним чином припинила звичайні для Присахар'я посухи. Протягом століть Саадиди вели на півдні країни непомітне життя вчених-алімів, а в XV столітті заснували свою духовну обитель (заєйю).
На початку XVI століття вони володарювали в Тагмадерті в долині річки Дра. Їх родовою фортецею вважається ксар Тідзу, що в 10 км на північ від Загори. Політичні противники Саадітов заперечували їх походження від імама Хасана і зводили їх рід до годувальниці Мухаммеда, Халиме бінт Абі Зу'айб.
Напочатку XVI ст. португальські та іспанські війська захопили значні землі на узбережжі Марокко. B умовах постійного династичного конфлікту і військового безсилля [[Ваттасиди|Ваттасидів]], султанів Марокко, араби і бербери Марокко не змирилися з посиленням європейців в Північній Африці. Населення активно, хоча і безладно протистояло іспано-португальському засиллю на узбережжі. Шейхи мусульманських містичних братств і [[марабут]]и додали обриси справжньої «священної війни» ([[джихад]]у). Водночас посилили свій вплив в Марокко й шаріфи Саадити.
Мухаммед ібн Абд ap-Рахман в 1511 році захопив регіон Сус, а потім розпочав облогу португальського форту Санта-Крус ([[Агадір]]). Втім бойові дії виявилися невдалими, а у 1517 році шаріф мухаммад загинув. Це змусила зосередити зусилля його синів Ахмеда аль-Араджі (Кульгавого) і Мухаммеда аль-Амгара (вождя) на зміцненні своїх позицій в південних районах Марокко. Лише у 1525 році Саадити приєднали до своїх володінь з південь Марокко з Марракешем. У 1527 році ці завоювання було визнано Ваттасидами за Тадланською угодою.
Слідом за цим було кинуто виклик султанату Ваттасидів. разом з тим війська Саадитів у 1541 році здійснили нову облогу Санта-Круса, яка завершилася успішно. Незабаром португальцям довелося залишити також Сафі і Аземмур. Успіх Саадидів був зумовлений їх військовим талантом та слабкістю постачання португальських залог. Крім того, шаріфів енергійно підтримали англійські і голландські купці, які охоче постачали супротивникам Португалії зброю за вигідною ціною.
Втім наступ на північ застумався через чвари між Саадитами. У 1544 році перемогу здобув Мухаммед аль-Амгар. Змінивши своє берберські прізвисько «Амгар» на арабське «Шейх», він в 1548 році повів наступ на північ країни, прагнучи відібрати у Ваттасидів місто Фес. Його престиж в очах населення був настільки високий, що оволодіння північній етліцей виявилося для нього не складною справою. У 1549 році було здобуто Фес. З цього моменту Марокко опинилося під владою Саадитів.
Незабаром династія відчула на собі тиск Османської імперії. Остання зажадала від Саадитів визнати себе підданим султана і халіфа Сулеймана Пишного. Новий володар Марокко, вважаючи себе нащадком пророка Мухаммеда, відмовився визнати османського падишаха своїм паном і згадувати його ім'я в п'ятничній молитві.
Мухаммед аль-Шейх прийняв титул амір аль-му'умінін (володар правовірних), що зазвичай мали лише халіфи. У відповідь османи надали вигнаним Ваттасидам допомогу, з якою вони 1553 року вдерлися до Марокко з Алжиру і відновили свою владу в Фесі. Проте вже у 1554 році Мухаммед аш-Шейх повторно захопив північну столицю країни. Після цього було знищено марабутів та потужні суфійські загони. З цього часу влада Саадитів на тривалий час загріпилася скрізь в Марокко.
=== Піднесення ===
Нащадки Мухаммеда аш-Шейха продовжили його антиосманський курс, оскільки падишахи вважалися основною загрозою для держави Саадитів. було укладено військові та економічні угоди з Англією та Іспанією. Втім це викликало суфіїв та марабутів, що зберегали вплив в окремих районах Марокко. Уся ця боротьба викликало послаблення держави, чим скористалася Османська імперія, завдяки якої у 1576 році було повалено султана Мухаммеда аль-Мутаваккіля, який втік до Португалії. Новим султаном став Абд аль-Малік, що тривалий час мешкав у Стамбулі. Це спровокувала до наступу Португалії, яку частково підтримала Іспанія. Планувалося відновити аль-Мутаваккіля на троні в обмін на значні землі.
У вирішальній [[Битва при Елькасер-Кебір|битві при Елькасер-Кебірі]] у 1578 році Саадити завдали європейцям та їх марокканським союзникам ніщивної поразки. В битві загинули португальський король [[Себастьян I Бажаний|Себастіян I]], колишній султан Мухаммед аль-Мутаваккіль та султан Абд-аль-Малік. Новим володарем держави молодший брат останнього — [[Ахмад I аль-Мансур|Ахмад]].
Взявши в полон 17 тисяч вояків, серед яких було сотні знатних європейців, він зібрав величезні викупи (від 1,5 до 2 т золотом), за що отримав прізвисько «аз-Захабі» (''Золотий''). Здобич дозволила йому забезпечити прихильність війська, а престиж переможця, успадкований від брата, змусив християнських королів ставитися з повагою до Марокко, яке з цих пір отримало в Європі назву Шаріфська імперія. Султан Ахмад став першим з Саадидів, кому вдалося наповнити скарбницю.
B 1590—1591 роках було здійснено похід, в результаті якого захоплено [[Імперія Сонгаї|Сонгайську державу]], розташованого в Західному Судані (нині території Малі, Нігеру, східної Мавританії)., в результаті перемоги було затверджено владу Саадитів над містами Уаллата, Томбукту, Дженні і Гао, взято під контроль верхня течія річки Нігеру. Це дало величезні прибутки від золотих і соляних копалень, продажу рабів. Марокканська скарбниця протягом ряду років отримувала колосальні обсяги данини. Ha середземноморської арені султан Ахмад підтримував дипломатичні зв'язки з османським Аалжиром, вів помірковану політику щодо Стамбула, стурбованого його могутністю, вміло інтригував разом з англійцями проти Іспанії та підпорядкованої нею Португалії. Після загибелі іспанської «Непереможної Армади» у британських берегів 1588 року султан навіть розробив проект спільного з Англією завоювання і розділу Іспанії з відродженням середньовічних традицій мусульманської Андалусії. Однак майже одночасна смерть королеви Єлизавети і Ахмеда у 1603 році поклали край цим планам.
=== Занепад ===
Після смерті Ахмада державу фактично було розділено на дві частини між його синами. Незабаром почалася боротьба між ними. Починаючи з 1612 року Марракеш послабив, а потім і зовсім перервав зв'язок з військами і намісниками в Західном Судані. B результаті данину з колишньої Сонгаї перестала надходити, а марокканські загони на берегах Нігеру перетворилися в розбійницькі зграї, поступово змішалися з негритянським населенням. Водночас транссахарська торгівля змістилася до портів Алжиру і Тунісу, що завдало удару економіці Марокко.
Проте саме запекла боротьба у 1603—1627 роках за владу призвела до фактичного розпаду держави Саадитів. B першій половині XVII ст. країна являла собою строкату мозаїку удільних еміратів, вільних торгових портів, піратських республік, володінь племінних вождів і видних марабутів. Анархію і розвал державного механізму погіршували постійні звернення саадитських претендентів за допомогою то до османів, то до іспанців. Іспанські війська періодично окупували марокканські порти, прагнучи скоротити активність місцевих корсарів. Сприяли безладу [[мориски]], вигнані з Іспанії в 1609—1614 роках. Вони розселилися на півночі і заході країни і створили в Рабаті олігархічну республіку. B 1626 році Фес, відбиваючись від берберських племен і розбійницьких банд, повністю вийшов з підпорядкування Саадидів.
У 1627 році Абд-аль-Малік II на деякий час зумів об'єднати значну частину колишніх володінь Саадитів, окрім міст Рабат, Сале, Тетуан, оаз Тафілалету (там отаборилися [[Алауїти]]), Уджду (захоплено османами). Втім з середини 1630-х років влада Саадитів обмежувалася Марракешем. Найбільше тут протримався Мухаммед еш-Шейх ес-Сегір. Але у 1659 році останній з Саадитів був повалений в результаті палацового заколоту. Династія і держава Саадитів припинило своє існування.
== Управління ==
Держава Саадитів являла собою слабкоцентралізовану державу. деякі вчені навіть розглядають її як федерацію міст, гірських товариств, оаз і племінних територій, керовану султанским урядом (''махзеном''). Особливе значення для управління мала духовна влада султана-шаріфа, влада яких була необмежена.
Султани правили країною, об'їжджаючи її територію і зупиняючись в столицях, яких в історії було декілька. Існувало дві групи провінцій: «землі уряду» (біляд аль-махзен) — підлеглих султанові приатлантичних рівнин, населених арабськими племенами і безпосередньо керованих махзеном, і «землі левів» (біляд ac-cі6a') — напівавтономних важкодоступних областей в Рифі, по обидва боки Атлаських гір, на кордоні Сахари і на крайньому півдні атлантичного узбережжя, населених арабськими і берберськими племенами і керованих опосередковано. Якщо в біляд ал'-махзен визнавалася як духовна влада шаріфів, так. і їх світські права володарів, то населення біляд ас-сіба' вважало султана-халіфа своїм духовним вождем, але вкрай неохоче виплачувало на його користь податки і не бажало виставляти за його наказом військові загони. Тому мандрівний двір султана в супроводі озброєних загонів постійно здійснював походи-''харка'' («прорив») провінціями країни, де він стягував податки, творив суд, здійснював кадрові призначення.
== Соціальний устрій ==
Привілегійованою частиною були султани-шаріфи, члени їх родини, яка була досить великою. Значний статус мали імами. Місцеву знать представляли шейхи, шаріфи з інших кланів, а також суфії, які зрештою перемогли інших представників духовних мусульманських орденів. Головним елементом організації стали «військові племена» (гіш) — звільнені від данини і наділені землею поселенці, яких уряд часто перекидав з місця на місце. Чильне місце посідали торгівці, що забезпечували чимали зиск держави, ремісники, які зосередилися переважно у містах Фес і Марракеш.
== Військо ==
Спочатку основу складали вершники, переважно на верблюдах, з часом з'явилася кіннота. Трвиалий час їх набирали з усіх підвладних племен. піхоті віддавалося невелике значення. З 1549 року починають реформи в дусі османського війська: збільшується піхота, впроваджуються гарматні загони, перевага все більше віддається вогнепальній зброї. З 1550-х років завдяки реформі основну війська становлять ренегати (християни, що перейшли в іслам). Згодом починається застосування християн-найманців, які більш вправно володіли рушницями та гарматами.
За даними марокканського історика Абдельхаді Тазі, при Саадитах у військовій і дипломатичній переписці марокканці починають використовувати якусь подобу цифрового коду. У марокканських дипломатичних архівах досі зберігаються зашифровані донесення посольства, спрямованого до Англії з метою домогтися підтримки Лондона в зусиллях марокканців, спрямованих на захист свого узбережжя.
== Економіка ==
Напочатку існування держави основу становили податки з вирощування і переробки цукрового очерету, продукцію з якого збували до Європи (насамперед Англії) та Азії. У 1548 році вперше впроваджено єдиний податок (на'іба), що заміщав всі місцеві та інші податкі. 1555 року між Іспанією та Марокко було укладено низку торгових угод.
З 1560 року для зміцнення бюджету султан збільшено ставки податків, які стягувалися дуже енергійно. Значний зиск давала трансахарська торгівля, що йшла до портів Марокко. разом з тим найзначнішею статтею прибутку були загарбницькі війни, викупи європейців після поразок з Саадитами. Крім того, Саадити керували контрабандою зброї, отримували доходи від піратських дій.
У 1570-1590-х років султани перетворилися на лихварів, що надавали позики князям та королям, банкірським домам Європи. Хоча в 1580-х роках марокканський цукор різко впав в ціні через появу на світовому ринку бразильського цукру, торговельні зв'язки Марокко актвно розвивалися. З 1590-х ркоів левову частину з наповнення скарбниці становили золоті, соляні та інші копальні, торгівля рабами.
== Культура ==
Архітектура стала більш вишуканою, витонченою вже не тільки в декорі, але і в загальній формі будівель. З Європи запозичили використання мармурових колон, багато орнаментовану ліпнину стали широко використовувати не лише для оздоблення інтер'єрів, але і для зовнішнього оформлення. Прикрасою у усипальня Саадитів в Марракеші, а також палац Ель-Баді, що зберігся частково.
== Султани ==
* [[Мухаммед аль-Шейх]] (1549—1557)
* [[Абдаллах аль-Галіб]] (1557—1574)
* [[Абу Абдаллах Мухаммед|Мухаммед II]] (1574—1576)
* [[Абу Марван Абд-аль-Малік|Абд-аль-Малік I]] (1576—1578)
* [[Ахмад I аль-Мансур|Ахмад I]] (1578—1603)
* [[Абу Фаріс Абдаллах]] (1603—1608)
* [[Зідан аль-Насір]] (1608—1627)
* [[Абд-аль-Малік II]] (1627—1631)
* [[Аль-Валід ібн-Зідан]] (1631—1636)
* [[мухамед аль-Шейх ес-Сегір|Мухаммед III]] (1636—1655)
* [[Ахмад ель-Аббас|Ахмад II]] (1655—1659)
== Джерела ==
* Rosander, E. Evers and Westerlund, David (1997). African Islam and Islam in Africa: Encounters Between Sufis and Islamists. C. Hurst & Co. Publishers. ISBN 1-85065-282-1
* Ulrich Haarmann: Geschichte der Arabischen Welt. Herausgegeben von Heinz Halm. 4. überarbeitete und erweiterte Auflage. C. H. Beck, München 2001, ISBN 3-406-47486-1
* Nabil Mouline, Le Califat imaginaire d'Ahmad al-Mansûr. Pouvoir et diplomatie au Maroc au xvie siècle, Paris, PUF, 2009.
{{commons|Category:Saadi dynasty|Саадити}}
[[Категорія:Історія Марокко]]
[[Категорія:Мусульманські династії]]
| |||