Флорентійська республіка: відмінності між версіями

Флорентійці витворили складну республіканську систему управління, яка базувалась на широкому залученні громадян міста до державних органів влади з метою запобігання узурпації й тиранії. У [[13 століття|13]]—[[14 століття|14 століттях]]х економічний розвиток республіки випереджав практично всі інші держави Італії. Завдяки впровадженню [[мануфактура|мануфактурного]] виробництва та новацій у торгівлі, Флоренція перетворилося на одне з найбагатших міст європейського континенту. Проте соціальна диференціація її громадян спричинила занепад республіканських інститутів та призвела до встановлення у [[1434]] році фактичної диктатури — одноосібної [[синьйорія|синьйорії]] банкірського роду [[Медічі]].

У період [[Італійські війни|Італійських воєн]] у республіці відновили демократичне правління під керівництвом [[Савонарола|Савонароли]], проте за підтримки [[Франція|Франції]] і [[папство|папства]] у [[1512]] році Медічі відновили свою владу. У [[1532]] році [[республіка|республіканський]]нський устрій Флоренції був ліквідований і держава перетворилася на спадкову [[монархія|монархію]] — герцогство Флоренція, яке з [[1569]] року отримало назву [[Велике герцоґство Тосканське|велике герцогство Тосканське]].

Елементи самоврядування у містах [[Тоскана|Тоскани]] з'явилися ще в часи імперії [[Карл Великий|Карла Великого]], коли виникли колегії [[скабіни|скабінів]], що обиралися містянами і які брали участь у здійсненні правосуддя. З розпадом імперії у [[9 століття|9 столітті]] різко посилилася влада [[маркграф|маркграфів]]ів Тоскани, які стали найбільш могутніми [[феодалізм|феодалами]] [[Італійське королівство|Італійського королівства]]. Головною резиденцією маркграфів була [[Лукка]], а в інші міста були призначені підлеглі йому [[граф (титул)|графи]]. У результаті була створена система графств ([[контадо]], від {{lang-it|conte}} — граф) з центрами в містах Тоскани. Найбільше контадо було Флорентійське. Проте центральна влада у Тоскані, як і в інших областях Італії, була вкрай слабкою: тут не існувало королівської адміністрації, а місцеві феодальні роди не мали значних земельних володінь і повної влади над містами. [[Єпископ|Єпископи]]и в Тоскані також не змогли поставити графів і міста під свій контроль, як це відбулося в [[Ломбардія|Ломбардії]], а їх консервативність в умовах розповсюдження впливу [[Клюнійський рух|Клюнійського руху]] і впровадження [[Григоріанська реформа|Григоріанської реформи]] не сприяло популярності єпископів серед населення.

Бурхливе зростання морської і сухопутної торгівлі у Тоскані в XI столітті призвело до прискорення розвитку міст і перетворення їх в політичну силу. У період боротьби імператора [[Священна Римська імперія|Священної Римської імперії]] [[Генріх IV|Генріха IV]] з папою [[Григорій VII (папа римський)|Григорієм VII]], імператор, прагнучи ослабити маркграфиню Тосканську [[Матильда Тосканська|Матильду]], вірного союзника папи, у [[1081]] році надав автономію [[Піза|Пізі]] та [[Лукка|Луцці]]. Флоренція залишилася єдиним тосканським містом, що зберегло прихильність до Матильди, за що отримало від неї ряд привілеїв. Останні роки правління маркграфині Матильди ознаменувалися ослабленням центральної влади в Тоскані і початком зіткнень між містянами і феодальними сеньйорами. Вже у [[1107]] році флорентійці зруйнували замок [[Монте-Галаці]], що належав одному з найвпливовіших дворянських родів контадо Флоренції. Це стало початком боротьби міста за незалежність проти місцевих феодалів. Матильда в цю боротьбу не втручалася, а після її смерті у [[1115]] році влада у Флоренції перейшла до міської [[комуна (середні віки)|комуни]]&nbsp;— самоврядованої політичної організації містян <ref>Хоча першу достовірну згадку про органи самоврядування комуни у Флоренції відносять до [[1138]] року, сучасні історики вважають, що комуна у Флоренції склалася безпосередньо після смерті маркграфині Матильди, коли в Тоскані утворився вакуум центральної влади.</ref>. Комуна взяла на себе управління внутрішніми справами міста, врегулювання торгових і ремісничих проблем, збір податків і чеканку монети, а незабаром почала проводити власну зовнішню політику. Встановлення влади комуни у Флоренції у [[1115]] році вважається початком існування самостійної Флорентійської республіки.

Найвищим представницьким органом ранньої комуни у Флоренції були загальні збори містян, що скликалися чотири рази на рік, зі складу яких обиралася Рада з законодавчими функціями. У Раду входило близько 150 чоловік, що в основному представляли найзаможніших жителів міста. Виконавча влада належала колегії дванадцяти [[консул|консулів]]ів, що обиралися на один рік. Кожні два місяці двоє з них ставали керівниками комуни. Правлячим класом республіки було дрібне і середнє урбанізоване [[лицар|лицарство]]ство ([[вальвасори]]) і верхівка [[купецтво|купецтва]], що утворили особливий соціальний шар воєнізованого міського [[патриціат|патриціату]]у. У результаті молода республіка набула яскраво вираженого [[олігархія|олігархічного]] характеру. Для внутрішньої структури флорентійського суспільства [[12 століття]] була характерна роздрібленість населення на великі родинно-споріднені групи. Найважливіші міські родини зводили в межах Флоренції особливі башти-фортеці, навколо яких і формувалися так звані «баштові союзи» двох-трьох споріднених родин (консортерії). Всього у Флоренції налічувалося більше 100 консортерій, що вели між собою постійну боротьбу. Інший пласт соціальної організації складали купецькі і ремісничі [[цехи]], що об'єднували представників однієї професії, незалежно від їх родинно-спорідненої або соціальної приналежності, а також перші [[банк|банкірські]]ірські доми.

Вже в [[1210-ті|1210-х]] роках у Флоренції почалася боротьба між прихильниками папи ([[гвельфи|гвельфами]]) і імператора ([[гібеліни|гібелінами]]) <ref>Традиційно початок боротьби гвельфів і гібелінів у Флоренції пов'язують із вбивством у [[1216]] році [[Буондельмонте|Буондельмонте Дебуондельмонте]] членами родин [[Амідеї]] та [[Уберті]]. Останні стали ядром флорентійських гібелінів, а прихильники Буондельмонте&nbsp;— гвельфів.</ref>. Республіка виявилася розколеною на два ворогуючі табори, що використовують політичні пристрасті для боротьби за владу в комуні. Перемога імператора [[Фрідріх II (імператор Священної Римської імперії)|Фрідріха II]] в [[битва при Кортенуово|битві при Кортенуово]] у [[1237]] році різко підсилила партію гібелінів у Північній і Середній Італії. Під тиском Фрідріха II, Флоренція у [[1238]] році визнала [[сюзеренітет]] імперії, а на посаду подести через деякий час був призначений позашлюбний син імператора [[Фрідріх Антіохійський]], що почав політику централізації управління і об'єднання Тоскани в єдину державу. Прихід до влади в республіці гібелінів викликав невдоволеність більшої частини містян. У [[1248]] році провідні гвельфські родини залишили Флоренцію, що призвело до масових репресій у місті проти опозиції. Проте практично вся Тоскана виявилася охопленою повстанням проти імператора. У [[1250]] році влада гібелінів у Флоренції була повалена, Фрідріх Антіохійський і його прихильники втікли з міста. У республіці була встановлена «Перша демократія» ({{lang-it|Il Primo Popolo}}) ([[1250]]—[[1260]]).

[[Файл:Il Bargello.jpg|250px|thumb|left|Палаццо дель Пополо <br />(Палаццо дель Баргелло) у Флоренції]]

Після приходу в 1260 році до влади гібелінів, флорентійські гвельфи були вигнані з республіки, їх майно конфісковане, помешкання і башти зруйновані <ref>Згідно з ''Liber Extimationum'' ([[1269]]), гібеліни після приходу до влади повністю зруйнували 103 палаци, 580 будинків і 85 башт </ref>. Вигнанці знайшли притулок в Луккі&nbsp;— єдиному місті Тоскані, де збереглося правління гвельфів. На чолі Флорентійської республіки встав граф [[Гвідо Новелло]], призначений Манфредом генеральним [[вікарій|вікарієм]] всієї Тоскани. Граф Гвідо негайно атакував Лукку і примусив її погодитися на вигнання гвельфів у [[1264]] році В результаті вся Тоскана опинилася під владою гібелінської партії. Проте Папа Римський звернувся за допомогою до [[Франція|французького]] принца [[Карл I Анжуйський|Карла Анжуйського]], якому він передав корону [[Сицилія|Сицилійського королівства]]. У [[1266]] році в [[битва при Беневенто|битві при Беневенто]] Манфред був розбитий анжуйцями і загинув. Наступного року війська Карла Анжуйського вторглися до Тоскани. Його експедиція в значній мірі була профінансована флорентійськими банкірами, що симпатизували гвельфам. Звістка про підхід анжуйських військ до Флоренції примусила графа Гвідо і гібелінів втікти з міста. Влада у республіці знов перейшла до гвельфів. Карл Анжуйський був обраний на посаду подести Флоренції і зберігав цю посаду впродовж подальших тринадцяти років. До [[1270]] року вся Тоскана опинилася під контролем гвельфів.

У період правління Карла Анжуйського внутрішня автономія Флоренції зберігалася, попри те, що король підпорядкував собі всю зовнішню політику республіки. Пополанів усунули від правління, а влада концентрувалася в руках магнатів (нобілітет і крупні землевласники) на чолі з Радою Шести. Зростання впливу короля Карла і Франції викликало незадоволеність папи римського [[Григорій X (папа римський)|Григорія X]], який [[1273]] року спробував досягти примирення між флорентійськими гвельфами і гібелінами, але зазнав невдачі через позицію Карла Анжуйського і радикальних гвельфів. Лише [[1280]] року папському легату [[кардинал|кардиналу]]у [[Латіно дєї Франджіпані]] вдалося добитися укладення угоди між гвельфами і гібелінами Флоренції, які домовилися розділити між собою муніципальні посади в республіці. У Флоренцію повернулися помірковані гібеліни, їм повернули власність. Проте, фактично при владі залишилися гвельфи: прихильники імператора були у Флоренції нечисленні та мали незначний економічний вплив. Карл Анжуйський втратив посаду подести республіки.

Падіння влади анжуйців послужило поштовхом до нового витка боротьби за вплив у республіці між різними соціальними групами. Бурхливий розвиток торгівлі, привілеї, отримані флорентійськими купцями у Франції, [[Неаполь|Неаполі]] і деяких інших державах, різко підсилили вплив торгових цехів. У [[1282]] році торгові цехи Флоренції фактично захопили владу в республіці через інститут своїх представників&nbsp;— пріорів цехів, які відтіснили від управління інші муніципальні органи. [[1283]] року було скасовано стару конституцію республіки і встановлено режим [[пріорат (середні віки)|пріорату]], що забезпечив панування торгової верхівки пополанів («жирні пополани»&nbsp;— {{lang-it|popolo grosso}}), об'єднаних у сім старших цехів, ''Arti maggiori''<ref>До складу семи старших цехів ''Arti maggiori'' входили такі цехи: Калімала (виробництво і торгівля сукном), Лана (виробництво і торгівля шерстяними тканинами), Камбіо (міняйла), Пор-Санта-Марія (провідні роздрібні торговці), цехи виробників хутряних виробів, лікарів і аптекарів, суддів і нотаріусів.</ref>. [[1287]]&nbsp;року отримали доступ до влади також п'ять «середніх» цехі <ref>До «середніх цехів» належали м'ясники, шевці, ковалі, будівельники та продавці тканини та білизни. </ref>. Поза керівною елітою залишилися «молодші цехи» ''Arti minori''<ref>До «молодших цехів» належали виноторговці, пекарі, торгівці продовольством, лісоторгівці, кожум'яки, чинбарі, зброярі, слюсарі, власники готелів.</ref>, у яких були об'єднані бідніші шари ремісників («худі пополани»&nbsp;— {{lang-it|popolo minuto}}). Нобілі спочатку зберегли право на участь в управлінні за умови, що вони вступлять в один з дванадцяти керівних цехів.

«Білі гвельфи» знайшли притулок в гібелінських комунах Тоскани (перш за все, в Пізі) і звернулися за допомогою до імператора [[Генріх VII (імператор Священної Римської імперії)|Генріха VII]], що вступив з своєю армією до Італії. Хоча в [[1313]] році імператор помер під час організації походу на Флоренцію, зовнішня загроза залишалася гострою: проти республіки виступив [[Пізанська республіка|пізанський]] диктатор [[Угуччоне делла Фаджола]], який [[1315]] року в [[битва при Монтекатіні|битві при Монтекатіні]] розбив флорентійське ополчення, а потім на володіння Флоренції напав синьйор [[Лукка|Лукки]] [[Каструччіо Кастракані|Каструччо Кастракані]], який підпорядкував собі практично всю Тоскану. Флоренція була змушена покликати на допомогу, короля [[Неаполь|Неаполя]] і надати йому вищу владу в республіці з правом призначення подести. Сюзеренітет неаполітанського короля над Флоренцією тривав до [[1322]] року. Проте, захоплення Каструччо Кастракані в [[1325]] році [[Пістоя|Пістої]] і чергова поразка флорентійців [[битва при Альтопаско|при Альтопаско]] знову вимагали екстраординарних заходів: Флоренція перейшла до практики найму озброєних загонів іноземних [[кондотьєр|кондотьєрів]]ів для свого захисту<ref>Першим таким кондотьєром став іспанець [[Кардона Раймонд|Раймонд Кардона]].</ref>. Синьйором республіки з правом призначення подести, пріорів і ряду інших посадових осіб і величезною грошовою винагородою був вибраний герцог [[Карл Калабрійський]], син короля Роберта. [[1328]] року Флоренції вдалося звільнити Пістою, а зі смертю в тому ж році Каструччо Кастракані, відпала необхідність в правлінні іноземців. В результаті була відновлена стара республіканська конституція.

В середині 14 століття продовжилася експансія Флорентійської республіки в Тоскані. У [[1331]] році була остаточно приєднана Пістоя, в [[1351]] році&nbsp;— [[Ареццо]], в [[1361]] році&nbsp;— [[Вольтерра]]. Спроба захоплення Лукки [[1336]] року виявилася невдалою, незважаючи на союз з [[Венеціанська республіка|Венецією]]. Більш того, [[1342]]-го Лукка перейшла під владу Пізи, що змусило Флоренцію знов звернутися за військовою допомогою до іноземців: [[1342]] року капітаном і довічним протектором Флоренції було вибрано [[Готьє де Брієнн]]а, [[герцог Афінський|герцога Афінського]], в руках якого зосередилася адміністративна влада, управління фінансами і закордонними справами. Готьє де Брієнн уклав мир з Пізою і почав боротьбу з фінансовою кризою в країні введенням мораторію на погашення боргів. Спираючись на нобілітет і нижчі верстви населення, Готьє де Брієнн спробував знищити республіканський стрій, а під час виступу «худих пополанів» на підтримку герцога, був розграбований Дворец Синьорії і знищений прапор народу (гонфалон)&nbsp;— символ республіки. Пріори були повністю позбавлені влади. Замах на основи конституційного ладу республіки викликав у [[1343]] році повстання із закликом відновлення свободи, на чолі якого стояла цехова верхівка і деякі нобілі. Готьє де Брієнна вигнали, а до влади прийшли магнати і «жирні пополани». Проте, спроби магнатів добитися повернення прав на заняття вищих державних посад провалилися: нове повстання пополанів привело до вигнання магнатів з Флоренції. Була здійснена реформа, що забезпечила розділ влади в республіці між старшими, середніми і молодшими цехами, що означало подальшу демократизацію суспільно-політичного ладу.

Проте, у зв'язку з банкрутствами [[Англія|англійського]] і [[Франція|французького]] королівств в 1340-х роках в країні вибухнула важка фінансова криза, що особливо сильно торкнувся провідних банківських будинків [[Барді]] і [[Перуцці флорентійські|Перуцці]]. Криза в значній мірі підірвала позиції флорентійської олігархії і сприяла демократизації державної системи. Населення міста до того часу зросло до 120 тисяч, причому значно збільшилася питома вага нецехових ремісників і найманих робочих з іммігрантів. Вони не мали представництва в органах управління і права на об'єднання в торгово-ремісничі корпорації. Це підсилювало антагонізм між цехами і нецеховим населенням Флоренції і виливалося в голодні бунти ([[1368]]) і перші в європейській історії [[страйк|страйки]]и [[пролетаріат|пролетаріату]]у (страйк чесальників шерсті в [[1345]] році). У [[1346]] році було прийнято закон, що позбавляв виборчих прав іммігрантів, чиї батьки не народилися у Флоренції. У [[1347]] році уряд спробував заборонити заняття державних посад гібелінами, проте цей закон не пройшов через опір молодших цехів, що побоювалися зловживань при виборах. Епідемія чуми [[1348]] року, яка забрала майже половину населення республіки, ненадовго стримала процеси посилення аристократичних елементів в управлінні, проте вже [[1351]] року було, нарешті, затверджено закон про гібелінів, причому право визначення осіб, яким заборонялося заняття посад, надавалося Синьйорії. В результаті значна маса громадян була позбавлена виборчих прав.

Зовнішня політика після відновлення у 1343-му демократичної конституції втратила експансіоністські прагнення і обмежувалася обороною меж республіки. Ширше стала використовуватися практика найму військових загонів іноземних [[кондотьєр|кондотьєрів]]ів для захисту рубежів і відсічі агресії щодо Флоренції з боку суміжних держав. Лише [[1362]] року республіка знову втягнулася в широкомасштабні військові дії проти Пізи, проте війна завершилася в [[1364]]-му взаємним виснаженням сторін і визнанням права свободи торгівлі Флоренції через порт Пізи.

Неподільне панування партії гвельфів у Флоренції в 1370-х роках привело до серйозної політичної кризи: через протекціоністську політику папи римського і грабіжницькі набіги папських кондотьєрів на територію республіки в [[1375]] році вибухнула війна Флоренції з папою [[Григорій XI (папа римський)|Григорієм XI]] ([[Війна восьми святих]]<ref>Свою назву війна отримала через спеціальний комітет у складі восьми урядовців, призначений для керівництва Флорентійською республікою на час війни. Оскільки папа римський вважався намісником Бога на землі, людей, що вели проти нього війну, жартома стали називати «святими»</ref> [[1375]]—[[1378]] років). Хоча військові дії не відрізнялися жорстокістю і велися силами найманих загонів, війна спричинила величезні державні витрати, крупні збитки торгово-ремісничих кіл і моральну кризу. Після безславного завершення війни в 1378 році одне з угрупувань в партії гвельфів на чолі з родиною [[Альбіцці]] спробувало захопити владу в республіці і змінити конституцію. Це викликало у відповідь реакцію з боку пополанів: [[18 червня]] [[1378]] року за закликом [[гонфалоньєр|гонфалоньєра]]а [[Медічі|Сальвестро де Медічі]] у Флоренції спалахнув народний заколот, що вигнав лідерів партії гвельфів і передав владу молодшим цехам. Але вже в липні повстання підняли неорганізовані наймані робітники шерстяних майстерень&nbsp;— [[чомпі]], які зажадали надання їм права на створення цехів і участь в уряді. Повсталим на чолі з [[Мікеле ді Ландо]] вдалося захопити у Флоренції владу і добитися організації трьох нових цехів: тінторі (барвники), фарсетаї (кравці) і чомпі (чесальники шерсті та інші підсобні робітники), які отримали право обирати три з дев'яти пріорів республіки. Це було кардинальною зміною всієї конституційної системи Флоренції і спробою включення низів в політичну еліту держави. Але [[31 серпня]] 1378 року загони чомпі були розбиті пополанами, що об'єдналися проти них. Цех чомпі було скасовано, проте інші два нові цехи збереглися. Влада перейшла до молодших цехів, які спробували провести реформу оподаткування і ліквідовувати фінансову кризу. Проте боротьба на два фронти (проти чомпі й партії гвельфів), невдача реформ і відсутність авторитетного лідера серед «худих пополанів» ослабили режим. У [[1382]] році у Флоренції спалахнув заколот магнатів, які усунули молодші цехи від влади, ліквідовували нові корпорації тінторі і фарсетаї і відновили контроль старших цехів над державною адміністрацією республіки.

[[Файл:Florence 1433.png|300px|thumb|Експансія Флоренції в XIV&nbsp;— початку XV &nbsp;ст.<br /> <small>Кольором виділена територія республіки в межах 1300, 1377, 1433&nbsp;рр.</small>]]

Згідно з «Встановленням справедливості» [[1292]] року, найвищим виконавчим органом республіки стала колегія шести [[пріор|пріорів]]ів, що представляли старші цехи Флоренції <ref>Представником сьомого цеху ''Arti maggiori'',&nbsp;— цеху суддів і нотаріусів&nbsp;— вважався секретар Синьйорії.</ref>. Пріори керували внутрішньою і зовнішньою політикою держави і мали право законодавчої ініціативи. Пріори обиралися на два місяці і під час виконання своїх обов'язків проживали в спеціально відбудованому [[Палаццо Веккіо|Палаці Синьйорії]] (Палаццо дель Синьйорія; {{lang-it|Palazzo della Signoria}}). Наступників діючих пріорів обирали на особливих зборах, в яких брали участь самі пріори, глави дванадцяти правлячих цехів і представники шести районів міста. У [[1293]] році була установлена нова посада сьомого пріору&nbsp;— [[гонфалоньєр|гонфалоньєра справедливості]], що отримав функції глави держави і право виконання судових рішень проти посадових осіб республіки. Гонфалоньєру була підпорядкована особлива гвардія з тисячі чоловік. Шість пріорів і гонфалоньєр утворили уряд Флорентійської республіки&nbsp;— Синьйорію.

Спочатку прибуткова частина бюджету флорентійської комуни формувалася, головним чином, за рахунок митних зборів і податків на торгові операції. Певне значення мали доходи від судочинства (штрафи, мита), а також екстраординарні надходження в казну у разі конфіскацій майна засудженого або вигнаного громадянина Флоренції. Бурхливе торгове життя дозволяло досить добре фінансувати витрати республіки, зокрема військові походи проти тосканських феодалів і сусідніх комун і зміст державного апарату. Проте в [[14 століття|14 столітті]] з посиленням зовнішньої загрози і формуванням громіздкої системи управління традиційних джерел фінансових надходжень стало не вистачати. Величезні витрати поглинали війни, що велися Флоренцією силами найманих армій. Крім того, правляча торгово-реміснича верхівка всіляко уникала підвищення мит і непрямих податків. Періодичні банківські кризи в Європі і зростання конкуренції [[Нідерланди|нідерландських]] і [[Англія|англійських]] сукновалів також загострювали ситуацію. В результаті до початку [[15 століття]] флорентійський уряд почав активно удаватися до практики примусових позик (наприклад, позика [[1424]] року у розмірі 150 тисяч золотих [[флорин|флоринів]]ів). Проте кардинальним нововведенням стало введення загального оподаткування. У [[1427]] році, не зважаючи на опір частини олігархії, була проведена загальна оцінка рухомого і нерухомого майна громадян Флоренції і введений єдиний податок на майно і капітали у розмірі 0,5 &nbsp;%. Хоча практика сплати податків на майно існувала декілька століть, саме складання [[кадастр]]у в 1427 році і законодавча фіксація розміру податку стали основою нової фінансової системи держави. У [[1433]] році податок на майно і капітали став [[прогресивне оподаткування|прогресивним]]: залежно від розмірів майна платники податків вносили до державної казни від 1 до 3 &nbsp;%.

Ядром озброєних сил ранньої Флорентійської республіки було ополчення містян. Для свого часу це була достатньо ефективна армія, об'єднана загальним духом боротьби за свободу комуни. Цим силам вдалося підпорядкувати Флоренції сільську округу, розбити феодалів і зруйнувати їх замки. На чолі ополчення стояли, зазвичай, урбанізовані дрібні лицарі&nbsp;— вальвассори, комуни, що перейшли на службу. Проте після приходу до влади у Флоренції пополанов і вигнання феодалів, військова сила міського ополчення стала падати: узявши в свої руки управління республікою, торгово-ремісничі круги втратили інтерес до служби в армії, а навички і тактика військових дій були втрачені. Республіка була вимушена запрошувати для свого захисту іноземних правителів&nbsp;— [[Карл I Анжуйский|Карла Анжуйського]], [[Готьє де Брієнн|Готьє де Брієнна]]а, [[Роберт (король Неаполя)|Роберта Неаполітанського]],&nbsp;— що приводили власні лицарські армії. Досвід озброєної боротьби містян за свою свободу трансформувався у воєнізовані територіально-сімейні організації пополанів, об'єднані в «прапори» (гонфалони, округа) Флоренції, на чолі яких стояли «капітани народу». Ці формування забезпечували впродовж декількох століть збереження республіканської конституції Флоренції і не допускали встановлення в країні тиранії.

Гуманістичний світогляд сприяв формуванню у Флоренції одного з найважливіших центрів європейського мистецтва. Місто стало центром [[Проторенесанс|Проторенесансу]]у і [[Раннє Відродження|Раннього Відродження]] в Італії. Сформувалася ціла [[Флорентійська школа|Флорентійська художня школа]], одна з основних шкіл італійського [[Епоха Відродження|Відродження]]. Її родоначальником став [[Джотто ді Бондоне]] (1276—1337), що відійшов від канонічних принципів середньовічного мистецтва і заклав основу мистецтва Ренесансу. Серед найталановитіших послідовників був [[Мазаччо]] (1401—1428), один з найбільших італійських художників Раннього Відродження. На початку [[15 століття]] почався розквіт флорентійської скульптури і архітектури. Творчість [[Гіберті Лоренцо|Лоренцо Гіберті]] (1381—1455) і [[Філліппо Брунеллескі|Філіппо Брунеллескі]] (1377—1446), [[Донателло]] (1386—1466) досягла небувалих висот за виразністю і реалізмом. Головною темою їх мистецтва стала героїзація ідеалу людської особи. Будівлі і монументи, створені цими майстрами, стали головною прикрасою Флоренції і принесли їй світову славу.

Основу добробуту родини [[Медічі]] заклав [[Медічі Джованні|Джованні де Медічі]] (1360—1429), який заснував у Флоренції банк, що незабаром став одним з багатших в Італії. На початку [[15 століття]] в республіці зменшилося значення традиційних галузей виробництва (суконне виробництво, шерстяна промисловість), затиснутих в тісні рамки цехової регламентації і страждаючих від конкуренції іноземних ремісників, а на перший план в економіці вийшли банківські операції. Флоренція стала найбільшим фінансовим центром Західної Європи, а банк Медічі&nbsp;— найбільшим європейським банком. Його філії знаходилися [[Рим|Римі]]і, [[Генуя|Генуї]], [[Неаполь|Неаполі]], [[Венеція|Венеції]], [[Авіньйон|Авіньйоні]]і, [[Брюгге]] і [[Лондон|Лондоні]]і, більше половини своїх доходів він отримував з Риму, ставши головним кредитором [[папська курія|папської курії]] і самої Флорентійської республіки, чия фінансова система була послаблена невдалими війнами з [[Лукка|Луккою]] і [[Мілан|міланскими]] [[Вісконті]]. У Флоренції Джованні де Медічі завоював широку популярність в народі (головним чином, у жителів контадо і підвладних Флоренції міст, а також пополанів кварталу Сан-Джованні) завдяки своїй репутації, пошані до республіканського ладу і фінансовій підтримці своїх прихильників. Вплив родини Медічі викликав незадоволення правлячої олігархії [[Альбіцці]] і [[Строцці]], і в [[1433]] році [[Медічі Козімо (Старший)|Козімо Медічі]], син і спадкоємець Джованні, був вигнаний з республіки.

Зовнішня політика Флоренції цілком контролювалася і направлялася Козімо Медічі. Головну загрозу республіці являло [[Мілан|Міланське]]ське герцогство [[Філіппо-Марія Вісконті|Філіппо-Марії Вісконті]]. Уклавши союз з [[Венеціанська республіка|Венецією]] і найнявши велику армію кондотьєрів, флорентійські війська завдали в [[1440]] році поразки міланцям [[битва при Аньярі|при Аньярі]]. Це дозволило витіснити Вісконті з Тоскани і приєднати верхів'я [[Арно]] з містом [[Поппі]]. У боротьбі за престол Мілана, що послідкувала за цим, Козімо активно підтримував [[Франческо Сфорца]], що після коронації останнього герцогом Мілана в [[1450]] році забезпечило установлення тривалого миру між двома державами. Флорентійсько-міланський союз зустрів супротивника в особі венеціансько-неаполітанського блоку, проте під впливом папи [[Микола V (папа римський)|Миколи V]] в [[1454]] році був укладений [[Лодійський мир]], підписаний всіма найбільшими державами [[Апеннінський півострів|Апеннінського півострова]], який встановив систему рівноваги в Італії і відкрив тривалий період мирного співіснування італійських держав.

Встановлення миру і проведення у Флоренції [[Фераро-Флорентійський собор|Вселенського собору]] [[1439]]—[[1445]] років, на якому була укладена [[унія]] з [[Православна церква|православною церквою]] [[Константинопольський патріарх|Константинопольського патріархату]] (так звана [[Флорентійська унія]]), істотно підняли престиж республіки. Проте продовжувала існувати опозиція влади Медічі у Флоренції: у [[1458]] році склалася змова [[Лука Пітті |Луки Пітті]] з ідеями відновлення демократії, який на деякий час примусив Козімо відновити вибори. Навіть після їхнього другого скасування Медічі були змушені враховувати думку опозиції і уникати відкритого порушення республіканської конституції. Широка популярність Козімо зберігалася протягом всього його правління. При ньому у Флоренції була відкрита перша в Європі публічна бібліотека, в [[1439]] році була відроджена [[Платон|Платонівська]]івська [[академія]], велося активне будівництво і впорядкування міста. Козімо Медічі став активним покровителем мистецтв і забезпечував замовленнями [[Донателло]], [[Брунеллескі]] і [[Фра Анджеліко]].

Найбільших успіхів при Медічі Флоренція досягла на міжнародній арені. Строге слідкування союзу з [[Мілан|Міланом]]ом і [[Неаполь|Неаполем]] поєднувалося з гнучкістю у відношенні [[папство|папства]]. Це сприяло перетворенню республіки на головного гаранта системи італійської рівноваги, яка забезпечила відносно мирне існування держав Італії з [[1454]] по [[1494]] роки. На початку правління Лоренцо відношення республіки з папою [[Сикст IV|Сикстом IV]] були достатньо прохолодними: папа підтримав [[Змова Пацці|змову Пацці]], наклав [[інтердикт]] на Флоренцію, а в [[1479]] році здійснив вторгнення на територію республіки. Але вже в [[1480]] році Лоренцо вдалося укласти мир з папою, а в [[1484]] році завдяки втручанню Флоренції вдалося мирним чином врегулювати конфлікт [[Рим|Риму]]у з [[Феррара|Феррарой]]. У [[1487]] році була придбана [[Сарцана]]&nbsp;— важливий плацдарм на [[Лігурія|Лігурійському узбережжі]]. Проте головним досягненням зовнішньої політики Флорентійської республіки в період правління Лоренцо Прекрасного стало успішне утримування [[Франція|Франції]] від втручання в італійські справи.

У [[1502]] році була проведена кардинальна реформа системи управління: посада [[гонфалоньєр|гонфалоньєра справедливості]] стала довічною. [[1 листопада]] 1502 року гонфалоньєром республіки був вибраний [[Содеріні П'єро|П'єро Содеріні]], радником при якому незабаром став [[Макіавеллі Нікколо|Нікколо Макіавеллі]]. Уряд, нарешті, придбав стабільність і авторитет, дещо покращав фінансовий стан, а після смерті папи Олександра VI, краху держави Чезаре Борджіа і укладення в [[1505]] році франко-іспанського миру нормалізувалося і зовнішньополітичне положення Флоренції. Під впливом Макіавеллі була проведена військова реформа: республіка відмовилася від використання найманих загонів і в [[1506]] році сформувала національну армію&nbsp;— народну [[міліція|міліцію]]. Нові війська Флоренції взяли в облогу і в [[1509]] році захопили Пізу, відновивши тим самим територію держави.

Проте звгалом Флорентійська республіка залишалася відносно слабкою: у країні продовжувала існувати сильна [[патриціат|патриціанська]] опозиція демократичній конституції, були відсутні фінансові і військові сили, достатні для того, щоб виступати на політичній арені на рівних з великими державами. Профранцузький курс Содеріні в умовах об'єднання всієї Італії проти Франції також ніс в собі істотну загрозу для республіки. В результаті [[війна Камбрейськой ліги|війни Священної ліги]] до [[1512]] році французи були витиснені з Італії. Флоренція залишилася в повній політичній ізоляції. На [[Мантуя|Мантуанському]] конгресі [[1515]] році держави Священної ліги визнали право Медічі на Флоренцію. На територію республіки вторглася [[Іспанія|іспанська]] армія [[Кардона Раймондо|Раймондо Кардони]], яка захопила [[Прато]] і підійшла до Флоренції. Місто охопила паніка, Содеріні втік в [[Дубровницька республіка|Рагузу]], уряд виявився нездатним дати відсіч. Флоренція незабаром капітулювала, погодилася на повернення влади Медічі і сплату контрибуції у розмірі 140 тисяч [[дукат|дукатів]]ів.

Після реставрації Медічі в [[1512]] році народне зібрання Флоренції вибрало спеціальний комітет Сорока п'яти (пізніше&nbsp;— шістдесяти п'яти) для реформування органів державного управління, де більшість належала би прихильникам Медічі. Головою комітету став [[кардинал]] [[Лев X (папа римський)|Джованні Медічі]], син [[Лоренцо Медічі|Лоренцо Прекрасного]]. Велику раду і народну міліцію було ліквідовано, а органи, що існували при Лоренцо,&nbsp;— відновлено. Формально, згідно з новою державною системою, вища влада належала Раді Сімдесяти і Синьйорії з восьми [[пріор|пріорів]]ів і [[гонфалоньєр|гонфалоньєра]]а, проте в реальності важелі управління було зосереджено в спеціальній комісії (бальї), що стала постійним інститутом. Балья призначала кожні два місяці членів Синьйорії і визначала внутрішню та зовнішню політику держави. Фактично влада належала одноосібно кардиналові Джованні Медічі, що направляв роботу бальї та інших органів управління.

У [[1513]] році Джованні Медічі було вибрано [[папа римський|папою римським]] під ім'ям [[Лев X (папа римський)|Лева X]]. У результаті Флоренція стала придатком [[Папська область|Папської області]]. Вся зовнішня політика республіки була повністю підпорядкована інтересам [[Рим|Риму]]у. Номінально правителем Флоренції було оголошено брата Лева X [[Медічі Джуліано, герцог Немурський|Джуліано Медічі, герцога Немурського]], а після його смерті в [[1516]] році&nbsp;— сина [[П'єро II]] [[Лоренцо Медічі, герцог Урбінський|Лоренцо Медічі, герцога Урбінського]]. Проте фактично внутрішнє управління республікою продовжувало залишатися в руках папи Лева X. В цей час різко посилилася орієнтація Флоренції на Францію: Лоренцо II одружився з принцесою французького королівського дому, а його дочка [[Катерина Медічі|Катерина]] пізніше стала королевою Франції. Після смерті Лоренцо Урбінського в [[1519]] році Флорентійська республіка була передана під управління кардинала [[Климент VII (папа римський)|Джуліо Медічі]], незаконного сина [[Джуліано Медічі]], убитого в час [[змова Пацці|змови Пацці]]. При кардиналові Джуліо у Флоренції встановився відносний спокій, стабілізувалася державна система і фінансовий стан. Його внутрішня політика продовжувала традиційне для Медічі загравання зі всіма соціальними шарами суспільства і показну прихильність до демократичних і республіканських цінностей.

Реставрація Медічі збіглася за часом з початком загального занепаду економіки Італії взагалі і Флоренції зокрема. Внутрішній ринок залишався слабким унаслідок протекціоністської політики кожної з італійських держав і численних митних обмежень. Всевладдя флорентійських торговельно-фінансових кіл перешкоджало розвитку промисловості в інших містах республіки, а сільська округа експлуатувалася винятково на користь Флоренції. Головним ринком збуту промисловості республіки залишалися іноземні держави, проте з кінця [[15 століття]] флорентійців стала витісняти з [[Англія|Англії]], [[Франція|Франції]] та інших країн місцева національна буржуазія, що посилювалася у той час. Більш того, англійське сукно почало перемагати в конкурентній боротьбі на європейських та італійських ринках флорентійське, а імпорт шерсті з Англії і фарбників з [[Левант|Леванту]]у різко скоротився. Це привело до падіння обсягу виробництва в основних галузях промисловості Флоренції. В порівнянні з початком [[15 століття]] випуск сукна в [[1520-ті|1520-х]] роках зменшився майже в 4 рази. Деякий підйом у виробництві шовкових тканин і предметів розкоші не компенсував занепаду інших сфер виробництва. Відкриття [[Америка|Америки]] і переміщення торгових шляхів Європи в [[Атлантичний океан|Атлантику]] також сильно ударили по флорентійській торгівлі. Занепад торкнувся і банківських операцій: банкірські будинки Флоренції втратили провідні позиції в Європі і свій вплив при дворах Англії, Франції та інших держав, витиснені місцевими фінансовими колами.

[[31 травня]] [[1527]] році гонфалоньєром Флоренції було вибрано [[Ніколо Каппоні]], що представляв інтереси поміркованих республіканців. Проте в країні негайно почалася гостра боротьба між різними політичними угрупуваннями: фратескі (помірковані, головним чином, дрібні торговці), паллескі (прихильники Медічі), оттіматі (аристократія) і арраб'яті (радикальні демократи, ярі супротивники Медічі). Боротьба закінчилася перемогою радикалів, в основному, дрібних ремісників і торговців, до яких прилучилися нижчі соціальні шари. Під їхнім тиском літом [[1527]] року Флоренція оголосила про приєднання до [[Коньякська ліга|Коньякської ліги]] і підтримала [[Франція|французьке]] вторгнення до Італії. Проте перші успіхи французької армії незабаром обернулися поразкою [[битва при Ландріано|при Ландріано]]. [[5 серпня]] [[1529]] року [[Франція]] уклала сепаратний [[Камбрейський мир]] з королем [[Іспанія|Іспанії]] і [[Священна Римська імперія|німецьким]] [[імператор|імператором]]ом [[Карл V (імператор Священної Римської імперії)|Карлом V]], відмовившись від претензій на італійські території. Незабаром з війни вийшов і папа римський: підписанням [[Болонья|Болонського]] договору [[Климент VII (папа римський)|Климент VII]] зобов'язався коронувати Карла V імператором і визнав іспанську гегемонію в Італії, за що отримав обіцянку імперської допомоги у відновленні влади Медічі у Флоренції.

Після Камбрейського і Болонського договорів опір іспансько-імперським силам на [[Апеннінський півострів|Апеннінському півострові]] продовжувала тільки Флоренція. У республіці було відтворено народну [[міліція|міліцію]], найнято загони професійних [[кондотьєр|кондотьєрів]]ів, під керівництвом [[Мікеланджело Буонарроті]] почалося створення сильних фортифікаційних споруд для оборони міста. Николо Каппоні, що намагався почати переговори про мир з папою, був зміщений з поста гонфалоньєра. До влади прийшли радикальні арраб'яті на чолі з новим гонфалоньєром [[Франческо Кардуччі]]. Проте у вересні [[1529]] року імперські війська вторглися на територію республіки і захопили [[Фіренцуола|Фіренцуолу]], викликавши паніку в столиці і втечу багатьох аристократів і крупних торговців. До [[24 жовтня]] армія [[Філіберт Шалонський|принца Оранського]] підійшла до Флоренції. Проти 40-тисячного імперського війська республіка могла виставити не більше 13 тисяч солдатів. Проте героїчна оборона [[Емполі]] і [[Вольтерра|Вольтерри]] флорентійською армією [[Франческо Феруччі]] змогла на деякий час стримати натиск імперських військ і нанести їм істотних втрат. Але [[3 серпня]] [[1530]] року флорентійці були розбиті в жорстокій [[битва при Гавінані|битві при Гавінані]], в якій загинули принц Оранський і Франческо Феруччі. Незважаючи на героїзм захисників Флоренції, місто було приречене. Після одинадцяти місяців оборони почалися переговори з папою. [[12 серпня]] [[1530]] року Флоренція капітулювала і погодилася на повернення Медічі і реформування державного устрою республіки.

Всеєвропейську популярність здобули роботи [[Ніколо Макіавеллі]], активного політичного діяча Флорентійської республіки і основоположника нового, прагматичного підходу до теорії держави. Під патронажем Лоренцо Медічі працювала [[Платонівська академія]], що відродила інтерес до [[Платон|Платона]]а і що виступила проти [[середні віки|середньовічної]] [[схоластика|схоластики]]. Лідером цього руху був [[Марсіліо Фічіно]]. До цього гуртка також був близький [[Джованні Піко делла Мірандола]], що розробив власну філософську концепцію в дусі [[пантеїзм|пантеїзму]]у і [[неоплатонізм|неоплатонізму]]у. Високого рівня розвитку досягла історична наука в роботах Макіавеллі і [[Франческо Гвіччардіні]].

На початку [[15 століття]] Флоренція поступово втратила статус столиці італійського Відродження, поступившись цією роллю [[Венеція|Венеції]] і [[Рим|Риму]]у. У самій республіці економічна і політична криза на зламі століть, війни і державні перевороти сприяли розчаруванню в античних ідеалах і появі особливого інтересу в суб'єктивному. Гармонійний мир Ренесансу переосмислювався виходячи з відчуття хиткості людської долі в руках ірраціональних сил. Це призвело до виникнення течії [[маньєризм|маньєризму]]у у Флоренції, яскравими представниками якого стали [[Джакопо Понтормо]] і [[Россо Фіорентіно]].