Штюкофен: відмінності між версіями

Протягом двох тисячоліть у [[Європа|Європі]] для виробництва заліза користувалися невеличкими [[Сиродутне горно|сиродутними горнами]]. Однак, такі горна були малопродуктивними і зростання попиту на метал примусило металургів шукати методи підвищення продуктивності горен. У Південно-Західній Європі, спочатку у іспанських, а потім і у французьких Перенеях були розроблені горна, що отримали назву [[Каталонське горно|каталонських]], в яких зростання продуктивності було досягнуто інтенсифікацією подачі дуття і неприривністтюбезперервністю процесу. У Північній Європі, у Скандинавії й у Альпах в VII—VIII століттях металурги почали будувати більші горна, вищі від зросту людини, які на початок 2-го тисячоліття будувалися вже заввишки понад 4&nbsp;м. В середині ХІІІ століття штукофени використовувалися у [[Зіген]]і у [[Німеччина|Німеччині]].<ref name="BF"> [http://books.google.com.ua/books?id=n7oOAAAAQAAJ&pg=PA6&dq=Blauofen&hl=en&ei=6s7ITofZEMLX8gPzp4R1&sa=X&oi=book_result&ct=result&redir_esc=y#v=onepage&q=St%C3%BCckofen&f=false Blast furnace&nbsp;— Theory and Practice]. Volume I. New York, 1984. Pp. 5&nbsp;— 8. </ref>

Продукт отримували твердим або інколи незначно оплавленим. При відхиленяхвідхиленнях від процесу отримували чавун, який виходив з печі у рідкому стані під час випуску шлаку. Чавун був ламким і не піддавався куванню й вважався браком. Скоріш за все чавун був несподіванкою для середньовічних металургів. Вважався браком. Його завантажували у штукофен і ще раз переплавляли.