Український екзархат: відмінності між версіями

'''Український екзархат Російської Православної Церкви''' — церковна адміністративна одиниця [[РПЦ|Московського патріархату]] на території [[Україна|України]], що була спадкоємницею єпархій Російської православної церкви на території України до революції [[1917]] року. Патріарший екзархат був встановлений святителем патріархом [[Тихон (Беллавін)|Тихоном]] у [[1921]] році. Український екзархат існував до [[27 жовтня]] [[1990]] року, коли Архієрейський Собор [[РПЦ|Російської Православної Церкви]], що проходив 25-2725—27 жовтня, скасував його і знову заснував самоврядну і з правами широкої автономії [[УПЦ МП|Українську Православну Церкву]].

=== Православна Церква в Україні (1918—1921) ===

[[7 січня]] [[1918]] року у [[Київ|Києві]] за благословенням Патріарха Московського і Всеросійського [[Тихон (Беллавін)|Тихона (Беллавіна)]] скликано [[Всеукраїнський церковний собор 1918|Всеукраїнський церковний собор]] під головуванням єпископа [[Пимен (Пегов)|Пимена (Пегова)]]. Більшістю голосів (60 проти 150) відкидається ідея [[автокефалія|автокефалії]] православної церкви в [[Україна|Україні]]<ref name="катунін">[http://www.nbuv.gov.ua/Articles/kultnar/19996/knp_143.doc Катунин &nbsp;Ю.&nbsp;А. Хронология важнейших событий новейшей истории русской православной церкви в Крыму, Украине и России (1917 – 19971917—1997 годы)].</ref>.

З 2 січня до 7 квітня 1918 року у Москві проходила друга сесія Всеросійського помісного собору, де, зокрема, приймається «Положення про тимчасове Тимчасове Вище Церковне Управління Православної Церкви на Україні». Рішенням Всеросійського Собору з цього питання<ref name="Sobor1918">[http://www.sedmitza.ru/data/2009/12/08/1234930616/14_18.pdf Определение Священного Собора Православной Российской Церкви по проекту Положения о временном Высшем управлении Православной Церкви на Украине 7 (20) Сентября 1918 года. // Собрание определений и постановлений священного собора Православной Российской Церкви 1917-19181917—1918 гг. М., 1994. Вып. 4. C. 15-1915—19.]></ref> було те, що відтепер з єпархій у межах Української держави створюється церковна область «з особливими перевагами на засадах автономії». По відношенню до цієї області у документах 1918 року вживається термін «Православна Церква на Україні» або «Українська Церква».<ref name="doklad_Vladimira">[http://orthodox.org.ua/article/doklad-blazhenneishego-mitropolita-vladimira-na-ii-mezhdunarodnoi-nauchno-prakticheskoi-kon-0 Доклад Блаженнейшего Митрополита Киевского и всея Украины Владимира на II Международной научно-практической конференции «Духовное и светское образование: история взаимоотношений –&nbsp;— современность –&nbsp;— перспективы»]</ref>

25 січня 1918 &nbsp;р. у [[Києво-Печерська Лавра|Києво-Печерській Лаврі]] був жорстоко вбитий Митрополит Київський і Галицький [[Володимир (Богоявленський)]].

У травні 1918 &nbsp;р. на Київську кафедру був обраний митрополит [[Антоній (Храповицький)]]. Проте вже у грудні 1918 &nbsp;р. він був заарештований за розпорядженням уряду Петлюри. Восени 1919 &nbsp;р. звільнений [[Антоній (Храповицький)|митрополит Антоній]] знову на короткий час прибув до Києва, який був тоді захоплений армією [[Денікін_Антон Іванович|Денікіна]]. Тієї ж осені у наслідок успішного наступу Червоної армії, він був змушений залишити свою митрополію. У листопаді 1920 &nbsp;р. із залишками армії [[Врангель Петро Миколайович|Врангеля]] [[Антоній (Храповицький)|митрополит Антоній]] остаточно покинув Росію і очолив потім Вище церковне управління за кордоном, зберігаючи, однак, за собою титул Митрополита Київського і Галицького.

Тим часом, через агресивні дії українських націоналістів, при підтримці радянської влади, проблеми в житті Київської митрополії з початку 1920-х років стрімко наростали. В таких умовах присутність у Києві канонічного православного митрополита була необхідною. Причому був потрібний ієрарх, що мав особливий авторитет, який зміг би заспокоїти хвилювання серед православних України. Проблема, однак, полягала у тому, що, навіть якщо б хтось із митрополитів бажав і міг би тоді зайняти Київську кафедру, Патріарх Тихон все одно не мав права своєю владою вирішити питання про призначення Київського митрополита. Київська митрополича кафедра повинна була заміщатися шляхом виборів на Всеукраїнському Соборі. Згідно "Визначеннюз «Визначенням Священного Собору Православної Російської Церкви за проектом Положення про тимчасове Вище управління Православної Церкви в Україні 7 (20) вересня 1918 року"», Патріарху належало право тільки стверджувати Київського митрополита.<ref name="Sobor1918></ref>

Патріарх Тихон влітку 1921 &nbsp;р. знайшов наступний вихід із такої складної ситуації: він послав до Києва як свого Екзарха архієпископа Гродненського [[Михаїл (Єрмаков)|Михаїла (Єрмакова)]], звівши при цьому його у сан митрополита (але не "«Київського і Галицького"»), з тим щоб він очолив православну ієрархію в Україні.<ref name="Mazirin_1">[http://pstgu.ru/download/1191231765.mazyrin.pdf Мазырин А., свящ. Вопрос о замещении Киевской кафедры в 1920-е годы // Вестник ПСТГУ. II: История. История Русской Православной Церкви. 2007. Вып. 2 (23). С. 58–6758—67.]</ref> Сам митрополит [[Михаїл (Єрмаков)|Михаїл]] з приводу свого призначення у Київ на допиті в листопаді 1925 &nbsp;р. пояснив: "«Я був призначений патріархом не митрополитом, а тимчасово керуючим Київською митрополією і екзархом України"».<ref name="Mazirin_1"></ref>

У жовтні того ж року у [[Київ|Києві]] відбувся собор проавтокефально налаштованого [[духовенство|духовенства]] і мирян, що були незадоволені статусом [[екзархат]]у. Було проголошено створення [[УАПЦ|Української автокефальної православної церкви]]. У [[Софійський собор (Київ)|Софійському соборі]] священик [[Василь Липківський]] був посвячений в архієреї покладанням рук священиків і навіть мирян. Ця [[хіротонія]], як і наступна ієрархія УАПЦ цієї формації не була визнана не тільки Російською [[РПЦ|православною церквою]], а й іншими православними церквами (в еміграції єпископа цієї формації [[Іван Теодорович|Івана Теодоровича]] 1949 &nbsp;р. прийняли через нове рукопокладання, здійснене канонічним чином єпископами, проте, рукопокладені ним раніше священики продовжували здійснювати таїнства без повторної пересвяти). Згодом було прийнято ряд «канонів УАПЦ», багато з яких суперечили православному [[канонічне право|канонічному праву]] і навіть віровченню. Російська православна церква поширювала щодо УАПЦ назву «липківці» або «самосвяти». До середини [[1920-ті|1920-х]] Українська автокефальна православна церква мала 1/5 всіх православних парафій в Україні.

У 1920-х роках ву Росії виникає [[обновленство|обновленський]] рух, що спричиняє ряд розколів і повну дезорганізацію церковного управління. Цей рух поширюється і на територію України. У [[1923]] році українські обновленці отримують від обновленського Вищого Церковного Управління у [[Москва|Москві]] [[автокефалія|автокефалію]]. Паралельно поширюється хвиля репресій проти усіх релігій, що сягає апогею в [[1930-ті|1930-х]].

ВУ результаті численних церковних розколів, які активно підтримувалися радянською владою, а потім і жорстоких гонінь 1930-х років Церква в Україні, як і на всій території Радянського Союзу, опинилася на межі виживання. У цих умовах управління єпархіями у межах України було організовано на засадах Екзархату, хоча аж до 1990 року нормативних документів, що ясно обмовляють канонічне наповнення цього терміна, в Російській Православній Церкві не існувало.<ref name="doklad_Vladimira></ref>

Після реалізації [[Пакт Молотова — Ріббентропа|Пакту Молотова&nbsp;— Ріббентропа]], укладеного між [[Адольф Гітлер|гітлерівською]] Німеччиною й СРСР, і примусового приєднання [[Західна Україна|Західної України]] до [[СРСР]] тут опиняється ряд єпископів автокефальної [[Польська православна церква|Польської православної церкви]]. Більшість із них залишаються у підпорядкуванні митрополита Варшавського [[Діонісій (Валединський)|Діонісія (Валединського)]] і не визнають російську ієрархію, що була терміново висвячена в Москві для Західної України. Однак найстаріший з залишившихсяархієреїв, що залишилися на Західній Україні архієреїв, архієпископ Волинський [[Олексій (Громадський)]] у [[1940]] році переходить до [[РПЦ|Російської православної церкви]].

У [[1941]] році з початком просування німецьких військ на територію України активізується діяльність єпископату [[Польська православна церква|Польської православної церкви]]. Предстоятель Автокефальної православної церкви у бувшійколишній Польщі (так називалася Польська церква після окупації [[Польщя|Польщі]] [[Німеччина|Німеччиною]]) митрополит [[Діонісій (Валединський)]] призначає архієпископа Волинського (колишнього вікарного Луцького) [[Полікарп (Сікорський)|Полікарпа (Сікорського)]] «адміністратором Автокефальної православної церкви на звільнених землях України» і благословляє ряд єпископських хіротоній для України. Назва «Українська автокефальна православна церква» для цієї юрисдикції виникла, вірогідно, пізніше для розрізнення з автономною, відпочаткувід початку вона вважала себе частиною автокефальної Польської православної церкви, що складалася переважно з українців. У будь-якому разі ієрархія цієї Церкви була канонічною й вона не визнавала свячень УАПЦ Липківського, хоча колишні священики-липківці активно приймалися через покаяння<ref>''Іван Власовський''. Нарис історії української православної церкви. 1956.</ref>.

Таким чином під час війни на території України паралельно діяли автономна й автокефальна церква, серйозних сутичок між ними не було, велися навіть переговори про об'єднання. Поступово німецька адміністрація віддала перевагу автономній церкві, оскільки автокефалісти підтримували [[УПА]], що регулярно влаштовувалавела терактибойові дії проти німців, і виступали за незалежну Україну. Архієпископ [[Олексій (Громадський)]] був помилково вбитий [[УПА]] під час нападу на німецьку колону, що перекреслило переговори про об'єднання двох юрисдикцій.

У [[1942]] році радянське керівництво кардинально переглядає свою релігійну політику. Ліквідовується «Союз войовничих безбожників», відкриваються закриті парафії, священики звільняються з таборів. Відновляються єпископські хіротонії. У [[1943]] році за сприяння радянської влади починається повернення [[обновленці|обновленців]]в та [[григріанці|григоріанців]] до патріаршої [[РПЦ|Російської православної церкви]]. Зокрема, через покаяння був прийнятий єпископ Звенигородський [[Сергій (Ларін)]], що згодом обіймав ряд кафедр в Українському екзархаті. У [[1944]] році більшість ієрархів [[Польська православна церква|Польської православної церкви]] ([[УАПЦ]]) полишають Україну, залишається лише [[архієпископ]] [[Феофіл (Булдовський)]], що переходить в [[РПЦ|Російську православну церкву]].

[[8 березня|8]]-—[[9 березня]] [[1946]] року Нана [[Львівський церковний собор 1946|Львівському церковному соборі]] (псевдо-соборі з точки зору греко-католиків) під тиском радянської влади оголошено про возз'єднання [[Греко-католицька церква|Греко-католицької (уніатської) церквцеркви]]и з [[Православна церква|Православною церквою]]. [[5 квітня]] [[1946]] року уніатське[[Греко-католицизм|греко-католицьке]] духовенство у Пряшеві також приймає рішення про перехід у Православну церкву. У цьому ж році останні обновленські парафії повернулися до патріаршої церкви. У цей час на території [[СРСР]] було 10,5 тисяч православних храмів.

У [[1948]] році [[РПЦ|Російською православною церквою]] було відновлене [[євхаристійне спілкування]] і визнана [[автокефалія]] [[Польська православна церква|Польської православної церкви]] (надана [[Константинопольська православна церква|Вселенським патріархатом]] у [[1920-ті|1920-х]]), однак лише у межах повоєнної [[Польща|Польщі]]. У [[1949]] році закарпатські греко-католики під тиском радянської влади теж переходять в Український екзархат і [[уніягреко-католицизм]] припиняє легальне існування на території [[СРСР]].

[[14 травня]] [[1966]] року Митрополитом Київським і Галицьким, екзархом всієї України став архієпископ (з 1968 &nbsp;р. -&nbsp;— митрополит) [[Філарет (Денисенко)]], який керував Українським екзархатом аж до його перетворення на самоврядну [[УПЦ МП|Українську православну церкву]].

Під його проводом у 1988 &nbsp;р. було урочисто відзначено 1000-ліття Хрещення Русі.

[[6 червня|6]]-—[[9 червня]] [[1989]] року на Помісному соборі у Москві канонізовано, серед інших, преподобного [[Паїсій Величковський|Паїсія Величковського]], прийнято новий устав, що підтверджував статус Українського екзархату та надавав йому право називатися «Українська православна церква».

Архієрейський Собор Руської Православної Церкви, працював у Москві 30-3130—31 січня 1990 року, прийняв «Положення про екзархати Московського Патріархату», яке було внесено окремою главою до Статуту про управління Руської Православної Церкви. У силу цього «Положення» Український Екзархат отримав друге офіційне найменування: «Українська Православна Церква». Також був створений Синод Екзархату, якому була засвоєна вища «законодавча, виконавча і судова влада» у межах Екзархату. Синод Екзархату отримав право обирати і рекомендувати Священному Синоду Руської Православної Церкви кандидатуру Екзарха, а також правлячих і вікарних архієреїв українських єпархій. Таким чином, було зроблено важливий крок на шляху відновлення самоврядування Української Православної Церкви.

25-2725—27 жовтня 1990 року в Москві був скликаний Архієрейський Собор, на якому і було прийнято історичне Визначення про Українську Православну Церкву.

До теперішнього часу документи 1990 вже пройшли процедуру остаточного затвердження. У 2000 році Ювілейний Архієрейський Собор Руської Православної Церкви прийняв новий Статут Руської Православної Церкви, у якому відображено особливий статус Української Православної Церкви. Пункт 17 восьмої глави Статуту говорить: «"Українська Православна Церква є самокерованою з правами широкої автономії. У своєму житті і діяльності вона керується [[Томос]]ом Патріарха Московського і всієї Русі 1990 року і Статутом Української Православної Церкви, який затверджується її Предстоятелем та схвалюється Патріархом Московським і всієї Русі »". Помісний Собор Руської Православної Церкви 2009 затвердив усі рішення Архієрейських Соборів, прийняті у період з 1990 по 2008 рік.<ref name="doklad_Vladimira></ref>

# [[Антоній (Храповицький)]] ([[30 травня]] [[1918]]—[[1919]] ([[1936]]) <ref>З [[1919]] року в еміграції, з [[1920]] року голова [[РПЦЗ]], носив титул Київського і Галицького до смерті у [[1936]].</ref> <br />[[Назарій (Блінов)]] ([[1919]]—[[1921]]) тимчасово керуючий Київською єпархією, єпископ Черкаський <br />[[Михаїл (Єрмаков)]] (липень [[1921]]—[[1922]]), тимчасово керуючий Київською єпархією

# [[Михаїл (Єрмаков)]] ([[1924]]&nbsp;— [[30 березня]] [[1929]])<br />[[Георгій (Делієв)]] ([[1925]]—[[1928]]) тимчасово керуючий Київською єпархією

# Священномученик [[Костянтин (Дьяков)]] ([[18 травня]] [[1932]]&nbsp;— [[10 листопада]] [[1937]]) <br />Священномученик [[Олександр (Петровський)]] (осінь [[1937]]—[[1938]]) тимчасово керуючий архиєп.архиєпископ Харківський <br />[[Пантелеймон (Рудик)]] ([[1941]]—[[1943]]) тимчасово керуючий

# [[Іоасаф (Лелюхін)]] ([[30 березня]] [[1964]]&nbsp;— [[24 квітня]] [[1966]])<br />[[Аліпій (Хотовицький)]] ([[25 квітня]]&nbsp;— [[14 травня]] [[1966]]) тимчасово керуючий архиєпископ Вінницький

# [[Київська єпархія Українського екзархату|Київська (митрополія)]]<br />

# [[Харківська єпархія Українського екзархату|Харківська]]