Відмінності між версіями «Яничари»

2 байти додано ,  3 роки тому
м
нема опису редагування
м
'''Яничáри''' ({{lang-tr|yeniçeri}} — дослівно ''нове військо'') — регулярна [[піхота]] в [[Османська імперія|Османській імперії]], що діяла у [[14 століття|14]] — [[19 століття|19]] [[століття]]х, створена [[султан]]ом [[Мурад I|Мурадом І]].
 
Яничари спершу набиралися з [[полонений|полонених]], потім поповнювалася примусовим набором [[діти|дітей]] [[християни|християн]] підданих ([[серби|сербів]], [[болгари|болгар]] та інших). Після переходу на [[іслам]] яничари виховувалися в дусі релігійного [[фанатизм]]у й сліпого послуху; творили дисциплінований корпус, іноді численністю до 40 тисяч, з [[Ага (титул воєначальників)|агою]] на чолі;.
 
Яничарам було заборонено [[одруження|одружуватися]] (до [[1566]] року) та займатися господарством, вони стали підпорою влади османських [[султан]]ів, знаряддям османського [[абсолютизм]]у. З [[17 століття]] почався розклад яничар, вони втручалися в державні справи, робили державні перевороти. Військо яничар було ліквідоване [[1826]] року [[наказ]]ом султана [[Махмуд ІІ|Махмуда II]].
Яничарський корпус в османському війську існував на постійній основі починаючи десь з 1362 р. й закінчуючи 1826 р. Яничари стали своєрідним прикладом для заснування регулярних армій Європи у Ранньомодерну добу світової історії. Вони мали свою ідеологію, пов'язану з релігійним вченням. Вона була заснована на проповідях мусульманського проповідника Хаджи Бекташа (1208 — 1270 рр.). Постулати Бекташа були засвоєні швидко «воїнами султана» насамперед через те, що дозволяли сприймати ісламську релігію у простішій формі, адже це вчення звільняло від втомливих п'ятиразових щоденних молитов, від поста у місяць Рамазан, паломництва до Мекки тощо. Навіть в османських хроніках яничари означувалися саме як «товариство Бекташи», а яничарських командирів називали «ага бекташи».
 
Яничари були лише окремим піхотним військовим формуванням у структурі регулярної армії Османської імперії. Воїни, які служили на постійній основі султанові й отримували за це відповідну плату, мали загальну назву «капикулу» й поділялися на шість підрозділів — «аджемі», «яничари», «джебеджі», «топчу», «топ арабаджі» і «капикулу сюварі».
 
Якщо у XV — XVI ст. кількість яничар становила близько 12 000 воїнів, то вже на початку XVII ст. — 37 000, наприкінці того ж століття — близько 70 000, а на початку XVIII століття — 100 000 осіб. Саме з яничар формувалися військові гарнізони найважливіших міст і фортець Османської імперії, в тому числі на Європейському континенті, зокрема українських землях. У другій половині XVII ст. із загальною кількості військ капикулу (94 979 чол.) яничари становили 54 222 воїнів, з них у фортецях служили 21 428 осіб. У кінці XVII ст. найбільші яничарські гарнізони розташовувалися в Багдаді, Басрі, Дамаску, Єрусалимі, Алеппо, Каїрі, Єрзерумі, Вані, Ханіі, Коринфі, Фесалоніках, Белграді, Сараєві, Видіні, Будапешті, Браїлові, Бендерах. Кафі, Очакові та Кам'янці-Подольському. Зокрема в столиці османської провінції на Західному Поділлі нараховувалося 3 600 яничар. Для порівняння — у Багдаді відбувало службу 3 800 осіб, а молдавських Бендерах (Тягині) — 470 яничар. Гарнізонні яничари називалися «небетчі». Яничари брали участь майже у всіх великих війнах та менших військових конфліктах, що проводилися на теренах Європи між мусульманським та християнським табором. Згідно з османськими джерелами, яничари складали майже четверту частину османських військ під час облоги української столиці [[Чигирин]]а у 1677 р. та 1678 р., а також австрійської столиці [[Оборона Відня|Відня у 1683 р.]]
 
== Набір та вишкіл ==
1156

редагувань