Перша радянсько-українська війна: відмінності між версіями

|[[Сливинський Олександр Володимирович|Олександр Сливинський]]<br/><small>(5 березня 1918<br/>— 29 квітня 1918)</small>

}}<br/>

{{Collapsible list

|bullets = yes

|[[Ленін Володимир Ілліч|Володиимр Ленін]]

}}

{{Collapsible list

|bullets = yes

|[[Затонський Володимир Петрович|Володимир Затонський]]<br/><small>(з 19 березня 1918)</small>

}}

{{Collapsible list

|bullets = yes

------------------------

[[Файл:Flag_of_Bohemia.svg|20px]] [[Чехословацький корпус]]<br/><small>(9 лютого 1918—<br/>17 травня 1918)</small>

'''Кримські війська'''<br/>1 000 <small>(грудень 1917)</small>

'''Донські війська'''<br/>3 000 <small>(грудень 1917)</small><br/>6 000 <small>(лютий 1918)</small><br/>17 000 <small>(травень 1918)</small>

'''Німецько-австрійські війська'''<ref>Наведена кількість військ задіяних в Україні</ref><br/>230 000 <small>(лютий 1918)</small><br/>450 000 <small>(червень 1918)</small>

'''Чехословацькі війська'''<br/>8 000 <small>(січень 1918)</small>

'''Чехословацькі війська'''<br/>8 000 <small>(травень 1918)</small>

|casualties1= Понад 10 000

}}

 

 

Війна закінчилася перемогою [[Українська держава|Української держави]] за допомогою Австро-німецьких союзників, а також зміною влади та державного устрою в країні.

 

 

 

[[17 березня]] [[1917]] року в Києві українськими партіями створюється [[Українська Центральна Рада]], що стала головним органом влади на території України. [[19 березня]] [[1917]] року в Києві збіралася [[Українська маніфестація в Києві 19 березня 1917 року|100-тисячна маніфестація]], на якій було висловлено ідеї про відновлення української державності та національної самовизначеності.

 

 

УНР наполягала на утворенні федеративного уряду в Росії з представників усіх територій, що самовизначилися. Невдала спроба [[більшовики|більшовиків]] змінити владу в Україні шляхом [[Всеукраїнський з'їзд рад (Київ)|переобрання Української Центральної Ради]] викликала [[роздратування]] російського уряду&nbsp;— більшовицької [[Рада народних комісарів Росії|Ради народних комісарів]], тому вона вирішила захопити владу в Україні шляхом [[Листопадове повстання 1917 (Київ)|збройного повстання в Києві]].

{{OldStyleDate|17|грудня|1917|4|грудня}} року з ініціативи районного комітету [[Більшовики|більшовиків]] у Микитівці відбувся з'їзд підконтрольних більшовикам ревкомів Донецького басейну. На ньому було обрано [[Донбас (1917—1918)|Центральне бюро Військово-революційних комітетів Донбасу]], формально частина Донбасу першою вийшла із під контролю УНР.<ref>Першак, Д.&nbsp;А.&nbsp;Хроника великих дней / Д.&nbsp;А.&nbsp;Першак. Донецк: Донбас, 1977. С. 200</ref>

 

 

{{Цитата|''«На нас готується похід! Ми відчули, що нам, українським демократам, в спину хтось готує ніж... Більшовики концентрують своє військо для розгрому Української республіки... Перші ешелони з Гомеля підходять до Бахмача!»''}}

== Розстановка сил ==

 

 

[[1 травня]] [[1917]] року був сформований [[1-й український полк імені Богдана Хмельницького]], з чисельністю 3 200 бійців, що став першим збройним підрозділом Української Центральної Ради.

[[16 листопада]] [[1917]] року утворено [[Полк імені Костя Гордієнка]], чисельністю 3 733 бійці (126 старшин, 621 підстаршин і 2 986 козаків).

 

 

Сили ворогів Центральної Ради в Україні були значними навіть без приходу в Україну військ Антонова-Овсієнка. Загони місцевої Червоної гвардії в містах і робочих селищах України на [[грудень]] [[1917]] року становила приблизно 40 тисяч багнетів (половина з них в Катеринославській губернії), до цього потрібно додати ще понад 50 тисяч солдатів фронтових військ і гарнізонів, розпропагандованих більшовиками.

 

 

 

Всього до бою за УНР проти російських більшовиків стало близько 20 тисяч бійців по всій країні, інші були демобілізовані, заявили про нейтралітет або піддавшись пропаганді та скрутному становищі перейшли на сторону більшовиків.

== Початок війни (грудень 1917) ==

 

 

Спочатку було заявлено, що прихід цих військ в Україну викликаний тільки необхідністю просування по українській залізниці радянських військ, що прямують проти [[Історія Донбасу в 1917-1921 рр.|бунтівного Дона]]. Українська влада заспокоювалися запевненнями про те, що радянськими частинами тимчасово використовується тільки залізниця України для нанесення несподіваного удару в тил [[Біла армія|бунтівним білогвардійським козакам]]. Але частини радянських військ, які окопалися в Харкові, і не думали всіма силами слідувати на Дон.

 

 

 

З {{OldStyleDate|25|грудня|1917|12}} року Петлюра почав переводити українські частини на схід України, щоб взяти під охорону найважливіші залізничні вузли: Лозову, Синельникове, Ясинувату, Олександрівськ, сподіваючись зберегти зв'язок з Доном, як з можливим стратегічним союзником у війні проти більшовиків. Хоча донські козаки і порушували південно-східний кордон УНР (що по Третьому універсалу Центральної Ради відповідало східному кордоні Катеринославської губернії), обидві сторони намагалися зберігати статус-кво. Отаман Дону генерал [[Каледін]] наказав (маючи на увазі кордони УНР):

{{Цитата|''«...ні в якому разі не переходити меж своєї області і не втручатися в життя інших частин Росії»''}}

 

 

{{OldStyleDate|27|грудня|1917|14}} року відбулося [[Бій за станцію Лозова|перше серйозне боєзіткнення українських і російських військ за станцію Лозова]], в ході якого українські війська втримали позиції і відкинули ворога до села [[Хлібне (Лозова)|Хлібного]]&nbsp;— околиці Панютиного.

В цей же день відбулось [[повстання Чугуївської юнацької школи]], учні якої хотіли зупинити просування росіян, але натомість російські більшовики роззброїли і полонили 200 українських юкерів.

 

 

 

 

{{OldStyleDate|30|грудня|1917|17}} року [[Всеукраїнський центральний виконавчий комітет|Центральний виконавчий комітет радянської УНР]] проголосив маніфест про скинення влади Української Центральної Ради і Генерального секретаріату. Наявність в Україні двох центрів влади&nbsp;— київського національного і харківського радянського&nbsp;— дала змогу російським більшовикам формально залишатись осторонь війни, представивши її як [[громадянська війна|внутрішній конфлікт]].

Таким чином, на [[31 грудня]] [[1917]] року, Радянська Росія вже захопила і контролювала частину сучасної Харківщини, Луганщини і Донеччини. Також більшовицькі часини займали район Жмеринки на правобережжі всередині Української Республіки.

 

 

 

{{OldStyleDate|5|січня|1918|23|грудня|1917}} року з Києва в Бахмач для оборони Чернігівської залізниці було вислано 500 юнкерів при одній гарматі і 16 кулеметах. Ці сили були явно недостатні для оборони держави, і їх прибуття на східний кордон України говорило лише про слабкість Центральної Ради.

Військовий міністр Порш за два тижні кризи не видав зрозумілих наказів щодо оборони території України і опору червоному наступу. Йому бракувало твердої волі, рішучості, елементарних військових знань і досвіду, він не був ознайомлений і з ситуацією в «гарячих точках». Порш показав неспроможність керувати військами. У першій його доповіді чулася паніка: {{Цитата|''«...армії у нас немає... вона розвалюється і поспішає додому»''}} Головною турботою Порша стала невчасна організація нової армії УНР на добровільній, платній основі. Він вважав, що для цього достатньо вивести штаби з фронту і зберегти їх як «командний кадр нової армії», і вже через два місяці на основі цих штабів можлива поява дієздатної армії в 100 тисяч бійців. Але історія не відміряла Центральній Раді двох спокійних місяців.

 

 

 

[[8 січня|8]]—[[10 січня]] [[1918]] року червоні війська Антонова-Овсієнка захопили найбільші промислові центри Донеччини: [[Луганськ]] і [[Маріуполь]].

{{OldStyleDate|8|січня|1918|26|грудня|1917}} року у [[Катеринослав]]і місцеві червоногвардійці хитрістю захопили в українських солдат броньовик і заховали його на одному із заводів. Саме цей інцидент став причиною наполегливих вуличних боїв в Катеринославі [[9 січня|9]]—[[10 січня]]. 10 січня в Катеринослав залізницею від Синельникового прибув червоний бронепоїзд і ешелон з харківськими і московськими червоногвардійцями (загін Єгорова в 1500 бійців), що і вирішило результат битви за місто на користь більшовиків. [[11 січня]] війська УНР в Катеринославі капітулювали. Втратою губернського центру Катеринослава почалося відпадання Півдня України від УНР.

 

 

 

[[17 січня]] [[1918]] року Порш віддав безумні накази: про негайну демобілізацію українських частин регулярної армії, розпуск частини старої армії і про ліквідацію офіцерських чинів в армії УНР. Все це робилося для того, щоб показати [[Ленін]]у революційність і миролюбність уряду УНР. Планувався перехід армії на міліційну систему і створення української армії за зразком кантональній швейцарської міліції. В умовах війни цей наказ був рівносильний повній капітуляції. Разом з тим наказ про демобілізацію армії був авансом країнам німецького блоку і вів до розриву відносин з країнами Антанти.

 

 

 

 

{{OldStyleDate|19|січня|1918|6|січня}} року червоний загін Кудинського, який прибув з Росії, розбивши українську оборону у прикордонній станції [[Хутір Михайлівський]], увійшов до Чернігівської губернії, що входила до складу УНР. Загону Кудинського ставилося завдання пробитися через [[Черкаси]] на Правобережжі України і вийти до Києва з півдня від [[Фастів|Фастова]]. Але загін не зміг виконати цього завдання через його відправки на фронт проти білокозаків. [[20 січня]] відбувся бій червоних загонів Муравйова (до 3 тисяч багнетів) проти місцевого українського гарнізону (500 багнетів) в містечку [[Красноград|Костянтиноград]], який закінчився капітуляцією військ УНР.

[[22 січня|22]]—[[23 січня]] 1918 року почались бої, за участю місцевих червоногвардійців, поновилися і привели до захоплення невеликих містечок [[Конотоп]]а і [[Кролевець|Кролевця]], а також і полону до тисячі солдат-українців. Деякі частини УНР в [[Ніжин]]і та [[Чернігів|Чернігові]] вирішили оголосити повний нейтралітет і вільно пропускали через свої пункти червоні частини. Після цих невдач стало ясно, що малочисельні війська УНР на Лівобережжі України повністю розгромлені і на величезній території Чернігівщини і Полтавщини «надійних» бійців залишилося до 500 осіб (на Чернігівщині) і до 200 (на Полтавщині). Ці сили не складали серйозної перешкоди для наступаючих на Київ військ Муравйова.

 

 

 

 

[[26 січня]] на станції [[Гребінка]] провела наступ Харківська колона червоних. Після тригодинного бою гайдамаки Волоха відступили, не в силах відбити напад 1 тисячі червоних.

 

 

Вранці [[28 січня]] розпочався загальний наступ частин УНР (до 3 тисяч бійців) на центр міста і вокзал, які знаходилися в руках більшовиків. До [[31 січня]] в Одесі проходили вуличні бої, причому частинам УНР вдалося відтіснити більшовиків з більшості міських кварталів. Але більшовиків підтримали революційні матроські загони (2 тисячі бійців), артилерія крейсера «Ростислав» і бронепоїзди. [[30 січня]] частини УНР попросили перемир'я, і ​​незабаром був підписаний договір про виведення військ УНР з Одеси. Однак на станції Роздільна залишки одеських частин УНР, які за договором покинули Одесу, були зупинені червоним загоном і роззброєні. [[28 січня]] [[1918]] року Аккерман (нині [[Білгород-Дністровський]]), яким керував місцевий міський есерівський рада, зайняли війська Центральної Ради, але вже через два дні стався солдатський виступ, і в місті затвердилася влада більшовиків.

 

 

Падіння Одеси, Миколаєва, Єлисаветграда та Херсона знаменувало втрату влади Центральної Ради над всім Півднем України. Від Катеринослава в степу Центральної України поступово просувалися ешелони з червоними визволителями загону Єгорова, які зайняли станції [[Верхівцеве]], [[Користівка]], [[Знам'янка]]. Але біля станції [[Імені Тараса Шевченка (станція)|Бобринська]] у [[Сміла|Смілі]] частини УНР зуміли на якийсь час зупинити рух червоних.

 

 

Київ був оголошений у стані облоги, а влада в місті перейшла до особливого коменданту міста, інженера [[Ковенко Михайло Микитович|Михайла Ковенка]] (командиру київських загонів вільних козаків). На Східний фронт з Києва були направлені всі наявні в резерві регулярні і надійні частини, а загальне керівництво мізерними залишками сил УНР на Лівобережжі Дніпра було запропоновано здійснювати отаманові Гайдамацького коша Петлюрі. Його формування виявилося самим боєздатним після того, як до складу Гайдамацького коша Слобідської України добровільно записалися ще 148 київських юнкерів.

 

 

 

 

 

Тоді ж проходив бій біля станції Кононівка, де 180 українців зіткнулися з частиною 1-ї армії Єгорова в 1100 чоловік, що складалася з донецьких і харківських червоногвардійців. У 20-градусний мороз гайдамаки окопалися і приготувалися до оборони. Вогнем гвинтівок і гармат були відбиті дві атаки противника, після цього червоні змогли оточити станцію, а гайдамакам і стрільцям нічого не залишалося, як сісти на потяг і, висадивши позаду себе залізничний міст через річку, виїхати в сусідній [[Яготин]], що знаходиться в 90 кілометрах від Києва. До цього часу з Києва вже був отриманий наказ про негайне повернення до Києва для ліквідації повстання, що погрожував самому існуванню Центральної Ради.

 

 

 

 

[[29 січня]] [[1918]] року почалось [[Січневе повстання 1918|повстання більшовиків у Києві]], яке вдалося придушити аж ракном [[4 лютого]]. Проти 6 500 більшовицьких повстанців для перемоги знадобилось задіяти 10 000 українських військ (з яких лише менша половина була боєздатна) відізвавши їх з інших місць дислокацій. Втарти більшовиків в наслідок боїв склали 1 800 бійців.

 

 

 

Окремі частини УНР ще знаходилися в анклавах, відрізані від Києва: у [[Житомир]]і, [[Кам'янець-Подільський|Кам'янець-Подільському]], [[Сарни|Сарнах]], [[Сміла|Смілі]], [[Старокостянтинів|Старокостянтинові]], [[Балта|Балті]] (5-6 тисяч багнетів і шабель). Але ці частини виявилися паралізовані відсутністю зв'язку, розвідки, інформації, єдиного командування. У число озброєних сил УНР необхідно занести і ізольовані один від одного невеликі добровольчі загони вільних козаків півдня Київщини, Херсонщини, Поділля, які представляли значну силу в 10-13 тисяч багнетів і шабель. Але і вони не були організовані і залучені командуванням до вирішальних боїв.

[[2 лютого]] 1918 року вібувся [[літківський бій]], де 24 юнкери Київської військової школи імені Богдана Хмельницького протистояли 400 бійцям Червоної Армії. Внаслідок бою 20 українських юноків були вбиті, 4 полонені і розстріляні. Втрати червоних склали 35-50 вбитими, 60-80 пораненими. Після цього бою УНР втратила контроль над Десною.

 

 

Населення Києва на початку 1918 року складалося з 450 тисяч жителів, проте більшість людей і тисячі офіцерів-киян відсторонено і приречено дивилися на події, передавши своє майбутнє в руки кількох тисяч бійців.

 

 

На наступний день після відступу з Києва основна колона військ УНР разом з урядом і депутатами Центральною Радою заночувала в селі [[Гнатівка]], в 25 кілометрах від Києва. Частина полку імені Полуботка пішла в містечко [[Васильків]], а гайдамаки Петлюри і вільні козаки (400 багнетів при 6 гарматах) відійшли в село [[Шпитьки]]. Петлюра відмовився з'єднатися з частинами УНР і підкорятися владі військового відомства УНР, заявивши, що гайдамаки лише «партизансько-добровольчі» частини зі своїми завданнями і цілями і знаходяться в «союзі» з частинами УНР. Петлюра сподівався розгорнути Слобідський кош в трьохтисячне «ударно-партизанське» формування, за рахунок перебіжчиків з регулярних частин.

 

 

[[9 лютого]] [[1918]] року, через складні умови війни УНР підписало з [[Німецька імперія|Німецькою імперією]], [[Австро-Угорська імперія|Австро-Угорською імперією]], [[Османська імперія|Османською імперією]] і [[Третє Болгарське царство|Болгарським царством]] [[Берестейський мир]]. За цим договором: УНР виходила з Першої світової війни; УНР було визнано незалежною, рівноправною державою; Холмщина та Підляшшя увійшли до складу УНР; Німецька імперія і Австро-Угорська імперія зобов'язувались допомогти УЦР звільнити територію УНР від більшовиків; УНР зобов'язалась постачати в Німецькій імперії та Австро-Угорській імперії їжу, що була потрібна для населення.

 

 

Вранці [[10 лютого]] прем'єр оголосив військам: {{Цитата|''«... вчора вранці був підписаний справедливий мир між Україною і країнами німецького блоку!» ''}}

Це повідомлення викликало радість солдатів, чотирирічна кривава війна, здавалося, була закінчена. Однак колишній прем'єр Винниченко, в знак протесту проти союзу з німцями, відчуваючи постійну небезпеку з боку більшовиків і не вірячи в перемогу, втік з дружиною з Житомира, змінивши прізвище і зовнішність. Незадоволений договором був і Петлюра.

 

 

 

Українські віська рушили в напрямку [[Коростень|Коростеня]], для того щоб сховатися від можливого переслідування червоних у більш віддаленому місці, в глухому Поліссі. [[13 лютого]] Коростень зайняли Січові Стрільці, на наступний день в містечко прибула Центральна Рада і Запорізька бригада. Далі, залишивши частини прикриття в Коростені, Центральна Рада, січовики і гайдамаки на поїздах перебралися в [[Олевськ]]. Загін Петлюри попрямував в [[Овруч]] і [[Новоград-Волинський]], а Центральна Рада і січовики відбули далі на захід, в [[Сарни]]. В районі Сарн у самого німецько-українського фронту стояла республіканська бригада. Діячі Ради сподівалися, з'єднавшись з цими військами, протриматися в Сарнах до вступу на українську територію німецьких військ.

 

 

 

 

Але поки німецькі війська ще перебували в прифронтовій зоні, українське командування вирішило самостійно, силами лише Запорізької бригади в тисячу бійців, захопити Житомирщину, розбивши червоний загін Кіквідзе, що засів в Бердичеві. Боротьба з цим загоном, який був єдиною боєздатною червоною частиною на захід від Києва, було питанням честі для українців. Їм потрібно було взяти [[Житомир]] і [[Бердичів]] ще до приходу німецьких частин, щоб показати військову міць УНР, бойовий потенціал української армії. Адже необхідно було змусити німців поважати армію і уряд УНР.

Запорожці генерала Прісовського [[21 лютого]] [[1918]] року атакували Житомир, який обороняли розрізнені частини 7-ї більшовизовані армії, і до [[23 лютого]] зайняли місто. Далі частини запоріжців ударили по Бердичеву, який обороняли не тільки деморалізовані загони 7-ї армії, але і група Кіквідзе. В [[Житомир]], куди переїхав штаб Запорізької бригади, для військового коригування операцій прибули німецькі поручники і українські генерали: Бронський (представник армії УНР при німецькому штабі) і Натієв.

 

 

 

 

Перший бій за столицю стався біля станцій [[Бухтіївка]] і [[Бородянка]]. Результатом бою був відхід червоних на станцію [[Ірпінь]]. Бої біля станцій Ірпінь і [[Буча]] знов звели гайдамак із загоном Кіквідзе, який, використовуючи вогонь важкої артилерії, намагався контратакувати. Але гайдамаки зуміли перекинути наступ і перехопити ініціативу.

 

 

 

 

 

Австро-німецька армія і українські війська швидко і майже безперешкодно просувалися на схід по лініях залізниць. В авангарді австро-німецьких військ на Полтавському напрямку діяла Запорізька дивізія армії УНР (близько 8 тисяч багнетів).

 

 

Однак в кінці березня 1918 року за вимогу німецького командування почалося роззброєння загонів вільних козаків, а незабаром вийшов указ Центральної Ради про демобілізацію (заборону) формувань вільних козаків.

Нікчемні радянські сили опору не представляли серйозної перешкоди для наступу українських та австро-німецьких військ. Революційні частини могли лише загальмувати просування на схід на декілька днів.

 

 

 

 

[[10 березня]] [[1918]] року керівництво українських більшовиків виїхало з Полтави в Катеринослав, зважаючи на небезпеку здачі Полтави і внутрішнього конфлікту. До цього часу секретарі дізналися про підписання ленінським урядом Брестського договору з Німеччиною, за яким Радянська Україна «поступається» Центральній Раді і австро-німецьким військам. Частина секретарів (Є. Бош, Г. П'ятаков) були шоковані цим повідомленням і відмовилися від своїх постів, вирішивши піти на фронт простими політробітниками. Їх незгоду з ленінським планом викликало урядову кризу в Радянській Україні.

 

 

 

 

За своєю чисельністю і бойового спорядження південні армії не дотягували навіть до регулярних полків. Так, 2-а революційна армія була збита з різномастих малодісціплінірованних частин (загону Котовського, китайського батальйону, загону катеринославських червоноармійців, загону фронтових солдатів), що складають всього близько однієї тисячі бійців (командир Є. Венедиктов). 3-я революційна армія (Одеська) під командуванням лівого есера П. Лазарєва складалася з 2,5 тисяч бійців.

Знаючи про «якості» своїх військ, Антонов-Овсієнко думав «притягнути» в Україні радянські війська з Росії. Але він зміг добитися тільки напрямки в допомогу Україні нечисленних загонів Р. Сіверса і Ю. Сабліна з Донської області, загальна чисельність яких склала всього трохи більше 3 тисяч бійців. Колона Р. Сіверса (до 2 тисяч багнетів) була перекинута з Дона для оборони Чернігівщини, але запізнилася. [[Чернігів]] був зданий німецьким військам вже [[12 березня]]. Після здачі Чернігова армія Сіверса була направлена ​​в район стратегічної станції Бахмач (схід Чернігівщини), куди вже до [[13 березня]] безперешкодно підійшли німецькі сили. Зайнявши оборону навколо [[Бахмач]]а, загін Сіверса отримав назву 5-й революційної армії (складалася приблизно з 3,5 тисячі багнетів, збільшилася за рахунок приєднання до загону Сіверса частин сербських і чеських інтернаціоналістів, петроградських, харківських і вінницьких червоногвардійців, загону червоного, козацтва). З цими невеликими силами 5-я армія намагалася зупинити наступ німецьких ешелонів Північної колони (27-й німецький корпус) і окремих загонів армії УНР, прикриваючи шлях на [[Новгород-Сіверський]] і [[Глухів]]. Однак ці, вже побували в серйозних боях, пошарпані загони всіляко прагнули не вступати в бої з німецькими та австрійськими регулярними частинами.

 

 

[[16 березня]] австрійські і німецькі війська, вийшовши до річки Південний Буг, наблизилися до Миколаєва. На березі Бугу відбувся бій австро-германців з миколаївськими червоногвардійцями, які на день затримали просування ворога. Але вже [[17 березня]] [[Миколаїв]] пав, при чому міська дума Миколаєва (напередодні захопила владу) вітала вступ австро-угорських військ. Але незабаром миколаївська організація солдатів-фронтовиків, більшовики і місцеві робітники підняли повстання проти австрійської армії. Приводом до нього послужив наказ австрійського командування про роззброєння населення, а також звістка про початок в сусідньому Херсоні антиавстрійського повстання. Повстанці, отримавши допомогу від матросів з Криму, змогли захопити більшу частину міста і протриматися чотири дні.

Чехословацький корпус, не встигнувши евакуюватися з українських земель, до приходу німців змушений був також вплутатися в бій біля станції Бахмач, прийнявши на себе частину німецького удару. Скрипник тоді телеграфував в Центр: «Чехословаки борються з німцями добре, але тримаються двозначно по відношенню до гайдамаків, пропускаючи їх повз себе, фронтові частини в загальній масі не дієздатні». Недієздатність всієї армії вилилася в здачу Бахмача [[15 березня]] [[1918]] роки (після першого ж бою з головними німецькими силами) і втеча армії в напрямку на південний схід, до містечка Ромни і далі до кордону Радянської Росії, до Путивля, зосередившись на уявній обороні цього району Росії. У північно-східному районі Чернігівщини, у Новозибкова, нечисленним загонам Берзіна і Ремньова (1,5 тисячі багнетів) наказано було стримувати німецькі війська. Але вони вже не представляли будь-якої бойової сили, розклалися, тероризуючи місцеве населення, відступали при появі сил супротивника.

 

 

 

У станції Гребінка війська союзників відчули перший серйозний опір, який вчинив зведений загон Кіквідзе, який нараховував до 2800 бійців (загони київських, харківських, Гребінківський червоногвардійців, Деякі російські загони, бронепоїзд). Два дні червоні, несучи значні втрати, стримували наступ противника. Однак [[16 березня]], під час боїв біля станції Гребінка, кінний полк запорожців несподівано наскочив на містечко [[Лубни]] і залізницею попрямував обхідним шляхом на Полтаву. При наближенні противника в Полтаві почалася паніка і евакуація радянських органів влади.

Піддався паніці і Антонов-Овсієнко, який, кинувши свої армії під Полтавою і Харковом, [[18 березня]] спішно виїхав до Москви, в пошуку екстреної військової допомоги. До цього часу стало ясно, що радянська влада в Україні може протриматися не більше місяця (червоні втратили [[Бахмач]], [[Конотоп]], [[Гадяч]], [[Золотоноша|Золотоношу]], [[Кременчук]], [[Черкаси]], південно-західне Причорномор'я). Однак німецькі частини несподівано загальмували свій наступ на Полтаву. Це було пов'язано з тим, що німецьке командування отримало повідомлення про те, що на фронт, під [[Ромодан]], прибули боєздатні чехословацькі полки і важка артилерія, знята з фортів [[Севастополь|Севастополя]]. Німецьке командування вирішило почекати підходу своєї важкої артилерії і основних сил. Тимчасове призупинення німецького наступу була сприйнята червоними командирами як слабкість і підштовхнула їх до перших контратак.

 

 

[[21 березня|21]]—[[22 березня]] йшли бої за станцію [[Ромодан]]. Декілька бронепоїздів і броньовиків червоних, півтори тисячі солдат 4-й революційної «полтавської армії» Ю. Сабліна, а також два чехословацьких полку (2 тисячі багнетів) відбивали наступ німецьких військ. Але результатом цих боїв була втрата червоними таких містечок, як [[Ромодан]], [[Хорол]], [[Миргород]], після чого настала черга [[Полтава|Полтави]]. Запорожці атакували місто «в лоб», а німецька кінна дивізія генерала фон дер Гольця ударила у фланг оборони від [[Кременчук]]а ([[25 березня]] німецькі війська увійшли до Кременчука). [[28 березня]] [[1918]] року німецька центральна колона, разом із Запорізькою дивізією, увірвалася в передмістя Полтави. На наступний день Полтавський полк червоних козаків (до 600 чоловік) під командою І. Бокітько (начальник штабу червоної оборони Полтави) перейшов на бік частин УНР. Батарея полку Бокітько відкрила вогонь по відступившим червоним ешелонам на станції Полтава. Недавні червоні козаки, зірвавши червоні стрічки з папах, наділи нарукавні жовто-блакитні пов'язки і самі вибили залишки червоних з міста. Цей козацький полк увійшов до складу запорожців, але незабаром був розформований по частинах як малонадійний. Від Полтави німецькі війська і українська дивізія рушили на Харків і станцію Лозова, а [[31 березня]] зайняли станцію Ворожба.

[[30 березня]] (за деякими даними [[2 квітня]]) [[1918]] року Центральна Рада звернулася до Раднаркому Радянської Росії з пропозицією припинити безглузду війну і встановити військове перемир'я. Ленін, боячись реакції з боку Німеччини, дав [[3 квітня]] свою згоду на переговори про мир з Центральною Радою. У квітні 1918 року до «українського питання» в Москві охололи, продовження війни в Україні загрожувало небезпекою продовження військового конфлікту на території Радянської Росії і існуванню ленінського режиму. Але незважаючи на свою «мирну» згоду, Ленін продовжував таємно вимагати від українських і донецьких товаришів продовження безглуздої війни.

 

 

 

 

 

 

 

 

[[30 квітня]] [[1918]] року 600 кораблів флоту з 3,5 тисячами матросів на борту покинули Севастополь, взявши курс на [[Новоросійськ]], маючи намір перейти там під червоне командування. Частина Чорноморського флоту (7 лінкорів, 3 крейсери, 5 міноносців) залишилася в Севастопольській гавані на чолі з контр-адміралом М. Остроградським. В той же день в [[Севастополь]], покинутий його захисниками, стали входити німецькі загони.

 

 

До [[1 травня]] 1918 року, дня здачі німцями Таганрога, ще спостерігалися окремі сутички в східному Донбасі (у Таганрога билися загони Резервної армії А. Беленковіча). Але з травня боротьба завмерла, Перша війна за Україну була програна більшовиками. Близько 70 днів знадобилося військам союзників для відвоювання всієї території України.

 

 

 

 

 

== Примітки ==

 

== Джерела ==

 

{{УНР2}}