Відкрити головне меню

Зміни

нема опису редагування
Окремі дослідники вважають, що чи не головним каталізатором появи циркуляру стали переклади на українську мову чотирьох Євангелій, надіслані на розгляд Святійшого Синоду для отримання дозволу на друк нікому невідомим відставним інспектором Ніжинського ліцею Пилипом Морачевським<ref name="єванг">[http://news.iv-fr.net/index.php?id=608 Євангеліє та циркуляр]</ref>. Щоб не допустити друку перекладів, до ІІІ Отделєнія «звернулись» аноніми, які назвалися представниками «киевского духовенства». В тексті анонімки йшлося про небезпеку допущення до друку українського перекладу Євангелія. З тексту нібито випливає, що її автори допускають можливість схвалення Синодом українського перекладу та протестують проти цього: «''считаем излишним доказывать и то, что допустив нелогичный и затейливый перевод Св. Писания на то наречие русское, которое по своему складу менее всего заслуживает это предпочтение, Св. Синод допустит историческую ошибку и что всяк, кто словом или делом будет способствовать этому опасному предприятию, может приобрести известность Герострата и скоро увидит оправдание на опыте той благоразумной сентенции, что малая ошибка бывает причиной великих бед''». Дослідники звертають увагу<ref name="єванг" />, що аноніми звернулись до охранки, а не до до Синоду і припускають<ref name="єванг" /><ref name="міллер">[http://www.franko.lviv.ua/Subdivisions/um/um2-3/Statti/4-MILLER%20Oleksij.htm Олексій Міллер. Засвоюючи логіку націоналізму: ставлення владних кіл імперії та громадської думки її столиць до українського національного руху в перші роки царювання Олександра II]</ref>, що ініціатором звернення був [[Київське генерал-губернаторство|київський генерал-губернатор]] [[Анненков Микола Миколайович|Микола Анненков]], оскільки його власноручне звернення до шефа жандармів князя Долгорукого за змістом стовідсотково збігається з текстом анонімки: ''«Добившись же перевода на малороссийское наречие Священного Писания, сторонники малороссийской партии достигнут, так сказать, признания самостоятельности малороссийского языка, и тогда, конечно, на этом не остановятся и, опираясь на отдельность языка, станут заявлять притязания на автономию Малороссии»''.
 
Вже 27 березня 1863 року Долгоруков поінформовав про справу царя<ref name="міллер" />, який розпорядився «розібратися» з ситуацією навколо перекладу<ref name="єванг" />. Внаслідок резолюції царя від 27 березня В. Долгоруков листом від 4 квітня поінформував П. Валуєва про справу українофілів, додавши листа М. Анненкова<ref name="міллер" />. Про те, що він «совершенно разделяет мнение» київського генерал-губернатора, П. Валуєв повідомив В. &nbsp;Долгорукова в листі від 17 червня.
 
Через декілька днів П. Валуєв отримав незалежно від ІІІ відділення, через підзвітне йому цензурне [[відомство]], новий документ з українського питання, який перегукувався з листом М. Аннєнкова й, цілком вірогідно, був ним інспірований<ref name="міллер" />. 27 червня голова київського цензурного комітету Орест Новицький надіслав міністру внутрішніх справ листа, складеного на основі записки цензора того ж комітету Лазова, в якому повідомляв, що до його відомства надійшов рукопис «Притчи Господа нашого Иисуса Христа на украинский мови росказани» і висловлював сумнів щодо потрібності такого видання<ref name="панч">[http://www.day.kiev.ua/69078/ Секрети валуєвського циркуляра 1863 року]</ref>. О.Новицький стверджував, що учням-українцям не потрібно читати Євангеліє по-українськи, адже освіта по всій Росії «''производится на общерусском языке и употребление в училищах малороссийского наречия нигде не допущено''»<ref name="панч" />.
Валуєвський циркуляр був ударом по усьому загалу українофілів, однак за його рядками дослідники «розпізнають» й декілька конкретних імен<ref name="єванг" />. Це Володимир Антонович (поляк, що став українцем), Микола Костомаров (організовував видання дешевих книг українською мовою для народу) та Пилип Морачевський (подав на розгляд переклад Нового Заповіту). Кожен з них кинув свій виклик Російській імперії, і Циркуляр 1863 року історики називають спробою самозахисту та ознакою її слабкості<ref name="єванг" />. Дослідники вважають найнебезпечнішою на той час для імперії справу, зроблену Морачевським, адже переклад Євангелія живою українською мовою був прямою антитезою твердженню «не было, нет и быть не может», через те що Святе Письмо українською, у випадку його широкого поширення, перетворювало б «малообразованную» селянську масу на окремий народ<ref name="єванг" />.
 
Гальмівний ефект Валуєвського циркуляру для українців був відчутним<ref name="толочко" />. Якщо в 1860–1863 1860—1863&nbsp;рр. друком з’явилосяз'явилося 114 назв книжок українською мовою, то у 1864–1869 1864—1869&nbsp;рр. це число зменшилося до 24 назв. Перестали діяти недільні школи, послабилась праця в громадах, частина членів яких була заарештована й заслана, як, наприклад, О. Кониський та П. Чубинський, в північні губернії Росії, а частина під впливом публічних обвинувачень українофілів у сепаратизмі та поліційних утисків відійшла від громадської роботи.
 
Валуєвський циркуляр, який не просто зберіг свою силу протягом довгого часу, але й фактично визначив підхід владних структур до українського питання до кінця століття й набув свого розвитку в Емському указі 1876 &nbsp;р., мав дуже негативні наслідки для російсько-українських взаємин<ref name="міллер" />. Він також сприяв відтоку українських активістів із Російської імперії в Галичину, що вплинуло на підсумок боротьби проросійської й антиросійської орієнтацій у середовищі галицьких русинів і невдовзі перетворило Галичину в український культурний П'ємонт<ref>Himka J.-P. The Construction of Nationality in Galician Rus’: Icarian Flights in Almost All Directions. Доповідь на III конгресі МАУ. Харків, 1996</ref>. Нарешті, влада на свій кшталт підтримала зусилля українських націоналістів у справі переведення мовного питання зі сфери прагматики в сферу символічних цінностей<ref name="толочко" />. Дослідники вважають<ref name="міллер" />, що орієнтація влади на «французьку» модель тотальної асиміляції українців не виправдала себе, тому як вимушений заборонний захід виник валуєвський циркуляр, який може слугувати своєрідним символом недостатньо продуманої, непослідовної й суперечливої політики<ref name="міллер" />.
 
В березні 1905&nbsp;р. [[Російська академія наук]] надіслала урядові доповідь, де стверджувалось, що українська мова є самостійною слов'янською мовою, і рекомендувалось відмінити антиукраїнські акти 1863 і 1876 &nbsp;рр. (Валуєвський циркуляр 1863 &nbsp;р. і Емський указ 1876&nbsp;р.).
 
3 кінця 1905&nbsp;р. почали з'являтись українські періодичні видання. У 1906 &nbsp;р. у Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, Лубнах та інших містах України, а також у Петербурзі та Москві виходило 18 українських газет і журналів.
 
== Примітки ==
{{translate}}
 
[[Категорія:1863]]
 
[[Категорія:Історія України (1795–1918)]]
[[Категорія:Українська мова]]