Відкрити головне меню

Зміни

нема опису редагування
== Конституційне право ==
{{main article|Конституційне право|Конституція Великої Британії|Основний закон ФРН|Конституція Франції|Конституційне право США}}
[[File:Hémycicle_du_Parlement_européen_(Bruxelles).JPG|посилання=https://en.wikipedia.org/wiki/File:H%C3%A9mycicle_du_Parlement_europ%C3%A9en_(Bruxelles).JPG|міні|400x400пкс|[[Європейський парламент]], обраний громадянами Євросоюзу, приймає нові закони разом з [[Європейська комісія|Комісією]] і [[Європейська рада|Радою]].<ref>Статті [[Договір про Європейський Союз|ДЄС]] та ст. 293–294 [[Договір про функціонування Європейського Союзу|ДФЄС]]</ref>]]
 
Європейський Союз не має [[Некодифікована конституція|кодифікованої Конституції]],<ref>У 2005 році було укладено [[Європейська конституція|договір, що мав встановити Конституцію Європи]], але був відхилений на [[Французький референдум щодо Конституції Європейського Союзу 2005|референдумах у Франції]] та [[Нідерландський референдум щодо Конституції Європейського Союзу 2005|Нідерландах]].</ref> проте, як і будь-який політичний орган, він має закони, які "конституюють" його основні органи управління.<ref>Подібна ситуація у Сполученому Королівстві. Дивитись: Е. Бредлі та К. Евінг, Конституційне та адміністративне право (2012) ч1 і В.Беджгот, англійська Конституція (1867)</ref> Первинними конституційними джерелами є Договір про Європейський Союз та Договір про функціонування Європейського Союзу, які були укладені урядами усіх 28 країн-членів. Договори встановлюють органи ЄС, перелік їх повноважень, обов’язків і роз'яснює про ті сфери, відносно яких ЄС може приймати [[Директива (Європейський Союз)|Директиви]] або [[Постанова (Європейський Союз)|Постанови]]. [[Європейська комісія]] має право на законодавчу ініціативу.<ref>Договір про Європейський Союз [[wikisource:Consolidated_version_of_the_Treaty_on_European_Union/Title_III:_Provisions_on_the_Institutions#Article_17|Art 17]]</ref> Під час [[Законодавча процедура Європейського Союзу|ординарної законодавчої процедури]], [[Рада Європейського Союзу]] (в якому працюють уряди держав-членів) і [[Європейський парламент]] (обирається громадянами) можуть вносити зміни в законопроекти та приймати закони.<ref>[[Договір про функціонування Європейського союзу]] [[wikisource:Consolidated_version_of_the_Treaty_on_the_Functioning_of_the_European_Union/Chapter_2:_Legal_acts_of_the_Union,_adoption_procedures_and_other_provisions#SECTION_2:_PROCEDURES_FOR_THE_ADOPTION_OF_ACTS_AND_OTHER_PROVISIONS|art 294]]</ref> [[Європейська комісія|Комісія]] наглядає за департаментаментами та різними установами, що виконують або забезпечувють виконання законодавства ЄС. "[[Європейська рада]]" (на відміну від [[Рада Європейського Союзу|Ради Європейського Союзу]], що складається з різних урядових Міністрів) складається з прем'єр-міністрів чи голів виконавчої влади держав-членів. Європейська рада призначає Комісарів та Раду [[Європейський центральний банк|Європейського центрального банку]]. [[Суд Європейського Союзу|Європейський Суд]] є вищим судовим органом, який тлумачить право ЄС, і розвиває його через прецедент. Суд може перевірити законність дій інститутів ЄС, згідно з договорами. Він також може приймати рішення щодо претензій про порушення законів ЄС державами-членами і громадянами. 
 
=== Колізійне право ===
{{main article|Верховенство права Європейського Союзу|Міжнародне приватне право}}
 
З моменту свого заснування, ЄС діє у напрямку збільшення кількості національних та [[Глобалізація|глобалізації]] правових систем.<ref>П. Крейг та Г. де Бурка, ''EU Law: Text, Cases, and Materials'' (6-е вид. 2015), розділ 9-10</ref> Мається на увазі, що як Європейський суд, так і національні суди вищої інстанції мають розвивати принципи вирішення [[Міжнародне приватне право|правових колізій]] між різними системами. В межах самого ЄС, позиція Європейського Суду полягає в тому, що якщо закон ЄС суперечить положенням національного права, то право ЄС має пріоритет. Перший подібний відомий випадок - Коста проти "ЕНЕЛ" - мав місце у 1964 році, міланський юрист і колишній акціонер енергетичної компанії, по імені Коста відмовився сплатити рахунок за електроенергію енергетичній компанії [[Enel|ЕНЕЛ]], виступаючи проти [[Націоналізація|націоналізації]] італійських енергетичних корпорацій.<ref>[[Enel|Ente nazionale per l'energia elettrica]] була знову приватизована в 1999 році.</ref> Він стверджував, що італійський закон націоналізації суперечить [[Римські договори|Римському договору]],<ref>Зокрема статті 102(on consulting with the Commission on distortions to the common market), ст. 93 (on state aids), ст. 53 (right of establishment) та ст. 37 (national monopolies of a commercial character should treat all EC nationals equally)[[Римські договори|Римських договорів]]. Дивитись: [[Договір про функціонування Європейського Союзу|ДФЄС]].</ref> і звернувся як до Італійського Конституційного Суду, так і до Суду Європейського Союзу за ст. 267 ДФЄС.<ref>Зокрема статті 102 (on consulting with the Commission on distortions to the common market), ст. 93 (on state aids), ст. 53 (right of establishment) та ст. 37 (national monopolies of a commercial character should treat all EC nationals equally) [[Римські договори|Римських договорів]]. Дивитись: [[Договір про функціонування Європейського Союзу|ДФЕС]].</ref> Італійський Конституційний Суд дав висновок, що оскільки закон про націоналізацію діяв з 1962 р., а договір набрав чинності з 1958 р., претензії Кости є безпідставними. Напротивагу, Міжнародний суд постановив, що, зрештою, Римський договір не перешкоджає енергетичній націоналізації, і в будь-якому випадку, відповідно до положень договору, тільки комісія могла б подали позов, а не пан Коста. Однак, в цілому, Коста мав право заявити про конфлікт договору та національного законодавства, і суд буде зобов'язаний розглянути його звернення, якщо відсутні апеляційні скарги щодо його рішення. У аналогічній справі ''Van Gend en Loos''<ref>''[[wikipedia:Van_Gend_en_Loos_v_Nederlandse_Administratie_der_Belastingen|Van Gend en Loos v Nederlandse Administratie der Belastingen]]'' (1963) Case 26/62</ref> — Суд постановив, що держави-члени "обмежили, хоча й тільки в окремих сферах, свої суверенні права і, таким чином, створили звід правил, що регулює діяльність своїх громадян і органів влади"<ref>{{Cite web|url=http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?uri=CELEX:61964CJ0006|title=EUR-Lex - 61964CJ0006 - EN - EUR-Lex|last=|first=|date=|website=eur-lex.europa.eu|publisher=|language=|accessdate=2016-11-08}}</ref> на основі взаємності". Право ЄС, незалежно від джерела, не може бути скасоване положеннями внутрішнього законодавства без того, щоб правова основа Союзу була поставлена під сумнів. Іншими словами, будь-який подальший односторонній акт держави-члена є незастосовним.<ref>(1964) Case 6/64, [1964] ECR 585</ref> Подібним чином, у справі Управління фінансами проти Simmenthal SpA, компанія Simmenthal SpA стверджувала, що громадський санітарний контроль зборів з імпорту яловичини з Франції до Італії відповідно до законодавства Італії в 1970 році суперечить двом постановам від 1964 і 1968 років. Суд заявив, що "згідно з принципом пріоритету права ЄС, безпосередньо застосовні акти установ" (такі як, регламенти у справі) "автоматично надають статус незастосовних будь-яким суперечним їм положенням чинного національного законодавства". Це було необхідно для запобігання відповідній відмові у застосуванні договірних зобов'язань, прийнятих безумовно і безповоротно державами-членами, що могло б поставити під загрозу фундаментальні основи ЄС.<ref>(1978) Case 106/77, [1978] ECR 629, [17]-[18]</ref> Але, незважаючи на позиції Суду, національні суди держав-членів не підтримали такий результат дослідження.
 
Загалом, хоча й усі держави-члени ЄС визнають, що право ЄС має примат над національним правом, що узгоджено в договорах, вони не визнають [[Суд Європейського Союзу|Суд]] останньою інстанцією щодо основних конституційних питань, пов'язаних з демократією і правами людини. У Сполученому Королівстві основний принцип полягає в тому, що парламент, як символ вираження суверенної демократичної легітимності, може приймати рішення на власний розсуд щодо ухвалення законодавства всупереч праву ЄС. Однак це станеться тільки у разі вираженого прагнення народу вийти з ЄС. У справі  ''R (Factortame Ltd)'' проти державного міністерства транспорту вказано, що "будь-яке обмеження свого суверенітету, встановлене парламентом при прийнятті Акту про європейські співтовариства 1972 року, було цілком добровільним" і тому "зрозуміло", що британські суди мають за обов`язок "відхиляти будь-які правила національного законодавства, що опиняються в конфлікті з будь-якою безпосередньо застосовною нормою права ЄС". Зовсім нещодавно [[Верховний суд Великої Британії|Верховний Суд Сполученого Королівства]] зазначив, що в справі  ''R (HS2 Action Alliance Ltd)'' проти державного міністерства з транспорту, незважаючи на те, що Конституція Сполученого Королівства є некодифікованою, існують «основоположні принципи" загального права, і парламент не скасовував і не мав намір скасувати ці принципи при прийнятті Акту Про європейські співтовариства 1972 року.
 
Загалом, хоча й усі держави-члени ЄС визнають, що право ЄС має примат над національним правом, що узгоджено в договорах, вони не визнають [[Суд Європейського Союзу|Суд]] останньою інстанцією щодо основних конституційних питань, пов'язаних з демократією і правами людини. У Сполученому Королівстві основний принцип полягає в тому, що парламент, як символ вираження суверенної демократичної легітимності, може приймати рішення на власний розсуд щодо ухвалення законодавства всупереч праву ЄС.<ref>''[[wikipedia:Macarthys_v_Smith|Macarthys v Smith]]'' [1979] 3 All ER 325, per [[wikipedia:Lord_Denning_MR|Lord Denning MR]]</ref> Однак це станеться тільки у разі вираженого прагнення народу вийти з ЄС. У справі  ''R (Factortame Ltd)'' проти державного міністерства транспорту вказано, що "будь-яке обмеження свого суверенітету, встановлене парламентом при прийнятті Акту про європейські співтовариства 1972 року, було цілком добровільним" і тому "зрозуміло", що британські суди мають за обов`язок "відхиляти будь-які правила національного законодавства, що опиняються в конфлікті з будь-якою безпосередньо застосовною нормою права ЄС".<ref>[1990] UKHL 7, (1990) C-213/89</ref> Зовсім нещодавно [[Верховний суд Великої Британії|Верховний Суд Сполученого Королівства]] зазначив, що в справі  ''R (HS2 Action Alliance Ltd)'' проти державного міністерства з транспорту,<ref>[2014] UKSC 3</ref> незважаючи на те, що Конституція Сполученого Королівства є некодифікованою, існують «основоположні принципи" загального права, і парламент не скасовував і не мав намір скасувати ці принципи при прийнятті Акту Про європейські співтовариства 1972 року.
Позиція Конституційного Суду Німеччини, покладена в основу рішень ''Solange I'' і ''Solange II'', полягає тому, що якщо акти ЄС не відповідають основним конституційним правилам і принципам (зокрема, демократії, [[Верховенство права|верховенству права]] та [[Держава загального добробуту|соціальним принципам держави]]), то вони не можуть переважати над правом Німеччини. Більшість інших держав-членів висловили аналогічні застереження. Це говорить про те, що легітимність ЄС спирається на найвищу владу держав-членів, його фактичну відданість правам людини і демократичне волевиявлення народу.
 
Позиція Конституційного Суду Німеччини, покладена в основу рішень ''Solange I'' і ''Solange II'', полягає тому, що якщо акти ЄС не відповідають основним конституційним правилам і принципам (зокрема, демократії, [[Верховенство права|верховенству права]] та [[Держава загального добробуту|соціальним принципам держави]]<ref>Дивитись: Grundgesetz статті 20 і 79(3). Примітка про те, що "верховенство права" є не ідеальним варіантом перекладу німецької концепції "Rechtsstaat".</ref>), то вони не можуть переважати над правом Німеччини.<ref>''[[wikipedia:Solange_I|Solange I]]'' or ''[[wikipedia:Internationale_Handelsgesellschaft_mbH_v_Einfuhr-_und_Vorratsstelle_für_Getreide_und_Futtermittel|Internationale Handelsgesellschaft mbH v Einfuhr- und Vorratsstelle für Getreide und Futtermittel]]'' (1970) Case 11/70</ref> Більшість інших держав-членів висловили аналогічні застереження. Це говорить про те, що легітимність ЄС спирається на найвищу владу держав-членів, його фактичну відданість правам людини і демократичне волевиявлення народу.
[[File:UN_Sécherheetsrot.jpg|посилання=https://en.wikipedia.org/wiki/File:UN_S%C3%A9cherheetsrot.jpg|міні|Діяльність ЄС відповідає положенням міжнародного права, і регулюється Європейською Конвенцією про права людини з моменту узгодження основних прав людини такими інститутами міжнародного права, як Організація Об'єднаних Націй.<ref>''[[wikipedia:Kadi_v_Commission|Kadi v Commission]]'' (2008) [http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?uri=CELEX:62005CJ0402 C-402 and 415/05]</ref>]]
На відміну від держав-членів, співвідношення права ЄС та [[Міжнародне право|міжнародного права]] дискутується, зокрема, у зв’язку з [[Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод|Європейською конвенцією з прав людини]] та Організацією Об'єднаних Націй. Всі держави-члени ЄС є учасниками обох організацій в рамках міжнародних договорів. Договір про Європейський Союз, стаття 6(2), вимагає від ЄС приєднатися до [[Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод|ЄКПЛ]], але це "не зачіпатиме компетенції Союзу, визначеної в договорах". Це визнавалося за необхідне до вступу в силу [[Лісабонська угода|Лісабонського договору]] 2007 року для того, щоб ЄС забезпечив належний захист правам людини під контролем зовнішнього [[Європейський суд з прав людини|Європейського Суду з прав людини]] в [[Страсбург|Страсбурзі]]. Однак, в Opinion 2/13, після запиту Комісії про розгляд плану приєднання, Суд у Люксембурзі висловив п'ять головних причин, чому на його думку, угода про приєднання в її теперішньому вигляді несумісна з установчими договорами. Ці міркування розглядалися більшістю коментаторів як завуальоване захоплення влади Судом, але вони означають необхідність для Комісії створити новий договір про приєднання.
 
Відповідно до статей 3(5), 21, 34 і 42 ДЄС, ЄС також повинен поважати принципи [[Статут ООН|Статуту Організації Об'єднаних Націй]]. Після [[Терористичний акт 11 вересня 2001 року|терактів 11 вересня]] у [[Всесвітній торговий центр|Всесвітньому торговому центрі]] у Нью-Йорку, [[Рада Безпеки ООН]] ухвалила резолюцію про заморожування активів осіб, підозрюваних в тероризмі, пов'язаних з [[Осама бен Ладен|Усамою Бен Ладеном]]. Це також стосувалося громадянина [[Саудівська Аравія|Саудівської Аравії]] - Каді. Швеція заморозила його активи у відповідності з положеннями ЄС, які надали чинності резолюції Ради Безпеки ООН. У справі Каді проти Комісії, містер Каді заявив, що відсутні будь-які докази того, що він був пов'язаний з тероризмом, також заявив, що був позбавлений [[Право на справедливий суд|права на справедливий судовий розгляд]] - одне з основних прав людини.<ref>Дивитись: [[wikipedia:Magna_Carta|Magna Carta]], [[Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод|ЄСПЛ]] art 6 та [[Хартія основних прав Європейського Союзу|ХЄС]] [[wikisource:Charter_of_Fundamental_Rights_of_the_European_Union#Article_47_.E2.80.93_Right_to_an_effective_remedy_and_to_a_fair_trial|art 47]]</ref> Позиція генерального адвоката Мадуро, пригадана [[Аарон Барак|Аароном Бараком]] - головою Верховного Суду Ізраїлю, наголошує на тому, що "коли гуркочуть гармати, нам особливо потрібні закони". Суд постановив, що навіть член ООН не може діяти всупереч принципам, які є частиною правового порядку співтовариства.<ref>''[[wikipedia:Kadi_and_Al_Barakaat_International_Foundation_v_Council_and_Commission|Kadi and Al Barakaat International Foundation v Council and Commission]]'' (2008) [http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?uri=CELEX:62005CJ0402 C-402 and 415/05], [2008] ECR I-6351</ref> У результаті ЄС виробив правило, що в межах певних принципів [[jus cogens]] позиція інших судів може бути пріоритетною. Зміст цих основних принципів залишається відкритим для [[Діалог|діалогу]], що триває між вищими судами Європи.
 
== Примітки ==
13

редагувань