Відмінності між версіями «Київ»

нема опису редагування
Культурне, освітнє життя українців міста ускладнилося після [[Валуєвський циркуляр|Валуєвського циркуляру]] [[1863]] року, [[Емський указ|Емського указу]] 1876-го.
 
На відміну від попередніх століть кияни вперше дістали можливість розвивати своє місто в мирних умовах. Російська місцева влада приділяла увагу не лише розбудові історичного Подолу й Старокиївської гори, а й розвитку інфраструктури околиць — Бесарабки, Хрещатика, Печерська тощо. Головною вулицею міста була [[Володимирська вулиця (Київ)|Володимирська]], а центром ділового життя — [[Контрактовий ярмарок|контрактові ярмарки]] на [[Контрактова площа|Контрактовій площі]]. У ХІХ столітті в Києві з'являються [[Київський університет імені Тараса Шевченка|перший університет]] й [[Національна опера України|оперний театр]], проведено [[телефон]] і [[телеграф]], розпочато рух [[Київський трамвай|Київського трамваю]]. Незважаючи наПопри ліберальну соціально-економічну політику, імперський уряд проводив жорстку [[русифікація|русифікацію]] місцевого [[поляки|польського]], [[українці|українського]] і [[євреї|єврейського]] населення.
 
У добу [[Українська революція 1917-1921|Української революції та визвольних змагань]] Київ був центром боротьби за українську державність. [[3 березня]] [[1917]], після падіння царського режиму, в місті створено [[Українська Центральна Рада|Українську Центральну Раду]]. [[20 листопада]] [[1917]] вона [[III Універсал]]ом проголосила [[УНР|Українську народну республіку]], а Київ — її столицею. [[8 лютого]] [[1918]] містом оволоділи [[більшовики]], проте після укладання [[Берестейський мир|Берестейського миру]] його визволили війська [[Центральні держави|Центральних держав]]. Протягом [[29 квітня]] — [[14 грудня]] [[1918]] Київ був столицею [[Українська Держава|Української Держави]], якою керував [[гетьман]] [[Павло Скоропадський]]. Після повалення гетьманату до [[14 лютого]] [[1919]] в Києві базувалася [[Директорія Української Народної Республіки|Директорія УНР]]. У лютому [[1919]] місто повторно зайняли більшовики, у серпні — окупували війська [[Денікін Антон Іванович|Антона Денікіна]], а в грудні — знову більшовики. [[7 травня]] [[1920]] Київ відвойований союзними силами підрозділів армії УНР та польської армії під час [[радянсько-польська війна|радянсько-польської війни]]. Однак унаслідок більшовицького контрнаступу остаточно повернувся до радянської влади.
Встановлення у місті радянської влади 1919 року супроводжувалось докорінною зміною принципів культурної політики. Більшовики вдалися до націоналізації усіх недержавних культурних закладів (в тому числі музичних), запровадження ідеологічних обмежень та кадрових «чисток» в усіх ланках культури. У Києві, оголошеному «розсадником буржуазного націоналізму», ці заходи набули особливо жорстокого характеру. Керівництво музичною культурою здійснював Всеукраїнський Музичний комітет (Вукмузком), який очолювали піаніст Михайло Біхтер і співак Леонід Собінов (діяв у лютому—серпні 1919 р.). Перенесення столиці до Харкова також позначилось на культурному статусі Києва. У 1921—25 р. припинено діяльність оперного театру, понижено статус Київської консерваторії, перетвореної на Музично-театральний технікум (1925). Подібна політика спричинила до виїзду з Києва багатьох діячів музичного мистецтва: Володимира Горовиця, О.Кошиця, Миколи Малька — до країн Заходу; Р. Глієра, Арнольда Альшванга, Михайла Ерденка, Семена Козолупова, Генріха Нейгауза, Петра Сениці, Б.Яворського та ін. — до Росії, В.Верховинця, М.Леонтовича, Я.Степового і К.Стеценка — до інших міст України.
 
Втім, незважаючи напопри значні кадрові втрати 1919—25 рр. і позбавлення столичного статусу, Київ залишався культурною, духовною столицею України, чиї музичні інституції мали загальнонаціоальне значення. На поч. 20-х рр. провідну роль в музичному житті міста починає відігравати Музичне товариство ім. М.Леонтовича, що створило мережу осередків в різних куточках України. Навіть нові колективи, що мали бути знаряддям поширення комуністичної ідеології — Опера УСРР ім. Карла Лібкнехта (1919), Капела бандуристів (1919, від 1924 — Перша українська художня капела кобзарів), академічна хорова капела «Думка» (1920), Республіканський український хор (РУХ) — фактично стали «вікном» у світ високої музичної класики, надбань українського фольклору і творчою лабораторією молодої національної композиторської школи. У Києві з'являється перший національний симфонічний твір новочасної доби («Веснянки» Михайла Вериківського), на всеукраїнському конкурсі до 10-річчя Жовтневої революції (1927) перемагають твори киян — Друга симфонія Льва Ревуцького і Увертюра на теми чотирьох українських пісень Бориса Лятошинського. Тимчасова лібералізація політичного режиму у середині 20-х рр. сприяла відродженню концертно-оркестрового виконавства, появі нових симфонічних та камерно-інструментальних колективів (Київського квартету, Експериментального ансамблю мандолін і концертин), активною діяльністю диригентів Валеріана Бердяєва, Давида Бертьє, Льва Брагінського, М.Малька, Миколи Радзієвського, Льва Штейнберга, піаніста Григорія Беклемішева, музикознавців Миколи Грінченка, Климента Квітки, Дмитра Ревуцького. У жовтні 1926 р. розпочинає роботу Київський театр опери та балету. У 1923—26 рр. видається перший музичний україномовний часопис «Музика», 1926 року — «Українська музична газета», видання яких припинене через матеріальні нестатки.
 
Проте з кінця 20-х рр., з утвердженням тоталітарного режиму в СРСР, відновився й призупинений у [[1920-ті]] рр. процес одержавлення музичної культури. А опісля ліквідації 1932 року, згідно з Постановою ЦК ВКП(б), усіх мистецьких організацій, що існували на той час, київські музиканти на багато років залишилися без представницьких громадських структур: І з'їзд новоствореної Спілки композиторів України відбувся у Києві лише 1939 року. 1934 року поновлено Київську консерваторію, але ціною ліквідації Музично-драматичного інституту, музичні класи якого приєднано до консерваторії.
20 061

редагування