Ю: відмінності між версіями

* Від праслов'янського ''*ju'', який сходив до [[праіндоєвропейська мова|праіндоєвропейського]] дифтонга ''*eu̯'' у закритих складах, саме цим пояснюється слов'янське чергування «ю» — «ев»: {{lang-cu|рюти}} — {{lang-uk|ревти}} (ранньо-{{lang-x-slav|*reu̯ti}}), {{lang-sla|бльвати}} — {{lang-uk|блюю}} (ранньо-{{lang-x-slav|beu̯ti}}). Саме таке походження має «ю» у багатьох українських словах (''любов, рюмити, юний''). У старослов'янській кириличній і глаголичній писемності [ju] передавався літерою «ю». Низка слів праслов'янського походження з початковим «ю», проте, має не питомо українське (східнослов'янське) походження, а являє собою запозичення зі старослов'янської мови (церковнослов'янізми). До них належать, зокрема, слова ''юний, юнак, юдоль''.

* Від праслов'янського ''*jǫ'' — йотованого [ǫ], який був [[Носові голосні в праслов'янській мові|носовим]] варіантом звука [o], що походив зі сполучень голосних заднього ряду з наступними носовими приголосними (''*on, *om, *an, *an''), які утворилися у закритих складах після початку дії [[закон відкритого складу|закону відкритого складу]]. У старослов'янській писемності [jǫ] передавався літерою «[[великий йотований юс]]», який у кирилиці мав вигляд Ѭ. Після втрати носових голосних у східнослов'янських і південнослов'янських мовах Ѭ поступово змінила літера «ю», бо [ǫ] у більшості слов'янських мов збігся з [u]. Саме таке походження має «ю» у закінченнях [[знахідний відмінок|знахідного відмінка]] однини іменників і займенників І-ої відміни (''княгиню, мою, свою''), у закінченнях орудного відмінка однини (''моєю, рукою, рибою''), у закінченнях дієслів 1-ої особи однини (''молю, кохаю, маю'') і 3-ої особи множини (''плавають, кохають, мають'').

 

== Церковнослов'янська мова ==