Астрід Ліндґрен: відмінності між версіями

За роки своєї літературної діяльності ЛіндгренЛіндґрен заробила не один мільйон крон, продаючи права на видання своїх книг та їх екранізацію, на випуски аудіо- та відеокасет, а пізніше й компакт-дисків із записами своїх пісень чи літературних творів у власному виконанні, але зовсім не змінила свого способу життя. З 1940-х років вона жила в тій самій — досить скромній — стокгольмській квартирі і не так накопичувала багатств, як роздавала гроші іншим. Значну частину своїх доходів вона перераховувала шведським податковим органам. І лише 1976 року, коли податок склав 102% від її прибутку, Астрід ЛіндгренЛіндґрен запротестувала. 10 березня того ж року вона перейшла в наступ, надіславши у стокгольмську газету «Експрессен» відкритого листа, у якому розповіла казку про таку-собі Помперіпоссу з Монісманії. У тій казці для дорослих Астрід ЛіндгренЛіндґрен стала на позицію профана чи наївної дитини (як це зробив до неї [[Ганс Крістіан Андерсен]] у «[[Нове вбрання короля|Новому вбранні короля]]») і, скориставшись нею, спробувала викрити суспільні вади та загальну нещирість й лукавство. У рік, коли мали відбутися парламентські вибори, ця казка стала майже неприкритою, нищівною критикою бюрократизованого, самовдоволеного і стурбованого лише своїми інтересами апарата шведської соціал-демократичної партії, яка була при владі 40 років підряд. Міністр фінансів ГуннарҐуннар СтренгСтренґ у парламентських дебатах знущально висловився: «Вона вміє розказувати казки, але не вміє рахувати», але у підсумку був змушений визнати, що був неправий. Ці події призвели до масштабної акції протесту, в ході якої соціал-демократи були піддані жорсткій критиці — і за податкову систему, і за нешанобливе ставлення до ЛіндгренЛіндґрен. Усупереч поширеній думці, ця історія не стала причиною електоральної поразки соціал-демократів. Восени 1976 року вони отримали 42,75% голосів і 152 з 349 місць у парламенті, що було всього лиш на 2,5% менше, ніж на попередніх парламентських виборах 1973 року. Проте цього було досить для того, щоби уряд сформувала опозиційна коаліція на чолі з Турбйорном Фельдіном.

Сама письменниця все своє свідоме життя була членом соціал-демократичної партії — і залишилася в її рядах й після 1976 року. А заперечувала вона передусім проти віддалення від ідеалів, які ЛіндгренЛіндґрен пам'ятала з часів своєї юності. Коли її якось спитали, яку б життєву дорогу вона обрала, якщо б не стала відомою письменницею, вона без вагання відповіла, що хотіла би брати участь в соціал-демократичному русі раннього періоду. Цінності й ідеали цього руху відігравали — разом з гуманізмом — фундаментальну роль в характері Астрід.

Весною 1985 року, коли донька смоландського фермера публічно заговорила про утиски сільськогосподарських тварин, до неї прислухався сам прем'єр-міністр. ЛіндгренЛіндґрен дізналася про погане ставлення до тварин на великих фермах Швеції та інших промислових країн від Крістіни Форслунд, ветеринара й викладача [[Уппсальський університет|Упсальського університету]]. Сімдесятивосьмирічна Астрід ЛіндгренЛіндґрен надіслала відкритого листа в найвідоміші стокгольмські видання. У листі містилася ще одна казочка — про люблячу корову, яка протестує проти поганого ставлення до своїх родичів. Цією казкою письменниця розпочала кампанію, що тривала три роки. У червні 1988 року був прийнятий закон про захист тварин, що отримав латинську назву «Lex Lindgren» (Закон ЛіндгренЛіндґрен); проте самій Ліндгрен він не сподобався своєю нечіткістю та очевидною малоефективністю.

Як і в інших випадках, коли вона вступалася за благополуччя дітей, дорослих чи навколишнє середовище, письменниця відштовхувалася від власного досвіду і її протест був викликаний глибокими переживаннями. [[Файл:Astrid lindgren skulptur.png|right|200px|thumb|Скульптурний пам'ятник ЛіндгренЛіндґрен у Стокгольмі (автор&nbsp;— Маяліза Алєксандерсон ({{lang-sv|Majalisa Alexandersons}}))]] Вона розуміла, що наприкінці XX століття неможливо повернутися до дрібного тваринництва, свідком якого вона була в дитинстві та юності на фермі батька чи сусідніх господарствах. Вона вимагала чогось більш фундаментального&nbsp;— поваги до тварин, адже вони також живі створіння й мають здатність відчувати. <br/>

Глибока віра Астрід ЛіндгренЛіндґрен у ненасильницькі методи поводження розповсюджувалася і на тварин, і на дітей. «Тільки не насильство»&nbsp;— так вона назвала свою промову на врученні їй у 1978&nbsp;р. Премії миру Союзу німецької книготоргівлі (отриману нею за повість «Брати Лев'яче серце» (1973) і за боротьбу письменниці за мирне співіснування й достойне життя для всіх живих істот). У тій промові Астрід ЛіндгренЛіндґрен відстоювала свої пацифістські переконання й виступала за виховання дітей без насильства й тілесних покарань.