Конотопська битва: відмінності між версіями

 

{{цитата|''"Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар [[Олексій Михайлович]] до народу й жах охопив [[москва|Москву]]. Удар був тим важчий, що був несподіваним; та ще після таких блискучих успіхів! Ще нещодавно Долгорукий привів до [[Москва|Москви]] полоненого гетьмана [[Литва|литовського]], нещодавно чулися радісні розмови про торжество Хованського, а зараз [[Трубецькой Олексій Микитович|Трубецькой]], на якого було найбільше надій, «чоловік благоговійний і витончений, у воїнстві щасливий і недругам страшний», погубив таке величезне військо! Після взяття стількох міст, після взяття столиці литовської царське місто затремтіло за власну безпеку: у серпні за государевим указом люди всіх чинів поспішали на земляні роботи для зміцнення [[Москва|Москви]]. Сам цар з боярами часто був присутній при роботах; навколишні жителі з родинами, пожитками наповнювали [[Москва|Москву]], і ходила чутка, що государ від'їжджає за Волгу, за Ярославль".''}}

 

Конотопська битва залишалася довгий час ледве не забороненою темою в російській та особливо радянській історіографії. Протягом століть інформація про неї замовчувалася, бо правда про події під [[Конотоп]]ом розвінчувала багато великодержавних міфів, особливо про «споконвічне прагнення українців до союзу з [[Росія|Росією]]». Останнім часом події Конотопської битви також ідеалізуються і в деяких українських колах. Попри великі сподівання та героїзм козаків, особливо загону [[Гуляницький Григорій|Григорія Гуляницького]], Конотопська битва залишається змарнованим шансом і чи не найхарактернішим прикладом виграної битви та програної війни.