Бернард Шоу: відмінності між версіями

Шоу народився 1856 року на 3 Upper Synge Street 3 {{refn|ТеперСтаном на (2016) відомамає як 33назву Synge Street. 33{{sfn|Peters|1996|p=5}}|group=n}} у [[Портобелло]], бідному міському районі [[Дублін]]а ([[Ірландія]]).{{sfn|Ervine 1959 DNB archive}}. Він був наймолодшою дитиною і єдиним сином у сім'ї Джорджа Карра Шоу {{lang-en|George Carr Shaw}} (1814–1885) і Лусінди Елізабет (Бессі) Шоу {{lang-en|Lucinda Elizabeth (Bessie) Shaw}} (''дівоче прізвище'' Гарлі {{lang-en|Gurly}}; 1830–1913). Його старшими сестрами були Лусінда (Лусі) Френсіс {{lang-en|Lucinda (Lucy) Frances}} (1853–1920) і Елінор Агнес {{lang-en|Elinor Agnes}} (1855–1876). Сім'я Шоу мала {{нп|Англо-ірландці|англійське походження|en|Anglo-Irish people}} і належала до панівної в Ірландії {{нп|Протестанстська асцендентність|протестанстської асцендентності|en|Protestant Ascendancy}};{{refn|Біограф Шоу {{нп|Майкл Голройд|en||Michael Holroyd}} записав, що 1689 року капітан Вільям Шоу воював за [[Вільгельм III Оранський|Вільгельма III]] в [[Битва на річці Бойн|Битві на річці Бойн]], і за цю службу отримав значний маєток у [[Кілкенні]].{{sfn|Holroyd|1997|p=2}}|group=n}}; Джордж Карр Шоу, нікчемний алкоголік, належав до менш успішних членів родини.{{sfn|Holroyd|1997|p=2}}. Родичі знайшли йому [[Синекура|синекуру]] на державній службі, з якої пішов на пенсію на початку 1850-х років; після цього мав непостійну роботу торговця зерном.{{sfn|Ervine 1959 DNB archive}}. 1852 року одружився з Бессі Гарлі; на думку біографа Шоу [[Майкл Голройд|Майкла Голройда]] вона одружилася, щоб позбутися тиранічної двоюрідної бабусі.{{sfn|Shaw|1969|p=22}}. Якщо, як припускають Голройд та інші дослідники, Джордж мав корисливі мотиви, то він був розчарований, оскільки Бессі принесла йому малу частину з її родинного статку.{{sfn|Holroyd|1997|pp=5–6}}. Вона стала зневажати свого нікчемного і частогочасто п'яного чоловіка, з яким ділила, за словами Шоу, життя "в обшарпано-благородній бідності".{{sfn|Shaw|1969|p=22}}.

До моменту народження Шоу його мати зблизилася з Джорджем Джоном Лі {{lang-en|George John Lee}}, яскравою фігурою, добре відомою в дублінських музичних колах. Упродовж життя письменника не покидала нав'язлива ідея, що Лі можливо був його біологічним батьком;{{sfn|Weintraub ODNB online 2013}}; щодо можливості цього серед дослідників творчості Шоуписьменника немає консенсусу.{{sfn|Holroyd|1997|pp=13–14}}{{sfn|Rosset|1964|pp=105 and 129}}{{sfn|Dervin|1975|p=56}}{{sfn|O'Donovan|1965|p=108}}. Мати не ставилась грубо до молодого Шоу, але він пізніше згадував, що її байдужість та відсутність ласки глибоко його ранила.{{sfn|Bosch|1984|pp=115–117}}. Майбутній письменник знайшов утіху в музиці, якої було вдосталь у його будинку. Лі був диригентом і вчителем співів; Бессі мала прекрасний голос [[мецо-сопрано]] і на неї сильно вплинув неортодоксальний метод vocal production, який проповідував Лі. У будинку Шоу часто збиралися співаки й музиканти, які виконували там свої твори.{{sfn|Ervine 1959 DNB archive}}.

1862 року Лі та Шоу домовилися розділити будинок №1 на вулиці Hatch Street у багатому районі Дубліна, а також заміський котедж на {{нп|Долкі-Гілл|en||Dalkey Hill}} з краєвидом затоки {{sfn|Holroyd|1990|pp=27–28}}. Шоу, який був чутливим хлопчиком, знаходив менш престижні частини Дубліна шокуючими і засмучуючими, і був щасливішим на дачі. Учні Лі часто давали йому книжки, які молодий Шоу читатичитав запоєм;{{sfn|Holroyd|1997|pp=23–24}}; Таким чином, поряд з ґрунтовними музичними знаннями хорових і оперних творів, він познайомився з різноманітною літературою.{{sfn|Holroyd|1997|pp=24 (literature) and 25 (music)}}.

Середню освіту Шоу здобув у Дубліні. Між 1865 і 1871 роками він відвідував чотири школи, їх всі ненавидів.{{sfn|Holroyd|1997|pp=19–21}}{{refn|The four schools were the [[Wesley College (Dublin)|Wesleyan Connexional School]], run by the [[Methodist Church in Ireland]]; a private school near [[Dalkey]]; Dublin Central Model Boys' School; and the Dublin English Scientific and Commercial Day School.{{sfn|Holroyd|1997|pp=19–21}}|group=n}}. В одинадцять років його віддали в протестантську школу, де він був, за власними його словами, передостаннім або останнім учнем. Школу він називав найшкідливішим етапом своєї освіти: «Мені в голову не приходило готувати уроки або говорити правду цьому загальному ворогові і катові — вчителю». Шоу неодноразово критикував систему освіти за зосередження на розумовому, а не духовному розвиткові. Особливо автор критикував систему фізичного покарання в школі. "школи з вчителями", писав він згодом, були "в'язницями з тюремниками, у яких дітей тримали, щоб вони не турбували своїх батьків і не були для них тягарем."{{sfn|Shaw|1949|pp=89–90}}. У жовтні 1871 року він покинув школу, у п'ятнадцять років обійнявши посаду молодшого клерка. У сім'ї не було коштів для того, щоб послативідправити його в університет, але дядькові зв'язки допомогли йому влаштуватися в досить відоме агентство «Таунзенда» з продажу нерухомості. Одним з обов'язків Шоу був збір квартплати з мешканців дублінських нетрів, і сумні враження цих років згодом знайшли втілення в «Будинках вдівця». Він був, посудячи всійз ймовірностіусього, досить здатним клерком, хоча одноманітність цієї роботи набридала йому. Він навчився акуратно вести книги обліку, а також писати цілком розбірливим почерком. Все написане Шоу (навіть в похилому віці) було легко і приємно читати. Це послужилостало Шоу хорошув службунагоді згодом, коли він став професійним письменником: складачі горя не зналисязнали з його рукописами. Він швидко доріс до старшого касира.{{sfn|Weintraub ODNB online 2013}}. Упродовж цього періоду Шоу був відомий під ім'ям "Джордж шоу"; після 1876 року він опустив "Джордж" і став "Бернард Шоу".{{refn|Shaw's loathing of the name George began in his childhood.{{sfn|Nothorcot|1964|p=3}} He never succeeded in persuading his mother and sister to stop calling him by the name, but he made it known that everyone else who had any respect for his wishes should refrain from using it—"I hate being George-d".{{sfn|Nothorcot|1964|pp=3–4 and 9}}|group=n}}.

У червні 1873, року, коли Бернардові було 16, Лі вирушив з Дубліна до Лондона і більше не повернувся. Два тижні по тому Бессі вирушила за ним, забравши з собою обох дочок.{{sfn|Weintraub ODNB online 2013}}{{refn|By Shaw's account, Lee left Ireland because he had outgrown the musical possibilities of Dublin; in fact, Lee had overreached himself by trying to oust [[Robert Prescott Stewart|Sir Robert Stewart]] as the city's leading conductor. Stewart, professor of music at [[Trinity College, Dublin|Trinity College]], denounced him as a charlatan, and succeeded in driving him out.{{sfn|O'Donovan|1965|p=75}}|group=n}}. Поведінку своєї матері Шоу пояснював тим, що без фінансової підтримки Лі їхнє спільне господарство не змогло б існувати далі.{{sfn|Westrup|1966|p=58}}. Бернард вирішив залишитися з батьком в Дубліні. Він компенсував відсутність музики у будинку, навчаючи себе гри на фортепіано.{{sfn|Weintraub ODNB online 2013}}.

На початку 1876 року Шоу дізнався від матері, що Агнес помирає від [[туберкульоз]]у. Він полишив роботу земельного агента з нерухомості і в березні вирушив вдо АнгліюАнглії, щоб приєднатися до матері і Люсі на похоронах Агнес. Він ніколи більше не жив у Ірландії і не відвідував її впродовж двадцяти дев'яти років.{{sfn|Ervine 1959 DNB archive}}.

Спочатку Шоу відмовлявся шукати канцелярську роботу в Лондоні. Мати дозволяла йому жити безкоштовно у своєму будинку в [[Південний Кенсінгтон|Південному Кенсінгтоні]], але йому все ж потрібен був дохід. Він відмовився від підліткових амбіцій стати художником і ще не думав про кар'єру професійного письменника, але Лі знайшов йому невелику роботу [[літературний негр|літературного негра]], під іменем Лі вести музичну колонку в в сатиричному тижневику ''The Hornet''.{{sfn|Ervine 1959 DNB archive}}. Стосунки Лі з Бессі погіршилися після їхнього переїзду до Лондона.{{refn|Shaw attributed the breach to Bessie's disillusion when Lee abandoned his distinctive teaching methods to pursue a cynically commercial exploitation of gullible pupils; others, including Holroyd, have suggested that Bessie was resentful that Lee's affections were turning elsewhere, not least to her daughter Lucy.{{sfn|Westrup|1966|p=58}}{{sfn|Holroyd|1997|pp=40–41}}|group=n}}. Шоу підтримував зв'язок з Лі, який знайшов йому роботу репетиційного піаніста і підсобного співака.{{sfn|Holroyd|1997|pp=40–41}}{{refn|Shaw had a passable [[baritone]] voice,{{sfn|Pharand|2000|p=24}} though he admitted that he was far outclassed as a singer by his sister Lucy, who had a career as a [[soprano]] with the [[Carl Rosa Opera Company|Carl Rosa]] and [[D'Oyly Carte Opera Company|D'Oyly Carte]] opera companies.{{sfn|Holroyd|1997|pp=25 and 68}}{{sfn|Rollins and Witts 1962|pp=54–55 and 58}}|group=n}}.

Зрештою Шоу був вимушений найнятись на офісну роботу. У проміжний період він одержав читацький квиток удо читальнучитальної залузали [[Британський музей|Британського музею]] (предтечу [[Британська бібліотека|Британської бібліотеки]]) й провів більшість буднів там, читаючи і пишучи.{{sfn|Laurence|1976|p=8}}. Його перша спроба писати драму припадає на 1878 рік. Це була сатирична п'єса на релігійну тему написана [[Білий вірш|білим віршем]]. ЦеЦей твір залишився незавершеним і покинутим, як і перший роман письменника. Перший його завершений роман, ''Недосвідченість'' (1879), був занадто похмурим, щоб зацікавити видавців, і не виходив друком до 1930-х років.{{sfn|Weintraub ODNB online 2013}}. Деякий короткий час у 1879-80 роках він працював на новостворену Edison Telephone Company і в Дубліні досягнув швидкого просування. Втім, коли фірма Едісона об'єдналася з конкурентом Bell Telephone Company, то Шоу вирішив не шукати місця в новій організації.{{sfn|Peters|1996|pp=56–57}}. Після цього єдиним його прагненням була повноцінна професійна кар'єра письменника.{{sfn|Holroyd|1997|p=48}}.

Протягом наступних чотирьох років Шоу отримував незначний дохід від написання, і його утримувала мати.{{sfn|Holroyd|1997|pp=48–49}}. 1881 року, заради економії і все більше принципачерез принцип, він став [[Вегетаріанство|вегетаріанцем]].{{sfn|Weintraub ODNB online 2013}}. Він відростив бороду, щоб приховати на обличчі шрам від [[Натуральна віспа|віспи]].{{sfn|Holroyd|1997|pp=55–56}}{{refn|The vegetarianism and the luxuriant beard were among the things with which Shaw became associated by the general public. He was also a [[teetotalism|teetotaller]] and non-smoker, and was known for his habitual costume of unfashionable woollen clothes, made for him by [[Jaeger (clothing)|Jaeger]].{{sfn|Weintraub ODNB online 2013}}{{sfn|Peters|1996|pp= 102–103}}{{sfn|Pearce|1997|p=127}}|group=n}}. Один за одним він написав ще два романи: ''Ірраціональний зв'язок'' (1880) і ''Кохання серед артистів'' (1881), але жоден з них не знайшов видавця; їх опубліковано [[Роман з продовженням|частинами]] кілька років по тому в соціалістичному журналі ''Our Corner''.{{sfn|Holroyd|1990|p=120}}{{refn|''The Irrational Knot'' was eventually published in book form by Constable, in 1905;{{sfn|Rodenbeck|1969|p=67}} ''Love Among the Artists'' was first published as a book in 1900, by H. S. Stone of Chicago.{{sfn|''Love Among the Artists'': WorldCat}}|group=n}}.

1880 року Шоу почав відвідувати збори товариства Zetetical, метою якого був - "пошук істини в усіх питаннях, що зачіпають інтереси людства".{{sfn|Bevir|2011|p=155}}. Тут він зустрів [[Сідні Вебб]]а, молодшого державного службовця, який, як і Шоу, був зайнятий самоосвітою. Попри відмінність стилю і темпераменту, вони швидко визнали потрібні якості один в одному і розвинули дружбу на всі життя. Шоу пізніше згадував: "Ти знав усе, що я не знав, а я знав усе, що ти не знав ... ми мали все, щоб вчитися один у одного і досить мізків, щоб зробити це".{{sfn|Holroyd|1990|pp=172–173}}.

Черговою спробою Шоу писати драму була одноактова п'єса французькою ''Un Petit Drame'', написана 1884 року, але не опублікована за його життя.{{sfn|Pharand|2000|p=6}}. Того самого року критик [[Вільям Арчер (критик)|Вільям Арчер]] запропонував співпрацю, з сюжетами Арчера і діалогами Шоу.{{sfn|Adams|1971|p=64}}. Проект застопорився, але Шоу повернувся до плану як основи п'єси ''[[БудівліВдівцеві вдівцябудинки]]'' 1892 року,{{sfn|Yde|2013|p=46}} і зв'язок з Арчером виявився дуже важливим для кар'єри письменника.{{sfn|Holroyd|1997|p=79}}.

5 вересня 1882 Шоу взяв участь у зустрічі у Memorial Hall ([[Фаррінгдон]]), яку скликав політичний економіст [[Генрі Джордж]].{{sfn|Pearson|1964|p=68}}. Потім Шоу прочитав книгу Джорджа ''[[Прогрес і бідність]]'', яка пробудили в ньому інтерес до економіки.{{sfn|Holroyd|1990|pp=127–128}}. Він почав відвідувати засідання [[Соціал-демократична Федерація|Соціал-демократичної Федерації]] (СДФ), де виявиввідкрив для себе твори [[Карл Маркс|Карла Маркса]], а потім провів більшу частину 1883 року читаючи ''[[Капітал. Критика політичної економії|Капітал]]''. Його не вразив засновник СДФ [[Генрі Гайндман]], якого вінписьменник знайшов самовладним, норовистим і без лідерських якостей. Шоу сумнівався в здатності СДФ залучити робочий клас до ефективного радикального руху й не вступив у цю організацію — він волів, за його словами, працювати інтелектуально рівними собі.{{sfn|Holroyd|1990|pp=129–131}}.

Після прочитання тракту, ''чомуЧому багато бідних?'', випущеноговиданого нещодавно створеним [[Товариство Фабіана|Товариством Фабіана]],{{refn|The Fabian Society was founded in January 1884 as a splinter group from the Fellowship of New Life, a society of ethical [[History of the socialist movement in the United Kingdom|socialists]] founded in 1883 by [[Thomas Davidson (philosopher)|Thomas Davidson]].{{sfn|Diniejko|2013}}|group=n}}, Шоу відвідав наступне розрекламоване засідання організації 16 травня 1884 року.{{sfn|Cole|1961|pp=7–8}}. У вересні увійшов до його складу,{{sfn|Cole|1961|pp=7–8}} і до кінця року підготував товариству його перший маніфест, опублікований як Фабіанський трактат № 2.{{sfn|Fabian Tracts: 1884–1901}}. У січні 1885 року він вступив до виконавчого комітету товариства і пізніше того самого року залучив до нього Вебба, а також блискучу ораторку [[Анні Безант]].{{sfn|Cole|1961|pp=7–8}}.

{{Quote box|width=300px|bgcolor=#E0E6F8|align=left|quote= "Найбільш вражаючимразючим результатом нашої нинішньої системи розподілу національної землі й капіталу серед приватних осіб стало розділення суспільства на ворогуючі класи, на одному боці ті, що мають великі апетити й позбавлені обіду, а на другому - володарі розкішного обіду, в яких вже немає апетиту"|salign = left|source= Шоу, Фабіанський трактат №2: ''A Manifesto'' (1884).{{sfn|Shaw: ''A Manifesto'' 1884}}.

З 1885 по 1889 рік що два тижні Шоу брав участь у засіданнях [[Королівське економічне товариство|Британської економічної асоціації]];. цеЦе був, за спостереженням Голройда, "період найбільшого наближення Шоу до університетської освіти." Цей досвід змінив його політичні ідеї; він відійшов від марксизму і став апостолом градуалізму.{{sfn|Holroyd|1990|pp=178–180}}. Коли у 1886-87 роках фабіанці обговорювали, чи варто прийняти [[анархізм]], за який виступали [[Шарлотта Вілсон]], Безант та інші, Шоу приєднався до більшості, яка відкинула цей підхід.{{sfn|Holroyd|1990|pp=178–180}}. Після того, як 13 листопада 1887 року влада жорстоко розігнала мітинг на [[Трафальгар-сквер]] скликаний Безантом ("[[кривава неділя]]"), Шоу переконався в безперспективності намагань кинути виклик владі.{{sfn|Pelling|1965|p=50}}. Після цього він багато в чому погодився з принципом "проникнення", прихильником якого був Вебб: згідно з яким соціалізм найлегше встановити шляхом проникнення людей та ідей в існуючінаявні політичні партії.{{sfn|Preece|2011|p=53}}.

Протягом 1880-х років Фабіанське товариство залишалося невеликим, його заклик до поміркованості часто залишався непочутим серед різкіших голосів.{{sfn|Holroyd|1990|pp=182–183}}. Його авторитет піднявся 1889 року публікацією ''Фабіанських есе про соціалізм'' під редакцією Шоу, який також написав два есе. Другий з них, "Перехід", деталізує аргументи на користь поступовості та проникнення, стверджуючи, що "необхідність обережних і поступових змін має бути очевидною для всіх".{{sfn|Shaw: ''Fabian Essays in Socialism'' 1889|pp=182–183}}. 1890 року Шоу написав трактат № 13, ''що таке соціалізм'', {{sfn|Fabian Tracts: 1884–1901}}, - перегляд більш раннього трактату, в якому Шарлотта Вілсон визначила соціалізм в анархістських термінах.{{sfn|Holroyd|1990|p=182}}. У своїй новій версії Шоу запевняв читачів, що "соціалізм можна досягнути абсолютно конституційним чином демократичнимиза інститутамидопомогою демократичних інституцій".{{sfn|Shaw: ''What Socialism Is'' 1890|p=3}}.

Середина 1880-х років стала поворотним моментом у житті Шоу, як особистому, так і професійному: він втратив невинність, мав два опублікованих романи і почав кар'єру як критик.{{sfn|Holroyd|1997|pp=72, 81 and 94}}. Він зберігав цнотливість аж до свого двадцять дев'ятого дня народження, коли його нерішучість вдалося подолати Джейн (Дженні) Паттерсон, вдові на кілька років старшій за нього.{{sfn|Holroyd|1997|pp=92–94}}. Їхній роман тривав, не завжди гладко, упродовж восьми років. Сексуально життя Шоу викликало багато спекуляцій і суперечок серед його біографів, але є консенсус, що стосунки з Паттерсон були одним з небагатьох його не платонічних романтичних зв'язків.{{refn|Some writers, including Lisbeth J. Sachs, Bernard Stern and Sally Peters, believe Shaw was a repressed homosexual, and that after Jenny Patterson all his relationships with women, including his marriage, were platonic.{{sfn|Peters|1996|p=289}} Others, such as [[Maurice Valency]], suggest that at least one other of Shaw's relationships—that with [[Florence Farr]]—was consummated.{{sfn|Valency|1973|p=89}} Evidence came to light in 2004 that a well-documented relationship between the septuagenarian Shaw and the young actress Molly Tompkins was not, as had been generally supposed, platonic.{{sfn|Owen|2004|p=3}} Shaw himself stressed his own heterosexuality to [[St. John Greer Ervine|St John Ervine]] ("I am the normal heterosexual man") and [[Frank Harris]] ("I was not impotent: I was not sterile; I was not homosexual; and I was extremely, though not promiscuously susceptible").{{sfn|Peters|1996|p=171}}|group=n}}.

Два опублікованих романи, жоден з яких не був комерційно успішним, були двома останніми зусиллями в цьому жанрі: ''Професія Кешія Байрона'', написаний у 1882-83 роках, і ''Нетовариський соціаліст'', початий і закінчений 1883 року. Останній опублікували як серіал 1884 року в журналі ''ToDay'', хоча він з'явився у вигляді книги книги 1887 року. ''Професія Кешія Байрона'' вийшов 1886 року як у журналі так і окремою книгою.{{sfn|Weintraub ODNB online 2013}}.

В 1884 і 1885 роках, завдяки впливу Арчера, Шоу був зайнятий написанням книги і музичної критики для лондонських газет. Коли Арчер 1886 року пішов у відставку з посади арт-критика ''The World'', то забезпечив передачу свого місця Шоу.{{sfn|Holroyd|1997|pp=81–83}}. У світі сучасного мистецтва Шоу найбільше захоплювався постатями [[Вільям Морріс|Вільяма Морріса]] і [[Джон Раскін|Джона Раскіна]], і він прагнув слідувати їхнім заповітам у своїй критиці.{{sfn|Holroyd|1997|pp=81–83}}. Їхня особлива увага питаннямдо питань моралі знайшла підтримку Шоу, який відкидав ідею [[Мистецтво для мистецтва|мистецтва заради мистецтва]], і наполягав на тому, що все велике мистецтво повинне бути [[Дидактика|дидактичним]].{{sfn|Crawford|1982|pp=21 and 23}}.

З-поміж різних видів діяльності оглядача Шоу в 1880-х і 1890-х роках, найбільше він прославився як музичний критик.{{sfn|Shaw and Laurence (Vol 1) 1981|p=22}}. Після деякого часу на посаді заступника у 1888 році він став музичним критиком ''[[The Star (Лондон)|The Star]]'' в лютому 1889 року, пишучи під псевдонімом Корно ді Бассетто.{{sfn|Shaw and Laurence (Vol 1) 1981|pp=16–17}}{{refn|A corno di bassetto is the Italian name for an obsolete musical instrument, the [[basset horn]]. Shaw chose it as his pen name because he thought it seemed dashing: "it sounded like a foreign title and nobody knew what a corno di bassetto was". Only later did he hear one played, after which he declared it "a wretched instrument [of] peculiar watery melancholy. ... The devil himself could not make a basset horn sparkle".{{sfn|Shaw and Laurence (Vol 1) 1981|pp=30–31}}|group=n}}. У травні 1890 року він повернувся у ''The World'', де він вів щотижневу колонку якпід псевдонімом "G.B.S" упродовж понад чотирьох років. У версії ''[[Музичний словник Гроува|Музичного словника Гроува]]'' за 2016 рік Роберт Андерсон пише: "вибрані твори Шоу про музику посідають окреме місце завдяки їхній чудовій англійській мові та компульсивній читабельності".{{sfn|Anderson: ''Grove Music Online''}}. У серпні 1894 року Шоу перестав бути штатним музичним критиком, але публікував окремі статті на цю тему протягом усієї своєї кар'єри, останній 1950 року.{{sfn|Shaw and Laurence (Vol 3) 1981|p=767}}.

З 1895 по 1898 рік Шоу був театральним критиком для ''[[Saturday Review (Лондон)|Saturday Review]]'', редактором якого був його друг [[Френк Гарріс]]. Як і в ''The World'', він підписувався "G.B.S". Він виступав проти штучних умовностей і лицемірства у вікторіанському театрі і закликав створювати п'єси реальних ідей і справжніх героїв. До цього часу він вже почав не на жарт кар'єру драматурга: "я зопалу взявся за справу; і замість того, щоб дати їй розвалитися, я підготував докази".{{sfn|Weintraub ODNB online 2013}}.

Після використання сюжету перерваної 1884 року співпраці з Арчером, щоб завершити п'єсу ''БудівляВдівцеві вдівцябудинки'' (її поставили двічі Лондоні в грудні 1892 року), Шоу продовжив писати п'єси. Спочатку він просувався повільно; ''СерцеїдЗальотник'' з'явився 1893 року, але опублікований 1898 року, постановки довелося чекати до 1905 року. Аналогічно, ''[[Професія місіспані ВорренВорен]]'' (1893) була написана за п'ять років до публікації і за дев'ять років до виходу на сцену.{{refn|The first British production was at a private theatre club in 1902; the play was not licensed for public performance until 1925.{{sfn|''The Times'', 29 September 1925|p=12}}|group=n}}.

Першим касовим успіхом Шоу була постановкипостановка ''Зброя та людина'' (1894), насмішливо-[[Руританія|руританськуруританська]] комедіюкомедія, ув якій автор висміює романтизацію кохання, військової честі та суспільного становища.{{sfn|Weintraub ODNB online 2013}}. Преса знайшла п'єсу занадто довгою і звинуватила Шоу в посередності,{{sfn|''The Standard'', 23 April 1894|p=2}}, знущанні над героїзмом і патріотизмом,{{sfn|''Fun'', 1 May 1894|p=179}}, безсердечній розумності{{sfn|''The Observer'', 22 April 1894|p=5}} і копіюванні стилю [[Вільям Швенк Гілберт|Вільяма Швенка Гілберта]].{{sfn|''The Standard'', 23 April 1894|p=2}}{{refn|Shaw was sensitive to the charge of emulating Gilbert. He insisted that it was Gilbert who was heartless, while he himself was constructive.{{sfn|Holroyd|1997|pp=172–173}}|group=n}}. Громадськість дотримувалася іншого погляду і керівництво театру влаштували додаткові вранішні виступипокази, щоб задовольнити попит.{{sfn|''The Sporting Times'', 19 May 1894|p=3}}. Спектакль проходив з квітня по липень, гастролював по провінції й був поставлений у Нью-Йорку.{{sfn|Holroyd|1997|pp=172–173}}. Серед акторів лондонської постановки була [[Флоренс Фарр]], з якою Шоу мав романтичні стосунки між 1890 і 1894 роками, що сильно обурювало Дженні Паттерсон.{{sfn|Peters|1998|pp=138 and 210}}.

Успіх ''Зброї та людини'' не відразу вдалося повторити. ''Кандіда'', в якій ідеться про молоду жінку, яка робить звичайний романтичний вибір через незвичайні причини, не отримала жодної постановки у Саут-Шилдсі в 1895 році;{{sfn|''The Daily News'', 1 April 1895|p=2}}. 1897 року невелика п'єса про Наполеона під назвою ''[[ЛюдинаОбранець долі]]'' мала єдину постановку в [[Кройдон]]і.{{sfn|Evans|2003|pp=75–78}}. У 1890-х роках п'єси Шоу були краще відомі на папері, ніж на сцені [[театри Вест-енда|Вест-енда]]; його найбільший успіх десятиліття - історична мелодрама ''[[учень диявола]]'', яку поставив [[Річард Менсфілд]] у Нью-Йорку в 1897 році, принесла авторові понад 2,000 фунтів роялті.{{sfn|Ervine 1959 DNB archive}}.

У січні 1893 року як делегат від Фабіанського товариства Шоу взяв участь у Бредфордській конференції, яка привела до створення [[Незалежна робоча партія|Незалежної робочої партії]].{{sfn|Pelling|1965|pp=115–116}}. Він скептично ставився до нової партії{{sfn|Adelman|1996|p=22}} і не вірив у можливість того, що вона зможе перетягнути захоплення робочого класу зі спорту на політики.{{sfn|Holroyd|1990|pp=270–272}}. Він переконав конференцію прийняти резолюції про скасування непрямих податків та оподаткування нетрудових доходів "до вимирання".{{sfn|Pelling|1965|pp=119–120}}. У Лондоні Шоу зробив те, що [[Маргарет Коул]] у своїй Фабіанській історії назвала "гранд філіппіком" проти міноритарного ліберального уряду, який прийшов до влади в 1892 році. ''До Наметів своїх, о Ізраїле'' влаштував рознос уряду за ігнорування соціальних проблем і зосередження винятково на [[Гомрул|ірландському гомрулі]], питанні, яке за словами Шоу не має стосунку до соціалізму.{{sfn|Holroyd|1990|pp=270–272}}{{sfn|Cole|1961|pp=46–48}}{{refn|With [[United Kingdom general election, 1895|another election]] looming in 1895, the text of ''To Your Tents'' was modified, to become Fabian Tract No. 49, ''A Plan of Campaign For Labor''.{{sfn|Fabian Tracts: 1884–1901}}{{sfn|Holroyd|1990|pp=270–272}}|group=n}}. 1894 року Фабіанське товариство отримало істотний спадок від симпатика, Генрі Гант Хатчінсон—ХолройдГатчінсон—Голройд згадує про £10,000. Вебб, який був головою опікунської ради призначеним для контролю за спадщиною, запропонував використати більшу частину з неїнього, щоб заснувати школу економіки і політики. Шоу заперечував; він думав, що така авантюра суперечить призначенню спадку. Зрештою його переконали підтримати пропозицію, і [[Лондонська школа економіки та політичних наук]] (ЛШЕ) відкрилась влітку 1895 року.{{sfn|Holroyd|1990|pp=409–411}}.

До кінця 1890-х років Шоу послабив політичну діяльність, щощоб зробити собі ім'я драматургією.{{sfn|Pelling|1965|p=184}}. 1897 року його переконали зайняти безальтернативну вакансію "vestryman" (голова общинної ради) в лондонському районі [[Сент-Панкрас (Лондон)|Сент-Панкрас]]. Принаймні спочатку Шоу серйозно взявся за свої муніципальні обов'язки.{{refn|Shaw served on the vestry's Health Committee, the Officers Committee and the Committee for Public Lighting.{{sfn|Holroyd|1990|p=414}}|group=n}}. Коли Лондонський уряд зазнав реформи 1899 року і ризниця Сент-Панкрас стала [[Столичний боро Сент-Панкрас|Столичним боро Сент-Панкрас]], його обрали до складу новоутвореногоновоствореної міської ради.{{sfn|Holroyd|1990|p=416}}.

1898 року внаслідок перевтоми здоров'я Шоу різко погіршилося. За ним доглядала Шарлотта Пейн-Таунсенд, багата англо-ірландська жінкаірландка, з якою вінйого познайомивсяпознайомив через ВеббаВебб. Минулого року вона запропонувала Шоу одружитися.{{sfn|Holroyd| 1997|p=249}}. Він відмовився, але, коли вона наполягла, щоб доглядати за ним у сільському будинку, то Шоу, стурбований тим, що це може викликати скандал, погодилисяпогодився на шлюб.{{sfn|Ervine 1959 DNB archive}}. Церемонія відбулася 1 червня 1898 року в {{нп|реєстраційний офіс (Велика Британія)|реєстраційному офісі|en|Register office (United Kingdom)}} в [[Ковент-Гарден (район)|Ковент-Гардені]].{{sfn|Holroyd|1997|p=263}}. Обом нареченим було по сорок одному року. На думку біографа та критика [[Сент-Джон Грір Ірвайн|Сент-Джона Ірвайна]], "їхнє спільне життя було цілком вдалим".{{sfn|Ervine 1959 DNB archive}}. Шлюб не приніс дітей, оскільки вважають, що в ньому ніколи не було сексу;. Шоу любив стверджувати, що цевідсутність статевого кохання була цілковито ініціатива Шарлотти, якале любив стверджувати Шоу,ця думка не настільки поширена.{{sfn|Adams|1971|p=154}}{{sfn|Carr|1976|p=10}}{{sfn|Peters|1996|p=218}}{{sfn|Weintraub|1982|p=4}}{{sfn|Crawford|1975|p=93}}. В перші тижні шлюбу Шоу був сильно зайнятий написанням свого марксистського аналізу циклу опер [[Ріхард Вагнер|Вагнера]] [[Перстень Нібелунга]], опублікованого наприкінці 1898 року під назвою ''{{нп|Ідеальний Вагнерівець||en|The Perfect Wagnerite}}''.{{sfn|Holroyd|1989|pp=11–13}}. У 1906 році подружжя Шоу знайшлизнайшло заміський будинок в {{нп|Айот Сент-Лоренс||en|Ayot St Lawrence}} (Гартфордшир); вони перейменували будинок на "Куточок Шоу" і жили там решту свого життя. Вони продовжували утримувати лондонську квартиру в {{нп|Аделфі (Лондон)|Аделфі|en|Adelphi, London}}, а пізніше у {{нп|Вайтголл корт||en|Whitehall Court}}.{{sfn|Holroyd|1997|pp = 261, 356 and 786}}.

=== СценічнийУспіх успіхсценічних постановок: 1900-1914 ===

Протягом першого десятиліття ХХ століття Шоу забезпечив собі стійку репутацію як драматург. 1904 року [[Джон Юджин Ведренн]] і [[Гарлі Гренвілл-Баркер]] заснували компанію в театрі [[Роял-корт]] на {{нп|Слоун-сквер||en|Sloane Square}} ([[Челсі (Лондон)|Челсі]]), щоб представляти сучасну драму. Упродовж наступних п'яти років вони поставили чотирнадцять п'єс шоу.{{sfn|''The Observer'', 8 March 1908|p=8}}{{refn|At the Royal Court and then at the [[Savoy Theatre|Savoy]], the Shaw plays presented by the partnership between 1905 and 1908 were ''[[You Never Can Tell (play)|You Never Can Tell]]'' (177 performances), ''[[Man and Superman]]'' (176), ''[[John Bull's Other Island]]'' (121), ''[[Captain Brassbound's Conversion]]'' (89), ''[[Arms and the Man]]'' (77), ''[[Major Barbara]]'' (52), ''[[The Doctor's Dilemma (play)|The Doctor's Dilemma]]'' (50), ''[[The Devil's Disciple]]'' (42), ''[[Candida (play)|Candida]]'' (31), ''[[Caesar and Cleopatra (play)|Caesar and Cleopatra]]'' (28), ''[[How He Lied to Her Husband]]'' (9), ''[[The Philanderer]]'' (8), ''[[Don Juan in Hell]]'' (8) and ''[[The Man of Destiny]]'' (8).{{sfn|''The Observer'', 8 March 1908|p=8}}|group=n}} Перша, ''Інший острів Джона Буля'', комедія про англійця в Ірландії, привабила провідних політиків, зокрема [[Едуард VII|Едварда VII]], який сміявся так сильно, що зламав стілець.{{sfn|Holroyd|1997|p=311}} Виставу прибрали з дублінського [[Театр Аббатства|Театру Аббатства]], боячись, що це образить глядачів,{{sfn|Weintraub ODNB online 2013}}, хоча її показали в листопаді 1907 року в Королівському театрі того самого міста.{{sfn|Merriman|2010|pp=219–20}} Шоу пізніше написав, що [[Вільям Батлер Єйтс]], який замовив п'єсу, "отримав набагато більше, ніж він очікував ... Це не відповідало усьому духові нео-гельського руху, спрямованого на створення нової Ірландії згідно зі своїм власним ідеалом, тоді як моя п'єс це дуже безкомпромісне висвітлення справжньої старої Ірландії".{{sfn|Broad and Broad 1929|p=53}}{{refn|Shaw often mocked the pretensions of the [[Gaelic League]] to represent modern-day Ireland—the League had, he said, been "invented in [[Bedford Park, London]]."{{sfn|Shaw|1998|p=64}} In a 1950 study of the [[Abbey Theatre]], Peter Kavanagh wrote: "Yeats and [[J. M. Synge|Synge]] did not feel that Shaw belonged to the real Irish tradition. His plays would thus have no place in the Irish theatre movement". Kavanagh added, "an important part of Shaw's plays was political argument, and Yeats detested this quality in dramatic writing."{{sfn|Kavanagh|1950| p= 55}}|group=n}} Втім, Шоу і Єйтс були близькими друзями; Єйтс і [[Ізабелла Огаста Грегорі|леді Грегорі]] безуспішно намагалися переконати Шоу зайняти вакантне місце співдиректора Театру Аббатства після смерті [[Джон Міллінгтон Сінг|Джона Сінга]] в 1909 році.{{sfn|Gahan|2010|pp=10–11}} Шоу захоплювався іншими діячами ірландського літературного відродження, зокрема [[Джордж Вільям Расселл|Джорджем Расселлом]]{{sfn|Gahan|2010|p=8}} і [[Джеймс Джойс|Джеймсом Джойсом]],{{sfn|Gahan|2010|p=14}} і був близьким другом [[Шон О'Кейсі|Шона О'Кейсі]], якого прочитання п'єси ''Інший острів Джона Буля'' надихнуло на те, щоб стати драматургом.{{sfn|Gahan|2010|p=1}}

''"Людина й надлюдина"'', завершена 1902 року, мала успіх у театрі Ройал-Корт в 1905 році і в нью-йоркській постановці того самого року [[Роберт Лорейн|Роберта Лорейна]]. Серед інших робіт Шоу, представлених Ведренном і Гренвілл-Баркером була ''Майор Барбара'' (1905), що зображує контрастну мораль виробників зброї і [[Армія Спасіння|Армії Спасіння]];{{sfn|''The Observer'', 3 December 1905|p=5}} ''Лікар перед дилемою'' (1906), переважно серйозна п'єса про професійну етику;{{sfn|''The Manchester Guardian'', 21 November 1906|p=7}} а також ''[[Цезар і Клеопатра (п'єса)|Цезар і Клеопатра]]'', контрудар Шоу на шекспірівську ''[[Антоній та Клеопатра (п'єса)|Антоній і Клеопатра]]'', показана в Нью-Йорку в 1906 році і наступного року в Лондоні.{{sfn|Holroyd|1997|p=217}}

Тепер процвітаючий і авторитетний, Шоу експериментував з нетрадиційними театральними формами, які його біограф [[Стенлі Вайнтрауб]] назвав "дискусійною драмою" і "серйозним [[фарс]]ом".{{sfn|Weintraub ODNB online 2013}} До цих п'єс належать ''Одруження'' (прем'єра 1908), ''Про постріл Бланко'' (1909), ''Мезальянс'' (1910), а також ''Перша п'єса Фанні'' (1911). [[Лорд-камергер]] (офіційний театральний цензор в Англії) заборонив ''Про постріл Бланко'' через релігійні мотиви. Натомість п'єсу поставили в Дубліні й вона збирала вщерть повні зали Театру Аббатства.{{sfn|Laurence|1955|p=8}} ''Перша п'єса Фанні''- комедія про [[Суфражизм|суфражисток]], з-поміж п'єс Шоу йшла найдовше під час першого показу — 622 виступів.{{sfn|Gaye|1967|p=1531}}

''[[Андрокл і лев]]'' (1912), менш єретичне дослідження істинних і хибних релігійних поглядів, ніж ''Про постріл Бланко'', йшла впродовж восьми тижнів у вересні і жовтні 1913 року.{{sfn|Wearing|1982|p=379}} За нею була одна з найуспішніших п'єс Шоу ''[[Пігмаліон (п'єса)|Пігмаліон]]'', написана в 1912 році і поставлена у Відні наступного року, і в Берліні невдовзі після цього.{{sfn|Holroyd|1997|p=440}} Шоу прокоментував: "це звичай англійської преси, коли виходить моя вистава, повідомляти світові, що це не вистава — вона нудна, блюзнірська, непопулярна і фінансово невдала. ... Звідси виникла нагальна потреба з боку менеджерів у Відні та Берліні, що вони повинні представити мої спектаклі першими."{{sfn|''The New York Times'', 23 November 1913|p=X6}} Британська постановка відкрилась у квітні 1914 року, в головних ролях [[Герберт Бірбом Трі|сер Герберт Трі]] і [[Стелла Патрік Кемпбелл|місіс Патрік Кемпбелл]], відповідно професор фонетики і квіткарка [[кокні]]. До цього були романтичні зв'язки між Шоу і Кемпбелл, які викликали серйозну заклопотаність Шарлотти Шоу, але до моменту лондонської прем'єри вони закінчилися.{{sfn|Holroyd|1997|pp=426–430}} П'єса збирала вщерть заповнені зали до липня, коли Трі наполіг на канікулах і сезон закрили. Потім його колега по виставі гастролювала з нею по США.{{sfn|Holroyd|1997|pp= 443–444}}{{sfn|''The New York Times'', 10 October 1914}}{{refn|In Tree's absence from the American production, his role, Professor Higgins, was successfully taken by [[Philip Merivale]], who had played Colonel Pickering in London.{{sfn|''The New York Times'', 13 October 1914}} Campbell continued to romanticise the piece, contrary to Shaw's wishes.{{sfn|Holroyd|1997|pp=443–444}}|group=n}}

1899 року, коли розпочалась [[Друга англо-бурська війна|англо-Бурська війна]], Шоу побажав, щоб Фабіанці зайняли нейтральну позицію, оскільки він розглядав це, подібно до [[гомрул]]а, як "несоціалістичне" питання. Інші, зокрема майбутній прем'єр-міністр [[Джеймс Рамсей Макдональд|Рамсей Макдональд]], хотіли беззастережної опозиції, і вийшли з товариства, коли воно дослухалося Шоу.{{sfn|Pelling|1965|pp=187–188}} У фабіанському воєнному маніфесті ''Фабіанізм та імперія'' (1900) Шоу заявив, що "поки Федерація світу не стане доконаним фактом, ми повинні прийняти найвідповідальніші наявні імперські Федерації як її замінники".{{sfn|Shaw: ''Fabianism and the Empire'' 1900|p=24}}

З початком нового століття Шоу став все більш розчаровуватися в обмеженості впливу фабіанців на національну політику.{{sfn|McBriar|1962|p=83}} Таким чином, хоча Шоу й був призначений делегатом від фабіанців, але він не був присутній на Лондонській конференції в меморіальному залі (Фаррінгдон-стріт) в лютому 1900 року, на якій створено Комітет представлення праці, що став попередником сучасної [[Лейбористська партія (Велика Британія)|Лейбористської партії]].{{sfn|Cole|1961|p=90}} До 1903 року, коли його термін на посаді голови ради боро закінчився, він втратив свій колишній ентузіазм, пишучи: "після шести років роботи на посаді голови ради боро я переконаний, що ради боро потрібно скасувати".{{sfn|Holroyd|1989|pp=46–47}} Втім, у 1904 році він взяв участь у виборах до Ради Лондонського графства. Після ексцентричної кампанії, яку Голройд охарактеризував як "[зробити] абсолютно все можливе, щоб не пройти", він зазнав належної поразки. Це був останній набіг Шоу на виборчу політику.{{sfn|Holroyd|1989|pp=46–47}} На національному рівні, внаслідок загальних виборів 1906 року, в Парламенті утворилась велика ліберальна більшість, а лейбористи провели 29 своїх членів. Шоу розглядати цей результат зі скептицизмом; він був невисокої думки про нового прем'єр-міністра [[Генрі Кемпбелл-Баннерман|сера Генрі Кемпбелла-Баннермана]], і йому здавались члени Лейбористської партії несуттєвими: "прошу вибачення у Всесвіту за мій зв'язок з такою організацією".{{sfn|Holroyd|1989|pp=125–126}}

У роки після виборів 1906 Шоу відчував, що фабіанцям потрібен новий лідер, і бачив на цій посаді свого товариша-письменника [[Герберт Уеллс|Герберта Уеллса]], який приєднався до товариства в лютому 1903 року.{{sfn|Holroyd|1989|pp=129–133}} Ідеї Уеллса про реформу, особливо його пропозиція щодо ближчого співробітництва з Незалежною лейбористською партією, налаштувала проти нього "стару ватагу" товариства, на чолі якої був Шоу.{{sfn|Holroyd|1989|pp=142–145}} За словами Коула, Уеллс "мав мінімальну здатність доносити [свої ідеї] на публічних зібраннях, в порівнянні з тренованою і практичною віртуозністю Шоу".{{sfn|Cole|1961|p=123}} На думку Шоу, "стара ватага не знищила містера Уеллса, а він знищив себе сам".{{sfn|Cole|1961|p=123}} Уеллс вийшов з товариства у вересні 1908 року;{{sfn|Holroyd|1989|p=259}} Шоу залишився членом, але полишив виконавчий комітет у квітні 1911 року. Пізніше він себе запитував, чи не треба було старій ватазі дати шлях Уеллсу за кілька років до того: "тільки Бог знає чи товариство вчинило правильно".{{sfn|Cole|1961|p=144}}{{sfn|Holroyd|1989|pp=267–268}} Хоча вже й не такий активний через старіння, але Щоу залишився фабіанцем.{{sfn|Holroyd|1989|p=318}}

У 1912 році Шоу вклав £1000 як одну п'яту частку в новому видавничому підприємстві Вебба, соціалістичному тижневику під назвою ''New Statesman'', який з'явився в квітні 1913 року. Він став директором-засновником, публіцистом і в належний час дописувачем, переважно анонімним.{{sfn|Smith|2013|pp=38–42}} Невдовзі він був не в ладах з головним редактором журналу [[Кліффорд Шарп|Кліффордом Шарпом]], який до 1916 року відкидав його дописи — за словами Шоу: "єдина газета в світі, яка відмовляється друкувати що-небудь від мене".{{sfn|Holroyd|1989|pp=319–321}}

{{Quote box|width=300px|bgcolor=#E0E6F8|align=right|quote="Як бачу як юнкери і мілітаристи Англії та Німеччини хапаються за той шанс, якого вони безнадійно чекали так багато років, розтрощити один одного і встановити свою власну олігархію як панівну світову військову силу."|salign=left|source=Шоу: ''Здоровий глузд про війну'' (1914).{{sfn|Shaw: ''Common Sense About the War'' 1914|p=12}}

Після того, як у серпні 1914 року розпочалась Перша світова війна, Шоу написав трактат ''Здоровий глузд про війну'', у якому стверджував, що народи, які воюють, однаково винні.{{sfn|Weintraub ODNB online 2013}} Такий погляд був підданий анафемі в атмосфері палкого патріотизму і образив багатьох друзів Шоу; Ірвайн зазначає, що "Поява Шоу на якомусь публічному заході викликала негайний відхід багатьох присутніх".{{sfn|Ervine|1956|p=464}}

Попри химерну репутацію Шоу, британська влада оцінила його пропагандистські навички і на початку 1917 року [[Дуглас Гейґ|фельдмаршал Гейґ]] запросив його відвідати поле битви на [[Західний фронт (Перша світова війна)|Західному фронті]]. Репортаж Шоу на 10000 слів, який наголошував на людських аспектах солдатського життя, добре прийняли, і його голос став не таким самотнім. У квітні 1917 року він поділив національний консенсус, привітавши [[США в Першій світовій війні|вступ США у Першу світову війну]]: "a first class moral asset to the common cause against junkerism".{{sfn|Holroyd|1989|pp=371–374}}

Прем'єра трьох коротких п'єс Шоу відбулася під час війни. ''Інка з Перусалема'', написана 1915 року, мала проблеми з цензурою через бурлескний показ не лише супротивника, але і британського військового командування; її поставлено 1916 року в [[Бірмінгемський репертуарний театр|Бірмінгемському репертуарному театрі]].{{sfn|Evans|2003|p=110}} ''О'Флахерті В. С.'' сатирично показує ставлення уряду до ірландських призовників. Його заборонено у Великій Британії і представлено на базі [[Королівський літний корпус|Королівського літного корпусу]] в Бельгії в 1917 році. ''Августус виконує свою частину діла'', добродушний фарс, отримав ліцензію; його показ розпочався в театрі Роял-корт у січні 1917 року.{{sfn|Evans|2003|pp=112–113}}

Шоу вже давно підтримував принцип ірландського самоврядування в рамках [[Британська імперія|Британської імперії]] (яка, на його думку, має стати Британською Співдружністю).{{sfn|Clare|2016|p=176}}

У квітні 1916 року він хльостко написав у ''[[Нью-Йорк Таймс]]'' про войовничий ірландський націоналізм: "У вмінні нічому не навчитися і нічого не забути ці мої товариші-патріоти залишили Бурбонів позаду".{{sfn|Shaw: "Irish Nonsense About Ireland" 1916}} Повна незалежність, він стверджував, була б недоцільною; альянс з більшою силою (бажано Англією) був істотним.{{sfn|Shaw: "Irish Nonsense About Ireland" 1916}} Дублінське [[Великоднє повстання]] того ж місяця застало його зненацька. Після його придушення британськими військами він висловив жах через страти лідерів повстанців, але продовжував вірити в якусь форму англо-ірландського союзу. У праці ''Як вирішити ірландське питання'' (1917) він уявляв собі федеративний устрій, з національним та імперським парламентами. Голройд відзначив, що до того часу сепаратистська партія [[Шинн Фейн]] вже набирала популярності і Шоу та інші помірковані схеми були забуті.{{sfn|Holroyd|1989|pp=390–391}}

У післявоєнний період Шоу розчарувався у примусових заходах британського уряду щодо Ірландії{{sfn|Holroyd|1993|p=60}} і приєднався до своїх товаришів-письменників [[Хілер Беллок|Хлера Беллока]] та [[Гілберт Кіт Честертон|Гілберта Честертон]] у публічному осуді цих дії.{{sfn|Bennett|2010|p=60}} [[Англо-ірландський договір]] у грудні 1921 року привів до розділу Ірландії між північчю та півднем, що не могло радувати Шоу.{{sfn|Holroyd|1993|p=60}} 1922 року [[Громадянська війна в Ірландії|громадянська війна]] спалахнула на півдні між фракціями, які були за договір та проти нього, перша з яких створила [[Ірландська Вільна держава|Ірландську Вільну державу]].{{sfn|Mackay|1997|pp=251–254}} Шоу відвідав Дублін у серпні й зустрівся з [[Майкл Коллінз (ірландський лідер)|Майклом Коллінзом]], тодішнім керівником Тимчасового уряду Вільної держави.{{sfn|Mackay|1997|p=280}} Шоу був дуже вражений Коллінзом і був засмучений коли, три дні по тому, ірландський лідер потрапив у засідку і загинув від рук сил, які були проти договору.{{sfn|Holroyd|1993|p=62}} У листі до сестри Коллінза Шоу пише: "Я зустрів Майкла вперше і востаннє минулої суботи, і я дуже радий, що це зробив. Я радію згадуючи про нього і не буду псувати пам'ять про нього, пускаючи соплі через його героїчну смерть".{{sfn|Mackay|1997|pp=296–297}} Шоу все життя залишився британським підданим, але взяв подвійну британсько-ірландську національність у 1934 році.{{sfn|Holroyd|1989|p=384}}

Перша велика робота після війни, ''[[Будинок, де розбиваються серця]]'', написана у 1916-17 роках і поставлена в 1920 році. На [[Бродвейський театр|Бродвеї]] показ розпочався в листопаді, і був холодно зустрінутий; за словами ''"Таймс"'': "містер Шоу з цієї нагоди має більше, ніж зазвичай, сказати, і займає вдвічі довше звичайного, щоб сказати це".{{sfn|''The Times'', 12 November 1920|p=11}} Після лондонської прем'єри в жовтні 1921 року ''"Таймс"'' погодилася з американськими критиками: "як зазвичай з містером Шоу, спектакль на годину довший, ніж має бути", хоча він і містить багато розваг і деякі корисні міркування".{{sfn|''The Times'', 19 October 1921|p=8}} Ірвайн у ''The Observer'' вважав, що вистава геніальна, але зіграна з важкістю, за винятком [[Едіт Еванс]] в ролі Леді Аттерворд.{{sfn|Ervine|1921|p=11}}

Наймасштабнішою театральною роботою Шоу була ''Назад до Мафусаїлу'', написана в 1918-20 роках і поставлена в 1922 році. Вайнтрауб описує її як "спробу Шоу відбитися від 'бездонної ями абсолютно гнітючого песимізму'".{{sfn|Weintraub ODNB online 2013}} Цей цикл з п'яти взаємопов'язаних п'єс змальовує еволюцію і наслідки довголіття, від Едемського саду до 31,920 року н.е.{{sfn|Shaw|1934|pp=855, 869, 891, 910–911, and 938}} Критики знайшли ці п'ять п'єс разюче нерівними за якістю та винахідливістю.{{sfn|Ervine|1923|p= 11}}{{sfn|''The Times'', 15 October 1923|p=11}}{{sfn|Rhodes|1923|p=8}} Початковий показ тривав недовго і відтоді роботу оживляють нечасто.{{sfn|Gaye|1967|p=1357}}{{sfn|Drabble ''et al.'' 2007 "Back to Methuselah: A Metabiological Pentateuch"}} Шоу відчував, що вичерпав надлишок своїх творчих сил на цей величезний проміжок "Метабіологічного П'ятикнижжя". Тепер йому було шістдесят сім і він не очікував, що знову буде писати п'єси.{{sfn|Weintraub ODNB online 2013}}

Це настрій був недовгим. 1920 року папа [[Бенедикт XV]] проголосив [[Жанна д'Арк|Жанну д'Арк]] [[Святі|святою]]; Шоу вже давно вважав Жанну цікавим історичним персонажем і його погляд на неї метався між "недоумкуватим генієм" і кимось з "винятковою розумністю".{{sfn|Holroyd|1997|p=520}} Він подумував писати п'єсу про неї в 1913 році, а [[канонізація]] спонукала його повернутися до цієї теми.{{sfn|Weintraub ODNB online 2013}} Він написав ''"Святу Жанну"'' в середніх місяцях 1923 року, в прем'єра п'єси на Бродвеї відбулась у грудні. Її захоплено прийняли там,{{sfn|''The Times'', 9 December 1923|p=8}} а також на її прем'єрі в Лондоні в березні наступного року.{{sfn|''The Times'', 27 March 1924|p=12}} За словами Вайнтрауба: "навіть Нобелівський комітет не міг більше не помічати Шоу після Святої Жанни". 1925 року Шоу отримав [[Нобелівська премія з літератури|Нобелівську премію з літератури]] з таким обґрунтуванням: "За творчість, відзначену ідеалізмом і гуманізмом, за іскрометну сатиру, що часто поєднується з винятковою поетичною красою".{{sfn|The Nobel Prize in Literature 1925}} Він прийняв нагороду, але відхилив грошовий приз до неї на тій підставі, що "мої читачі і мої глядачі дають мені більше ніж достатньо грошей для моїх потреб".{{sfn| Quoted in Kamm 1999|p=74}}{{refn|Shaw had been considered and rejected for a Nobel Prize four or five times before this.{{sfn|Holroyd|1997|p=530}} He arranged for the prize money to be used to sponsor a new [[Anglo-Swedish Literary Foundation]], for the translation into English of Swedish literature, including [[August Strindberg]]'s plays.{{sfn|Ervine 1959 DNB archive}}|group=n}}

Після того ''Святої Жанни'' пройшло п'ять років перш ніж Шоу написав свою наступну п'єсу. Починаючи з 1924 року він упродовж чотирьох років писав роботу, яку охарактеризував як свій "Магнум опус", політичний трактат під назвою ''Керівництво розумної жінки для соціалізму і капіталізму''.{{sfn|Holroyd|1993|pp=128–131}} Книга вийшла друком 1928 року і добре продавалася.{{sfn|Ervine 1959 DNB archive}}{{refn|In 1937 the book was reissued, with additional chapters and an extended title, ''The Intelligent Woman's Guide to Socialism, Capitalism, Sovietism and Fascism'', and was published by [[Penguin Books]] as the first in the new paperback series called [[Pelican Books|Pelicans]].{{sfn|Holroyd|1993|p=373}}|group=n}} Наприкінці десятиліття Шоу написав свій останній Фабіанський трактат, коментар щодо [[Ліга Націй|Ліги Націй]]. Він описав Лігу як "школу нового міжнародного діяча, як проти старої дипломатії закордонних справ", але вважав, що вона ще не стала "Федерацією миру".{{sfn|Shaw: ''The League of Nations'' 1929|pp=6 and 11}}

Шоу повернувся до театру з п'єсою, яку він охарактеризував як "політичну екстравагантність", ''[[Візок з яблуками]]'', написаною наприкінці 1928 року. На думку Ірвайна, вона була несподівано популярною, взявши консервативну, монархістську, антидемократичну лінію, яка апелювала до тогочасної аудиторії. Прем'єра відбулась у Варшаві в червні 1928 року, а перша британська постановка двома місяцями пізніше на інаугуральному {{нп|Фестиваль Малверна|Фестивалі Малверна|en|The Malvern Festival (1929-1939)}}, організатором якого був {{нп|Баррі Джексон (режисер)|Баррі Джексон|en|Barry Jackson (director)}}.{{sfn|Ervine 1959 DNB archive}} Іншим видатним митцем, найтісніше пов'язаним з фестивалем, був [[Едвард Елгар]], якого з Шоу пов'язувала глибока дружба зі взаємною повагою.{{sfn|Young|1973|p=240}} Він описав ''Візок з яблуками'' Елгару як "a scandalous Aristophanic burlesque of democratic politics, with a brief but shocking sex interlude".{{sfn|Weintraub|2002|p=7}}

Упродовж 1920-х років Шоу почав втрачати віру в те, що суспільство можна змінити за допомогою фабіанського градуалізму і ставав все сильнішим прибічником диктаторських методів. 1922 року він вітав прихід до влади в Італії [[Беніто Муссоліні]], зауваживши, що серед "недисциплінованості, плутанини і парламентського тупика" Мусоліні був "достойним типом тирана".{{sfn|Holroyd|1993|p=143}} Шоу був готовий змиритися з деякою надмірністю диктатури; Вайнтрауб у своєму біографічному нарисі для [[Oxford Dictionary of National Biography]] пише, що минув довгий час перш ніж "фліртування Шоу з міжвоєнними диктаторськими режимами" ослабло, а Беатріс Вебб вважає, що він був "одержимий" Муссоліні.{{sfn|Holroyd|1993|p=146}}

{{Quote box|width=300px|bgcolor=#E0E6F8|align=left|quote="Ми, ті, що підписались нижче, нещодавно відвідали СРСР ... Ми хочемо зафіксувати те, що ми ніде не бачили свідчень економічного рабства, злиднів, безробіття і цинічної зневіри у покращенні. ... Усюди ми бачили робочий клас, наділений надією і ентузіазмом ... що створює приклад індустрії та поведінки, які нас сильно збагатили б, якби наша система дала нашим робітникам стимул перейняти його."|salign=left|source= Лист у газету ''The Manchester Guardian'' за 2 березня 1933, який підписали Шоу та 20 інших осіб.{{sfn|Shaw et al.: "Social Conditions in Russia", 2 March 1933}}

Шоу почав захоплюватися [[Союз Радянських Соціалістичних Республік|Радянським Союзом]] на початку 1920-х років, коли він назвав [[Ленін Володимир Ілліч|Леніна]] "одним дуже цікавим державним діячем у Європі".{{sfn|Holroyd|1993|p=226}} Відмовившись від кількох можливостей відвідати СРСР, 1931 року він приєднався до команди на чолі з [[Ненсі Астор]].{{sfn|Holroyd|1993|pp=233–234}} Ретельно зрежисована поїздка завершилася тривалою зустріччю зі [[Сталін Йосип Віссаріонович|Сталіним]], якого Шоу пізніше назвав "грузинським джентльменом" без ніякої злоби в ньому.{{sfn|Weintraub: "GBS and the Despots", 22 August 2011}} На обіді, даному на його честь, Шоу сказав присутнім: "я бачив усі 'жахи' і я був дуже задоволений ними".{{sfn|Nestruck|2011}} У березні 1933 року Шоу був одним з підписантів листа на адресу ''[[Гардіан]]'' в якому був протест проти нібито введення в оману щодо радянських досягнень: "No lie is too fantastic, no slander is too stale ... for employment by the more reckless elements of the British press."{{sfn|Shaw et al.: "Social Conditions in Russia", 2 March 1933}}

Захоплення Шоу Муссоліні і Сталіним демонструє його зростаюче переконання в тому, що диктатура є єдиним життєздатним політичним укладом. Коли [[Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини|нацистська партія]] прийшла до влади в Німеччині в січні 1933, Шоу охарактеризував [[Адольф Гітлер|Гітлера]] як "дуже чудову людину, дуже здібну людину",{{sfn|Geduld|1961|pp=11–12}} і заявляв, що пишається тим, що він єдиний письменник в Англії, який бездоганно ввічливий і справедливий до Гітлера".{{sfn|Holroyd|1993|p=421}}{{refn|Shaw was not alone in being initially deceived by Hitler. The former British prime minister [[David Lloyd George]] described the Führer in 1936 as "unquestionably a great leader".{{sfn|Holroyd|1993|p=404}} A year later the former Labour Party leader [[George Lansbury]] recorded that Hitler "could listen to reason", and that "Christianity in its purest sense might have a chance with him".{{sfn|Shepherd|2002|p=341}}|group=n}} Його основним захопленням був Сталін, режим якого він відстоював некритично протягом десятиліття.{{sfn|Nestruck|2011}} Шоу сприйняв [[Пакт Молотова — Ріббентропа]] 1939 року як Тріумф Сталіна, який, за його словами, тепер мав Гітлера під великим пальцем.{{sfn|Geduld|1961|pp=15–16}}

Першою п'єсою Шоу за десятиліття була ''[[Too True to be Good]]'', написана 1931 року, прем'єра якої відбулась у [[Бостон]]і в лютому 1932 року. Прийняли її не дуже добре. [[Брукс Аткінсон]] з ''The New York Times'' вважаючи, що Шоу "піддався імпульсові писати не маючи суб'єкту", назвав п'єсу "галасливою і байдуже стомливою розмовою". Кореспондент ''[[The New York Herald Tribune]]'' сказав, що більша частина п'єси була "розповіддю, неймовірно довгими лекціями" і що хоча аудиторія насолоджувалася виставою, але вона її збила з пантелику.{{sfn|''The Manchester Guardian'', 2 March 1932|p=12}}

Протягом десятиліття Шоу широко і часто подорожував. Більшість його поїздок були разом з Шарлоттою; вона любила подорожі на океанських лайнерах, а він знайшов спокій, щоб писати впродовж тривалих періодів у морі.{{sfn|Laurence|1985|pp=279–282}} На Шоу чекав захоплений прийом у [[Південно-Африканський Союз|Південній Африці]] в 1932 році, попри всі його гучні висловлювання про расовий розкол країни.{{sfn|Holroyd|1997|pp=640–642}} У грудні 1932 року подружжя вирушило в кругосвітній круїз. У березні 1933 року вони приїхали в [[Сан-Франциско]], це був перший візит Шоу до США. Раніше він відмовлявся їхати в "цю жахливу країну, це нецивілізоване місце", "не придатне щоб ним управляти;... неліберальне, забобонне, грубе, жорстоке, анархічне і свавільне".{{sfn|Laurence|1985|pp = 279–282}} Він відвідав [[Голлівуд]], яким його не вразив, і Нью-Йорк, де він читав лекції перед забитою вщерть залою в Метрополітен-Опера.{{sfn|Laurence|1985|p=288}} Через нав'язливу увагу преси Шоу був радий, коли його корабель відплив з Нью-Йоркської гавані.{{sfn|Laurence|1985|p = 292}} Нова Зеландія, яку він і Шарлотта відвідали наступного року, здалася йому "найкращою країною, в якій я був"; він закликав її громадян бути більш впевненим у собі й послабити свою залежність від торгівлі з Англією.{{sfn|Holroyd|1997|pp=668 and 670}} Він використовував тижні в морі для завершення двох п'єс: ''Дурень з несподіваних островів'' і ''Шестеро з Кале'', а також почати роботу над третьою ''Мільйонерка''.{{sfn|Holroyd|1997|p=667}}

Попри своє презирливе ставлення до Голлівуду і його естетичних цінностей, Шоу був ентузіастом кіно і в середині десятиліття написав сценарії для можливих кіноверсій вистав ''Пігмаліон'' і ''Свята Жанна''.{{sfn|Laurence|1985|p=285}}{{sfn|Weales|1969|p=80}} Остання ніколи не була зроблена, а на першу Шоу довірив права невідомому [[Габріель Паскаль|Габріелеві Паскалю]], який став її продюсером на [[Pinewood Studios]] у 1938 році. Шоу був упевнений, що Голлівуд не має нічого спільного з кіно, але був неспроможний завадити картині виграти один [[Оскар (кінопремія)|Оскар]]; він описав свою нагороду за "найкраще написаний сценарій" як образу, що вона прийшла з такого джерела.{{sfn|Holroyd|1997|p=715}}{{refn|This did not prevent him from putting the award—a golden figurine—on his mantelpiece.{{sfn|Pascal|1971|p=86}} Шоу був одним з чотирьох, хто отримав цю нагороду, along with [[Ian Dalrymple]], [[Cecil Arthur Lewis|Cecil Lewis]] and [[W. P. Lipscomb]], who had also worked on adapting Shaw's text.{{sfn|Burton and Chibnall 2013|p=715}}|group=n}} Він став першою особою, яку нагородили і Нобелівською премією і Оскаром.{{sfn|Peters|1998|p=257}} У праці 1993 року, присвяченій Оскарам, [[Ентоні Голден]] зауважує, що про ''Пігмаліон'' невдовзі почали говорити як про твір, який "підняв кіновиробництво з неграмотності до грамотності".{{sfn|Holden|1993|p=141}}

Останніми п'єсами Шоу в 1930-х роках були ''[[Cymbeline Refinished]]'' (1936), ''[[Женева (п'єса)|Женева]]'' (1936) і ''[[У золоті дні доброго короля Карла]]'' (1939). Перша з них, фентезійна переробка Шекспіра, не справила особливого враження, зате друга, сатира на європейських диктаторів, привабила більше уваги, переважно несхвальної.{{sfn|Holroyd|1997|pp=718 and 724}} Особливо, пародію Шоу на Гітлера як "Герр Баттлер" вважали м'якою, майже прихильною.{{sfn|Holroyd|1993|p=404}}{{sfn|Geduld|1961|pp=15–16}} Третя вистава, історична розмовна п'єса вперше поставлена в Малверні, короткий час йшла в Лондоні в травні 1940 року.{{sfn|Evans|1976|p=360}} [[Джеймс Егейт]] писав, що вона contained nothing to which even the most conservative audiences could take exception, and though it was long and lacking in dramatic action only "witless and idle" theatregoers would object.{{sfn|Evans|1976|p=360}} Після їхнього першого показу жодну з трьох п'єс ніколи за життя Шоу не повторювали в театрах Вест-Енда.{{sfn|Gaye|1967|pp=1391 and 1406}}

Наприкінці десятиліття Шоу почав страждати від слабкого здоров'я. Шарлотта була все більш недієздатною через хворобу Педжета, а в нього розвинулася [[злоякісна анемія]]. Його лікування, включаючи ін'єкції концентрованої печінки тварин, було успішним, але це порушення його вегетаріанських переконань засмутило його і викликало засудження з боку войовничих вегетаріанців.{{sfn|Holroyd|1997|pp=698 and 747}}

Попри те, що роботи Шоу починаючи з ''Візок з яблуками'' не дістали широкої підтримки, але його ранні п'єси були відроджені на Вест-Енді упродовж Другої світової війни, в головних ролях такі актори як Едіт Еванс, [[Джон Гілгуд]], [[Дебора Керр]] і [[Роберт Донат]].{{sfn|Holroyd|1997|p=737}} 1944 року дев'ять п'єс Шоу поставлено в Лондоні, включаючи ''Зброя та людина'' з [[Ральф Річардсон|Ральфом Річардсоном]], [[Лоуренс Олів'є|Лоуренсом Олів'є]], [[Сібіл Торндайк]] і [[Маргарет Лейтон]] у головних ролях. Дві трупи гастролювали з його п'єсами по всій Британії.{{sfn|Holroyd|1997|pp=737–738}} Відродження популярності Шоу не спонукало його писати нову п'єсу і він зосередився на плідній журналістиці.{{sfn|Holroyd|1997|p=738}} Другий фільм Шоу, який зняв Паскаль, ''майор Барбара'' (1941), був менш успішним і художньо і комерційно, ніж ''Пігмаліон'', почасти тому, що Паскаль наполягає на режисурі, на що він був ненездібним.{{sfn|Holroyd|1997|pp=742–743}}

Після початку війни 3 вересня 1939 року і швидкого [[Польська кампанія Вермахту (1939)|завоювання Польщі]], Шоу був звинувачений в пораженстві, коли в статті ''Новий державний діяч'' він оголосив завершення війни і вимагав мирної конференції.{{sfn|Holroyd|1993|p=427}} Однак, коли він переконався, що мирний договір був неможливий, то публічно закликав нейтральні Сполучені Штати приєднатися до боротьби.{{sfn|Holroyd|1997|pp=742–743}} [[Бліц (бомбардування)|Бомбардування Лондона]] в 1940-41 роках змусили подружжя Шоу, яким було за вісімдесят, постійно жити в Айот Сент-Лоренс. Навіть там вони не були застраховані від нальотів ворожої авіації, і залишались іноді з Ненсі Астор в її заміському будинку [[Клівден]].{{sfn|Holroyd|1997|pp=744–747}} 1943 року найгірші бомбардування Лондона залишилися позаду й Шоу повернулися у Вайтголл Корт, де легше було організувати медичну допомогу для Шарлотти. Її стан погіршився і вона померла у вересні.{{sfn|Holroyd|1997|pp=744–747}}

Останній політичний трактат Шоу ''Everybody's Political What's What'' вийшов друком 1944 року. Голройд описує це як "безладна оповідь ... в якій повторено ідеї, які він дав краще в іншому місці і потім повторюється".{{sfn|Holroyd|1993|pp=480–481}} Книга продавалася добре, 85000 екземплярів до кінця року.{{sfn|Holroyd|1993|pp=480–481}} Після самогубства Гітлера в травні 1945 року Шоу схвалив офіційне співчуття, запропоноване ірландським [[Прем'єр-міністр Ірландії|прем'єр-міністром]] [[Еймон де Валера|Еймоном де Валерою]], в німецькому посольстві в Дубліні.{{sfn|Geduld|1961|p=18}} Шоу не схвалював повоєнний [[Нюрнберзький процес]] над переможеними німецькими Лідерами, як акт власної правоти: "Ми всі - потенційні злочинці".{{sfn|Holroyd|1993|p=483}}

Паскаль отримав третю можливість зняти фільм за роботою Шоу ''[[Цезар і Клеопатра (фільм, 1945)|Цезар і Клеопатра]]'' (1945). Його кошторис утричі перевищив початковий бюджет і фільм став "найбільшою фінансовою невдачею в історії британського кіно".{{sfn|Holroyd|1993|p=477}} Англійські критики сприйняли фільм стримано, але американські коментарі були дружелюбнішими. Шоу подумав, що блиск фільму звів нанівець драму і він вважав його "поганою імітацією [[Сесіль Блаунт Де Мілль|Сесіля Б. де Мілля]]".{{sfn|Holroyd|1997|p=768}}

1946 року, в рік дев'яносторіччя Шоу, він прийняв свободу Дубліна і став першим Почесним громадянином району Сент-Панкрас (Лондон).{{sfn|Ervine 1959 DNB archive}} Того самого року уряд спитав Шоу неофіційно, чи прийме він [[Орден Заслуг (Велика Британія)|Орден Заслуг]]. Той відмовився, вважаючи, що авторську заслугу може визначити лише посмертний вирок історії.{{sfn|Martin|2007|p=484}}{{refn|In the early 1920s Lloyd George had considered putting Shaw's name forward for the award, but concluded that it would be more prudent to offer it to [[J. M. Barrie]], who accepted it. Shaw later said he would have refused it if offered, just as he refused the offer of a [[Knight Bachelor|knighthood]].{{sfn|Martin|2007|p=484}}|group=n}} 1946 року побачила світ ''Злочин у вигляді позбавлення волі'', у передмові Шоу написав за 20 років до того для вивчення умов утримання у в'язницях. Її широко хвалили; рецензент в ''The American Journal of Public Health'' вважають його необхідним читанням для будь-якого студента американської системи кримінального правосуддя.{{sfn|Broughton|1946|p=808}}

Шоу продовжував писати після дев'яноста. Його останніми виставами були ''[[Життєрадісні мільярди]]'' (1947), його остання повнометражна робота; ''[[Небилиці]]'' (1948) збірка з шести коротких п'єс, у яких переглянув деякі з його попередніх тем, таких як еволюція; комічна п'єса для ляльок ''Шекс проти Шо'' (1949), десятихвилинна п'єса, в якій Шекспір і Шоу обмінюються образами;{{sfn|Holroyd|1993|pp=486–488}} і ''Чом би їй це не зробити'' (1950), яку Шоу описав як "маленьку комедію", написана за один тиждень до його дев'яносто четвертого дня народження.{{sfn|Holroyd|1993|pp=508–511}}

Протягом своїх останніх років Шоу насолоджувався доглядом за садом у Куточку Шоу. Він помер дев'яносто чотири роки від [[Ниркова недостатність|ниркової недостатності]], спричиненої травмами, отриманими при падінні під час обрізки дерев.{{sfn|Holroyd|1993|pp=508–511}} Його кремували 6 листопада 1950 року в [[Голдерс-Грін (крематорій)|крематорії Голдерс-Грін]]. Його попіл, змішаний з Шарлоттиним, розкидали вздовж пішохідних доріжок і навколо пам'ятника "Святій Жанні" в їхньому саду.{{sfn|Holroyd|1993|p=515}}{{sfn|Tyson|1982|p=116}}

1934 року Шоу опублікував зібрання своїх п'єс, до якого увійшло сорок дві роботи.{{sfn|Shaw|1934|pp=vii–viii}} Упродовж решти шістнадцяти років свого життя він написав ще дванадцять, переважно одноактних, п'єс. Беручи до уваги ще вісім попередніх п'єс, які він не включив у зібрання, загальна їх кількість становить шістдесят дві.{{refn|The works Shaw omitted from his ''Complete Plays'' were ''[[Passion Play: a dramatic fragment|Passion Play]]''; ''[[Un Petit Drame]]''; ''[[The Interlude at the Playhouse]]''; ''[[Beauty's Duty]]''; an untitled ''[[Macbeth Skit|parody of Macbeth]]''; ''[[A Glimpse of the Domesticity of Franklyn Barnabas]]'' and ''[[How These Doctors Love One Another!]]''.{{sfn|Shaw|1934|pp=vii–viii}}|group=n}}

Перші з трьох повнометражних п'єс Шоу мають справу з соціальними питаннями. Пізніше він згрупував їх як "неприємні п'єси".{{sfn|Holroyd|1990|pp=400–405}} ''Вдівцеві будинки'' (1892) описує власників нетрів і вводить у творчість Шоу першу з [[Нова жінка|нових жінок]], які періодично повторюються в пізніших п'єсах.{{sfn|Powell|1998|pp=74–78}} ''Зальотник'' (1893) розвиває тему нової жінки, звертається до Ібсена і містить елементи особистих стосунків Шоу, персонаж Джулії ґрунтується на Дженні Паттерсон.{{sfn|Evans|2003|pp=28–30}} У своєму дослідженні 2003 року Джудіт Еванс описує ''Професію пані Ворен'' (1893), як "безсумнівно найскладнішу" з трьох неприємних п'єс, взявши професію пані Ворен — повію і, пізніше, власницю борделю, як метафору проституйованого суспільства.{{sfn|Evans|2003|p=31}}

Після перщої трилогії Шоу була друга, опублікована як "Приємні п'єси".{{sfn|Holroyd|1990|pp=400–405}} ''Зброя і людина'' (1894) приховує під виглядом знущально-руританського комічного роману фабіанську притчу про контраст непрактичного ідеалізму з прагматичним соціалізмом.{{sfn|Evans|2003|pp=34–35}} Центральна тема п'єси ''Кандіда'' (1894) - жіночий вибір між двома чоловіками; показує контраст між перспективами і устремліннями [[Християнський соціалізм|християнського соціаліста]] і поетичного ідеаліста.{{sfn|Peters|1998|p=18}} Третя з приємної групи ''Поживемо - побачимо'' (1896) зображує соціальну мобільність і розрив між поколіннями, особливо в тому, як вони оцінюють соціальні відносини загалом і секс зокрема.{{sfn|Evans|2003|pp=38–39}}

"Три п'єси для пуритан", до яких належать ''Учень диявола'' (1896), ''Цезар і Клеопатра'' (1898) і ''Навернення капітана Брасбаванда'' (1899) зосереджені на питанні імперії та імперіалізму, головній темі політичного дискурсу 1890-х років.{{sfn|Evans|2003|p=41}} Їхня дія розгортається, відповідно, в [[Тринадцять колоній|Америці 1770-х років]], стародавньому Єгипті та [[Історія Марокко|Марокко 1890-х років]].{{sfn|Shaw|1934|pp=218, 250 and 297}} ''"Овід"''- адаптація популярного роману [[Етель Ліліан Войнич|Етель Войнич]], залишилась незавершеною і непоставленою.{{sfn|Innes|1998|p=xxi}} ''Обранець долі'' (1895) - це короткий [[піднімач портьєри]] про [[Наполеон I Бонапарт|Наполеона]].{{sfn|Wikander|1998|p=196}}

Основні п'єси Шоу першого десятиліття ХХ століття торкаються окремих соціальних, політичних та етичних питань. ''"Людина і надлюдина"'' (1902) стоїть осібно від інших за своєю темою та її розкриттям, даючи інтерпретацію [[Творча еволюція (Бергсон)|Творчої еволюції]] Бергсона в поєднанні драми й відповідного друкованого тексту.{{sfn|Evans|2003|p=49}} ''Чудовий Бешвілл'' (1901) - драматизація роману Шоу ''Професія Кашела Байрона'' у вигляді білого вірша, у якій автор акцентує увагу на імперських відносинах між [[Колоніальний розподіл Африки|Великобританією та Африкою]].{{sfn|Evans|2003|pp=46–47}} ''Інший острів Джона Булла'' (1904) комічно зображує сформовані відносини між Британією та Ірландією, була популярною у той час, але потім випала з загального репертуару.{{sfn|Gaye|1967|p=1410}} ''Майор Барбара'' (1905) ставить етичні питання в незвичайний спосіб, не виправдавши очікувань, що в зображенні виробника зброї з одного боку і армії порятунку з іншого високий моральний рівень має завжди бути притаманний останньому.{{sfn|Evans|2003|pp=62–65}} ''Лікарева дилема'' (1906) - п'єса про медичну етику і моральний вибір у розподілі дефіцитних ліків. Сам Шоу її охарактеризував як трагедію.{{sfn|Shaw|1934|p=503}} Шоу мав репутацію зображувача персонажів, які не схожі на реальну людину з плоті і крові.{{sfn|Beerbohm|1962|p=8}} Арчер перед ним поставив завдання показати на сцені смерть, і він це зробив у передсмертній сцені [[Антигерой|антигероя]].{{sfn|Shaw|1934|p=540}}{{sfn|Holroyd|2012}}

''Одруження'' (1908) та ''Нерівний шлюб'' (1909) (останню Джудіт Еванс бачить як доповнення до першої) — обидві Шоу назвав своїм "disquisitionary" vein, з акцентом на обговоренні ідей, а не на драматичному дійстві і яскравих характеристиках.{{sfn|Sharp|1959|pp=103 and 105}} Упродовж десяти років Шоу написав сім коротких п'єс; всі вони комедії, починаючи від нарочито абсурдної ''Пристрасть, отрута і заціпеніння'' (1905) і закінчуючи сатиричною ''Газетні вирізки'' (1909).{{sfn|Evans|2003|pp=80 and 82}}

За десятиліття з 1910 по після закінчення Першої світової війни Шоу написав чотири повнометражних п'єси, третя та четверта з яких належать до числа робіт, які найчастіше ставлять на сцені.{{sfn|Gaye|1967|pp=1366 and 1466}} ''Перша п'єса Фанні'' (1911) продовжує попередні дослідження середнього класу британського суспільства з фабіанської точки зору, з додатковими елементами мелодрами і післямовою, в якій театральні критики обговорюють цю п'єсу.{{sfn|Evans|2003|pp=75–78}} ''Андрокл і лев'' (1912), яку Шоу почав писати як виставу для дітей, стала дослідженням про природу релігії і як здійснити християнські заповіді на практиці.{{sfn|Evans|2003|pp=99–101}} ''"Пігмаліон"'' (1912) - це шовіанське вивченні мови і мовлення та їх значення в суспільстві і в особистих стосунках. Щоб виправити враження, яке залишилося від оригінальних виконавців, ніби п'єса зображує романтичні стосунки між двома головними персонажами, Шоу переписав кінцівку, щоб було зрозуміло, що героїня вийшла заміж за іншого, другорядного персонажа.{{sfn|Evans|2003|pp=101 and 104}}{{refn|In a 2003 encyclopaedia article on Shaw, Nicholas Grene writes, "The Cinderella story of the flower-girl turned into a lady by a professor of phonetics resulted in a lifelong struggle by Shaw, first with ... Tree and then with film producers, to prevent it being returned to stock with a 'happy' ending. This was a battle Shaw was to lose posthumously when the sugar-coated musical comedy adaptation, Lerner and Loewe's ''My Fair Lady'' (1956), went on to make more money for the Shaw estate than all his plays put together."{{sfn|Grene 2003 ''Oxford Encyclopedia of Theatre''}}|group=n}} Єдина повнометражна п'єса Шоу за роки війни ''Будинок, де розбиваються серця'' (1917), яка за його словами, зображує як "культурна, лінива Європа перед війною" дрейфує до катастрофи.{{sfn|Dervin|1975|p=286}} Шоу назвав Шекспіра (''[[Король Лір]]'') і [[Чехов Антон Павлович|Чехова]] (''[[Вишневий сад]]'') важливими чинниками, що вплинули на п'єсу. Крім того, критики знаходили елементи, які запозичені з [[Вільям Конгрів|Конгріва]] (''[[Так влаштований світ]]'') та Ібсена (''[[Будівничий Сольнес]]'').{{sfn|Dervin|1975|p=286}}{{sfn|Holroyd|1993|p=10}}

Короткі п'єси варіюються від м'якої історичної драми в ''Смаглява леді сонетів'' і ''Великої Катерини'' (1910 і 1913) до дослідження полігамії в ''Overruled''; три сатиричні твори про війну (''Інка Перусалемський'', ''О'Флаерті, кавалер ордена Вікторії'' і ''Огасес виконує свій обов'язок'', 1915-16); п'єса, яку Шоу назвав "повною маячнею" (''Лікування музикою'', 1914) і короткий нарис про "Більшовицьку імператрицю" (''Ганна Жанська'', 1917).{{sfn|Evans|2003|pp=106–114}}

''Свята Йоанна'' (1923) заслужила широку похвалу як для Шоу так і для [[Сібіл Торндайк]], під яку він написав головну роль і яка її виконувала у Великій Британії.{{sfn|Croall|2008|pp=166 and 169}} На думку коментатора Ніколаса Грена, шовіанська Жанна, "осмислений містик, протестантка і націоналістка, яка випередила свій час", належить до числа провідних класичних жіночих ролей 20-го століття.{{sfn|Grene 2003 ''Oxford Encyclopedia of Theatre''}} ''Візок з яблуками'' (1929) став останнім гучним успіхом Шоу.{{sfn|Holroyd|1993|p=161}} Він дав цій п'єсі та її наступниці ''Гірко, але правда'' (1931) підзаголовок "політична феєрія", хоча ці два твори сильно відрізняються один від одного за своєю темою; перша представляє політику держави (з короткою королівською любовною сценою як інтермедією), а друга, за словами Джудіт Еванс, "торкається суспільних звичаїв людини і є туманною."{{sfn|Evans|2003|p=154}} П'єси Шоу 1930-х років були написані в тіні загострення національних і міжнародних політичних подій. Знову ж таки, ''На мілині'' (1933) і ''Простак з неочікуваних островів'' (1934), після політичної комедії зі зрозумілим сюжетом йшла інтроспективна драма. Перша п'єса зображує прем'єр-міністра, який розглядає, але, зрештою, відкидає встановлення диктатури; друга торкається полігамії і [[євгеніка|євгеніки]] і закінчується Судний День.{{sfn|Evans|2003|pp=163–168}}

''Мільйонерка'' (1934) - фарсове зображення комерційних і соціальних стосунків успішної бізнес-леді. ''Женева'' (1936) - пасквіль про безпомічність Ліги Націй у порівнянні з диктаторами Європи. Вайнтрауб описав ''У золоті дні доброго короля Карла'' (1939) як теплу, дискурсивну високу комедію. В ній автор також зображує авторитаризм, але менш сатирично, ніж у ''Женеві''.{{sfn|Weintraub ODNB online 2013}} Як і в попередніх десятиліттях, коротші п'єси зазвичай є комедіями, деякі з них історичні а інші зачіпають різні політичні та соціальні проблеми, які стояли перед автором. Ірвайн пише про пізній період творчості Шоу, що, хоча вона була все ще "дивовижно енергійною і життєрадісною", але показала безсумнівні ознаки віку автора. "Проте, найкращі його роботи в цей період були сповнені мудрості і краси розуму, часто показаних через людей похилого віку, які keep their wits about them."{{sfn|Ervine 1959 DNB archive}}

Збірка музичної критики Шоу, опублікована в трьох томах, займає понад 2700 сторінок.{{sfn|Shaw and Laurence (Vol 3) 1981|pp=805–925}} Вона охоплює британську музичну сцену від 1876 до 1950 року, але основна частина колекції припадає на його шість років роботи музичним критиком у ''The Star'' і ''The World'' наприкінці 1880-х - на початку 1890-х років. На його думку музична критика повинна бути цікавою всім, а не лише музичній еліті, і він писав для неспеціалісті, уникаючи технічного жаргону—"месопотамських слів, наприклад, 'домінанта ре мажор'".{{refn|In 1893 Shaw's column included his parody of music critics' idiom in a mock-academic analysis of Hamlet's "[[To be, or not to be|To be or not to be]]" soliloquy: "Shakespear, dispensing with the customary exordium, announces his subject at once in the infinitive, in which mood it is presently repeated after a short connecting passage in which, brief as it is, we recognize the alternative and negative forms on which so much of the significance of repetition depends. Here we reach a colon; and a pointed pository phrase, in which the accent falls decisively on the relative pronoun, brings us to the first full stop."{{sfn|Shaw and Laurence (Vol 2) 1981|p=898}}|group=n}} Він вів свою колонку з лютим фанатизмом, пропагуючи музику Вагнера і відкидаючи [[Йоганнес Брамс|Брамса]], а також британських композиторів, таких як Стенфорд і Паррі, яких він бачив як брамсівців.{{sfn|Anderson: ''Grove Music Online''}}{{sfn|Shaw and Laurence (Vol 2) 1981|p=429}} Він агітував проти панівної моди на виконання [[Ораторія|ораторій]] [[Георг Фрідріх Гендель|Генделя]] з величезним аматорським хором і роздутою оркестровкою, закликаючи до "хору з двадцяти здібних артистів".{{sfn|Shaw and Laurence (Vol 2) 1981|pp=245–246}} Він виступав проти оперних постановок нереально зрежисованих, або виконуваних мовами, якими аудиторія не володіє.{{sfn|Shaw and Laurence (Vol 1) 1981|p=14}}

На думку шоу, театри Лондона 1890-х років представляли забагато старих вистав і замало нових робіт. Він агітував проти "[[мелодрама|мелодрам]], [[сентиментальність|сентиментальності]], [[Стереотип (психологія)|стереотипів]] і заїжджених переконань".{{sfn|Berst|1998|p=71}} Як музичний критик він часто був у змозі зосередитися на аналізі нових творів, але щодо театру він часто був зобов'язаний відступати на обговорення як різні артисти виконували відомі старі п'єси. Досліджуючи робоботи Шоу як театрального критика E. J. West пише, що Шоу "безперервно порівнював артистів за інтерпретацією та технікою". Шоу написав понад 150 статей як театральний критик для ''The Saturday Review'', у яких він оцінив більш як 212 вистав.{{sfn|West|1952|p=204}} Він відстоював п'єси [[Генрік Ібсен|Ібсена]], коли багато відвідувачів театру розцінювали їх як обурливі, і його книга 1891 року ''Квінтесенція ібсенізму'' залишалася класикою впродовж ХХ століття.{{sfn|Berst|1998|p=56}} Серед сучасних драматургів, які писали для сцени Вест-енду, він ставив [[Оскар Уайльд|Оскара Уайльда]] над іншими: "... наш єдиний витончений драматург. Він грає з усім: з розумом, з філософією, з драмою, з акторами і глядачами, з усім театром".{{sfn|Berst|1998|pp=67–68}} Збірка критичних праць Шоу вийшла 1932 року під назвою ''Наші театри в дев'яностих''.{{sfn|Evans|2003|pp=210–211}}

Шоу зберігав провокативне і часто самосуперечливе ставлення до Шекспіра (він наполягав на написанні "Shakespear").{{sfn|Pierce|2011|pp=118–119}} Багато хто вважав, що йому важко ставитися всерйоз до цієї теми; [[Дафф Купер]] зазначив, що, нападаючи на Шекспіра, "саме Шоу здається безглуздим пігмеєм, який погрожує кулаком горі".{{sfn|Cooper|1953|p=40}} Втім, Шоу знав Шекспіра, і в статті, в якій він написав, "за винятком [[Гомер]]а, немає жодного визначного письменника письменника, навіть сера Вальтера Скотта, якого я зневажаю так, як я зневажаю Шекспіра, коли я міряю свій розум проти його," він також сказав: "але я зобов'язаний додати, що мені шкода людей, які не можуть насолоджуватися Шекспіром. Він пережив тисячі здібніших мислителів, і переживе ще тисячу".{{sfn|Pierce|2011|pp=118–119}} Шоу мав ще дві постійні мішені для своїх різкіших коментарів про Шекспіра: нерозбірливі "{{нп|Бардолатрія|бардолаторів|en|Bardolatry}}", а також актори і режисери, які бездушно представляли вирізані в занадто ускладнених постановках.{{sfn|Pierce|2011|pp=121 and 129}}{{refn|In a 1969 study, John F. Matthews credits Shaw with a successful campaign against the two-hundred-year-old tradition of [[Shakespeare in performance#19th century|editing Shakespeare]] into "acting versions", often designed to give star actors greater prominence, to the detriment of the play as a whole.{{sfn|Matthews|1969|pp=16–17}}{{sfn|Pierce|2011|pp=120–121}} Shaw was in favour of cuts intended to enhance the drama by omitting what he saw as Shakespearean rhetoric.{{sfn|Pierce|2011|p=127}}|group=n}} Він постійно постійно повертався до Шекспіра і написав три п'єси на шекспірівські теми: ''Смаглява леді сонетів'', ''Нове закінчення "Цимбеліна"'' і ''Шекс проти Шо''.{{sfn|Pierce|2011|p=131}} У аналізі шекспірівської критики Шоу за 2001 рік Роберт Пірс приходить до висновку, що Шоу, якому не властива була академічність, побачив п'єси Шекспіра, як і весь театр, з практичної точки зору автора: "Шоу допомагає нам позбутися романтичного зображення Шекспіра як титанічного генія, чиє мистецтво не можна проаналізувати або пов'язати з банальними міркуваннями театральних умов, прибутків та збитків, або з конкретною постановкою і складом акторів."{{sfn|Pierce|2011|p=129}}

Свої політичні й соціальні коментарі Шоу виразив у різних фабіанських трактатах, есе, двох повнометражних книг, численних газетних і журнальних статтях і передмовах до своїх п'єс. Більшість фабіанських трактатів Шоу були опубліковані анонімно, представляючи голос товариства, а не авторський, хоча секретар товариства Едвард Піз пізніше підтвердив авторство Шоу.{{sfn|Fabian Tracts: 1884–1901}} Згідно з Голройдом, заняттям перших фабіанців, переважно під впливом Шоу, було "змінити історію, переписавши її".{{sfn|Holroyd|1989|p=132}} Талант Шоу як памфлетиста відразу ж стали використовувати у продукування маніфестів товариства, після чого, каже Голройд, він ніколи більше не був таким лаконічним.{{sfn|Holroyd|1989|p=132}}

Після початку двадцятого століття Шоу все ширше просуває свої ідеї за допомогою п'єс. Ранній критик, пишучи 1904 року, зауважив, що драми Шоу "приємні засоби" прозелітизування свого соціалізму, додавши, що "погляди містера Шоу слід шукати особливо в його передмовах до своїх п'єс".{{sfn|Hoffsten|1904|p=219}} Після послаблення його зв'язків з фабіанським рухом в 1911 році, твори Шоу стали більш особистими і часто провокаційними; його відповіддю на фурор після виходу ''Здорового глузду про війну'' в 1914 році стала підготовка продовження під назвою ''Більш здоровий глузд про війну''. У ньому він засудив пацифістську лінію, якої дотримувалися Рамсей Макдональд та інші соціалістичні лідери, і проголосив про свою готовність швидше постріляти всіх пацифістів, ніж піддатися їхній владі та впливові.{{sfn|Griffith|1993|p=228}} за порадою Беатрис Вебб, ця книга не була надрукована.{{sfn|Holroyd|1989|p=361}}

''Керівництво розумної жінки'', головний політичний трактат Шоу 1920-х років, викликав і захоплення і критику. Макдональд вважав його найбільш важливою книгою у світі після Біблії;{{sfn|Wallis|1991|p=185}} [[Гарольд Ласкі]] вважав, що його аргументи застаріли і не стосуються особистих свобод.{{sfn|Holroyd|1993|pp=128–131}}{{refn|In 1937 the book was reissued, with additional chapters and an extended title, ''The Intelligent Woman's Guide to Socialism, Capitalism, Sovietism and Fascism'', and was published by [[Penguin Books]] as the first in the new paperback series called [[Pelican Books|Pelicans]].{{sfn|Holroyd|1993|p=373}}|group=n}} У багатьох наступних заявах Шоу можна побачити, що він став більше загравати з диктаторськими методами. У репортажі ''New York Times'' від 10 грудня 1933 року процитовано нещодавню лекцію Фабіанського товариства, в якій Шоу хвалив Гітлера, Муссоліні і Сталіна: "[В]они намагаються щось зробити, [і] беруть на озброєння методи, з допомогою яких можна щось зробити".{{sfn|''The New York Times'', 10 December 1933}} Наприкінці Другої світової війни у праці ''Everybody's Political What's What'', Шоу звинувачує [[Союзники в Першій світовій війні|союзників]]' у "зловживанні" своєю перемогою 1918 року, яке й привело Гітлера до влади, і сподівається, що після поразки фюрер уникне розплати й "насолоджуватиметься комфортною пенсією в Ірландії або іншій нейтральній країні".{{sfn|Shaw: ''Everybody's Political What's What'' 1944|pp=137 and 249}} Ці настрої, на думку ірландського філософа-поета Томаса Дадді, "rendered much of the Shavian outlook passé and contemptible".{{sfn|Merriman|2010|pp=219–220}}

"Творча еволюція", шовіанська версія нової науки [[Євгеніка|євгеніки]], займала все більше місця в політичних працях письменника після 1900 року. Він представив свої теорії в ''Керівництві революціонера'' (1903), додатку до ''"Людина і надлюдина"'', і розвинув їх далі протягом 1920-х років у ''Назад до Мафусаїла''. 1946 року в статті в журналі ''Life'' зазначено, що Шоу був "завжди схильний дивитися на людей більше як біолог, ніж як митець".{{sfn|''Life'' editorial: "All honor to his genius ...", 12 August 1946|p=26}} До 1933 року в передмові до ''На мілині'' він писав, що "Якщо ми хочемо досягнути певного типу цивілізації і культури, то ми повинні знищити тих людей, які не вписуються в нього";{{sfn|Shaw: Preface, ''On the Rocks'' (Section: "Previous Attempts miss the Point") 1933}} критичні думки про те, чи це було задумано як іронія, розділились.{{sfn|Nestruck|2011}}{{refn|The science historian [[Daniel Kevles]] writes: "Shaw ... did not spare the eugenics movement his unpredictable mockery ... [he] acted the outrageous buffoon at times."{{sfn|Kevles|1995|p=86}}|group=n}} У свою статтю в американському журналі ''Liberty'' у вересні 1938 року Шоу включив твердження: "Є багато людей у світі, яких потрібно ліквідувати".{{sfn|''Life'' editorial: "All honor to his genius ...", 12 August 1946|p=26}} Багато коментаторів припустили, що такі коментарі були задумані як жарт, хоча й з найбільш невідповідним смаком.{{sfn|Searle|1976|p=92}} У іншому випадку, журнал ''Life'' прийшов до висновку: "Ці дурниці можна віднести до його більш безневинних неправильних припущень".{{sfn|''Life'' editorial: "All honor to his genius ...", 12 August 1946|p=26}}{{refn| In the 21st century Shaw's 1930s flirtations with fascism and his association with eugenics have been resurrected by American TV talk-show hosts to depict him as a "monster" and to similarly disparage the causes and institutions with which he was associated, most particularly the Fabian Society and socialism.{{sfn|Nestruck|2011}}|group=n}}

Художня література Шоу була значною мірою обмежена п'ятьма невдалими романами, написаними від 1879 до 1885 року. ''Недосвідченість'' (1879) - напів-автобіографічне зображення вікторіанської епохи в Англії, за словами Вайнтрауба "власний ''Девід Копперфільд''" Шоу.{{sfn|Weintraub ODNB online 2013}} ''Ірраціональний зв'язок'' (1880) критика традиційного шлюбу, в якій Вайнтрауб бачить характеристики млявими, "навряд чи більш як анімовані теорій".{{sfn|Weintraub ODNB online 2013}} Шоу був задоволений своїм третім романом ''Кохання серед артистів'' (1881), відчуваючи, що він став поворотним моментом у його становленні як мислителя, хоча він не мав більше успіху, ніж його попередники.{{sfn|Holroyd|1989|pp=96–97}} ''Професія Кешія Байрона'' (1882) - це, за словами Вайнтрауба, обвинувальний акт суспільству, який передує першій повноформатній п'єсі Шоу ''Професія пані Воррен''.{{sfn|Weintraub ODNB online 2013}} Шоу пізніше пояснив, що задумував ''Нетовариський соціаліст'' як першу частину монументального зображення краху капіталізму. Гарет Гріффітс у дослідженні політичної думки Шоу, бачить роман як цікавий запис умов, у яких перебувало суспільство в цілому і зароджуваний соціалістичний рух 1880-х років зокрема.{{sfn|Griffith|1993|p=26}}

Наступною роботою Шоу в галузі художньої літератури, яка мала хоч якесь значення, був його роман 1932 року ''{{нп|Пригоди чорношкірої дівчини в її пошуках Бога||en|The Adventures of the Black Girl in Her Search for God}}'', написаний під час візиту до Південної Африки в 1932 році. Ця дівчина, розумна, допитлива і звернена в християнство ілюзорним місіонерським навчанням, вирушає на пошуки Бога, на шлях, який після багатьох пригод і зустрічей робить її нерелігійною.{{sfn|Kent|2008|pp=278–279}} Сюжет книги образив деяких християн, а в Ірландії її заборонила Рада цензорів.{{sfn|Kent|2008|p=291}}

Упродовж всього свого життя Шоу був плідним кореспондентом. Його листи, під редакцією Дена Г. Лоуренса, вийшли друком у період між 1965 і 1988 роками.{{sfn|Wisenthal|1998|p=305}} Якось Шоу оцінив, що його листи зайняли б двадцять томів; Лоуренс зазначив, що, невідредаговані, вони могли б заповнити набагато більше.{{sfn|Weales|p=520}} Шоу написав понад чверть мільйона листів, з яких збереглося близько десяти відсотків; чотири томи Лоренса містять 2,653 листи.{{sfn|Crawford|1990|p=148}} Серед багатьох постійних кореспондентів Шоу були його друг дитинства {{нп|Едвард Макналті||en|Edward McNulty}}, його театральні колеги (та ''[[Платонічне кохання|amitiés amoureuses]]'') {{нп|Стелла Патрік Кемпбелл|місіс Патрік Кемпбелл|en|Mrs Patrick Campbell}} і {{нп|Еллен Террі||en|Ellen Terry}}; письменники, зокрема, {{нп|Альфред Дуглас|Лорд Альфред Дуглас|en|Lord Alfred Douglas}}, [[Герберт Уеллс]] і [[Гілберт Кіт Честертон]]; боксер {{нп|Джин Танні||en|Gene Tunney}}; {{нп|черниця Лаврентія Маклахлан||en|Laurentia McLachlan}} і мистецтвознавець {{нп|Сідні Кокерелл||en|Sydney Cockerell}}.{{sfn|Holroyd|1997|pp=94–95 (McNulty); 197–198 (Terry); 534 (Chesterton); 545–547 (Campbell); 604–606 (Tunney); 606–610 (Cockerell and McLachlan); and 833 (Wells)}}{{refn|Individual volumes have been published of the correspondence with Terry (issued 1931), Tunney (1951), Campbell (1952), Douglas (1982) and Wells (1995).{{sfn|Pharand: Shaw chronology 2015}}|group=n}} 2007 року вийшов 316-сторінковий том, що складається цілком з листів Шоу в ''"The Times"''.{{sfn|Pharand: Shaw chronology 2015}}

Щоденники Шоу 1885-1897 років під редакцію Вайнтрауба опубліковано 1986 року у двох томах. Загальна кількість сторінок становить 1241. Переглянувши їх, дослідник творчості письменника Фред Кроуфорд, писав: "хоча основний інтерес для шовіаністів становить матеріал, який доповнює те, що ми вже знаємо про життя і творчість Шоу, але щоденники мають цінність як історичний та соціологічний документ життя Англії наприкінці вікторіанської епохи." Після 1897 року через великий обсяг інших робіт, над якими працював письменник, він відмовився від ведення щоденника.{{sfn|Crawford|1988|pp=142–143}}

У своїй публіцистиці, памфлетах, а іноді довших працях Шоу писав на багато різних тем. Його коло інтересів і досліджень включало [[Вівісекція|вівісекцію]], вегетаріанство, релігію, мову, кіно-і фотозйомку{{refn|Shaw was an enthusiastic amateur photographer from 1898 until his death, amassing about 10,000 prints and more than 10,000 negatives documenting his friends, travels, politics, plays, films and home life.{{sfn|''Daily Mail'', 8 September 2010}} The collection is archived at the London School of Economics; an exhibition of his photography, "Man & Cameraman", opened in 2011 at the [[Lacock Abbey|Fox Talbot Museum]] in conjunction with an online exhibition presented by the LSE.{{sfn|Kennedy, ''The Guardian'', 5 July 2011}}|group=n}}. Про все це він говорив і писав багато. Зібрання його творів на ці та інші теми вийшли переважно після його смерті, разом з томами вибраних афоризмів, "wit and wisdom" і загальною журналістикою.{{sfn|Pharand: Shaw chronology 2015}}

Попри безліч книг, написаних про нього (станом на 1939 рік Голройд нарахував 80){{sfn|Holroyd|1993|p=367}} автобіографічний доробок Шоу, окрім щоденників, був відносно невеликим. Він давав інтерв'ю газетам, наприклад "GBS Confesses" виданню ''[[Дейлі мейл]]'' в 1904 року{{sfn|Hugo|1999|pp=22–23}}, а також скетчі горе-біографам, чиї роботи зрештою письменник відкинув.{{sfn|Leary|1971|pp=3–11}} 1939 року Шоу звернувся до цих матеріалів, щоб зробити ''Shaw Gives Himself Away'', уривки, які, за рік до своєї смерті, він переглянув і перевидав під назвою ''Sixteen Self Sketches'' (їх було сімнадцять). Він дав зрозуміти своїм видавцям, що ця тонка книга в жодному разі не була повною автобіографію.{{sfn|Holroyd|1993|p=495}}