Сиракузи: відмінності між версіями
[неперевірена версія] | [перевірена версія] |
Вилучено вміст Додано вміст
Немає опису редагування |
Немає опису редагування |
||
Рядок 67:
=== Доба «другої демократії». Протистояння з Афінами ===
В Сиракузах та підлеглих їм містах вдруге була встановлена демократія. З міста змовників-олігархів, які мріяли про «пом'якшену» тиранію. За найманцями, які зрадили Фрасибула, громадянські права зберегли, але через три роки їм заборонили обіймати будь-які виборні посади як потенційним прихильникам тиранії. Обурені найманці повстали і навіть захопили Ортигію, але були розгромленів бою і назавжди залишили
Утвердження демократії змінило звички сицилійськіх політиків. Для того, щоб здобути прихильність громадян, їх потрібно було переконати
Рядок 74:
У [[454 до н. е.|454 році до н. е.]] владу в місті намагався захопити аристократ [[Тіндарід]], який своєю сміливістю та щедрістю здобув популярність серед незаможних сіракузян. Зі злидарів він навіть створив збройний загін власних охоронців. Тіндаріда одразу запідозрили в намаганні встановити тиранію, заарештували і засудили до страти<ref>[[Діодор Сицилійський]]. Історична бібліотека, XI, 86, 4-5</ref>. Його прихильники вчинили заколот, але були переможені, ув'язнені і страчені разом із ватажком. Щоб попередити нові спроби державного перевороту, в Сиракузах запровадили [[петалізм]] — процедуру, подібну до афінського [[остракізм]]у<ref>[[Діодор Сицилійський]]. Історична бібліотека, XI, 86, 5 — 87, 1</ref>.
У [[453 до н. е.|453]]-[[452 до н. е.|452 рр. до н. е.]] сіракузяни здійснили глибоке морське вторгнення до володінь етрусків — на [[Корсика|Корсику]] і [[Ельба (острів)|острів Ельбу]]<ref>[[Діодор Сицилійський]]. Історична бібліотека, XI, 88, 4-5</ref>. Надалі Сиракузи в союзі з Акрагантом розпочали боротьбу з сікульським союзом на чолі з їхнім ватажком [[Дукетій|Дукетієм]]. Залишений більшістю своїх соратників Дукетій змушений був здатися на милість переможців і був засланий до Коринфа<ref>[[Діодор Сицилійський]]. Історична бібліотека XI, 91-92</ref>. Оскільки
Щоправда війни з Леонтинами, Катаною та Наксосом затягнулися. Ті звернулися за допомогою до [[Стародавні Афіни|Афін]], які одразу ж «відгукнулися». У [[427 до н. е.|427 році до н. е.]] афінський флот з'явився біля сицилійських берегів. У [[424 до н. е.|424 році до н. е.]] у Гелі були скликані збори представників усіх грецьких міст Сицилії, на якому сіракузяни домоглися загального примирення, тож афіняни змушені були забратися. Леонтинці зрештою змушені були укласти принизливий мир. Вони отримали права сіракузського громадянства, але їхнє місто було перетворене сіракузянами на власну сторожову фортецю<ref>[[Діодор Сицилійський]]. Історична бібліотека, XII, 54, 7</ref>.
Рядок 101:
У [[406 до н. е.|406 р. до н. е.]] знову перейшли у наступ. Їхній новий командувач [[Гімількон Молодший|Гімількон]] взяв в облогу Акрагант. Сиракузьке військо на чолі з Дафнеєм вирушило на допомогу. Однак полководцем демагог був незграбним і місто не утримав. Один з колишніх вояків Гермократа на ім'я [[Діонісій I Сіракузький|Діонісій]] звинуватив Дафнея у зраді. Обурені сіракузяни усунули Дафнея та обрали інших полководців, серед них і Діонісія.
Після здобуття Акраганта карфагеняни взяли в облогу Гелу. Оборону доручили Діонісію. Почав він з того, що відібрав нібито для потреб оборони майно у місцевих багатіїв, а здобуті таким чином гроші витратив на власних найманців. Прибувши до
Невдовзі після свого обрання Діонісій інсценував замах на самого себе. Зібравши сіракузян у далеких Леонтинах — подалі від звичної для них агори — він домігся від них згоди на створення гвардії власних охоронців. Вже невдовзі ця гвардія разом з вірними стратегу найманцями взяла Сіракузи під щільний контроль. Після цього Діонісій скликав народні збори і домігся від них засудження й страти Демарха, Дафнея та інших своїх політичних супротивників, а потім відкрито встановив у місті тиранію (квітень [[405 до н. е.|405 р. до н. е.]])<ref>Мустафін О. Влада майдану. Хто і навіщо винайшов демократію. К., 2016, с.79-81</ref>
Рядок 113:
Відтак до середини 80-х років IV в. до н. е. на заході Середземномор'я склалася потужна територіальна держава, що розкинулася по обидва боки Мессинської протоки. Створивши цю державу сіракузький тиран не знижував своєї політичної активності і в наступні роки. Щоправда, в Сицилії, де він ще двічі воював проти карфагенян, йому не вдалося добитися нових успіхів. У підсумку III Карфагенської війни (382—374 рр.. до н. е.) він навіть мав поступитися супротивнику частину своїх володінь на заході Сицилії, а остання, IV війна, яку він вів з карфагенянамі в рік своєї смерті (367/66 рр. до н. е.), теж нічого не змінила в цьому відношенні. Проте на інших напрямках він домігся багато чого. У північних водах його переважання було неподільним, про що свідчать і висновок колоній на узбережжя і острови Адріатичного моря, і глибоке вторгнення в Тірренське море, вчинене заради залякування етрусків. У Південній Італії він опанував Кротоном. Нарешті, він здійснював систематичне втручання у справи Балканської Греції, діючи тут на користь союзної з ним Спарти, але одночасно маючи на увазі і власні державні інтереси.
Створена зусиллями
Джерелом міцності цієї держави була в першу чергу ініціативна зовнішня політика Діонісія, який зумів органічно зв'язати існування заснованого ним авторитарного режиму з рішенням великий, життєво важливою для західних греків проблеми — відображення карфагенян. Разом з тим і у внутрішній політиці сиракузського правителя можна виявити ряд конструктивних елементів, які повідомляли стійкість його режиму. Вельми продуманої була соціальна політика Діонісія. Після придушення заколоту сіракузьких вершників він запровадив частковий переділ власності: землі та будинки бунтівних аристократів були конфісковані, кращі з них тиран подарував своїм друзям і командирам найманих загонів, а інші пустив у розділ між іншими спракузскіиі громадянами і найманцями. При цьому склад громадянського суспільства зазнав суттєвих змін: на місце винищених або вигнаних аристократів прийшли так звані неополіти (буквально «новогромадяни») — звільнені на волю й наділені правами громадянства раби репресованих аристократів. Проведення цих заходів дозволило Діонісію зберегти ще на деякий час маску народного вождя і надати своєму перевороту вид соціальної революції. Проте насправді головним підсумком цієї «революції» було зміцнення основ авторитарного режиму, який мав у своєму розпорядженні тепер масою прихильників і всередині громадянського суспільства, і за його межами.
Рядок 121:
Прикметною рисою політики Діонісія було намагання не допустити розвитку антагонізму між цими, по суті, настільки різними елементами, а навпаки, по можливості сплавити їх у рамках безперервного співпраці — насамперед у боротьбі із зовнішнім ворогом — в єдине нерозривне ціле. У вмінні добиватися цього і полягала сила Діонісія. Однак справедливість вимагає визнати, що конструктивна співпраця монархії і цивільної громади обмежувалося при Діонісії лише рамками державного поліса Сіракуз і хіба що ще р. Локри, що залишався і при Діонісії на положенні привілейованого союзника. За їх межами, але відношенню до інших грецьким містам, Діонісій поводився цілком однозначно — як безумовний деспот, і в цьому зневазі до полісні традиціям вис власного міста треба бачити свідчення політичної обмеженості сиракузського правителя, принаймні в порівнянні з іншим знаменитим тираном того часу — Ясоном Ферським.
За життя Діонісія Старшого авторитарний режим в
Діонісій Молодший був сином Діонісія Старшого від Доріди, уроженки Локр Епізефірських. Але Діонісій Старший мав дітей і від іншої дружини — сіракузянки Арістомахи. Брат Арістомахи Діон був одним з найвпливовіших соратників Діонісія Старшого. Напередодні смерті тирана він безуспішно домагався зміни порядку престолонаслідування на користь своїх племінників, а потім продовжував інтриги вже прямо проти Діонісія Молодшого. Останньому вдалося на час припинити підступи Діона. Однак вигнаний із Сицилії ([[366 до н. е.|366 р. до н. е.]]) Діон не заспокоївся і в [[357 до н. е.|357 р. до н. е.]] повернувся до Сицилії із загоном найманців. Виступивши під гаслом звільнення сицилійських греків від тиранії, Діон зміг залучити на свій бік низку міст, та й у самих
Однак повалення Діонісія Молодшого обернулося і для сіракузян, і для інших сицилійців гіршою стороною. Демократичні традиції в сицилійських містах за півстоліття безперервної тиранії були сильно послаблені, і поліси тепер з легкістю визнавали владу підприємливих військових ватажків. У самих
=== Римська доба ===
У [[212 до н. е.|212 році до нашої ери]] під час оборони
[[Файл:Siracusa, neapolis, catacombe di san giovanni 01.JPG|міні|ліворуч|200пкс|Катакомби Святого Іоанна в Неаполісі]]
Втративши самостійність, а згодом — і вплив, Сіракузи залишалися столицею [[Сицилія (римська провінція)|римської Сицилії]] та резиденцією [[претор]]а. Місцевий порт грав важливу роль у торгівлі між Сходом і Заходом [[Римська імперія|Римської імперії]].
Християнство в місті поширилося зусиллями [[Святий Павло|Святого Павла]] та [[Святий Марціан|Святого Марціана]], першого єпископа
У [[440]] році місто захопили [[вандали]] і разом з усією Сицилією Сіракузи увійшли до складу [[Африканське королівство|Африканського королівства]].
[[31 грудня]] [[535]] року [[Велізарій]] встановив над містом [[Візантійська імперія|візантійську]] владу. У [[663]]–[[668]] роках Сіракузи були резиденцією імператора [[Констант II|Константа II]]. Імператор звіз до міста трофеї, захоплені під час війн в Італії, зокрема в Римі. Серед придворних поповзли чутки, що Констант II збирається остаточно перенести до
Із здобуттям [[Арабський халіфат|мусульманами]] острова [[Пантелерія]] ([[700]]),
У [[826]] році командувач візантійського флоту на Сицилії [[Евфемій]] силою змусив місцеву черницю вийти за нього заміж. Імператор [[Михаїл II Травл]] надіслав до
=== Під владою мусульман. Спроба візантійської «реконкісти» ===
Араби захопили Сіракузи лише 20-21 травня [[878]] року. Столицю Сицилії загарбники перенесли з
Обставинами скористалися візантійці. У [[1040]] році до мурів
Новим еміром
У [[1060]] р. від Ібн ат-Тімна втекла дружина. Вона сховалася у брата, володаря [[Енна|Енни]] [[Ібн аль-Гавас]]а. Кинутий чоловік зажадав її повернення, взяв Енну в облогу, але був наголову розбитий своїм [[шурин]]ом. У лютому [[1061]] р. ображений емір вирушив до [[Калабрія|Калабрії]], де зустрівся із [[Рожер I Сицилійський|Рожером Отвілем]] та закликав його разом воювати проти Ібн аль-Гаваса. У разі успіху Ібн ат-Тімна зобов'язався визнати верховну владу Рожера над Сицилією. Норманни і справді розпочали завоювання острова, володіння Ібн ат-Тімни були навіть розширені, але зрештою емір потрапив у пастку і був убитий. Розпочалася міжусобна війна і владу над Сіракузами здобув [[Бенаврет|Ібн аль-Варді]] (у західних джерелах — [[Бенарвет]]).
=== Від нормандців до Штауфенів ===
У [[1076]] р.
[[Файл:Ortigia, palazzo montalto 01.JPG|міні|ліворуч|200пкс|Палаццо Монтальто]]
Нові володарі відновили кафедральний собор
Скориставшись міжусобицями в Сицилійському королівстві, острів намагався прибрати до своїх рук імператор [[Священна Римська імперія|Священної Римської імперії]] [[Фрідріх I Барбаросса]]. У [[1162]] році він уклав задля цього союз з [[Генуезька республіка|Генуезькою республікою]], пообіцявши їй в обмін на допомогу віддати у володіння
Після смерті Генріха VI королем Сицилії став його малолітній син [[Фрідріх II (імператор Священної Римської імперії)|Фрідріх]]. Скориставшись малолітством монарха, [[1202]] року
У [[1212]] році німецькі князі обрали Фрідріха Сицилійського імператором Священної Римської імперії під ім'ям Фрідріха II. Молодий імператор став повертати собі законні володіння, і в [[1220]] році відвоював
=== Анжуйське «інтермеццо».
Фрідріх II втягнувся у запеклу боротьбу із папським Римом, який натомість підтримав претензії на сицилійський престол [[Карл I Анжуйський|Карла Анжуйського]]. Серед інших міст острова
У [[1302]] році Сицилія була перетворена на королівство Тринакрію. Її володар — Федеріго II одружився з Елеонорою Анжуйською і віддав їй
У місті будували розкішні палаци представники знатних родин, які влаштувалися на Сицилії, — Абела, К'ярамонте, Нава, Монтальто.
Рядок 173:
У [[1492]] році з міста вигнали євреїв, що до цього населяли квартал [[Джудекка (квартал Сіракуз)|Джудекка]].
=== Барокова доба.
У [[1527]] році за наказом Карла V починається повна перебудова мурів та фортечних споруд
У [[1704]] році потужний вибух, викликаний ударом блискавки, мало не знищив кастелло Маньяче. В [[1729]] році
У [[1837]] році, після епідемії холери, мешканці Сіракуз підняли повстання проти Неаполітанських Бурбонів, що правили в королівстві Обох Сицилій. Як покарання король [[Фердинанд II (король Обох Сицилій)|Фердинанд II]] (1830—1859) переніс столицю провінції з
Після об'єднання Італії в [[1865]] році
== Персоналії ==
|